Читать книгу Відьмак. Меч призначення - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 7

– Обережніше там! Уважно давайте! – закричав Богольт, обертаючись на козлах назад, у бік колони. – Ближче до скелі! Уважно!

Фургони котилися, підскакуючи на камінні. Візниці лаялися, нахльостуючи коней віжками, вихиляючись, дивилися неспокійно, чи колеса на достатній відстані від краю ущелини, над якою бігла вузька нерівна дорога. Унизу, на дні прірви, білою піною вирувала серед каміння річка Браа.

Ґеральт притримав коня, притискаючись до скелі, вкритої рідким бурим мохом і білими квіточками, схожими на лишайник. Він дозволив фургону Рубайл випередити його. З голови колони прискакав Пильщик, котрий вів обоз разом із розвідниками з Холопілля.

– Добре! – крикнув він. – Рушайте скоріше! Далі воно просторіше!

Король Нєдамір і Ґилленстерн, обидва верхи, у супроводі кількох кінних лучників, порівнялися із Ґеральтом. За ними туркотіли вози королівського табору. Ще далі котився фургон ґномів, яким правив Ярпен Зігрін, безперервно горлаючи.

Нєдамір, худорлявий та веснянкуватий підліток у білому кожушку, минув відьмака, кинувши на нього зверхній, хоча й помітно втомлений погляд. Ґилленстерн випростався і стримав коня.

– Дозвольте-но, пане відьмаче, – сказав владно.

– Слухаю. – Ґеральт ударив кобилу п’ятами, поволі рушив у бік канцлера, вслід за табором. Дивувався, що, маючи настільки показне черевце, Ґилленстерн проміняв зручності їзди у візку на сідло.

– Учора, – Ґилленстерн трохи натягнув віжки, прикрашені золотими бляшками, й відкинув з плеча бірюзовий плащ, – учора ви сказали, що вас дракон не цікавить. А що ж тоді вас цікавить, пане відьмаче? Чому ви їдете з нами?

– Це вільна країна, пане канцлере.

– Поки що. Але у цьому почті, пане Ґеральте, кожен повинен знати своє місце. І роль, яку він має виконувати згідно з волею короля Нєдаміра. Ви це розумієте?

– Що ви хочете сказати, пане Ґилленстерне?

– Те, що кажу. Я чув, що останнім часом із вами, відьмаками, важко домовлятися. Річ у тому, що коли не вкажуть відьмаку на потвору, яку слід убити, відьмак, замість того аби брати меч і рубати, починає роздумувати, чи це годиться, чи не виходить воно за межі можливості, чи не суперечить це кодексу і чи потвора – справді потвора, наче це не кидається в очі. Мені здається, що вам просто щастить. За моїх часів відьмаки смерділи не грошима, а виключно онучами. Не роздумуючи, рубали, на що їм указували, і все одно було їм, чи це вовкулак, чи дракон, чи збирач податків. Важливо було, чи добре вони рубають. Чи ні, Ґеральте?

– Ви маєте для мене якесь доручення, Ґилленстерне? – сухо запитав відьмак. – Тоді говоріть, про що йдеться. Подумаємо. А якщо не маєте, то шкода язиком молоти, правда ж?

– Доручення? – зітхнув канцлер. – Ні, не маю такого. Тут йдеться про дракона, а це явно за межами можливого для тебе, відьмаче. Уже краще Рубайли. Тебе я хотів тільки попередити. Застерегти. Відьмацькі фанаберії розподілу потвор на добрих та злих я і король Нєдамір прийняти можемо, але не хочемо про них слухати, а тим більше бачити, як їх упроваджують у життя. Не втручайся у королівські справи, відьмаче. І не змовляйтеся з Доррегараєм.

– Я не звик змовлятися з чародіями. Звідки таке припущення?

– Доррегарай, – сказав Ґилленстерн, – у своїх фанаберіях випереджає навіть відьмаків. Не зупиняється на розподілі потвор на добрих і злих. Вважає їх усіх добрими.

– Це аж занадто.

– Безумовно. Але він обстоює свої погляди з дивовижним завзяттям. Насправді я б не здивувався, якщо б із ним щось трапилося. А оскільки доєднався він до нас у дивному товаристві…

– Я не товариство для Доррегарая. Як і він – для мене.

– Не перебивай. Товариство його дивне. Відьмак, сповнений докорів сумління, наче хутро – бліх. Чародій, який повторює друїдську маячню про рівновагу в природі. Мовчазний лицар Борх Три Галки і його ескорт із Зерріканії, де, як усім відомо, приносять жертви зображенню дракона. І всі вони раптом доєднуються до полювання. Дивно, чи не так?

– Нехай буде, що – так.

– Тоді знай, – сказав канцлер, – що на найзагадковіші проблеми знаходяться, як доводить практика, найпростіші рішення. Не змушуй мене, відьмаче, аби я до них удався.

– Не розумію.

– Розумієш, розумієш. Дякую за розмову, Ґеральте.

Ґеральт затримався. Ґилленстерн погнав коня і приєднався до короля, наздоганяючи табір. Повз них проїхав Ейк із Денесле у набивному каптані зі світлої шкіри, позначеної слідами від панцира, тягнучи заводного коня, навантаженого зброєю, монолітним срібним щитом та могутнім списом. Ґеральт привітав його піднятою долонею, але мандрівний лицар відвернувся, стискаючи вузькі губи, ударив коня острогами.

– Не радий він тобі, – сказав Доррегарай, під’їжджаючи. – Га, Ґеральте?

– Схоже на те.

– Конкуренція, вірно? У вас обох схожа діяльність. Тільки що Ейк – ідеаліст, а ти – професіонал. Невелика різниця, особливо для тих, кого ви вбиваєте.

– Не порівнюй мене з Ейком, Доррегараю. Диявол його знає, кого ти тим самим кривдиш, мене чи його, але не порівнюй.

– Як забажаєш. Для мене, чесно кажучи, ви обидва однаково огидні.

– Дякую.

– Нема за що. – Чародій поплескав по шиї коня, якого налякали крики Ярпена і його ґномів. – Для мене, відьмаче, називати вбивство покликанням – це огидно, низько й погано. Світ наш перебуває в рівновазі. Знищення, убивство будь-яких створінь, які в цьому світі живуть, рівновагу розхитують. А брак рівноваги наближує погибель, погибель і кінець світу, цього, який нам відомий.

– Друїдська теорія, – кивнув Ґеральт. – Мені вона відома. Її мені колись виклав один старий ієрофант,[11] іще у Рівії. За два дні після нашої розмови його розірвали щуролаки.[12] Розхитування рівноваги в тому зафіксувати не вдалося.

– Світ, повторюю, – Доррегарай байдуже глянув на нього, – перебуває в рівновазі. У природній рівновазі. Будь-який вид має своїх природних ворогів, кожен є природним ворогом для видів інших. Це стосується і людей. Винищування природних ворогів людства, чому ти себе присвятив і результати чого вже можна помітити, загрожує занепадом раси.

– Знаєш що, чарівниче, – розгнівався Ґеральт, – прийди колись до матері, чию дитину пожер василіск, і скажи їй, що вона повинна втішатися, бо завдяки тому людська раса врятувалася від занепаду. Побачиш, що вона тобі відповість.

– Добрий аргумент, відьмаче, – сказала Йеннефер, під’їхавши до них іззаду на своєму великому вороному. – А ти, Доррегараю, стеж за тим, що плетеш.

– Я не звик приховувати своїх поглядів.

Йеннефер в’їхала між ними. Відьмак зауважив, що золоту сіточку на волоссі замінила пов’язка зі скрученої білої хустки.

– Якнайшвидше почни їх приховувати, Доррегараю, – сказала вона. – Особливо від Нєдаміра і Рубайл, які вже підозрюють, що ти маєш намір зашкодити їм убити дракона. Доки ти лише говориш, вони сприймають тебе як незагрозливого маніяка. Але якщо ти спробуєш щось придумати, вони скрутять тобі в’язи скоріше, ніж устигнеш зітхнути.

Чародій презирливо й безтурботно посміхнувся.

– А крім того, – продовжувала Йеннефер, – поширюючи ці погляди, ти підриваєш повагу до нашої професії й покликання.

– І чим саме?

– Свої теорії можеш застосовувати до будь-яких створінь чи комашні, Доррегараю. Але не до драконів. Бо дракони є найгіршими й природними ворогами людей. І тут йдеться не про занепад людської раси, а про її виживання. Щоб вижити, треба розправитися з ворогами, з тими, хто може це виживання унеможливити.

– Дракони не є ворогами людства, – втрутився Ґеральт.

Чародійка глянула на нього й посміхнулася. Одними губами.

– Щодо цього, – сказала, – залиш можливість оцінювати нам, людям. Ти, відьмак, не призначений для оцінювання. Ти – для роботи.

– Як запрограмований безвільний голем?

– Ти сказав, – холодно відповіла Йеннефер. – І сказав влучно.

– Йеннефер, – сказав Доррегарай. – Як для жінки із твоєю освітою і твого віку ти говориш дивні бздури. Чого це саме дракони стали в тебе головними ворогами людства? Чому не інші, стократ гірші створіння, ті, які мають на совісті стократ більше жертв, аніж дракони? Чому не гіррікі, вилохвости, мантикори, амфісбени чи грифони? Чому не вовки?

– Я скажу тобі чому. Перевага людини над іншими видами та расами, її боротьба за належне місце у природі, за життєвий простір, стають значимі тільки тоді, коли остаточно зникає кочівництво, мандри з місця на місце у пошуках їжі, відповідно до природного календаря. Інакше не досягнути потрібного темпу приросту, бо людська дитина досить довгий час не є самостійною. Тільки перебуваючи в безпеці за мурами міста чи фортеці, жінка може народжувати у потрібному темпі, чи то – щороку. Плідність, Дорреґараю, це розвиток, це умова виживання і домінування. І тут доходимо до драконів. Тільки дракон, на відміну від інших потвор, може загрожувати містам чи фортецям. Якби драконів не знищили, люди б заради безпеки розпорошувалися, а не гуртувалися, бо драконів вогонь у густо забудованому поселенні – це кошмар, це сотні жертв, це страхітлива погибель. Тому, Дорреґараю, дракони мусять бути знищені до останнього.

Доррегарай подивився на неї з дивною посмішкою на вустах.

– Знаєш, Йеннефер, не хотів би я дожити до тієї миті, коли реалізується твоя ідея про панування людини, коли подібні до тебе займуть належне їм місце у природі. На щастя, до того ніколи не дійде. Людство раніше взаємознищиться, витруїться, виздихає від тифу та чуми, бо саме бруд і воші, а не дракони загрожують вашим чудовим містам, у яких жінка народжує щороку, але тільки одне немовля з десяти живе довше, ніж десяток днів. Так, Йеннефер, плідність, плідність і ще раз плідність. Займайся, дорогенька, народженням дітей, це більш природнє для тебе зайняття. Це займе твій час, який ти поки що безплідно витрачаєш на придумування дурощів. Прощавай.

Підігнавши коня, чародій помчав у бік голови колони. Ґеральт, глянувши на бліде й люто викривлене обличчя Йеннефер, наперед співчував йому. Знав, про що йшлося. Йеннефер, як і більшість чародійок, була стерильною. Але, як небагато хто з чародійок, страждала через цей факт і, якщо хто згадував про нього, впадала в справжній шал. Доррегарай про те напевне знав. Утім, схоже, не знав, наскільки вона мстива.

– Наробить він собі проблем, – просичала вона. – Ой, наробить. Бережися, Ґеральте. Не думай, що коли щось трапиться, а ти не будеш розсудливим, я стану тебе боронити.

– Не бійся, – посміхнувся він. – Ми, чи то відьмаки та безвольні големи, завжди діємо розсудливо. Бо, бач, однозначно й чітко визначені межі можливого, в яких ми рухаємося.

– Ну-ну, гляньте. – Йеннефер, досі бліда, подивилася на нього. – Образився, наче панянка, у якої помітили брак цноти. Ти відьмак, цього ти не зміниш. Твоє покликання…

– Та досить про оте покликання, Йен, бо мене нудити починає.

– Не називай мене так, я тобі казала. А твоя нудота мене мало обходить. Як і всі інші реакції з обмеженого відьмацького набору реакцій.

– Й усе ж ти побачиш деякі з них, якщо не перестанеш пригощати мене оповідками про високу мету та бій за благо людства. І про драконів, страшних ворогів людського племені. Причину я знаю краще.

– Так? – примружилася чародійка. – І що ж такого ти знаєш, відьмаче?

– Хоча б те, – Ґеральт не звернув уваги на різке тремтіння медальйону на шиї, – що якби дракони не мали скарбниць, то потрібні б були всім, наче собаці п’ята нога, – і точно не чародіям. Цікаво, що при кожному полюванні на дракона завжди крутиться якийсь чародій, міцно пов’язаний із Гільдією Ювелірів. Як ти, наприклад. І згодом, хоча ринок має завалити дорогоцінним камінням, якось його не завалює і їхня ціна не знижується. Тож не розповідай мені нічого про покликання і про битву за виживання раси. Я занадто добре й занадто довго тебе знаю.

– Занадто довго, – повторила вона, зловісно кривлячи губи. – На жаль. Але не думай, що занадто добре, сучий ти сину. Зараза, якою ж я була дурепою… Ах, та йди ти до дідька! Бачити тебе не можу!

Вона крикнула, пришпорила вороного й погнала вперед. Відьмак стримав кобилу, пропустив фургон ґномів, що ревіли, лаялися та свистіли на кістяних дудках. Між ними, розвалившись на мішках із вівсом, лежав Любисток, побренькуючи на лютні.

– Гей! – гукав Ярпен Зігрін, сидячи на козлах і тицяючи у бік Йеннефер. – Щось там наче чорніє на шляху! Цікаво, що саме? Виглядає, наче кобила!

– Точно! – прокричав у відповідь Любисток, зсуваючи сливовий капелюшок на потилицю. – Це кобила! Верхи на меринові! Небачене!

Ярпенові хлопці затрясли бородами у хоровому реготі. Йеннефер удавала, що не чує.

Ґеральт стримав коня, пропустив кінних лучників Нєдаміра. За ними, на деякій відстані, повільно їхав Борх, й одразу ж за ним – зерріканки, ар’єргардом колони. Ґеральт зачекав, коли вони під’їдуть, пустив кобилу поряд із конем Борха. Їхали мовчки.

– Відьмаче, – раптом відізвався Три Галки. – Хочу поставити тобі одне запитання.

– Постав.

– Чому ти не повернеш назад?

Відьмак хвильку мовчки приглядався до нього.

– Ти насправді хочеш знати?

– Хочу, – сказав Три Галки, повертаючи до нього обличчя.

– Я їду за ними, бо я – безвільний голем. Бо я – віхоть клоччя, гнаний вітром уздовж тракту. Куди, скажи, я мав би поїхати? І навіщо? Тут, принаймні, зібралися ті, із ким мені є про що розмовляти. Ті, хто не припиняє розмов, коли я до них підходжу. Ті, хто, навіть не люблячи мене, говорять про це у вічі, не кидаючи камінням з-за тину. Я їду із ними через ту саму причину, чому я поїхав із тобою до корчми плотогонів. Бо мені – все одно. Я не маю місця, куди мав би прямувати. Не маю мети, яку я повинен знайти наприкінці дороги.

Три Галки кашлянув.

– Мета є наприкінці будь-якої дороги. Кожен її має. Навіть ти, хоча тобі здається, що ти настільки інший.

– А тепер я поставлю запитання.

– Став.

– Чи ти маєш мету наприкінці дороги?

– Маю.

– Щасливець.

– Це не питання щастя, Ґеральте. Це справа того, у що ти віриші, чому себе присвячуєш. Хто має знати про це краще за… за відьмака.

– Сьогодні я постійно чую про покликання, – зітхнув Ґеральт. – Покликанням Нєдаміра є захопити Маллеору. Покликанням Ейка із Денесле – боронити людей від драконів. Доррегарай відчуває себе покликаним до чогось цілком протилежного. Йеннефер, у силу певних змін, яким піддали її організм, не може виконати своє покликання, і те її страшенно злить. Холера, тільки Рубайли й ґноми не відчувають жодного покликання, хочуть просто хапнути здобичі. Може, це тому мене так до них тягне?

– Не до них тебе тягне, Ґеральте із Рівії. Я не сліпий і не глухий. Не при звуці їх імен ти потягнувся тоді за капшуком. Але здається мені…

– Дарма тобі воно здається, – сказав відьмак без гніву.

– Вибачаюся.

– Дарма вибачаєшся.

Вони стримали коней, саме вчасно, щоби не наштовхнутися на колону лучників з Кайнґорну, яка раптом зупинилася.

– Що трапилося? – Ґеральт устав у стременах. – Чого ми затрималися?

– Не знаю. – Борх відвернувся.

Вея, з дивно завмерлим обличчям, швидко проказала кілька слів.

– Скочу уперед, – сказав відьмак. – Перевірю.

– Зостанься.

– Навіщо?

Три Галки мить мовчав, вдивляючись у землю.

– Навіщо? – повторив Ґеральт.

– Їдь, – сказав Борх. – Може, так буде краще.

– Що має бути краще?

– Їдь.

Міст, що поєднував два краї прірви, виглядав солідно, збудований із товстих соснових колод, зіпертий на чотирикутну колону, об яку із шумом, довгими вусами піни розбивалася течія.

– Гей, Пильщику! – крикнув Богольт, керуючи возом. – Чого ти зупинився?

– А я знаю, що воно за міст?

– Чому ми сюди їдемо? – запитав Ґилленстерн, під’їжджаючи ближче. – Не подобається мені пертися з возами на ту кладку. Гей, шевче! Чому туди ведеш, а не шляхом? Адже шлях далі йде, на захід?

Героїчний отруйник із Холопілля наблизився, знімаючи баранячу шапку. Виглядав кумедно, обряджений у натягнений на сірячину старомодний напівпанцир, виклепаний, напевне, ще за панування короля Самбука.

– Тудою дорога коротша, милостивий пане, – сказав не до канцлера, а просто до Нєдаміра, обличчя якого й далі виражало майже болісну нудьгу.

– Як це? – запитав нахмурений Ґилленстерн.

Нєдамір навіть не глянув на шевця.

– Ото, – сказав Козоїд, вказуючи на три щербаті вершини, що здіймалися над місциною, – то Х’ява, Пустуля і Скакунів Зуб. Шлях веде до руїн старої фортеції, йде навколо Х’яви з півночі, за вигинами річки. А через міст шлях можна скоротити. Ущелиною пройдемо на полонину між горами. А як тамочки драконячих слідів не знайдемо, підемо на схід далі, у яри заглянемо. А ще далі на схід є рівнесенькі долини, пряма дорога звідти на Кайнгорн, до ваших, пане, земель.

– А де ж це, Козоїде, ти такого знання про ці гори набрався? – запитав Богольт. – При колодках?

– Ні, пане. Овець я тут змолоду пас.

– А міст той витримає? – Богольт устав на козли, заглянув униз, на спінену ріку. – Прірва десь сажнів із сорок.

– Витримає, пане.

– Звідки взагалі такий-от міст у цій дичині?

– Той міст, – сказав Козоїд, – тролі у давні часи побудували,[13] хто туди їздив, мав платити їм чималий гріш. Але ж мало хто туди їздив, тож тролі із торбами й пішли. А міст залишився.

– Повторюю, – гнівно сказав Ґилленстерн, – вози у мене із реманентом і фуражем, на бездоріжжях можемо загрузнути. Чи не краще шляхом їхати?

– Можна й шляхом, – ворухнув плечима швець. – Але воно дорога довша. А король мовили, що йму до дракона швидко тре, що виглядає він його, наче шуліка тичку.

– Теличку, – поправив його канцлер.

– Хай і теличку, – погодився Козоїд. – А мостом все ’дно буде ближче.

– Ну то вперед, Козоїде, – вирішив Богольт. – Сунь попереду, ти й твоє військо. У нас такий звичай, уперед найхоробріших слати.

– Не більше, аніж один віз за раз, – застеріг Ґилленстерн.

– Добре. – Богольт шмагнув коней, віз застукотів по колодах мосту. – За нами, Пильщику! Дивися, чи колеса рівно йдуть!

Ґеральт стримав коня, дорогу йому загородили лучники Нєдаміра у своїх пурпурово-золотих каптанах, з’юрмившись на кам’яному причілку.

Кобила відьмака форкнула.

Земля затряслася. Гори затремтіли, зубатий край скельної стінки раптом розплився на тлі неба, а сама стіна заговорила раптом глухим, відчутним дуднінням.

– Увага! – гукнув Богольт, уже з другого боку мосту. – Увага там!

Перше каміння, поки дрібне, зашурхотіло та застукало по обриву, що спазматично тремтів. На очах у Ґеральта частина дороги, розсадившись чорною щілиною, що страшезно швидко зростала, полетіла із приголомшливим гуркотом у прірву.

– На коней!!! – заверещав Ґилленстерн. – Милостивий пане! На інший бік!

Нєдамір, із головою, утиснутою у гриву коня, погнав на міст, за ним скочили Ґилленстерн і кілька лучників. За ними зі стуком увалився на тріскотливі колоди королівський фургон, на якому билася на вітрі хоругва із грифоном.

– Це лавина! З дороги! – завив іззаду Ярпен Зігрін, нахльостуючи бичем кінські зади, випередивши другий віз Нєдаміра й розкидаючи лучників. – З дороги, відьмаче! З дороги!

Поряд із фургоном ґномів пронісся Ейк із Денесле, сидячи в сідлі рівно й незворушно. Якби не смертельно-бліде обличчя і стиснуті у переляканій гримасі уста, можна було б подумати, що мандрівний лицар не звертає уваги на каміння та валуни, що сипалися на шлях. Іззаду, від групи лучників, хтось дико кричав, іржали коні.

Ґеральт шарпнув віжки, зіп’яв коня, одразу перед ним земля завирувала від валунів, що котилися згори. Віз ґномів із туркотом прокотився по камінню, одразу перед мостом підскочив, осів із тріском набік, на зламану вісь. Колесо відскочило від балюстради й полетіло униз, у бурхливу течію.

Кобила відьмака, посічена гострими уламками скель, встала дибки. Ґеральт хотів зіскочити, але зачепився пряжкою за стремено й упав набік, на дорогу. Кобила заржала й погнала уперед, просто на міст, що танцював над прірвою. По мосту бігли ґноми, кричучи та лаючись.

– Швидше, Ґеральте! – крикнув, озирнувшись, Любисток, який біг слідом за ними.

– Застрибуй, відьмаче! – покликав Доррегарай, розхитуючись у сідлі й із останніх сил стримуючи шаліючого коня.

Позаду, за ними, весь шлях тонув у хмарі пилюки, піднятій валунами, що, падаючи, розбивали вози Нєдаміра. Відьмак учепився пальцями у ремені в’юків за сідлом чародія. Почув крик.

Йеннефер звалилася разом із конем і відкотилася убік, подалі від копит, що били наосліп, припала до землі, закриваючи голову руками. Відьмак відпустив сідло й побіг до неї, пірнувши у зливу каміння, перескакуючи щілини, що розкривалися під ногами. Шарпнув за плече Йеннефер, та встала на коліна. Очі мала широко розплющені, із розтятої брови текла цівка крові, сягаючи вже кінчика вуха.

– Уставай, Йен!

– Ґеральте! Бережися!

Величезний плаский скельний блок, із гуркотом і скреготом тручись об стіну обриву, зсувався, летів просто на них. Ґеральт упав, накриваючи собою чародійку. Тої ж миті блок вибухнув і розірвався на міріади уламків, що упали на них, жалячи, наче оси.

– Швидше! – крикнув Доррегарай. Розмахуючи паличкою на танцюючому коні, він розпилював нове й нове каміння, що зсувалося по стінці. – На міст, відьмаче!

Йеннефер махнула рукою, вигинаючи пальці, крикнула незрозуміло. Каміння, стикаючись із голубуватою півсферою, що раптом виросла над їх головами, зникало, наче краплі води на розжареній блясі.

– На міст, Ґеральте! – крикнула чародійка. – Поряд зі мною!

Вони побігли, наздоганяючи Доррегарая і кількох спішених лучників. Міст гойдався, тріщав, колоди вигиналися на всі боки, кидаючи їх від балюстради до балюстради.

– Швидше!

Міст раптом осів із пронизливим тріском, половина, яку вони вже пробігли, обірвалася і з гуркотом полетіла в прірву, разом із нею – ґномський фургон, розбившись об кам’яні зуби серед ошалілого іржання коней. Частина, на якій вони перебували, витримала, але Ґеральт зрозумів раптом, що вони біжать уже угору і нахил стає все стрімкішим. Йеннефер вилаялася.

– Падай, Йен! Тримайся!

Рештки мосту заскреготіли, хрупнули й опустилися, наче кріпосні сходні. Вони впали, вчепилися пальцями у щілини між колодами. Йеннефер не втрималася. Писнула по-дівчачому й поїхала вниз. Ґеральт, учепившись однією рукою, витягнув кинджал і всадив вістря між колодами, обома руками схопився за руків’я. Суглоби його ліктів затріщали, коли Йеннефер шарпнула, повиснувши на поясі й піхвах меча, перекинутого через спину. Міст хрупнув знову й нахилився ще сильніше, майже вертикально.

– Йен, – простогнав відьмак. – Зроби щось… Холера, кинь закляття!

– Як? – почув він гнівне, приглушене бурмотіння. – Я ж вишу!

– Звільни одну руку!

– Я не можу…

– Гей! – гукнув Любисток. – Ви тримаєтесь? Гей!

Ґеральт не бачив потреби підтверджувати.

– Дайте мотузку! – дерся Любисток. – Швидко, зараза!

Поряд із трубадуром з’явилися Рубайли, ґноми й Ґилленстерн. Ґеральт почув слова Богольта:

– Почекай, музико. Вона зараз звалиться. Тоді витягнемо відьмака.

Йеннефер засичала, наче змія, звиваючись на спині в Ґеральта. Пояс болісно впився йому в груди.

– Йен? Можеш намацати опору? Ногами? Можеш щось зробити ногами?

– Так, – простогнала вона. – Помахати.

Ґеральт глянув униз, на річку, що кипіла серед гострого каміння, об яке билися, вируючи, кілька колод мосту, кінь і труп у яскравих барвах Кайнгорна. За камінням, у смарагдовому, чистому вирі, побачив веретеноподібні тіла великої форелі, що ліниво рухалася у течії.

– Ти тримаєшся, Йен?

– Ще… так…

– Підтягнися. Ти маєш спертися…

– Не… можу…

– Дайте мотузку! – верещав Любисток. – Ви що, здуріли? Вони удвох упадуть!

– Може, й добре, – запитав невидимий Ґилленстерн.

Міст затріщав і зсунувся ще більше. У Ґеральта почали німіти пальці, затиснуті на руків’ї кинджалу.

– Йен…

– Заткнися… і припини крутитися…

– Йен?

– Не називай мене так…

– Ти витримаєш?

– Ні, – сказала вона холодно. Уже не билася, висіла на його спині мертвим, безвладним тягарем.

– Йен?

– Заткнися.

– Йен. Пробач мене.

– Ні. Ніколи.

Щось повзло вниз, колодами. Швидко. Наче змія. Мотузка, холодно відсвічуючи, вигинаючись і звиваючись, неначе жива, намацала рухливим кінчиком карк Ґеральта, просунулася під пахвами, сплелася у вільний вузол. Чародійка на ньому застогнала, втягнувши повітря. Він був упевнений, що вона заплаче. Помилявся.

– Увага! – крикнув згори Любисток. – Ми вас витягаємо! Ніщуко! Кеннете! Угору їх! Тягніть!

Ривок, болісне, задушливе стискання напруженої мотузки. Йеннефер важко зітхнула. Поїхали вони угору, швидко, тручись черевами об шорсткі колоди.

Нагорі Йеннефер підвелася першою.