Читать книгу Відьмак. Меч призначення - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 5

– Ну й гляньте, – сказав найстарший з Рубайл, Богольт, величезний і масивний, наче стовбур старого дуба. – Нєдамір не прогнав вас на всі чотири боки, прошу мосьпанство, хоча я був упевнений, що, власне, так він і зробить. Що ж, не нам, худорідним, ставити під сумнів королівські рішення. Мостіть собі лігвища, хлопці. А так, між нами, відьмаче, про що ти з королем балакав?

– Ні про що, – сказав Ґеральт, зручніше спираючись спиною на підтягнуте до вогню сідло. – Він навіть із намету до нас не вийшов. Вислав тільки свого фактотума, як там його…

– Ґилленстерна, – підказав Ярпен Зігрін, кремезний бородатий ґном, вкочуючи у вогонь величезний смоляний пеньок, якого притаскав із хащів. – Надутий молодик. Свиня годована. Ми як приєдналися, то прийшов, носа задер до самого неба, фу-фу, пам’ятайте, каже, ґноми, хто тут командує, кого тут слухатися належить, тут король Нєдамір наказує, а слово його – закон, і всяке таке. Стояв я, слухав і думав собі, що накажу своїм хлопцям повалити на землю та й обісцю йому плащ. Але вирішив – най йому, знаєте, знову балачки пішли б, що ґноми злостиві, що агресивні, що сучі діти і що неможлива… як воно там зветься, холера… колокзистенція,[8] чи як там. І одразу знову десь був би погром, у якомусь містечку. Тож слухав я ґречно та головою кивав.

– Виявляється, пан Ґилленстерн нічого іншого й не вміє, – сказав Ґеральт. – Бо й нам він те саме сказав, і також довелося кивати.

– А як на мене, – відгукнувся інший з Рубайл, умощуючи попону на купу хмизу, – погано, що Нєдамір вас не прогнав. Люду тягнеться на дракона – аж страх. Мурашник цілий. Це вже не виправа, а на кладовище процесія. Я у тісняві битися не люблю.

– Та заспокойся, Ніщуко, – сказав Богольт. – Укупі ходити веселіше. Що ж ти, на драконів ніколи не ходив? Завжди на дракона тьма народу тягнеться, ярмарок цілий, справжній бордель на колесах. Але тільки гадина покажеться, то знаєш же, хто у полі лишиться. Ми, й ніхто інший.

Богольт замовк на хвильку, солідно ковтнув із великої, обплетеної лозою пляшки, гучно відшмаркався, відкашлявся.

– Інша справа, – продовжував, – практика показує, що часто лише після убивства дракона й починається потіха та різанина, а голови, наче груші, летять. Допіру коли скарбницю ділять, мисливці один одному межи очі скачуть. Що, Ґеральте? Га? Маю рацію? Відьмаче, до тебе говорю.

– Відомі мені такі випадки, – сказав відьмак сухо.

– Відомі, кажеш. Напевне, з чужих слів, бо не чув я, щоб ти коли на драконів полював. Скільки живу, не чув, аби відьмак на драконів ходив. Тим дивніше, що ти тут з’явився.

– Правда, – процідив Кеннет, прозваний Пильщиком,[9] наймолодший з Рубайл. – Дивно воно. А ми…

– Зачекай, Пильщику. Я зараз говорю, – перебив Богольт. – Зрештою, довго патякати наміру не маю. Відьмак і так уже знає, про що йдеться. Я його знаю, він мене знає, до цього часу дорогу ми один одному не заступали, і, сподіваюся, й надалі не станемо. Ну, бо зауважте, хлопці, що коли б я, наприклад, хотів відьмаку в його роботі перешкодити або здобич з-під носа захапати, то відьмак, з місця не сходячи, тією своєю відьмацькою бритвою мене хльоснув би – і був би в своєму праві. Я маю рацію?

Ніхто не погодився і не заперечив. Втім здавалося, ані до першого, ані до другого Богольту діла не було.

– Ага, – продовжив він, – укупі ходити веселіше, як я вже сказав. І відьмак може у компанії знадобитися. Місцина дика й відлюдна, а раптом вискочить на нас переляк, чи жеритва, чи стриґа, то може нам клопоту наробити. А буде Ґеральт поблизу, то не матимемо клопоту, бо то його спеціальність. Але дракон – то не його спеціальність. Вірно?

Знову ніхто ані підтвердив, ані заперечив.

– Пан Три Галки, – продовжив Богольт, передаючи пляшку ґному, – він із Ґеральтом, і це для мене достатня рекомендація. То хто вам заважає, Ніщуко, Пильщик? Може, Любисток?

– Любисток, – сказав Ярпен Зігрін, передаючи пляшку бардові, – завжди припреться, коли щось цікаве діється, і всі знають, що він ні зашкодить, ні допоможе, ні маршу не затримає. Щось наче реп’ях на собачому хвості. Ні, хлопці?

«Хлопці», бородаті й квадратні ґноми, зареготали, трусячи бородами. Любисток зсунув капелюшка на потилицю й сьорбнув із пляшки.

– О-о-о-ох, зараза, – застогнав, хапаючи повітря. – Аж голос відбирає. З чого гнали, зі скорпіонів?

– Одне мені не подобається, Ґеральте, – сказав Пильщик, беручи посудину в менестреля. – Те, що ти цього чаклуна сюди притягнув. Тут щось від чаклунів проходу вже немає.

– Правда, – підхопив ґном. – Слушно Пильщик каже. Той Доррегарай потрібен нам, як свині сідло. Маємо віднедавна власну відьму, шляхетну Йеннефер, тьфу-тьфу.

– Та-ак, – протягнув Богольт, чухаючи бичачий карк, з якого щойно зняв шкіряний ошийник, наїжачений сталевими шипами. – Чаклунів тут забагато, прошу мосьпанство. Рівно на двох забагато. І дуже сильно вони до нашого Нєдаміра пригорнулися. Гляньте тільки, ми тут під зорями, довкола вогню, а вони, прошу мосьпанство, у теплі, у королівському наметі змовляються вже, хитрі лиси: Нєдамір, відьма, чаклун і Ґилленстерн. А Йеннефер – найгірша. А сказати вам, про що вони змовляються? Як нас у дурні пошити, от про що.

– Й оленину жеруть, – втрутився похмуро Пильщик. – А ми що їли? Бабака! А бабак, питаю вас, що воно? Щур, і ніщо інше. То що ми їли? Щура!

– То нічого, – сказав Ніщука.[10] – Скоро драконячого хвоста скуштуємо. Немає нічого смачнішого за драконячий хвіст, на вугіллі запечений.

– Йеннефер, – продовжував Богольт, – це паскудна, злостива і язиката баба. Не те що твої дівахи, пане Борху. Ці тихі й милі, о, гляньте, сіли біля коней, шаблі гострять, а проходив я повз, пожартував, то усміхнулися, зубки вишкірили. Так, у радість я їм, не те що Йеннефер – та крутить-вертить. Кажу вам, треба пильнувати, бо гівно буде з умови нашої.

– Якої умови, Богольте?

– Що, Ярпене, скажемо відьмаку?

– Не бачу протипоказань, – сказав ґном.

– Горілки нема вже, – втрутився Пильщик, перевертаючи пляшку догори дном.

– То принеси. Ти ж наймолодший, прошу мосьпанство. А умову, Ґеральте, ми уклали, бо ми ж не найманці й ніякі там не платні пахолки, і Нєдамір нас на дракона не посилатиме, кинувши пару золотих під ноги. Правда – вона така, що ми із драконом впораємося без Нєдаміра, а Нєдамір без нас не впорається. А з того ясно випливає: хто більшого вартий, того й частка має бути більшою. Ми і постановили чесно – ті, хто у рукопашний бій піде й дракона завалить, бере половину скарбниці. Нєдамір, з огляду на рід і титул, бере чверть, у будь-якому разі. А решта, якщо будуть допомагати, поділять залишки – чверть – між собою, порівну. Що ти на це?

– А що на це Нєдамір?

– Не сказав ані «так», ані «ні». Але нехай він краще поводиться тихенько, молодик. Я ж казав, сам він проти дракона не піде, має покластися на фахівців, значить, на нас, Рубайл, і на Ярпена з його хлопцями. Ми, і ніхто інший, зустрінемо дракона на відстані меча. Решта, у тому числі й чарівники, якщо чесно допоможуть, поділять між собою чверть скарбниці.

– Окрім чарівників, кого ви зараховуєте до решти? – зацікавився Любисток.

– Усе ж не музик та віршомазів, – зареготав Ярпен Зігрін. – Зараховуємо тих, хто працює сокирою, а не лютнею.

– Ага, – сказав Три Галки, дивлячись на зоряне небо. – А чим працюють Козоїд і його набрід?

Ярпен Зігрін сплюнув у вогнище, щось пробурмотівши поґномськи.

– Міліція з Холопілля знає ці засрані гори й працює за провідників, – тихо сказав Богольт. – Тож справедливо буде допустити їх до поділу. Утім, із шевцем – трохи інша справа. Бачте, недобре воно буде, якщо хамство вирішить, що коли дракон з’явиться десь, то, замість того щоби слати за професіоналами, можна йому тихцем дати отруту – і далі борсатися у збіжжі з дівками. Якщо така процедура пошириться, то хіба жебрати нам доведеться. Що, ні?

– Правда, – додав Ярпен. – Тому, кажу вам, із тим шевцем має статися щось погане до того, як він, тягти його мати, до легенди потрапить.

– Якщо має статися, то станеться, – сказав впевнено Ніщавка. – Залиште це на мене.

– А Любисток, – підхопив ґном, – сраку йому в баладі обробить, на сміх підніме. Щоби були йому ганьба й сором на віки вічні.

– Про одне я забув, – сказав Ґеральт. – Є тут один, хто може вам усі плани поплутати. Який ні на які розділи та умови не піде. Я кажу про Ейка з Денесле. Ви із ним розмовляли?

– Про що? – проскреготів Богольт, палицею поправляючи колоди у вогнищі. – З Ейком, Ґеральте, не поговориш. Він на інтересах не розуміється або в домовленостях участі не бере.

– Коли ми під’їжджали до вашого табору, – сказав Три Галки, – ми його зустріли. Стояв навколішки на камінні, при повному озброєнні, і витріщався у небо.

– Він так постійно робить, – сказав Пильщик. – Медитує або молиться. Говорить, що треба так, бо йому богами наказано людей від зла охороняти.

– У нас, у Крінфріді, – буркнув Богольт, – тримають таких у хліву, на ланцюгу, й дають їм шматок вугілля, тоді вони на стінах дурню всяку малюють. Але досить уже тут про ближніх пліткувати, поговоримо про справи.

У коло світла безшелесно увійшла невисока, загорнута у вовняний плащ молода жінка із чорним волоссям, зібраним золотою сіточкою.

– Що воно так смердить? – запитав Ярпен Зігрін, удаючи, що не бачить її. – Наче сірка, ні?

– Ні. – Богольт, дивлячись убік, демонстративно потягнув носом. – Це мускус чи якісь інші пахощі.

– Ні, то хіба… – скривився ґном. – Ах! Це ж вельможна пані Йеннефер! Вітаємо, вітаємо!

Чародійка повільно обвела поглядом присутніх, на хвильку зупинивши блискучі очі на відьмаку. Ґеральт злегка усміхнувся.

– Дозволите присісти?

– Авжеж, авжеж, добродійко ти наша, – сказав Богольт і чхнув. – Сідайте отут, на сідлі. Кеннете, воруши жопою і подай чародійці сідло.

– Панове тут про справи, як я чую. – Йеннефер усілася, витягнувши перед собою зграбні ноги у чорних панчохах. – Без мене?

– Не насмілилися б ми, – сказав Ярпен Зігрін, – непокоїти таку поважну особу.

– Ти, Ярпене, – Йеннефер примружила очі, повертаючи голову до ґнома, – краще помовч. З першого дня ти наполегливо ставишся до мене, як до повітря, тож роби так і далі, не муч себе. Бо мене воно також не мучить.

– Та що це ви, пані Йеннефер. – Ярпен вишкірив у посмішці нерівні зуби. – Хай на мене кліщі наповзуть, якщо я не ставлюся до вас краще, ніж до повітря. Повітря, наприклад, я, буває, псую, на що з вами я б не наважився жодним чином.

Бородаті «хлопці» гучно розреготалися, але одразу стихли, побачивши синє світіння, яке раптом оточило чародійку.

– Ще одне слово, і від тебе зостанеться тільки зіпсоване повітря, Ярпене, – сказала Йеннефер голосом, у якому дзвенів метал. – І чорна пляма на траві.

– І справді, – кахикнув Богольт, розряджаючи тишу, що раптом згустилася. – Мовчи, Зігріне. Послухаємо, що має сказати нам пані Йеннефер. Вона тільки-но скаржилася, що ми тут без неї про справи говоримо. З того я роблю висновок, що вона має для нас якусь пропозицію. Послухаємо, прошу мосьпанство, що воно за пропозиція. Аби тільки не пропонувала нам, що сама, чарами, прикінчить дракона.

– А що? – Йеннефер підвела голову. – Вважаєш, що це неможливо, Богольте?

– Може, й можливо. Але для нас невигідно, бо, напевне, ти б зажадала тоді половину драконової скарбниці.

– Щонайменше, – сказала чародійка.

– Ну, то самі бачите, що то для нас невигідно. Ми, пані, бідні воїни, якщо здобич у нас повз ніс пройде, то голод нам в очі загляне. Щавлем та лободою живимося…

– На свята тільки бабак і трапляється, – втрутився Ярпен Зігрін сумним голосом.

– …воду криничну п’ємо. – Богольт хильнув з пляшки, і його аж трохи пересмикнуло. – Для нас, пані Йеннефер, немає виходу. Або здобич, або зимою під плотом замерзнути. А заїжджий двір – коштує.

– І пиво, – додав Нищавка.

– А також дівки, – розмріявся Пильщик.

– Тому, – Богольт подививсь на небо, – самі, без чарів і без вашої допомоги, ми дракона вб’ємо.

– Такий ти впевнений? Пам’ятай, що є межі можливостей, Богольте.

– Може, і є, але поки що я їх не зустрічав. Ні, пані. Повторюю, самі ми дракона вб’ємо, без жодних чарів.

– Особливо, – додав Ярпен Зігрін, – що чари ті, напевно, також мають свою межу можливостей, якої ми, на відміну від нашої, не знаємо.

– Ти сам до цього додумався, – запитала повільно Йеннефер, – чи хтось тобі підказав? Чи не через присутність відьмака у тому зацному гроні ви такі зарозумілі?

– Ні, – сказав Богольт, дивлячись на Ґеральта, який, здавалося, дрімав, ліниво витягнувшись на попоні, із сідлом під головою. – Відьмак нічого до цього не має. Послухайте, вельможна Йеннефер. Ми зробили королю пропозицію, але він не удостоїв нас відповіддю. Ми ж терплячі, до ранку почекаємо. Якщо король умову прийме, їдемо далі разом. Якщо ні – ми повертаємося.

– Ми також, – пробурчав ґном.

– Жодних торгів не буде, – продовжив Богольт. – Або пан, або пропав. Повторіть наші слова Нєдаміру, пані Йеннефер. А я вам ось що скажу – угода й для вас добра, і для Доррегарая, оскільки ви з ним домовитеся. Нам, майте на увазі, драконячий труп непотрібний, тільки хвіст його візьмемо. А решта – ваша буде, тільки бери-вибирай. Не пожаліємо вам ані зубів, ані мозку, нічого, що вам для чародійства потрібно.

– Авжеж, – додав Ярпен Зігрін, хихочучи. – Падаль для вас буде, чародіїв, ніхто її у вас не відбере. Хіба що інші стерв’ятники.

Йеннефер встала, закидаючи плащ на плече.

– Нєдамір не чекатиме до ранку, – сказала різко. – Він погоджується на ваші умови вже тепер. Всупереч, знайте це, моїм та Доррегараєвим порадам.

– Нєдамір, – поволі вицідив Богольт, – виявляє мудрість, дивну для такого молодого короля. Бо для мене, пані Йеннефер, мудрість – це, між іншим, уміння пропускати повз вуха дурні чи нещирі поради.

Ярпен Зігрін пирхнув у бороду.

– Інакше заспіваєте, – чародійка взялася в боки, – коли завтра дракон вас розхльостає, подірявить і потрощить кістки. Чоботи мені лизатимете і скиглитимете про допомогу. Як завжди. Якщо я добре вас знаю, якщо добре знаю таких, як ви. А я вас до нудоти знаю.

Вона відвернулася й пішла у темряву без слова прощання.

– У мої часи, – сказав Ярпен Зігрін, – чарівники сиділи у вежах, читали вчені книги й змішували всіляку мерзоту у тиглях. Не плуталися у воїв під ногами, не втручалися у наші справи. І не крутили задком у хлопів перед очима.

– Задок, скажімо чесно, нічогенький собі, – сказав Любисток, настроюючи лютню. – Га, Ґеральте? Ґеральте? Гей, де подівся наш відьмак?

– А яке нам до того діло? – буркнув Богольт, підкидаючи дерево у вогонь. – Пішов. Може, за потребою, прошу мосьпанство. Його справа.

– Напевне, – погодився бард і вдарив долонею по струнах. – Заспівати вам щось?

– А й заспівай, холера, – сказав Ярпен Зігрін і сплюнув. – Але не думай, Любистку, що я дам тобі за твоє бряжчання хоча б шеляг. Тут, хлопе, не королівський двір.

– Воно й видко, – кивнув трубадур.