Читать книгу Відьмак. Меч призначення - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 4

На мосту був заслін. Дорогу загороджувала довга солідна балка, посаджена на дерев’яні козла. Перед нею і за нею стояли алебардники у шкіряних, оббитих залізом куртках і кольчужних капюшонах. Над заслоном важко вилася пурпурна хоругва зі знаком срібного грифа.

– Що за дурня? – здивувався Три Галки, під’їжджаючи ступою поближче. – Немає проїзду?

– Ґлейт є? – запитав найближчий алебардник, не виймаючи з рота прутика, якого жував – невідомо, чи то від голоду, чи щоб згаяти час.

– Який ґлейт? То що, мор? А може, війна? За чиїм наказом блокуєте шлях?

– Короля Нєдаміра, пана Кайнгорна. – Стражник пересунув прутик у протилежний кутик рота й вказав на хоругву. – Без ґлейту в гори не можна.

– Ідіотизм якийсь, – сказав Ґеральт змученим голосом. – Це ж аж ніяк не Кайнгорн, але Холопільський край. Це Холопілля, не Кайнгорн стягує мито з мостів на Браа. Що має до того Нєдамір?

– Не мене питайте. – Стражник виплюнув прутик. – Не моя справа. Мені аби ґлейти перевіряти. Якщо хочте – балакайте із нашим десятником.

– А де він?

– Отам, за садибою митника, на сонечку гріється, – сказав алебардник, дивлячись не на Ґеральта, а на голі ноги зерріканок, які ліниво потягувалися у сідлах.

За хаткою митника, на купі висушених колод, сидів стражник, руків’ям алебарди малюючи на піску жінку, а скоріше, її фрагмент, побачений з оригінального ракурсу. Поряд із ним, делікатно пощипуючи струни лютні, напівлежав худий чоловік у насунутому на очі химерному капелюшку кольору сливи, оздобленому срібною пряжкою і довгим, нервовим пером чаплі.

Ґеральт знав той капелюшок і те перо, прославлені від Буйни до Яруги, знамениті у дворах, фортецях, шинках, заїздах та борделях. Особливо у борделях.

– Любистку!

– Відьмак Ґеральт! – З-під капелюшка глянули веселі сині очі. – Оце так! І ти тут? Ґлейта, раптом, не маєш?

– Що ви всі з тим ґлейтом? – Відьмак зіскочив із сідла. – Що тут відбувається, Любистку? Ми хотіли перейти на другий берег Браа, я і той лицар, Борх Три Галки, і наш ескорт. А, як виявилося, не можемо.

– Я також не можу. – Любисток устав, зняв капелюшок, уклонився зерріканкам із перебільшеною галантністю. – Мене також не хочуть пропускати на той берег. Мене, Любистка, найславетнішого менестреля і поета у радіусі тисячі миль, не пропускає оцей от десятник, хоча, як бачте, також людина мистецтва.

– Нікого без ґлейта не пропущу, – сказав десятник понуро, після чого додав до свого малюнка фінальну деталь, дзьобнувши кінчиком держака у пісок.

– Ну й обійдемося, – сказав відьмак. – Поїдемо лівим берегом. До Генґфорсу дорога довшою буде, але як треба – то треба.

– До Генґфорсу? – здивувався бард. – Так ти, Ґеральте, не за Нєдаміром їдеш? Не за драконом?

– За яким драконом? – зацікавився Три Галки.

– Не знаєте? Правда не знаєте? Ну, то мушу вам про все розповісти, панове. Я все одно тут чекаю, може, буде їхати хтось із ґлейтом, хто мене знає і дозволить приєднатися. Сідайте.

– Зараз, – сказав Три Галки. – Сонце майже на три чверті у зеніті, а мене сушить як холера. Не розмовлятимемо із сухим писком. Теє, Веє, риссю до містечка та купіть барильце.

– Подобаєтеся ви мені, пане…

– Борх, званий Три Галки.

– Любисток, званий Незрівнянним. Деякими дівчатами.

– Розповідай, Любистку. – Ґеральта охопила нетерплячка. – Не будемо ж тут стирчати до вечора.

Бард обійняв пальцями гриф лютні, різко вдарив по струнах.

– Як зволите, мовою цвітастою чи нормально?

– Нормально.

– Прошу. – Любисток не відклав лютню. – Тож послухайте, шляхетне панство, що трапилося тиждень тому неподалік міста вільного, Холопіллям званого. Отож, світанком блідим, ледь сонечко раннє рожевим забарвило імлу над луками…

– Мало бути нормально, – нагадав Ґеральт.

– А хіба ні? Ну добре, добре. Розумію. Коротко, без метафор. На пасовиська під Холопіллям прилетів дракон.

– Е-е-е-е, – сказав відьмак. – Щось воно неправдоподібно. Уже скільки років ніхто не бачив драконів у тих краях. А чи не був то звичайний ослизг? Трапляються ослизги майже такі великі…

– Не ображай мене, відьмаче. Я знаю, що говорю. Я його бачив. Так уже сталося, що я саме був у Холопіллі на ярмарку й бачив усе на власні очі. Балада вже готова, але не захотіли ви…

– Розповідай. Був він великим?

– Із три кінські корпуси. У холці не вищий за коня, але куди більш масивний. Сірий, наче порох.

– Значить – зелений.

– Так. Прилетів несподівано, впав просто на стадо овець, розігнав пастухів, затовк із дюжину звіряток, чотирьох ізжер та й полетів.

– Полетів… – Ґеральт покивав. – І кінець?

– Ні. Бо наступного ранку прилетів знову, цього разу ближче до містечка. Спікірував на громаду бабів, які прали білизну на березі Браа. Ото вони втікали, людоньки! У житті я так не сміявся. Дракон же зробив пару кіл над Холопіллям і полетів на пасовиська, там знову взявся за овець. Тільки тоді й почалися розгардіяш і замішання, бо раніше мало хто повірив пастухам. Бургомістр мобілізував міську міліцію і цехи, але, поки ті сформувалися, плебс узяв справу в свої руки й усе вирішив.

– Як?

– Цікавим народним способом. Місцевий шевський майстер, такий собі Козоїд, вигадав спосіб проти гадини. Забили вівцю, напхали її щільно чемерником, беладоною, блекотою, сіркою та шевською смолою.[4] Для певності місцевий аптекар улив усередину дві кварти своєї мікстури проти чиряків, а жрець із храму Креви помолився над стервом. Потім поставили препаровану вівцю посередині стада, підперши кілком. Насправді ніхто не вірив, що дракон спокуситься на те смердюче на милю гівно, але реальність перевищила наші очікування. Не звертаючи уваги на живих та бекаючих овечок, гад проковтнув наживку разом із кілком.

– І що? Кажи ж, Любистку.

– А я що роблю? Кажу ж. Слухайте, що було далі. Не минуло й стільки часу, скільки треба вправному чоловікові, щоб розшнурувати дамський корсет, як дракон почав раптом ричати й пускати дим, передом і задом. Крутився, намагався злетіти, тоді осовів і знерухомів. Двійко добровольців рушили, аби перевірити, чи отруєний гад ще дихає. Були то місцевий грабар і місцевий дурень, народжений недоумкуватою дочкою лісоруба й підрозділом найманих пікінерів, які пройшли Холопіллям іще за часів рокошу[5] воєводи Нужибоба.

– Ото ти брешеш, Любистку.

– Не брешу, тільки прикрашаю, а в тому є різниця.

– Невелика. Розповідай, шкода часу.

– Тож, як я казав, грабар і мужній ідіот вирушили як розвідники. Потім ми насипали їм малий, але милий для ока курганчик.

– Ага, – сказав Борх. – Значить, дракон був іще живим.

– Ще й яким, – весело сказав Любисток. – Живим. Але був таким слабким, що не зжер ані грабаря, ані дурбецела, тільки що кров полизав. А потім, на загальне розчарування, відлетів, здійнявшись у повітря із чималим зусиллям. Щопівтораста ліктів із гуркотом падав і злітав знову. Інколи йшов, тягнучи задні лапи. Ті, що посміливіші, пішли за ним, на відстані погляду. І знаєте що?

– Кажи, Любистку.

– Дракон заліз в ущелини у Пустульських горах, поблизу від витоків Браа, й сховався у тих печерах.

– Тепер усе ясно, – сказав Ґеральт. – Дракон, скоріше за все, у тих печерах століття перебував у летаргії. Я чув про такі випадки. І там також має бути його скарбниця. Тепер я знаю, чому блокують міст. Хтось хоче накласти на ту скарбницю лапу. І той хтось – Нєдамір із Кайнгорна.

– Саме так, – сказав трубадур. – Усе Холопілля аж кипить з цього приводу, бо вважають там, що дракон і скарбниця належать їм. Але вагаються повстати проти Нєдаміра. Нєдамір – щеня, він ще й голитися не почав, але вже встиг довести, що проти нього повставати небезпечно. А той дракон йому потрібен диявольськи, тому він так швидко відреагував.

– Потрібна йому та скарбниця, хотів ти сказати.

– У тому й річ, що дракон – навіть більше, ніж скарбниця. Бо, бачте, Нєдамір гострить зуби на сусіднє королівство, Маллеору. Там після раптової і дивної смерті князя залишилася княжна у віці, так би мовити, покладин.[6] Вельможі з Маллеори від Нєдаміра й інших конкурентів не в захваті, бо знають, що новий володар натягне їм вузду, не те що княжна-шмаркачка. Тож вони вигребли десь старе й запилене пророцтво, що твердить: митра й рука дівчини належать тому, хто переможе дракона. Оскільки ж драконів тут не бачили століттями, то думали, що тепер настав для них спокій. Нєдамір, звісно, з легенди насмівся, узяв би Маллеору збройною рукою та й по всьому, але коли розійшлася звістка про холопільського дракона, зорієнтувався, що може побити маллеорську шляхту її ж власною зброєю. Якби він з’явився там, несучи драконову голову, народ привітав би його як монарха, посланого богами, а вельможі не посміли б навіть писнути. То ви дивуєтеся, що він погнав за драконом, наче кіт за риб’ячим міхурем? Особливо за таким драконом, який ледь ноги волочить? Це ж для нього щасливий випадок, посмішка долі, най його холера.

– А дороги загородив від конкурентів.

– Певно. І від холопілянців. До того ж по всіх околицях він розіслав кінних із ґлейтами. Для тих, які мають того дракона вбити, бо Нєдамір не дуже прагне особисто входити до печери з мечем. Миттю залучили найславетніших драконоборців. Більшість із них ти, Ґеральте, певно, знаєш.

– Можливо. Хто приїхав?

– Ейк з Денесле, це по-перше.

– Хай йому… – Відьмак тихенько присвиснув. – Богобоязний та цнотливий Ейк, лицар без страху й докору, власною особою.

– Ти його знаєш, Ґеральте? – запитав Борх. – Він і справді такий вовкодав для драконів?

– Не тільки для драконів. Ейк упорається з будь-якою потворою. Забиває навіть мантикор і грифонів. Кількох драконів також прикінчив, я про це чув. Він вправний у цьому. Але псує мені інтереси, босяцюра, бо не бере грошей. Хто ще, Любистку?

– Рубайли з Крінфріду.

– Ну, вважайте – немає вже дракона. Навіть якщо він зцілиться. Та трійця – зіграна банда, б’ються не дуже чисто, але дієво. Вибили усіх ослизгів і вилохвостів у Реданії, а при нагоді прикінчили й трьох червоних драконів і одного чорного, і це вже щось. Це всі?

– Ні. Приєдналася до них іще шістка ґномів під командою Ярпена Зігріна.

– Не знаю його.

– Але про дракона Оквіста з Кварцової гори ти чув?

– Чув. І бачив каміння з його скарбниці. Були там сапфіри небувалих кольорів і діаманти величезні, наче черешні.

– Ну так знай, що саме Ярпен Зігрін і його ґноми прикінчили Оквіста. Було про те складено баладу, але нудну, бо не моя. Якщо ти не чув – нічого не втратив.

– Це всі?

– Так. Не враховуючи тебе. Ти стверджуєш, що не чув про дракона, хтозна, може, воно й правда. Але тепер ти вже знаєш. І що?

– І нічого. Мене той дракон не цікавить.

– Ха! Хитро, Ґеральте. Бо ти й так не маєш ґлейту.

– Повторюю, мене той дракон не цікавить. А що з тобою, Любистку? Що тебе так тягне у той бік?

– Усе просто. – Трубадур стенув плечима. – Треба бути близько від пригод і подій. Щодо битви з тим драконом – буде розголос. Авжеж, я міг би скласти баладу й на підставі розповіді, але вона звучатиме інакше, співана кимось, хто бачив бій на власні очі.

– Бій? – засміявся Три Галки. – Хіба щось на кшталт різанини свині чи четвертування трупа. Слухаю і не можу припинити дивуватися. Славні вої, які мчать сюди з усіх кінських ніг, аби дорізати напівдохлого дракона, отруєного якимось хамом. Сміятися хочеться і ригати.

– Ти помиляєшся, – сказав Ґеральт. – Якщо дракон не помер від отрути на місті, то, напевне, його організм уже її переборов і дракон тепер повний сил. Зрештою, немає великого значення. Рубайли з Крінфріду все одно його вб’ють, але без бою, якщо хочеш знати, не обійдеться.

– Тож ти ставиш на Рубайл, Ґеральте?

– Ясно ж.

– Аякже, – відізвався стражник-митець, який досі мовчав. – Драконище – то потвора магічна, й не прибити його інакше, ніж чарами. Якщо хто й дасть йому раду, то це чарівниця, яка проїхала туди вчора.

– Хто? – Ґеральт схилив набік голову.

– Чарівниця, – повторив стражник. – Я ж кажу.

– Ім’я назвала?

– Назвала, але я забув. Мала ґлейт. Молода була, вродлива по-своєму, але ті очі… Самі знаєте, пане. Аж зимно людині стає, коли така гляне.

– Ти щось про те знаєш, Любистку? Хто це може бути?

– Ні, – скривився бард. – Молода, вродлива й такі собі очі. Теж мені прикмета. Вони всі такі. Жодна з тих, кого я знаю, а знаю я багатьох, не виглядає старшою, ніж на двадцять п’ять чи тридцять, а деякі ж, як я чув, пам’ятають іще часи, коли там, де нині стоїть Новіград, шумів бір. Зрештою, для чого ж існують еліксири з мандрагори?[7] А мандрагорою вони ж собі й очі закапують, аби ті блищали. Як воно у баб буває.

– Не руда була? – запитав відьмак.

– Ні, пане, – відказав десятник. – Чорненька.

– А кінь якої масті? Каштановий із білою зіркою?

– Ні. Чорний, як і вона. Та оце ж, панове, кажу вам, вона дракона вб’є. Дракон – це робота для чародія. Людська сила з ним не впорається.

– Цікаво, що б на це сказав швець Козоїд, – засміявся Любисток. – Якби він мав під рукою щось міцніше, аніж чемерник та беладона, драконова шкіра вже сушилась би на холопільському частоколі, балада була б готова, а я б не плавився тут на сонці…

– А як трапилося, що Нєдамір не взяв тебе із собою? – поцікавився Ґеральт, скоса дивлячись на поета. – Адже ти був у Холопіллі, коли він вирушав. Чи король не любить людей мистецтва? З якої причини ти плавишся тут, замість того аби грати біля королівського стремена?

– Причина – то одна молода удова, – понуро сказав Любисток. – Холера б її узяла. Загуляв я, а на другий день Нєдамір і решта були вже за рікою. Узяли із собою навіть того Козоїда й розвідників із холопільської міліції, тільки про мене забули. Тлумачу це десятнику, а він знай своє…

– Є ґлейт – пускаю, – сказав байдуже алебардник, відливаючи на стіну хатинки митника. – Немає ґлейту – не пускаю. Наказ такий…

– О, – перервав Три Галки. – Дівчата з пивом повертаються.

– І не самі, – додав Любисток, устаючи. – Гляньте, який кінь. Наче дракон.

З боку березового гайка над’їжджали чвалом зерріканки, тримаючись обабіч вершника на великому, бойовому, неспокійному жеребчику.

Відьмак також устав.

Вершник носив фіолетовий оксамитовий каптан зі срібним гаптуванням і короткий плащ, обшитий соболиним хутром. Випростаний у сідлі, дивився на них з погордою – Ґеральт знав такі погляди. І не дуже їм радів.

– Вітаю панство. Я – Доррегарай, – представився вершник, поволі й з гідністю спішуючись. – Майстер Доррегарай. Чорнокнижник.

– Майстер Ґеральт. Відьмак.

– Майстер Любисток. Поет.

– Борх, на прізвисько Три Галки. А з моїми дівчатами, які отам-от витягають шпунт з барильця, ви, пане Доррегараю, уже познайомилися.

– Саме так, саме так, – сказав чародій без усмішки. – Ми обмінялися поклонами, я і чарівні воїтельки з Зерріканії.

– Ну, от і чудово. – Любисток роздав шкіряні кубки, принесені Веєю. – Тож напийтеся із нами, пане чародію. Пане Борху, десятнику давати?

– Зрозуміло! Йди до нас, пане вояче.

– Думаю, – сказав чорнокнижник, зробивши маленький елегантний ковток, – що до застави на мосту вас привела та сама мета, що й мене?

– Якщо ви маєте на увазі дракона, пане Доррегараю, – сказав Любисток, – то саме так воно і є. Я хочу бути там і скласти баладу. На жаль, оцей десятник, людина, видко, без розуміння, не хоче мене пропускати. Хоче ґлейту.

– Прошу вибачення. – Алебардник відпив свого пива, поплямкав. – У мене наказ на шиї висить. А кажуть, що чи не все Холопілля зібралося уже із возами й хоче рушити у гори за драконом. У мене наказ…

– Твій наказ, солдате, – насупився Доррегарай, – стосується мотлоху, який може завадити справі, дівок, що можуть поширювати розпусту й паскудну неміч, злодіїв, бродяг і гультяїв. Але не мене.

– Нікого без ґлейту не пропущу, – набурмосився десятник. – Клянуся…

– Не клянися, – урвав його Три Галки. – Краще випий ще. Теє, налий цьому мужньому воякові. І сядьмо, панове. Пиття навстоячки, швидко й без належної закуски не личить шляхтичу.

Вони усілися на колодах навколо барильця. Алебардник, оце пасований на шляхтича, червонів від задоволення.

– Пий, славний сотнику, – підганяв його Три Галки.

– Я десятник, я не сотник. – Алебардник іще більше почервонів.

– Але будеш сотником, точно, – вишкірився Борх. – Чолов’яга з тебе крутий, ураз звання отримаєш.

Доррегарай, відмовляючись від добавки, повернувся до Ґеральта.

– У містечку ще балакають про василіска, мосьпане відьмаче, а ти вже до дракона придивляєшся, як бачу, – сказав він тихо. – Цікаво, аж настільки потрібна тобі готівка чи заради розваги вбиваєш ти створіння, яким загрожує вимирання?

– Дивна цікавість, – відповів Ґеральт, – з боку того, хто стрімголов мчить, аби встигнути випотрошити дракона, вибити йому зуби, такі цінні при виготовленні чародійських ліків і еліксирів. Чи це правда, мосьпане чародію, що зуби, вибиті у живого дракона, найкращі?

– Ти упевнений, що я для того туди їду?

– Я упевнений. Але тебе вже хтось випередив, Доррегараю. Перед тобою устигла проїхати твоя конфратерка із ґлейтом, якого ти не маєш. Чорноволоса, якщо це тебе цікавить.

– На чорному коні?

– Кажуть, що так.

– Йеннефер, – сказав, насупившись, Доррегарай.

Відьмак непомітно здригнувся. Запанувала тиша, яку перервала відрижка майбутнього сотника.

– Нікого… без ґлейту…

– Двісті лінтарів вистачить? – Ґеральт спокійно витягнув з кишені капшук, отриманий від товстого війта.

– Ґеральте, – загадково усміхнувся Три Галки, – ти все-таки…

– Вибачаюся, Борху. Прикро мені, що не поїду із вами до Генґфорсу. Може, іншим разом. Може, ми ще зустрінемося.

– Нічого мене не тягне до Генґфорсу, – повільно сказав Три Галки. – Зовсім нічого, Ґеральте.

– Сховайте той мішок, пане, – сказав грізно майбутній сотник. – Це звичайний підкуп. Навіть за триста не пропущу.

– А за п’ятсот? – Борх вийняв свого капшука. – Сховай мішок, Ґеральте. Я заплачу мито. Це мене почало розважати. П’ятсот, пане солдате. По сто за голову, враховуючи моїх дівчат як одну чарівну штуку. Як воно?

– Ой-єй-єй, – забідкався майбутній сотник, ховаючи під куртку капшук Борха. – Що я королю скажу?

– Скажеш йому, – відповів Доррегарай, випрямляючись і витягаючи з-за пояса оздоблену паличку зі слонової кістки, – що страх тебе обійняв, як ти це побачив.

– Що, пане?

Чародій махнув паличкою, крикнув закляття. Сосна, що росла на скалі над берегом, спалахнула, вся, миттєво, від землі до верхів’я вкрившись шаліючим полум’ям.

– На коней! – Любисток, зриваючись із землі, закинув за спину лютню. – На коней, панове! І пані!

– Запору геть! – заревів до алебардників бородатий десятник, який мав великі шанси стати сотником.

На мосту, за заслоном, Вея натягнула віжки, кінь затанцював, забив копитами по колодах. Дівчина, метляючи кісками, крикнула пронизливо.

– Слушно, Веє! – крикнув у відповідь Три Галки. – Далі, мосьпани, на коней! Поїдемо по-зерріканськи, із гуркотом і свистом!