Читать книгу Відьмак. Меч призначення - Анджей Сапковский, Andrzej Sapkowski - Страница 8

– Зі всього табору, – сказав Ґилленстерн, – ми врятували один фургон королю, не враховуючи воза Рубайл. Від загону залишилося семеро лучників. По той бік прірви дороги вже немає, є тільки осип та гладенька стіна, скільки око бачить. Невідомо, чи вцілів хтось із тих, що залишилися, коли міст завалився.

Нєдамір не відповів. Ейк з Денесле, випрямлений, устав перед королем, втупивши в нього блискучі, гарячкові очі.

– Переслідує нас гнів богів, – сказав він, підіймаючи руки. – Згрішили ми, королю Нєдаміре. Це був святий похід, похід проти зла. Бо дракон – це зло, як і кожен дракон – зло втілене. Я не минаю байдуже жодного зла, я чавлю його стопою… Нищу. Так, як наказують боги й Свята Книга.[14]

– Що він верзе? – зморщився Богольт.

– Не знаю, – сказав Ґеральт, поправляючи упряж кобили. – Не зрозумів ані слова.

– Тихо там, – сказав Любисток. – Я намагаюся запам’ятати, може, вдасться використати, якщо доберу рими.

– Мовить Свята Книга, – не на жарт розійшовся Ейк, – що вийде з безодні змій, дракон огидний, із сіма головами й десятьма рогами! А на хребті його сяде жінка у пурпурі й кармазині, й кубок золотий буде у долоні її, а на чолі її виписаний буде знак усілякої й остаточної розпусти!

– Знаю її! – утішився Любисток. – Це ж Цілія, дружина війта Зоммергальдера!

– Вгамуйтеся, пане поете, – сказав Ґилленстерн. – А ви, лицарю з Денесле, говоріть ясніше, якщо ваша ласка.

– Супроти зла, королю, – заволав Ейк, – треба виступати з чистим серцем і з піднесеною головою! А кого ми тут бачимо? Ґномів, які є язичниками, родяться у темряві й темним силам уклоняються! Чаклунів-блюзнірів, які узурпують божеські права, сили та привілеї! Відьмака, який є мерзотним підкидьком,[15] проклятим, неприродним створінням. Дивуєтеся, що впала на вас кара? Королю Нєдаміре! Досягли ми меж можливого! Не випробовуйте божу милість. Закликаю вас, королю, аби очистили ви від мерзоти ряди наші, до того як…

– Про мене – ані слова, – жалібно втрутився Любисток. – Ані слівця про поетів. А я так старався.

Ґеральт посміхнувся до Ярпена Зігріна, котрий повільними рухами гладив вістря сокири, заткнутої за пояс. Ґном, радий, вишкірив зуби. Йеннефер демонстративно відвернулася, удаючи, що роздерта аж до стегна спідниця цікавить її більше, аніж слова Ейка.

– Щось вас заносить, пане Ейку, – різко відгукнувся Доррегарай. – Хай і, безсумнівно, зі шляхетних причин. Я вважаю, аж ніяк не маємо потреби знати, що ви думаєте про чародіїв, ґномів чи відьмаків. І хоча, здається, усі ми вже звикли до таких промов, це не ґречно і не по-лицарські, пане Ейку. І вже зовсім неприйнятно після того, коли саме ви й ніхто інший підбігли та подали магічну, ельфійську мотузку відьмакові й чародійці, яким загрожувала загибель. Із того, що ви кажете, випливає, що ви мали би молитися, аби вони впали.

– Трясця, – шепнув Ґеральт Любистку. – Так то він кинув мотузку? Ейк? Не Доррегарай?

– Ні, – буркнув бард. – Це Ейк, саме він.

Ґеральт недовірливо похитав головою. Йеннефер вилаялася собі під ніс, випросталася.

– Лицарю Ейку, – сказала із посмішкою, яку будь-хто, окрім Ґеральта, міг сприйняти за милу і зичливу. – Як це? Я – мерзота, а ви рятуєте мені життя?

– Ви дама, пані Йеннефер, – лицар уклонився трохи. – А ваше вродливе і щире обличчя дозволяє вірити, що колись-то ви зречетеся проклятого чорнокнижництва.

Богольт пирхнув.

– Дякую вам, лицарю, – сухо відказала Йеннефер. – І відьмак Ґеральт вам дякує. Подякуй йому, Ґеральте.

– Швидше мене диявол візьме, – відьмак зітхнув обеззброююче щиро. – За що? Я – мерзотний виродок, а моє невродливе обличчя не дає жодної надії на виправлення. Рицар Ейк витягнув мене з прірви, сам того не бажаючи, тому лише, що я намертво тримав вродливу даму. Якби я висів там сам, Ейк і пальцем би не ворухнув. Я ж не помиляюся, рицарю?

– Помиляєтеся, пане Ґеральте, – спокійно сказав мандрівний рицар. – Нікому, хто в біді, я не відмовляю у допомозі. Навіть комусь такому, як відьмак.

– Подякуй, Ґеральте. І вибачся, – різко сказала чародійка. – Інакше ти підтвердиш, що, принаймні, стосовно тебе Ейк цілком правий. Не вмієш ти жити поряд із людьми. Бо ти – інакший. Твоя участь у цьому поході – помилка. Пригнала тебе сюди безглузда мета. Тож доречніше буде поїхати собі. Вважаю, що ти й сам це зрозумів. А якщо ні – то зрозумій нарешті.

– Про яку мету говорить пані? – втрутився Ґилленстерн.

Чародійка глянула на нього, але не відповіла. Любисток і Ярпен Зігрін значуще посміхнулися один до одного, але так, аби чародійка не помітила.

Відьмак глянув у вічі Йеннефер. Ті були холодні.

– Вибачаюся і дякую, лицарю із Денесле, – схилив він голову. – Всім, хто тут присутній, – дякую. За спішний порятунок, наданий нам без роздумів. Чув я, коли висів, що один перед одним рвалися ви на допомогу. У всіх, хто присутній тут, прошу я вибачення. І шляхетну Йеннефер, якій я дякую, не просячи нічого. Прощавайте. Мерзота з власної волі залишить компанію. Бо з мерзоти – досить. Бувай, Любистку.

– Гей, Ґеральте! – крикнув Богольт. – Не дуйся, наче дівчинка, не роби з голки виделки. Дідько забирай…

– Лю-у-у-уди-и-и!

З боку гирла ущелини бігли Козоїд і кілька холопільських міліціонерів, висланих на розвідку.

– Що там? Чого він так репетує? – підняв голову Ніщука.

– Люди… Ваші… милості… – дихав швець.

– Віддишись, чоловіче, – сказав Ґилленстерн, засовуючи великі пальці за золотий пояс.

– Дракон! Там дракон!

– Де?

– За ущелиною… На полонині… Пане, він…

– На коней! – скомандував Ґилленстерн.

– Ніщуко! – крикнув Богольт. – На воза! Пильщику, на коня – і за мною!

– Ноги, хлопці! – гукнув Ярпен Зігрін. – Ноги, най йому зараза!

– Гей, почекайте! – Любисток закинув лютню на плече. – Ґеральте, візьми мене на коня!

– Стрибай!

Ущелина закінчувалася громадою світлих скель, які стояли що далі, то рідше, створюючи нерівномірне коло. Місцевість за ними плавно спускалася на трав’яну нерівну полонину, з усіх боків замкнену вапняними стінами, в яких зяяли тисячі отворів. Три вузькі каньйони, річища пересохлих струмків, відкривалися на полонину.

Богольт, який першим дочвалав до бар’єра з каменів, зупинив раптом коня і зіп’явся на стременах.

– О, зараза, – сказав. – О, ясна зараза. Того… того не може бути!

– Чого? – запитав Доррегарай, під’їжджаючи.

Поруч із ним Йеннефер, зіскакуючи з возу Рубайл, сперлася грудьми на скельний блок, визирнула, відступила, протерла очі.

– Що? Що там? – крикнув Любисток, вихиляючись із-за спини Ґеральта. – Що там, Богольте?

– Той дракон… він золотий.

Не далі ніж за сто кроків від кам’яного гирла ущелини, з якої вони вийшли, дорогою до каньйону, що вів на північ, на невисокому плескатому пагорбі сиділо створіння. Сиділо, вигинаючи правильною дугою довгу струнку шию, схиливши вузьку голову на опуклі груди, обплівши хвостом передні, випрямлені лапи.

Було у тому створінні, у позі, в якій воно сиділо, щось повне невимушеної грації, щось котяче, щось, що заперечувало його помітне гадяче походження. Беззаперечно гадяче. Бо створіння було вкрите лускою, із виразним малюнком, і сліпуче виблискувало сяйвом ясного жовтого золота. Бо створіння, яке сиділо на пагорбі, було золотим – золотим від встромлених у землю пазурів аж до кінчика довгого хвоста, що ворушився легенько серед будяків, якими поріс горбок. Дивлячись на них великими золотими очима, створіння розгорнуло широкі нетопирячі крила і так застигло, немов наказуючи їм дивуватися.

– Золотий дракон, – прошепотів Доррегарай. – Це неможливо… Жива легенда!

– Немає, псямать, золотих драконів, – заявив Ніщука і сплюнув. – Я знаю, що кажу.

– То що воно отам, на пагорбі? – доречно запитав Любисток.

– То якийсь обман.

– Ілюзія.

– Це не ілюзія, – сказала Йеннефер.

– Це золотий дракон, – сказав Ґилленстерн. – Найсправжнісінький золотий дракон.

– Золоті дракони є лише у легендах!

– Припиніть, – втрутився раптом Богольт. – Навіщо гарячкувати? Будь-який дурень побачить, що то – золотий дракон. А яка, прошу мосьпанство, різниця: золотий, синій, бронзовий чи у клітинку? Він невеличкий, прикінчимо його на раз-два. Пильщик, Ніщуко, розвантажуйте віз, витягайте амуніцію. Теж мені, діло: золотий, не золотий…

– Різниця, Богольте, є, – сказав Пильщик. – І важлива. Це не той дракон, якого ми вистежуємо. Не той, отруєний під Холопіллям, який сидить у ямі, на золоті та камінчиках. А цей тут сидить тільки на сраці. Так на холеру він нам?

– Цей дракон – золотий, Кеннете, – ревнув Ярпен Зігрін. – Ти колись бачив такого? Не розумієш? За шкіру його візьмемо більше, аніж витягли б ми зі звичайної скарбниці.

– Причому – не псуючи ринку коштовного каміння, – додала Йеннефер, паскудно посміхаючись. – Ярпен правий. Умова досі діє. Є що ділити, ні?

– Гей, Богольте? – гукнув Ніщука від воза, із брязкотом риючись в амуніції. – Що ми вдягаємо на себе й коней? Чим та золота гадина може плювати, га? Вогнем? Кислотою? Парою?

– А зараза його зна, прошу мосьпанство, – зніяковів Богольт. – Гей, чародії! Чи в легендах про золотих драконах мовиться, як таких убити?

– Як його вбити? Та звичайнісінько! – крикнув раптом Козоїд. – Що там думати, дайте швиденько якогось звірятка. Напхаємо його чимось отруйним і підкинемо гаду, хай він щезне.

Доррегарай подивився на шевця скоса, Богольт сплюнув, Любисток відвернувся із гримасою огиди. Ярпен Зігрін посміхнувся масненько, взявшись під боки.

– Що ви так дивитеся? – запитав Козоїд. – До роботи треба умовитися, чим напхаємо стерво, щоби гад скоріше здох. Має це щось бути страшезно отруйним чи гнилим.

– Ага, – сказав ґном, усе ще посміхаючись. – Щось тут отруйне, паскудне й смердяче є. Знаєш, що воно, Козоїде? Виявляється, що це ти.

– Що?

– Гівно! Вали звідси, гречкосію, хай би очі мої тебе не бачили.

– Пане Доррегараю, – сказав Богольт, підходячи до чародія. – Доведіть свою користь. Пригадайте легенди та перекази. Що вам відомо про золотих драконів?

Чародій посміхнувся, бундючно випрямляючись.

– Що мені відомо про золотих драконів, питаєш? Мало, але достатньо.

– Тож слухаємо.

– А й слухайте, і слухайте уважно. Там, перед нами, сидить золотий дракон. Жива легенда, може, останнє і єдине у своєму роді створіння, що вціліло від вашого вбивчого шалу. Легенди не вбивають. Я, Доррегарай, не дозволю вам торкнутися цього дракона. Зрозуміло? Можете пакуватися, приторочувати в’юки та повертатися додому.

Ґеральт був переконаний, що вибухне колотнеча. Помилявся.

– Мосьпане чародію, – урвав тишу голос Ґилленстерна. – Зауважуйте, до кого ви мовите. Король Нєдамір може наказати вам пакувати в’юки та забиратися до диявола. Але не навпаки. Це зрозуміло?

– Ні, – сказав чародій. – Не зрозуміло. Бо я – майстер Доррегарай, і мені не наказуватиме хтось, чиє королівство займає землю, видну з висоти частоколу паршивої, брудної і смердючої фортеці. Чи знаєте ви, пане Ґилленстерне, що коли я прокажу закляття і виконаю рух рукою, то ви перетворитесь на коров’ячий коржик, а ваш неповнолітній король – на щось куди гірше? Це зрозуміло?

Ґилленстерн не встиг відповісти, бо Богольт, підступивши до Доррегарая, схопив його за плече й повернув до себе. Ніщука й Пильщик, мовчазні й похмурі, висунулися з-за спини Богольта.

– Слухай-но, пане магіку, – сказав тихо величезний Рубайло. – Перш ніж почнете ви виконувати ті ваші рухи руками, послухайте. Я міг би довго пояснювати, прошу мосьпанство, де я собі маю твої заборони, твої легенди й твою дурну балаканину. Але ж нехай замість відповіді вистачить і ось цього.

Богольт втягнув повітря, приклав пальця до ніздрі і зблизька висякався чародієві на носки чобіт.

Доррегарай зблід, але не ворухнувся. Бачив – як і всі – ланцюговий моргенштерн на ліктьової довжини держаку, який Ніщука тримав у низько опущеній руці. Знав – як і всі, – що час, потрібний на те, щоб накласти закляття, незрівнянно довший за час, потрібний Ніщуці, щоб розвалити йому голову на чверті.

– Ну, – сказав Богольт. – А тепер ґречно відійдіть убік, прошу мосьпанство. А якщо стане тобі в охоту знову роззявити рота, то швиденько заткни його віхотем трави. Бо якщо я ще раз почую твоє репетування, ти в мене отримаєш.

Богольт відвернувся і потер долоні.

– Ну, Ніщуко, Пильщику, до роботи, бо гад той від нас утече.

– Не видно, аби мав він намір утікати, – сказав Любисток, дивлячись у поле. – Гляньте-но на нього.

Золотий дракон, який сидів на пагорбі, позіхнув, задер голову, замахав крилами і шмагнув по землі хвостом.

– Королю Нєдаміре й ви, лицарі! – заревів він, неначе мідяна труба. – Я – дракон Віллентретенмерт! Як бачу, не всіх вас зупинила лавина, яку саме я, не хвалячись, спустив вам на голови. Дісталися ви аж сюди. Як бачите, з долини є лише три шляхи. На схід, до Холопілля, на захід, до Кайнгорна. Цими шляхами ви можете скористатися. Північною ущелиною, панове, ви не підете, бо я, Віллентретенмерт, вам це забороняю. Якщо ж хтось моєї заборони сприйняти не захоче, то викликаю його на бій, на гоноровий, лицарський поєдинок. Зброєю конвенційною, без чарів і вогню. Битва до повної капітуляції однієї зі сторін. Чекаю відповіді від вашого герольда, як наказує звичай!

Усі стояли, широко пороззявлявши роти.

– Він говорить! – просопів Богольт. – Неймовірно!

– І до того ж – страшенно мудро, – сказав Ярпен Зігрін. – Чи хтось зна, що воно таке – зброя конфесійна?

– Звичайна, не магічна, – сказала Йеннефер, зморщившись. – Утім, я не можу зрозуміти одного. Неможливо говорити артикульовано, маючи роздвоєний язик. Лайдак уживає телепатію. Майте на увазі, що вона діє в обидва боки. Він може читати ваші думки.

– Він що, здурів, чи як? – занервував Кеннет Пильщик. – Гоноровий поєдинок? Із дурнуватим гадом? Отакої! Йдемо на нього купою! У купі сила!

– Ні.

Вони обернулися.

Ейк із Денесле, вже на коні, у повному обладунку, зі списом, уставленим у стремено, виглядав куди краще, аніж пішим. З-під піднятого забрала шолому горіли гарячково очі, біліло бліде обличчя.

– Ні, пане Кеннете, – повторив лицар. – Хіба що через мій труп. Не допущу, аби в моїй присутності ображали лицарський гонор. Хто наважиться зламати умови гонорового поєдинку…

Ейк мовив дедалі голосніше, екзальтований голос його ламався і тремтів від піднесення.

– …хто зневажить гонор, той зневажить і мене, і кров – його чи моя – потече на цю змучену землю. Бестія хоче поєдинку? Добре! Нехай герольд трубить моє ім’я! Нехай вирішить усе суд богів! За драконом – сила іклів та пазурів і пекельна злість, за мною…

– Що за кретин, – буркнув Ярпен Зігрін.

– …за мною справедливість, за мною віра, за мною сльози дівиць, яких той гад…

– Закінчуй, Ейку, бо блювати хочеться! – крикнув Богольт. – Уперед, у поле, за дракона берися замість базікати!

– Гей, Богольте, зачекай, – раптом сказав ґном, шарпаючи себе за бороду. – Ти забув про умову? Якщо Ейк завалить гадину, візьме половину…

– Ейк нічого не візьме, – вишкірився Богольт. – Я його знаю. Йому вистачить, якщо Любисток складе про нього пісеньку.

– Тихо! – закричав Ґилленстерн. – Нехай воно так і буде. Проти дракона виступить праведний мандрівний лицар, Ейк із Донесле, що б’ється у кольорах Кайнгорну як спис і меч короля Нєдаміра. Таке королівське рішення!

– От, маєш, – заскреготів зубами Ярпен Зігрін. – Спис і меч Нєдаміра. Зробив нас кайнгорнський кролик. І що тепер?

– Нічого. – Богольт сплюнув. – Ти ж не хочеш задиратися із Ейком, Ярпене? Він балакає по-дурному, але якщо вже вліз на коня і розпалився, то краще поступитися йому дорогою. Хай їде, зараза, і нехай прикінчить дракона. А потім подивимося.

– Хто буде герольдом? – запитав Любисток. – Дракон хотів герольда. Може, я?

– Ні. Це, Любистку, не пісеньки співати, – зморщився Богольт. – Герольдом нехай буде Ярпен Зігрін. Голос у нього, наче у бугая.

– Добре, нехай вже йому, – сказав Ярпен. – Давайте мені оту хоругву зі знаком, щоби все було як належить.

– Тільки ґречно мовте, пане ґноме. І куртуазно, – нагадав Ґилленстерн.

– Не вчіть мене, як говорити. – Ґном гордовито випнув пузо. – Я з посольствами ходив уже тоді, коли ви ще на хліб говорили «ліп», а на мухи – «юхи».

Дракон і далі спокійно сидів на пагорбі, весело махаючи хвостом. Ґном видряпався на найбільший з каменів, відхаркнув, сплюнув.

– Гей, ти там! – закричав, узявшись під боки. – Драконе йоханий! Слухай, що герольд тобі скаже! Я, значиться! Яко перший візьметься за тебе гонорово мандрьоханий лицар Ейк із Денесле! І вразить тебе списом у курдюк, згідно зі святим звичаєм, на погибель тобі й на радість бідним дівчатам та королю Нєдаміру! Битва має бути гоноровою, і, згідно із правом, плюватися вогнем не можна, а тільки конфесійно лупцювати одне одного, поки той інший не здасться або не помре! Чого тобі бажаємо від душі й серця! Ти зрозумів, драконе?

Дракон позіхнув, помахав крилами, а потім, припавши до землі, швидко зліз із пагорба на рівну землю.

– Зрозумів, чесний герольде! – проревів він у відповідь. – Хай же тоді виступить на поле шляхетний Ейк із Денесле. Я – готовий!

– Чистий тобі вертеп. – Богольт сплюнув, похмурим поглядом проводжаючи Ейка, що ступом виїздив з-за бар’єру каміння. – Холерна купа сміху…

– Замкни чавку, Богольте! – крикнув Любисток, потираючи руки. – Дивися, Ейк йде в атаку! Псякрев, ото буде чудова балада!

– Ур-ра! Віват Ейку! – крикнув хтось із групи лучників Нєдаміра.

– А я, – відгукнувся похмуро Козоїд, – я б його таки для впевненості напхав сіркою.

Ейк, уже в полі, відсалютував драконові піднятим списом, закрив забрало шолому й ударив коня острогами.

– Ну-ну, – сказав ґном. – Може, він і дурень, але на нападі знається. Тільки гляньте!

Ейк, нахилений, спертий об сідло, на повному галопі опустив спис. Дракон, всупереч очікуванням Ґеральта, не відскочив, не рушив півколом, а розпластався по землі й погнав просто на атакуючого лицаря.

– Бий його! Бий, Ейку! – заверещав Ярпен.

Ейк, хоча й мчав галопом, вдарив не прямо наосліп. В останню мить уміло змінив напрям, перекинув списа над кінською головою. Пролітаючи обабіч дракона, з усіх сил пхнув, устаючи в стременах. Усі крикнули єдиним голосом. Ґеральт до хору не долучився.

Дракон уник удару в акуратному, зграбному, повному грації повороті і, звившись, наче жива золота стрічка, блискавично, але м’яко, воістину по-кошачому, сягнув лапою під живіт коня. Кінь кувікнув, високо підкидаючи зад, лицар хитнувся у сідлі, але списа не випустив. У мить, коли кінь майже зарився ніздрями у землю, дракон різким ударом лапи змів Ейка з сідла. Всі бачили, як підлетіли угору, вируючи, бляхи панцира, всі почули брязкіт та грюкіт, із якими лицар звалився на землю.

Дракон, присівши, придавив коня лапою і наблизив зубату пащу. Кінь кувікнув перелякано, зашамотівся і стихнув.

У тиші, що запала, всі почули глибокий голос дракона Віллентретенмерта:

– Мужнього Ейка із Денесле можна забрати з поля, він неспроможний на подальший бій. Наступний, прошу.

– От, курва, – сказав Ярпен Зігрін у тиші, що встановилася.