Читать книгу Голова з площі Пігаль - Андрей Кокотюха - Страница 3

Добре, хоч прізвище правильно написали.

Останній раз Кошовий бачив згадку про себе у французьких газетах чотири роки тому, влітку. Тоді він потрапив до Парижу вперше, й думав присв’ятити вільний час прогулянкам. Дуже кортіло перейтися містом, яке знав із читаних до війни книжок. Київський гімназист мандрував французькою столицею разом із героями Дюма й Гюго, розкривав паризькі таємниці з Еженом Сю[10], а коли вже вчився на юриста – відкрив для себе практичну користь від нотаток Відока[11].

Навіть адвокатська практика не змусила його відмовитися від читання авантюрних романів на дозвіллі, і то були здебільшого французькі – від Понсона дю Террайля до Моріса Леблана[12]. Вже коли перебрався з Києва до Львова, захопився Гастоном Леру[13] та пригодами Фантомаса[14] і прочитав німецькою більше двадцяти романів. А щойно почали знімати фільми, Клим не пропустив жодного.

То був останній рік миру[15] – і останній рік життя його Басі…

Кошовий не забував про неї ніколи. Навіть зближення з Магдою Богданович, якому несподівано сприяла війна, не витіснило пам’яті про наречену. Нагло, зухвало вбиту маньяком на прізвисько Різник напередодні їхнього весілля. Магда розуміла Климів біль, і сама виявила бажання навідувати її могилу.

Що далі тягнулася війна, то менше випадала така нагода. Майже весь час, поки російська армія стояла у Львові, вони з Магдою змушені були мешкати за межами міста. Потім, із вигнанням росіян та поверненням австрійської влади, Кошового затягнуло спершу громадське, а далі – політичне життя. Від осені п’ятнадцятого року до осені вісімнадцятого він навідався до Басі заледве разів із десять. За що картав себе, даючи на цвинтарі слово приходити частіше.

Хто приносить їй квіти зараз, хто прибирає могилу?..

Але особиста трагедія навчила одному: уникати контактів із будь-якою пресою, наскільки це буде можливим. Клим чудово розумів – причиною Басиної загибелі стало передусім його марнославство. Адже кортіло вповні використати власний успіх, заявити про себе як не всьому світу, то бодай Львову.

За п’ять років до того Климентій Назарович Кошовий, виїхав – та де, втік подалі від гріха! – з Києва.

З речей лише саквояж із чистою сорочкою, парою шкарпеток, змінною білизною, туалетним приладдям і кількома авантюрними романами. Він мусив назавжди попрощатися з кар’єрою київського адвоката – яка там практика, на каторгу б не піти через спробу захистити права та інтереси друкарів-українців. У тридцять років мав почати все спочатку, і вивчати австрійські закони, аби скласти іспити й отримати ліцензію. Вдалося: мав власну, хай успадковану від старенького українця-нотаря контору, славу модного адвоката, котрий вартує своїх гонорарів, зробився завсідником світських салонів. Навіть готувався до бучного весілля з молодою зіркою театральної сцени Барбарою Райською. Захист слабого на голову хлопчину-українця, неправдиво звинуваченого в кількох звірячих убивствах, міг зробити адвокатові Кошовому неабияку безкоштовну рекламу. Тому й погодився, ще й без оплати – нещасна матуся клієнта жила в злиднях. Зате сам Клим мав намір нажитися на гучній справі, що як тоді він вважав, не варта виїденого яйця. Забезпечити майбутнє собі та Басі.

Дуже скоро час показав – у марнославних нема майбутнього.

Жодного.

Кошовий дуже добре пам’ятав, як дев’ять днів заливав горе. І в такому стані, зазвичай зранку, поки ранковий опохміл додавав люті й куражу, робив візити до редакцій усіх львівських газет. Там добивався до редакторів, тупав тогами, бризкав слиною, брудно лаявся й вимагав, аби припинили з дня на день публікувати історію Різника з вулиці Городоцької як сенсацію, що дає газетам прибуток. Декому вдавалося заспокоїти Клима. Дехто викликав поліцію. Та поліцейські лише виводили пана адвоката під руки, бо про його особисту трагедію знало все місто. Кошового розуміли, йому співчували, карати поліція не мала жодного наміру.

Відтоді Клим зненавидів газети.

І саме зараз прямував до редакції «Суар»[16], тримаючи в лівій кишені скручений тугою трубкою примірник дводенної давнини.

Той самий, із його фотографією на першій шпальті.

Знімок анонсував публікацію на сторінці кримінальної хроніки.

До острова Сіте[17] дістався на метро.

Можна було інакше. Наприклад, сівши на омнібус, або взагалі прогулятися пішки. Це забирало кілька годин часу, та зазвичай Кошовий мав його вдосталь. Нікуди не поспішав. Піші прогулянки навіть приносили задоволення, якщо не було дощу або місто не огортав сірий дірявий паризький серпанок, який узимку трапляється частіше за сніг.

Та все ж переходи вимагали відповідного настрою. Нині ж Климові кортіло вихлюпнути гнів чимшвидше. З таким бажанням він вийшов із свого крихітного помешкання на вулиці Брюнель, неподалік Булонського лісу, пірнув у підземку на станції «Порт Майо» та виринув за півгодини у серці Парижа. Минувши Палац Правосуддя та Консьєржері[18], повернув до мосту Міняйл[19].

Кошовий міг вийти з метро раніше. Адресу редакції знав – Другий округ, на одному із Великих бульварів[20], та навмисне зробив гак. Бо там, на мосту, щодня стояв одноногий інвалід зі скаліченим лицем. Потворну рану закривав білий півмісяць маски, що робила його віддалено схожим на Еріка, привида Опери[21]. Клим не знав, скільки йому років, де він мешкає, чи є в нього родина. Досить того, що ось уже без малого рік інвалід стоїть на тому ж самому місці й продає саморобне куриво. Часом Кошовий вигадував привід, аби приїхати сюди та купити в нього одну цигарку. Викурював її, відійшовши далі, потім вертався, купував ще одну й далі вже простував або по справах, яких зазвичай мав небагато, або – до улюбленого ресторану на вулицю Шануанесс, тут неподалік.

Інвалід і зараз був на місці. Клим не знав, чи має чоловік цивільний одяг. Він мав підозру, що стару, ще й пропалену в кількох місцях шинель той одягає навмисне, задля красномовності й водночас із певною рекламною метою. Зелений, збитий набакир берет до неї не надто пасував, та навряд продавець цигарок надто переймався віяннями моди. Костур, обмотаний згори ганчірками, аби не терло під рукою, зараз прихилився до бильця – як і сам господар.

Побачивши і впізнавши постійного покупця, інвалід кивнув та звичним жестом віддав честь, вітаючи. Клим салютував навзаєм, обміняв два сантими на цигарку, прогулявся неквапом далі. Прилаштувався неподалік рибалки, одного з багатьох, які о цій порі обсідали тутешні мости, вздовж берега їх також не бракувало. Кошовий закурив, дивлячись на пароплав, що саме виринув з-під мосту й повільно йшов, лишаючи по собі різнобарвні мастильні плями.

Колись, усього десять років тому, подумати тільки, адвокат Климентій Кошовий курив лише дорогі сигари.

Навіть попервах ледве зводячи кінці з кінцями, скніючи в конторі Стефана Штефка помічником нотаря, він міг відмовити собі в будь-чому іншому, навіть у легкій вечері, аби купити улюблене куриво. Пан Штефко називав Клима марнотратником, але час від часу дозволяв курити в конторі, навіть сам пропонував це під час перерви на каву. Його шеф мав чимало років, вік приніс із собою купу болячок, і старий нотар уже не міг дозволити собі смачно затягнутися, як замолоду. Якось Клим поцікавився, чому ж пан Штефко дозволяє собі в його стані дихати шкідливим для нього тютюновим димом. Той відповів: аби пан Кошовий був вар’ятом і смолив дешеві цигарки, був би гнаний назовні. Та оскільки помічник має смак і не дозволяє собі навіть зі своїми малими статками дешевого смердючого тютюну, старий нотар готовий терпіти справді приємний запах.

Війна змусила поміняти смаки.

З Сени тягнув холодний березневий вітер. Клим підняв комір пальта, щільніше насунув капелюха на вуха. Рибалка поруч сіпнув вудку, тягнучи виловлену рибину. Конкурент, що стовбичив трохи далі, зиркнув заздрісно. У когось обід нині буде, а хтось ще нічого не роздобув.

Риболовля зробилася в Парижі одним із найбільш певних засобів для прохарчування – четвертий повоєнний рік досі не поліпшив життя тих містян, які не знайшли постійної роботи. Кошовий навіть сам деякий час спробував добувати собі їжу в такий нехитрий спосіб, мостився з вудкою на набережній. Та швидко облишив. Не те, щоб місцеві аборигени мали щось проти, – тутешнім риболовам байдуже. З нього самого рибалка вийшов нездалий.

Мов поробив хто – не клювало, хоч довбешкою об міст розбийся, хоч свічку в кожному паризькому соборі ставляй.

Клим показав щасливому рибалці два розчепірені пальці – знак «віват».

Той відповів, виставив великого пальця.

…Чотири роки тому, коли доля закинула Кошового до Парижу вперше, газети ще не мали ані практики, ані можливостей ілюструвати публікації фотознімками. Тому прізвище своє Клим побачив у переліку членів української делегації, яка з великими труднощами дісталася тоді для участі у мирній конференції[22]. Він був навіть не повноважним делегатом, входив до складу представників Української Народної Республіки рядовим учасником. Так й там опинився у останній момент: виявилося, що серед посланців із повноваженнями замало тих, хто володіє французькою. А Климові, вихованому в Другій Київській гімназії, пощастило з вчителями. Англійською він не розмовляв зовсім, зате німецька й французька були на рівні. Польську, яка раптом знадобилася у Львові на еміграції, опанував, сам того не бажаючи – його виховувала родичка по материнській лінії, вроджена полячка, яка знічев’я вирішила дати підопічному ще й такі знання. Хоч французькою за десять років львівської одісеї оперувати доводилося не часто, виявилося – науку не забув.

А власне становище на той момент узагалі виглядало дивним, ледве зрозумілим йому самому.

Коли газети трубили про підписання у французькому Комп’єні[23] мирного договору, який нібито завершив чотирирічну Велику війну, українці та поляки свою війну лише починали. У Львові тривали вуличні бої, жодна зі сторін не думала здаватися, Польська республіка не визнавала права утвореної трохи більше тижня тому Західноукраїнської. Обставини склалися не на українську користь. Кошовий, що не стояв осторонь, навпаки, був у гущі подій, через деякий час попрощався з Магдою та залишив місто, де прожив десять років, нажив друзів та ворогів, утратив і знову знайшов кохання. Магда розуміла: лишатися Клим не може. Так само й собі розуміла, що вона, полячка, не готова йти за ним. Обоє знали, хоч не наважилися сказати одне одному – побачитися знову тут, у Львові, шансів нема. Кошовий може повернутися лише за умови, що влада таки стане українською. Але Польська Республіка поки тиснула силою, мала більше підтримки, тож загадувати наперед не мало сенсу. До того ж за цієї умови вже Магда Богданович не могла лишатися в місті.

Вголос обіцяли зустрітися, рано чи пізно.

Він поцілував її.

Вона його перехрестила.

Обоє розуміли – прощаються назавжди.

Так і склалося. Дотепер Кошовий нічого не чув про Магду. Чесно кажучи, за весь час не намагався шукати. У сорок років уперше в житті записався до війська, пішов на фронт як рядовий вояк Другого корпусу Галицької армії. Не в першому, навіть не в другому – у п’ятому бою, під Сиховом, його контузило. Як переправили до шпиталю, там випадково зустрів знайомого – підхорунжого Назарука, вони познайомилися два роки тому в Пресовій квартири Легіону[24]. Той не здивувався, побачивши Клима в стрілецькому однострої. Адже інакше й бути не могло. Здивувало, що пан адвокат займає зараз не належне йому місце. Так і сказав: «Ви, пане Кошовий, воюєте не на своїй ділянці фронту». А також пригадав, що весною Клим навідував Київ із делегацією галицьких українців, яку відрядили домовлятися з урядовцями УНР. І вже наступного дня його включили до групи, що продовжила переговори з Києвом про спільні дії, але вже з урядом Гетьманату.

Присутність у делегації наддніпрянця, особи, народженої в Києві, навряд підсилювала групу – та водночас виглядала дуже логічним, політично правильним кроком. Клим ще не оговтався, не зовсім зрозумів своєї задачі. Але йому нічого не лишалося, як діяти за обставинами. Важливіше інше: нарешті, вперше за десять років, він має нагоду повернутися до рідного міста.

Далі знову закрутили дивні, незалежні від нього, але від того не менш сумні обставини. Делегація їхала на перемовини з гетьманом Скоропадським, який обіцяв військову підтримку. А зустрічали делегатів уже керівники Директорії, що скинули гетьмана. Говорити довелося з паном Винниченком, чиї публікації Климові вже доводилося читати раніше і вони йому не подобалися. Та згодом активнішим став Симон Петлюра. Його позиція, особливо – щодо Росії, Климові імпонувала більше.

Додалося особисте: у той, перший за десять років приїзд до Києва, він поховав на Байковому цвинтарі тата й маму, вбитих узимку матросами армії Муравйова. Про те, де знайшов тіла і в якому стані, Клим волів мовчати. Зате за будь-якої нагоди, з приводу чи без, таврував більшовиків та Росію загалом. А будь-які спроби говорити про тимчасові угоди з червоними проти поляків чи будь-кого на користь України викликали в Кошового таку агресію, що часом він дивувався сам собі.

Так чи інакше, він лишився в Києві кимось на кшталт зв’язкового між двома українськими урядами.

Але вже взимку, напередодні проголошення злуки двох держав на Софіївській площі, Кошовий уже й не знав, ким себе вважати.

З одного боку, він був типовим «східняком». Хай жив тривалий час у Галичині, але ж потрапив туди, тікаючи від переслідувань російського царського уряду. Проголосивши владу у Львові чотири роки тому, росіяни арештували Кошового одним із перших – наздогнало звинувачення в «мазепинстві», тобто зраді російського народу, пропаганді сепаратизму. Звісно, головним ворогом для себе передусім і для проголошеної нещодавно української держави Клим вважав російський більшовизм. І не лише більшовизм, усе російське загалом, «червоне» воно чи «біле». Натомість представники галицької делегації, до якої він формально належав, вважали поляків головними ворогами української державності, висловлюючи готовність домовлятися проти них навіть із радянською Росією, Леніним та Троцьким.

Від усього того Кошовому паморочилося в голові. Він мав нагоду посваритися з кимось із галичан. Конфлікт переріс із приватного в публічний. Потім, звісно, опоненти потиснули руки. Та за кілька днів люди з оточення Петлюри запропонували Климові перейти в політичні радники. Своїх функцій він і надалі не розумів до кінця, проте погодився. А ще за кілька днів уже ніхто нічого довкола не розумів: Червона армія скористалася українським роздраєм та стрімко атакувала, Директорія вимушено залишила Київ.

За тиждень, у прямому розумінні – з коліс потяга, Кошовий приєднався до делегатів паризької конференції.

До Парижа добиралися більше місяця.

Там, попри титанічні зусилля, програли – сторони перемовин не хотіли врахувати інтересів української держави, бо на той момент вона мала тимчасову столицю в Кам’янці-Подільському й де-факто неіснуючі кордони. Що означало: для Європи такого державного утворення не існує.

Назад до Кам’янця привезли Петлюрі поразку.

А ще за півроку…

Клим махнув рукою, чи то розганяючи сизий цигарковий дим, чи вкотре за роки женучи прикрі, сумні спогади. Щиглем пожбурив маленький недопалок у Сену. Традиційно запасся другою цигаркою. Дбайливо замотав у білий бавовняний носовик та приховав у кишеню пальта.

Й рушив через міст солдатським кроком, немов до бою.

Месьє редактор обідав.

Кошовий і незчувся, як настала обідня пора – час, який всякий француз, а особливо – всякий парижанин, що поважає себе, вважав ледве не святим. Звичай цей Клим усвідомив та прийняв для себе не відразу. Коли ж нарешті змирився й почав заважати на нього, дійшов несподіваного висновку. Мешканець Парижу, а особливо parigot, тобто – корінний, вроджений парижанин, пропустить церковну службу й не вважатиме це гріхом. І ніколи не дозволить собі згрішити, пропустивши обід. Подружня зрада порівняно з тим значно менше порушення суспільних звичаїв.

Запитавши, де саме можна знайти месьє редактора й дізнавшись, що його улюблений ресторан – за рогом, на сусідній вулиці, Кошовий чемно, як того вимагає паризький політес, подякував. Заклад знайшов швидко, та, щойно переступив поріг, трохи розгубився. Адже поняття не мав, кого шукав. Клим не знав, як виглядає Жульєн Куртуа.

– О, мій Бог! Кого я бачу!

Першої миті Кошовий не зрозумів, до кого вигук. Навіть покрутив мимоволі головою, шукаючи з цікавістю, кому ж це так голосно зраділи. Та враз з-за накритого червоною скатертиною столика в дальньому кутку, під імпресіоністськими картинами в дешевих із вигляду рамках, підвівся, гучно відсунувши стілець, кругленький вусатий добродій. Доглянуті, напомаджені, загнуті вгору маленькими гачками вуса контрастували з абияк розчесаним волоссям на голові. Людина з мистецьким поглядом на світ цілком могла припустити, що вуса й зачіска належать двом різним особам. Вузол модної вузької краватки добродій розпустив, жилетки під просторим піджаком не було, та чоловік на ходу поправив краватку й застебнув гудзики на піджаку. Обсмикнувши поли, він ступив до Клима впритул, хлопнув по плечу спершу несміливо, мовби знайомлячись, та вдруге – панібратські, наче давного доброго знайомого.

– Мій герой! Ні, що я кажу – наш герой! Я вже не знав, де вас шукати, аби запросити бодай на келих вина!

– Пардон, ви не помилилися? – обережно спитав Кошовий.

– Як я міг помилитися! В мене професійна пам’ять, месьє! Я сам схвалював до друку ваш фотопортрет! Прошу, прошу приєднатися! Жодних відмов не приймаю! Гарсон!

Чоловік клацнув пальцями, водночас ведучи Клима до свого столика. Тут був вільний стілець, і Климові нічого не лишилося, як зайняти його. Тут же наспів офіціант у білому накрохмаленому фартуху, який закривав прасовані до стрілок чорні штани, камізельку й сорочку, натомість не ховаючи червоного метелика на шиї.

– З’їсте щось, чи спершу аперитив?

– Аперитив, – здався Кошовий. – Але без їжі.

Він лишився у пальті, хіба розстебнув його. Довго затримуватися Клим наміру не мав.

– Рекомендую пастис[25], месьє Дюрок має відмінного постачальника. Такого пастису ви не скуштуєте ніде́ в усьому Парижі! Повірте мені, месьє Кошовí!

– Так уже ніде́, – Клим звик, що його прізвище всюди вимовляють на французький манер, наголошуючи на останньому складі.

– Гаразд, нехай так: ніде́ в Другому окрузі, – легко погодився співрозмовник.

– І, якщо можна, не треба розбавляти мені водою.

– Герої інакше не п’ють. Я б здивувався, аби ви про це не просили.

Офіціант кивнув і зник.

– Ми не знайомі, хоч ви мене знаєте, – нагадав Кошовий, вже здогадавшись, хто перед ним.

– О, мій Бог! – співрозмовник торкнувся пальцем чола, простягнув руку. – Куртуа, Жульєн Куртуа. Маю честь служити редактором «Парі Суар», газети, яка зробила вас знаменитим. А номер із вашою фотографією – популярним. Ви ж його маєте із собою.

Редактор кивнув на скручену газету, що витикалася з кишені Климового пальта.

– Я, власне, з тим і прийшов.

Кошовий розгорнув газетний аркуш на тому місці, де надрукували його знімок.

– Щось не так?

Наспів офіціант, поставив перед Климом чарку з сірувато-зеленою рідиною. Від напою легенько тягнуло анісом. Кошовий, не припрошуючи Куртуа до компанії, зробив невеличкий ковток, визнав:

– Справді, непогано.

– То що не так? – повторив редактор.

– З пастісом? Усе добре.

– Я не про пастіс, самі ж розумієте, – погляд Куртуа зробився підозрілим та колючим. – Давно їм редакторський хліб, месьє Кошові. Якщо особа, зображена на фото, знаходить тебе під час обіду, це означає – особа має претензію.

– Маю, – визнав Клим.

– Відразу питання: а де ви були весь цей час?

– Який – цей?

– Газета з вашим портретом вийшла два дні тому, – Куртуа знову послабив краватку. – Тобто, минуло два дні й дві ночі. Ви напевне бачили себе на передовиці раніше, не тепер. Чому не поспішали?

– Ви ще не знаєте суті мого протесту.

– Хіба це має якесь значення? Є приказка про виделку, яка доречна під час обіду, – задля наочності редактор узяв своє столове приладдя, показав Климові, акуратно поклав назад на серветку. – Що б ви тепер, через дві доби, не закинули мені чи моїм репортерам, виправленню не підлягає. Це якби ви сьогодні з’їли біфштекс, а за два дні заявили – не смакувало.

– Навряд мушу звітувати вам, де був і що робив, – парирував Кошовий. – Та приймаю ваші аргументи. Я прихворів, месьє Куртуа. Не йти ж до вас із нежиттю. Зараз значно легше. Тим більше, ось непогані ліки, профілактика.

Він зробив ще ковток, цього разу – більший.

– Гаразд, слухаю вас, – здався редактор, захисна агресія трохи спала. – Публікація про ваш подвиг створила вам, апатриду, особі без документів, проблеми з поліцією? Дозвольте мені особисто вирішити їх – знаю впливових людей у префектурі.

– Хіба що в мене є певний сумнів щодо визначення. Жодних подвигів, заступився за даму, ще й заподіяв їй шкоди при тому.

– Мадемуазель Шарлот не звинувачує вас. Навпаки, вдячна, що завдяки вам лишилася живою. А рана заживе. Тим більше, ви стрельнули філігранно. Сказати б навіть, ювелірно.

– Саме так і написано в вашій газеті: ювелірний постріл емігранта-поляка. Не згоден я саме з цим.

– Пардон, месьє. Вас дратує, що ваш постріл мій репортер назвав ювелірним?

– Мене дратує, що ваш репортер назвав мене поляком, – відрізав Кошовий, тицьнув пальцем у заголовок. – Ось. Поляк-емігрант урятував артистку кабаре пострілом у її тендітну ніжку.

– Ви упереджені до поляків?

– Ні. Я не маю упереджень до жодного етносу. Просто я не поляк. Ви – француз?

– Так! – Куртуа при цих словах мимоволі розправив плечі, випрямив спину, випнув груди.

– Бачте. А якби вас назвали… не знаю… Німцем чи англійцем. Або бельгійцем.

– Але я француз! – схоже, редактор щиро не розумів предмету розмови. – Кому стукне в голову назвати мене німцем?

– Наприклад, тому ж репортерові, котрий написав мене поляком.

– А, пригадую! – Куртуа знову торкнувся пальцем чола. – Месьє Прево́, мій автор, щось таке казав. Ніби ви просили не називати вас росіянином.

– Наполягав.

– І що? Хіба вас назвали росіянином? До речі, я не маю нічого проти росіян, у Парижі зараз чимало емігрантів, утікачів від радянської влади…

– Месьє Куртуа, – зітхнув Клим. – Я емігрант. Але це не означає, що я росіянин або поляк. Я українець, народжений у Києві. Проте мене, як решту українців, тут, як і всюди в Європі, чомусь вперто пишуть або росіянами, або – поляками.

– Питання не до мене, – сухо мовив редактор. – Та ви прийшли говорити зі мною. Тож спробую відповісти, як знаю та розумію. Отже, месьє Кошові, маємо два аспекти, дві сторони. Одна з них лежить у політичній площині.

– Політичній?

– Нехай геополітичній, – виправився Куртуа. – Як редактор масової газети, найнятий її власником, я мушу зважати на подібні моменти. Ви щойно припустили, що я ображуся, назви мене хтось німцем. Чи бельгійцем. Так, це буде помилка. Але в глобальному масштабі – ні, бо походження й громадянство визначається державою. Німеччина є. Бельгія – є. Таким чином, є німці й бельгійці. Що таке Україна, чи є така держава на карті світу? Відповідь ви знаєте… – Редактор легенько хлопнув у долоні. – По очах бачу, пояснення вас не влаштовує. Обурює, викликає цілком зрозумілий мені, повірте, внутрішній опір. Я виклав своє бачення, не більше. Бо, – він підніс пальця догори, – є інший, більш приземлений аспект. Навіть якщо українці як етнос справді існують, про них наші читачі нічого не знають. Щоденна газета, месьє Кошові, не займається просвітництвом. Слово «поляк» чи «росіянин» у заголовку звучатиме зрозуміліше. Люди платять сантими за зрозумілі заголовки. Чи ви думаєте позиватися через те до суду?

Останнє питання виглядало явно знущальним.

Праве віко Кошового зрадницьки сіпнулося.

– Не будете виправляти помилку? – Клим знав, що почує.

– Не бачу помилки.

– Скільки тут коштує пастіс?

– Частування – презент. Прийміть його і як моє приватне вибачення.

– Хочете правдиве зізнання? – Кошовий підвівся. – Цими останніми словами ви зупинили мене від того, аби вилити ось це у ваш писок.

Поки Жульєн Куртуа перетравлював почуте, Клим підвівся.

Зміряв редактора втомленим поглядом.

Пішов геть, залишивши недопиту чарку на столику поруч із газетою.