Читать книгу Відьмак. Меч призначення - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 9

– Обидві ноги, – сказала Йеннефер, витираючи руки лляною серветкою. – І наче щось із хребтом. Обладунок на спині вдавлений, наче він копром дістав. А ноги – це через власний спис. Не скоро він сяде на коня. Якщо й узагалі сяде.

– Професійний ризик, – пробурмотів Ґеральт.

Чародійка зморщилася.

– Тільки це й можеш сказати?

– А що ти ще хотіла б почути, Йеннефер?

– Той дракон неймовірно швидкий, Ґеральте. Занадто швидкий, аби могла з ним битися людина.

– Розумію. Ні, Йен. Не я.

– Принципи? – зло посміхнулася чародійка. – Чи звичайний, найзвичайнісінький страх? Це єдине людське відчуття, яке в тобі не випалили?

– Одне й друге, – погодився незворушно відьмак. – Яка різниця?

– Власне, – Йеннефер підійшла ближче, – жодної. Принципи можна зламати, страх можна перемогти. Убий того дракона, Ґеральте. Для мене.

– Для тебе?

– Для мене. Я хочу того дракона, Ґеральте. Всього. Хочу мати його тільки для себе.

– Використай чари та вбий його.

– Ні. Ти його вбий. А я чарами стримаю Рубайл та інших, аби не заважали.

– Будуть трупи, Йеннефер.

– І з якого часу це тобі заважає? Ти займися драконом, я беру на себе людей.

– Йеннефер, – сказав холодно відьмак. – Я не можу зрозуміти. Навіщо тобі той дракон? Аж настільки тебе затьмарює жовтий колір його лусок? Адже ти не потерпаєш від бідності, маєш незліченні джерела існування, ти маєш славу. Тож про що йдеться? Тільки нічого не кажи про покликання, дуже тебе прошу.

Йеннефер мовчала, нарешті ж, скрививши губи, з розмаху копнула камінь, що лежав у траві.

– Є дехто, хто може мені допомогти, Ґеральте. Кажуть, що воно… ну, ти знаєш, про що йдеться… Кажуть, що воно не є невідворотнім. Є шанси. Я можу ще мати… Розумієш?

– Розумію.

– Це складна операція, дорога. Але взамін на золотого дракона… Ґеральте?

Відьмак мовчав.

– Коли ми висіли на мосту, – сказала чародійка, – ти про дещо мене попросив. Я виконаю твоє прохання. Незважаючи ні на що.

Відьмак сумно посміхнувся, вказівним пальцем торкнувся обсидіанової зірки на шиї Йеннефер.

– Занадто пізно, Йен. Ми вже не висимо. Мені вже все одно. Незважаючи ні на що.

Він очікував найгіршого, каскадів вогню, блискавки, удару в обличчя, лайки, прокльонів. Здивувався, побачивши лише стримане тремтіння губ. Йеннефер поволі відвернулася. Ґеральт пожалкував, що це сказав. Пожалкував за емоцію, яка до цього призвела. Межа можливого перейдена, урвалася, наче струна лютні. Він глянув на Любистка, помітив, як трубадур швидко відвертається, уникаючи його погляду.

– Ну, справи лицарського гонору маємо позаду, прошу мосьпанство! – закричав Богольт, уже в обладунку, стоячи перед Нєдаміром, який усе ще сидів на камені з неодмінним виразом нудьги на обличчі. – Лицарський гонор лежить отамочки й стогне тихенько. Кепська то була концепція, пане Ґилленстерне, випустити Ейка як вашого лицаря і васала. Не вказуватиму пальцями, але я знаю, кому Ейк міг бути вдячним за поламані кістки. Тому, скажемо чесно, одним рухом ми позбулися двох справ. Одного шаленця, який у шаленстві своєму хоче відродити легенди про те, як сміливий лицар перемагає у поєдинку дракона. І – одного крутія, який хотів на тому заробити. Знаєте, про кого я говорю, Ґилленстерне, так? Це добре. А тепер – наш хід. Тепер дракон – наш. Тепер ми, Рубайли, управимося з тим драконом. Але так, як треба нам.

– А домовленість, Богольте? – вицідив канцлер. – Що з домовленістю?

– У сраці я маю ту домовленість.

– Небачено! Це зневага до маєстату! – тупнув ногою Ґилленстерн. – Король Нєдамір…

– Що – король? – крикнув Богольт, спираючись на величезний дворучний меч. – Може, король хоче особисто, сам піти на дракона? А може, це ти, його вірний канцлер, увіпхнеш у броню свою пузо й вийдеш на поле? Чому ні, прошу, ми зачекаємо, прошу мосьпанство. Ви мали свій шанс, Ґилленстерне, якби Ейк заколов дракона – ви б узяли все, нам би ніц не дісталося, ані єдиної золотої луски з його хребта! Але тепер – запізно. Гляньте правді в очі. Немає кому битися у кольорах Кайнгорна. Не знайдете ви другого такого дурня, як Ейк.

– Неправда! – Швець Козоїд припав до короля, все ще зайнятого спогляданням тільки йому відомої точки на горизонті. – Королю, пане! Тільки трохи зачекайте, нехай-но наші підійдуть, з Холопілля, а будуть вони ось-ось! Плюньте на зарозумілу шляхту, женіть їх геть! Побачите, хто насправді сміливий, хто в кулаці силу має, а не в горлі!

– Писок стули, – спокійно відгукнувся Богольт, стираючи плямку іржі з нагрудника. – Стули писок, хаме, бо як ні, то я його тобі так стулю, що зуби у горлянці застрягнуть.

Козоїд, побачивши Кеннета та Нищавку, які наближалися, швиденько відійшов, сховавсь між холопільськими міліціонерами.

– Королю! – крикнув Ґилленстерн. – Що накажете?

Вираз нудьги раптом зник із обличчя Нєдаміра. Неповнолітній монарх зморщив веснянкуватий ніс і встав.

– Що накажу? – сказав тоненько. – Нарешті ти про це запитав, Ґилленстерне, замість того щоб за мене вирішувати й за мене, від мого імені, промовляти. Дуже це мене тішить. І нехай вже так зостається, Ґилленстерне. З цієї миті мовчатимеш і слухатимешся наказів. І ось перший із них: збери людей, накажи покласти на віз Ейка із Денесле. Повертаємося у Кайнгорн.

– Пане…

– Ані слова, Ґилленстерне. Пані Йеннефер, шляхетні панове, прощаюся з вами. Витратив я чимало часу в цьому поході, але й отримав чимало. Багато чого я навчився. Дякую вам за слова, пані Йеннефер, пане Доррегарає, пане Богольте. І дякую вам за мовчання, пане Ґеральте.

– Королю, – сказав Ґилленстерн. – Як це? Дракон ось-ось наш. Тільки руку простягнути. Королю, твоя мрія…

– Моя мрія, – повторив замислений Нєдамір. – В мене її ще немає. А якщо я тут залишуся… Може, тоді вже й не буде її ніколи.

– А Маллеора? А рука княжни? – не здавався канцлер, розмахуючи руками. – А трон? Королю, тамтешній люд визнає тебе…

– У сраці я мав тамтешній люд, як каже пан Богольт, – засміявся Нєдамір. – Трон Маллеори й так мій, бо в Кайнгорні я маю триста панцирних і півтори тисячі пішого люду проти їхньої тисячі засраних щитоносців. А визнати – так вони мене визнають. Вішатиму, рубитиму голови й волочитиму кіньми так довго, що визнають. А їхня княжна – це товста телиця, і плювати мені на її руку, потрібна мені тільки її дірка, хай народить спадкоємця, а тоді я її отрую. Методом майстра Козоїда. Досить балачок, Ґилленстерне. Починай виконувати отримані накази.

– І справді, – прошепотів Любисток до Ґеральта. – Багато чого навчився.

– Багато чого, – підтвердив Ґеральт, дивлячись на пагорб, на якому золотий дракон, пригнувши трикутну голову, облизував роздвоєним язиком щось, що сиділо біля нього у траві. – Але його підданим я стати не схотів би, Любистку.

– Як думаєш, що тепер буде?

Відьмак дивився спокійно на маленьке сіро-зелене створіння, що тріпотіло нетопирячими крильцями поряд із золотими пазурами нахиленого дракона.

– А ти що на це все, Любистку? Що ти про це думаєш?

– А яке значення має те, що я думаю? Я поет, Ґеральте. Чи може моя думка мати хоч якесь значення?

– Може.

– Ну, то я тобі скажу. Я, Ґеральте, як бачу гада, наприклад змію чи яку іншу ящірку, то мене аж вивертає, таку я до того паскудства відчуваю огиду й страх. А цей дракон…

– Ну?

– Він… він красивий, Ґеральте.

– Дякую тобі, Любистку.

– За що?

Ґеральт відвернувся, повільним рухом потягся до пряжки ременя, що навскоси перетинав його груди, скоротив його на дві дірки. Підняв праву долоню, перевіряючи, чи руків’я меча у потрібному положенні. Любисток дивився на те широко розплющеними очима.

– Ґеральте! Ти маєш намір…

– Так, – спокійно сказав відьмак. – Є межа можливого. Мені все це набридло. Ти йдеш із Нєдаміром чи зостаєшся, Любистку?

Трубадур схилився, обережно й з любов’ю поклав лютню під камінь, випростався.

– Зостаюсь. Як ти сказав? Межа можливого? Резервую собі ту назву під баладу.

– Це може бути твоя остання балада, Любистку.

– Ґеральте?

– Ага?

– Не вбивай… Зумієш?

– Меч – то меч, Любистку. Коли я вже його витягну…

– Намагайся.

– Намагатимуся.

Доррегарай захихотів, повернувся у бік Йеннефер і Рубайл, вказав на королівський почет, що саме відїжджав.

– Он, – сказав, – іде звідси король Нєдамір. Не роздає вже королівських наказів устами Ґилленстерна. Йде, виявивши розумність. Добре, що ти тут є, Любистку. Пропоную тобі починати складати баладу.

– Про що?

– Про те, – чародій вийняв з-за пазухи паличку, – як майстер Доррегарай, чорнокнижник, прогнав додому підлоту, яка хотіла по-підлому вбити останнього золотого дракона, який лишився на світі. Не рухайся, Богольте! Ярпене, руки геть від сокири! Йеннефер, навіть не ворушися! Давайте, підлото, за королем, як за паніматкою. Уперед, на коней, на вози. Застерігаю, хто зробить хоча б один невірний рух, від того залишиться тільки сморід і розплавлений пісок. Я не жартую!

– Доррегарає! – засичала Йеннефер.

– Мосьпане чародію, – сказав примирливо Богольт. – Чи годиться…

– Мовчи, Богольте. Я сказав, не чіпайте того дракона. Легенди не вбивають. Розвертайтеся – і геть звідси.

Рука Йеннефер раптом вистрелила вперед, а земля навколо Доррегарая вибухнула блакитним вогнем, закипіла курявою рваного дерну й каміння. Чародій похитнувся, оточений променями. Ніщука, підскочивши, вдарив його в обличчя зап’ястком. Доррегарай упав, з його палички вистрелила червона блискавка й, не зашкодивши, погасла між камінням. Пильщик, підскочивши з іншого боку, копнув лежачого чародія, розвернувся, аби повторити. Ґеральт увірвався між ними, відіпхнув Пильщика, видобув меча й тяв пласко, цілячи між наплічником і нагрудником обладунку. Перешкодив йому Богольт, парирувавши удар широким клинком дворучного меча. Любисток підставив ногу Ніщуці, але невдало – Ніщука вчепився у кольоровий кубрак барда й гепнув його кулаком межи очі. Ярпен Зігрін, підскочивши ззаду, підтяв Любистку ноги, вдаривши топорищем у згін коліна.

Ґеральт розвернувся у піруеті, уникаючи Богольтового меча, ударив коротко Пильщика, який саме підбіг, зірвавши йому залізний наручник. Пильщик відскочив, спіткнувся і впав. Богольт застогнав, махнув мечем, наче косою. Ґеральт перескочив над свистячим вістрям, кінцем руків’я гепнув Богольта у нагрудник, відкинув, тяв, цілячись у щоку. Богольт, бачачи, що не зуміє парирувати важким мечем, відкинувся назад, падаючи навзнак. Відьмак підскочив до нього й тієї миті відчув, як земля тікає у нього з-під ніг, як ті втрачають чутливість. Побачив, як горизонт із горизонтального стає вертикальним. Даремно намагаючись скласти пальці в охоронний Знак, важко вдарився боком об землю, випускаючи меча із онімілої долоні. У вухах йому дудоніло та шуміло.

– Зв’яжіть їх, поки діє закляття, – сказала Йеннефер десь згори, здалеку. – Всіх трьох.

Доррегарай і Ґеральт, запаморочені й нерухомі, дали себе прив’язати до воза без опору й жодного слова. Любисток бився і лаявся, тому, поки його прив’язували, заробив по писку.

– Чого їх в’язати, зрадників, сучих синів, – сказав, підходячи, Козоїд. – Відразу їх зарубати – і справі кінець.

– Сам ти син, та ще й не сучий, – сказав Ярпен Зігрін. – І не ображай тут сук. Геть пішов.

– Страшенно ви сміливі, – ревнув Козоїд. – Гляньмо, чи вистачить вам сміливості, коли мої з Холопілля надійдуть, а будуть ось-ось. Гляньм…

Ярпен крутнувся і з неочікуваною для його статури спритністю гепнув його топорищем по лобі. Ніщука, що стояв поряд, додав копняка. Козоїд пролетів кілька сажнів і зарився носом у траву.

– Згадаєте ще! – заверещав він, стоячи навкарачки. – Всіх я вас…

– Хлопці! – гукнув Ярпен Зігрін. – За жопу шевця, дратва його мати! Хапай його, Ніщуко!

Козоїд не чекав. Зірвався і клусом погнав у бік східного каньйону. За ним скрадливо побігли й холопільскі розвідники. Ґноми, регочучи, кидали їм услід каміння.

– Відразу якось повітря посвіжішало, – засміявся Ярпен. – Ну, Богольте, беремося за дракона.

– Повільно, – підняла руку Йеннефер. – Брати ви можете, але ноги. У руки. Всі, хто тут стоїте.

– Це чому? – Богольт згорбився, а очі його зловісно блиснули. – Що це ви кажете, ясновельможна пані відьмо?

– Геть звідси услід за шевцем, – повторила Йеннефер. – Усі. Я сама справлюся із драконом. Неконвенційною зброєю. А на дорогу можете мені подякувати. Якби не я, скуштували б ви відьмачого меча. Ну, давайте, швиденько, Богольте, бо ж я нервуватиму. Застерігаю, я знаю закляття, за допомогою якого можу поробити з вас меринів. Досить ворухнути рукою.

– Ну ні, – процідив Богольт. – Моє терпіння уже досягло межі можливого. Не дам робити з себе дурника. Пильщику, відчепи-но дишло з возу. Відчуваю, що й мені потрібна буде неконвенційна зброя. Зараз хтось тут отримає по хребту, прошу мосьпанство. Не вказуватиму пальцем, але по хребту зараз отримає одна паскудна відьма.

– Спробуй лише, Богольте. Зробиш мені цей день приємним.

– Йеннефер, – сказав із докором ґном. – Чому?

– Може, я просто не люблю ділитися, Ярпене?

– Що ж, – посміхнувся Ярпен Зігрін. – Глибоко по-людськи. Так по-людськи, що аж майже по-ґномськи. Приємно бачити знайомі риси в чародійки. Бо і я не люблю ділитися, Йеннефер.

Він крутнувся у короткому, блискавичному замаху. Сталева куля, невідомо звідки й коли видобута, завила в повітрі й лупнула Йеннефер у середину лоба. Раніше, ніж чародійка встигла прийти до тями, вже висіла у повітрі, підтримувана за руки Пильщиком та Ніщукою, а Ярпен сплутував їй кісточки мотузкою. Йеннефер люто заверещала, але один із хлопців Ярпена закинув їй на голову віжки, стягнув міцно, впиваючись ременем у роззявлений рот, приглушив крик.

– Ну й що, Йеннефер, – сказав, підходячи, Богольт. – Як ти думаєш зробити з мене валаха? Коли й рукою не поворухнеш?

Розірвав їй комір кубрачка, роздер і розвів на боки сорочку. Йеннефер вискнула, гризучи віжки.

– Не маю тепер часу, – сказав Богольт, безсоромно обмацуючи її під регіт ґномів, – але почекай трохи, відьмо. Як прикінчимо дракона, влаштуємо собі забавку. Прив’яжіть її, хлопці, добре до колеса. Обидві лапки до ободу, так, аби й пальцем не могла ворухнути. І нехай її поки що ніхто не чіпає, псякрев, прошу мосьпанство. Чергу встановимо згідно з тим, хто як біля дракона управиться.

– Богольте, – відізвався зв’язаний Ґеральт – тихо, спокійно й зловісно. – Бережися. Я знайду тебе й на краю світу.

– Дивуюся я тобі, – відповів Рубайло, так само спокійно. – Я б на твоєму місці сидів би тихо. Я тебе знаю і мушу серйозно ставитися до твоїх погроз. Не матиму вибору. Ти можеш не вижити, відьмаче. До цього ми ще повернемося. Ніщука, Пильщик, на коней.

– Ото тобі й доля, – просичав Любисток. – Диявол його знає, чого я у це вплутався.

Доррегарай, схиливши голову, придивлявся до густих крапель крові, що повільно крапали йому з носа на живіт.

– Може, перестанеш витріщатися? – крикнула на Ґеральта чародійка, звиваючись у вузлах, наче змія, дарма намагаючись прикрити оголені зваби.

Відьмак слухняно відвернувся. Любисток – ні.

– На те, що я бачу, – засміявся бард, – ти, напевне, витратила цілу діжку елексіру з мандрагори, Йеннефер. Шкіра наче у шістнадцятирічної, щоб мене гусак ущипнув.

– Стули писок, сучий сину! – гарикнула чародійка.

– А власне, скільки тобі років, Йеннефер? – Любисток не відступав. – Десь двісті? Ну, нехай сто п’ятдесят. А поводишся, наче…

Йеннефер викрутила шию і плюнула в нього, але не влучила.

– Йен, – із докором промовив відьмак, витираючи запльоване вухо об плече.

– Нехай він не витріщається!

– І не подумаю, – сказав Любисток, не зводячи погляду із втішного виду, який являла собою розхристана чародійка. – Це через неї ми тут сидимо. І можуть нам перерізати горлянки. А її – найбільше зґвалтують, що у її віці…

– Заткнися, Любистку, – сказав відьмак.

– І не подумаю. Я, власне, маю намір скласти баладу про дві цицьки. Прошу мені не заважати.

– Любистку, – Доррегарай хлюпнув закривавленим носом, – давай серйозно.

– Я, зараза, серйозний.

Богольт, за підтримки ґномів, ледве вліз у сідло, важкий і неповороткий в обладунку й накладених на той шкіряних запобіжниках. Ніщука й Пильщик вже сиділи на конях, тримаючи поперек сідел важкезні дворучні мечі.

– Добре, – харкнув Богольт. – Йдемо на нього.

– Е, ні, – сказав глибокий голос, що звучав, неначе мідна труба. – То я прийшов до вас!

З-за каміння вигулькнув, полискуючи золотом, довгий писок, струнка шия, прикрашена шерегою трикутних зубатих шпичаків, пазуристі лапи. Люті, гадячі очі із вертикальними зіницями дивилися з-під рогових повік.

– Не міг я дочекатися у полі, – сказав дракон Віллентретенмерт, озираючись. – Тож прийшов сам. Як бачу, охочих до битви зі мною щоразу менше?

Богольт узяв віжки у зуби, а меча в обидві руки.

– Ще вифтафить, – сказав невиразно, гризучи ремінь. – Стафай до вахки, гаде!

– Стаю, – сказав дракон, вигинаючи хребет і презирливо задираючи хвоста.

Богольт роззирнувся. Ніщука й Пильщик повільно, демонстративно спокійно обходили дракона з обох боків. З тилу чекали Ярпен Зігрін і його хлопці із сокирами у руках.

– Ааааархг! – проревів Богольт, сильно б’ючи коня п’ятами і здіймаючи меч.

Дракон згорнувся, припав до землі й згори, з-за власного хребта, наче скорпіон, ударив хвостом, поціляючи не в Богольта, а в Ніщуку, який напав збоку. Ніщука звалився разом із конем серед брязкоту, вереска й іржання. Богольт, нагинаючись у галопі, тяв страшним замахом, дракон управно відскочив від широкого клинка. Інерція галопу пронесла Богольта поряд. Дракон викрутився, уставши на задні лапи, і дзьобнув пазурами Пильщика, одним замахом роздираючи черево коня і стегно вершника. Богольт, міцно відхилившись у сідлі, зумів розвернути коня, тягнучи віжки зубами, й атакував знову.

Дракон хльоснув хвостом ґномів, які бігли до нього, зваливши усіх, після чого кинувся на Богольта, по дорозі майже мимохідь енергійно стоптавши Пильщика, що намагався устати. Богольт, мотиляючи головою, намагався маневрувати розігнаним конем, але дракон був куди швидшим і вправнішим. Хитро заходячи до Богольта зліва, аби ускладнити йому удари, дзьобнув його пазуристою лапою. Кінь став дибки й кинувся убік, Богольт вилетів із сідла, загубивши меч і шолом, упав на спину, на землю, лупнувшись головою об камінь.

– Ходу, хлопаки!!! Нагору!!! – завив Ярпен Зігрін, перекрикуючи вереск Ніщуки, приваленого конем.

Ґноми, трясучи бородами, кинулися до скель із швидкістю, дивовижною для їхніх коротких ніг. Дракон їх не переслідував. Сидів спокійно й роззирався. Ніщука бився і верещав під конем. Богольт лежав без руху. Пильщик повз у бік скель, боком, наче величезний залізний краб.

– Неймовірно, – шепотів Доррегарай. – Неймовірно…

– Гей! – Любисток шарпнувся у мотузках, аж віз затрясся. – Що воно? Отам! Гляньте!

З боку східної ущелини видно було велику хмару куряви, а скоро долинули крики, гримотіння і тупіт. Дракон витягнув шию, споглядаючи.

На рівнину вкотилися три великі вози, повні збройного люду. Розділившись, вони оточували дракона.

– Це… зараза, це міліція і цехи з Холопілля! – закричав Любисток. – Обійшли витоки Браа! Так, це вони! Гляньте, це Козоїд, там, попереду!

Дракон пригнув голову, делікатно попхнув у бік возу мале сіреньке створіння, яке попискувало. Тоді вдарив хвостом по землі, заричав і стрілою помчав назустріч холополянам.

– Що воно? – запитала Йеннефер. – Оте мале? Те, що крутиться у траві? Ґеральте?

– Те, що дракон боронив від нас, – сказав відьмак. – Те, що проклюнулося недавно в печері, там, у північному каньйоні. Драконеня, яке проклюнулося з яйця дракониці, отруєної Козоїдом.

Драконеня, спотикаючись і тягнучи по землі опукле черевце, підбігло до воза, писнуло, встало стовпчиком, розчепірило крильця, а потім без роздумів притерлося до боку чародійки. Йеннефер, із дуже невиразною міною, голосно зітхнула.

– Любить тебе, – пробурмотів Ґеральт.

– Молодий, але не дурний. – Любисток викрутився у мотузках і вишкірив зуби. – Дивіться, куди увіткнув голівку, холера! Хотів би я бути на його місці. Гей, малий, утікай! Це Йеннефер! Страх драконів! І відьмаків. Принаймні одного відьмака…

– Мовчи, Любистку! – крикнув Доррегарай. – Гляньте там, у полі! Вони вже його обсіли, хай їм зараза!

Вози холополян, гримочучи, неначе бойові колісниці, гнали на дракона.

– Бий його! – ревів Козоїд, вчепившись у плечі возниці. – Бий його, братове, куди попаде й чим попаде! Не жалій!

Дракон спритно відскочив від першого воза, що наїжджав на нього й блискав вістрями кіс, вил та рогатин, але опинився поміж двома наступними, з яких упала на нього велика подвійна рибацька сітка. Дракон, заплутаний, звалився, покотився, згорнувся у клубок і розставив лапи. Сітка, розірвана на клоччя, різко затріщала. З першого воза, який уже встиг повернутися, кинули на нього наступні сітки, повністю його обплітаючи. Два інші вози також розвернулися, покотилися до дракона, туркотячи та підскакуючи на вибоїнах.

– Попався у сітку, карасику! – дерся Козоїд. – Зараз ми з тебе луски зішкребемо!

Дракон заревів, вибухнув у небо струменем пари. Холопільські міліціонери сипнули до нього, зіскакуючи з возів. Дракон заревів знову, відчайдушно, вібруючим ревінням.

З північного каньйону прийшла відповідь, високий бойовий крик.

Витягнені у шаленому галопі, розмахуючи світлими косами, із пронизливим свистом, оточені миготливим блиском шабель, з ущелини вирвалися…

– Зерріканки! – крикнув відьмак, безсило шарпаючись у мотузках.

– О, холера! – луною підтримав Любисток. – Ґеральте! Розумієш?

Зерріканки пройшли крізь натовп, наче гарячий ніж крізь брусок масла, позначаючи шлях порубаними трупами, зіскочили з коней, ставши обіч дракона, який бився у сітці. Перший із міліціонерів, що набігали, одразу ж втратив голову. Другий примірився до Веї з вилами, але зерріканка, тримаючи шаблю обома руками, зворотним рухом, кінчиком знизу, розпанахала його від паху до грудини. Решта спішно ретирувалися.

– На вози! – крикнув Козоїд. – На вози, браття! Возами їх роздавимо!

– Ґеральте! – крикнула раптом Йеннефер, підтягуючи зв’язані ноги й запихуючи їх різким рухом під віз, під викручені назад руки відьмака. – Знак Іґні! Перепалюй! Відчуваєш мотузку? Перепалюй, до холери!

– Наосліп? – застогнав Ґеральт. – Я тебе обпечу, Йен!

– Складай Знак! Витримаю!

Він послухався, відчув тремтіння у пальцях, складених у Знак Іґні над зв’язаними щиколотками чародійки. Йеннефер відвернулася, вгризлася у комір кубрачка, приглушуючи стогін. Драконеня, попискуючи, тицяло їй крильцями у бік.

– Йен!

– Перепалюй! – завила.

Вузли піддалися тоді, коли огидний, нудотний сморід припаленої шкіри неможливо було вже витримати. Дорреґарай видав дивний звук і зомлів, повиснувши в петлях на колесі возу. Чародійка, кривлячись від болю, напружилася, піднімаючи вільну вже ногу. Крикнула лютим, повним болю і злості голосом. Медальйон на шиї Ґеральта затремтів, наче живий. Йеннефер напружила стегно й махнула ногою в бік возів холопільської міліції, крикнувши закляття. Затріщало повітря, запахло озоном.

– О, боги, – простогнав із подивом Любисток. – Що воно буде за балада, Йеннефер!

Закляття, накладене зграбною ніжкою, вдалося чародійці не повністю. Перший віз, разом зі всім, що на ньому було, просто став жовтим, наче кульбаба, чого холопільські воїни у запалі бою навіть не помітили. Із другим возом пішло краще – уся його залога миттєво перетворилася на величезних бородавчастих жаб, які, квакаючи, пострибали на всі боки. Віз, позбавлений керування, перекинувся і розлетівся. Коні, істерично іржучи, побігли вдалечінь, тягнучи за собою зламане дишло.

Йеннефер закусила губу й знову замахала ногою у повітрі. Кульбабовий віз, серед веселої музики, що лунала звідкись згори, раптом розплився у кульбабовому диму, а вся його залога гепнулася у траву, одуріло, створивши мальовничу купу. Колеса третього возу з круглих зробилися квадратними, і результат виявився негайним. Коні встали дибки, віз перекинувся, а холопільське військо вивалилося і покотилося по землі. Йеннефер, уже з чистої мстивості, махала завзято ногою і викрикувала закляття, перетворюючи холополян – усіх гамузом – на черепах, гусей, стоніжок, фламінго й смугастих поросят. Зерріканки вправно й методично дорізали тих, хто лишився.

Дракон, нарешті розшарпавши сітку на клоччя, зірвався, залопотів крилами, заревів і понісся, витягнутий, наче стріла, за вцілілим від погрому шевцем Козоїдом, що саме тікав геть. Козоїд нісся, наче олень, але дракон був швидшим. Ґеральт, бачачи роззявлену пащеку й блискучі зуби, гострі, неначе стилети, відвернувся. Почув страшенний крик і огидний хрумкіт. Любисток скрикнув задушено. Йеннефер, з обличчям, наче полотно, зігнулася навпіл, повернулася вбік і виблювала під віз.

Встановилася тиша, переривана лише гучним гоготінням, кувіканням і попискуванням недобитків холопільської міліції.

Вея, усміхнена не по-доброму, встала над Йеннефер, широко розставивши ноги. Зерріканка підняла шаблю. Йеннефер, бліда, підняла ногу.

– Ні, – сказав Борх, званий Три Галки, який сидів на камені. На колінах він тримав дракончика, спокійного й задоволеного.

– Ми не вбиватимемо пані Йеннефер, – повторив дракон Віллентретенмерт. – Це вже не актуально. Більш того, зараз ми вдячні пані Йеннефер за неоціненну допомогу. Звільни їх, Веє.

– Розумієш, Ґеральте? – прошепотів Любисток, розтираючи здерев’янілі руки. – Розумієш? Є така старовинна балада про золотого дракона. Золотий дракон може…

– Може набути будь-якої подоби, – буркнув Ґеральт. – Навіть людської. Я також про те чув. Але не вірив.

– Пане Ярпене Зігріне! – крикнув Віллентретенмерт ґному, який вчепився у скелі на висоті двадцяти ліктів над землею. – Що ви там шукаєте? Бабаків? Тож не ваші смаколики, як я добре пам’ятаю. Зійдіть донизу та займіться Рубайлами. Вони потребують допомоги. Вже не будуть тут сьогодні вбивати. Нікого.

Любисток, кидаючи неспокійні погляди на зерріканок, які сторожко кружляли по бойовиську, приводив до тями все ще непритомного Доррегарая. Ґеральт натирав маззю й оглядав попечені щиколотки Йеннефер. Чародійка сичала від болю і бурмотіла закляття.

Упоравшись із завданням, відьмак устав.

– Лишіться, – сказав. – Я мушу з ним порозмовляти.

Йеннефер, кривлячись, устала.

– Я йду із тобою, Ґеральте. – Вона взяла його під руку. – Можна? Прошу, Ґеральте.

– Зі мною, Йен? Я думав…

– Не думай. – Вона притислася до його плеча.

– Йен?

– Усе добре, Ґеральте.

Він зазирнув їй у теплі очі. Як раніше. Він схилив голову й поцілував її в губи, гарячі, м’які й охочі. Як раніше.

Вони підійшли. Йеннефер, підтримувана, глибоко, наче перед королем, присіла, підіймаючи сукню кінчиками пальців.

– Три Гал… Віллентретенмерт… – сказав відьмак.

– Моє ім’я у вільному перекладі вашою мовою означає Три Чорні Птахи, – сказав дракон.

Драконеня, вчепившись пазурками у його передпліччя, підставило карк під ласкаву долоню.

– Хаос і Порядок, – посміхнувся Віллентретенмерт. – Пам’ятаєш, Ґеральте? Хаос – це агресія, Порядок – це захист від неї. Варто мчати на кінець світу, аби протистояти агресії і злу, вірно, відьмаче? Особливо, як ти говорив, коли плата є пристойною. А цього разу – була. Це був скарб дракониці Мирґтабракке, тієї, отруєної під Холопіллям. Це вона мене покликала, щоб я їй допоміг, щоб стримав зло, яке їй загрожує. Мирґтабракке вже відлетіла, невдовзі по тому, як унесли з поля лицаря Ейка з Денесле. Часу мала досить, поки ви балакали та сварилися. Вона лишила мені свій скарб, мою платню.

Драконеня писнуло й затріпотіло крильцями.

– Тож ти…

– Так, – перебив дракон. – Що ж, такі часи. Створіння, яких ви звикли називати потворами, з певного часу відчувають дедалі більшу загрозу від людей. Не можуть самі зарадити. Потребують Оборонця. Такого собі… відьмака.

– А мета… Мета, що є наприкінці дороги?

– Це він. – Віллентретенмерт підняв передпліччя. Дракончик писнув перелякано. – Власне, я її отримав. Завдяки цьому я виживу, Ґеральте із Рівії, доведу, що межі можливого немає. Ти також колись знайдеш таку мету, відьмаче. Навіть ті, що відрізняються, можуть вижити. Прощавай, Ґеральте. Прощавай, Йеннефер.

Чародійка, сильніше схопившись за плече відьмака, присіла знову. Віллентретенмерт устав, глянув на неї, а обличчя мав дуже серйозне.

– Вибач за щирість і прямодушність, Йеннефер. Це написане на ваших обличчях, я навіть не мушу намагатися читати в думках. Ви створені одне для одного, ти й відьмак. Але нічого з того не буде. Нічого. Прикро мені.

– Я знаю. – Йеннефер злегка зблідла. – Я знаю, Віллентретенмерте. Але і я хотіла б вірити, що межі можливого немає. А принаймні, що вона ще дуже далеко.

Вея, підійшовши, торкнулася Ґеральтового плеча й швидко промовила кілька слів. Дракон засміявся.

– Ґеральте, Вея говорить, що буде довго пам’ятати діжку «Під Задумливим Драконом». Сподівається, що ми колись іще зустрінемося.

– Що? – запитала Йеннефер, примружуючись.

– Нічого, – швидко сказав відьмак. – Віллентретенмерте…

– Слухаю тебе, Ґеральте із Рівії.

– Ти можеш набути будь-якої подоби. Будь-якої, якої побажаєш.

– Так.

– Тоді чому – людина? Чому Борх із трьома чорними птахами на гербі?

Дракон лагідно усміхнувся.

– Не знаю, Ґеральте, за яких обставин уперше зіткнулися один з одним далекі предки наших рас. Але фактом є те, що для драконів немає нічого відразливішого за людину. Людина пробуджує у драконах інстинктивну, нераціональну огиду. Зі мною все інакше. Для мене… ви симпатичні. Прощавайте.

Це не була поступова, розмита трансформація, не було й імлисте, пульсуюче тремтіння, як при ілюзії. Було воно миттєве, наче оком моргнути. У місці, де мить тому стояв кучерявий лицар у туниці, оздобленій трьома чорними птахами, сидів золотий дракон, красиво витягаючи довгу струнку шию. Схиливши голову, дракон розгорнув крила, сліпучо золоті у сонячному промінні. Йеннефер голосно зітхнула.

Вея, вже в сідлі, поряд із Теєю, помахала рукою.

– Веє, – сказав відьмак, – ти була права.

– Гм?

– Він – найкрасивіший.