Читать книгу Голова з площі Пігаль - Андрей Кокотюха - Страница 4

Назад на Сіте вертався тим самим шляхом, і завернув на площу Луї-Лепін.

Тут, недалеко від Нортр-Даму, аромати довкола Ринку квітів[26] створювали у поки що сірому сльотавому Парижі острівець вічної весни. Зараз, у бідній день, для повноти картини тут бракувало лише пташиного співу – насолодитися ним можна було щонеділі, й Клим останнім часом намагався не втрачати такої нагоди.

Не думав, що потягне на щось подібне.

До, а тим більше – під час війни Кошовий не знаходив у своїй душі аж таких романтичних струн. Щоправда, свого часу Бася Райська відшукала, вони звучали незнаними раніше нотами під її вмілими тонкими артистичними пальчиками. Та після її смерті струни обірвалися, а те, що потім виникло в нього з Магдою Богданович, виглядало швидше проявами зрозуміліших, природних інстинктів. Вони пробуджуються, коли двоє самотніх людей у важкий для обох час намагаються знайти захист і спокій, нехай дуже умовний.

Хоча Магда раптом нарікала: навіть у моменти найтіснішої, інтимної близькості, коли вже досягаєш піку вдоволення чи лежиш потому, тяжко й нерівно дихаючи, від нього не дочекатися потрібних слів. Клим або віджартовувався, або навіть огризався – хіба в такі моменти потрібні слова… І взагалі, їх вигадали поети, здебільшого нездалі, аби морочити голови жіночкам та домагатися всього, чого інші, раціональніші чоловіки, домагаються потрібними й серйозними справами. Нарешті, ніжним варто бути не на словах, а на ділі.

Одначе в їхній останній рік щось помінялося. Якось Клим, втомлений, мов собака, ще й трошки підпилий після тривалих політичних суперечок, раптом узяв Магду за плечі, подивився в очі й мовив, ще до вірячи до кінця, що говорить саме він: «Знаєш, здається я тебе кохаю». – «Здається – перехрестися», – відповіла тоді вона, та замість вивернутися, бо теж заморилася в шпиталі, притислася сильніше, стала навшпиньки, прошепотіла просто у вухо: «Нарешті, дочекалася, Богу дякувати».

І ось тепер, п’ять років потому, Клим Кошовий, самотній емігрант, якому в травні виповниться сорок п’ять, двічі контужений, із наскрізною раною в плечі, в старому пальті, з густими вусами та мушкетерською борідкою, ходить на квітковий ринок слухати канарок, папужок, інших різнобарвних пташок.

Чого доброго, вірші почне складати…

Купивши букет нарцисів, Клим повернув до Божого шпиталю[27]. Не здивувався, що його у вестибюлі впізнали з першого погляду. Озвалася одна сестра, на заклик злетілося ще троє, відразу оточили, защебетали – куди там канарки. Так, у оточенні несподіваних шанувальниць, він пройшов через внутрішній дворик із старими величними колонами, які більше нагадували античний театр, ніж лікарню. Не питали, до кого йде – довели до потрібної палати.

– Я можу вставати! – повідомила Шарлот із ліжка. – Лікар не радить, але я можу вставати!

Прикритися ковдрою вище грудей дівчина навіть не потурбувалася.

– Ви в надійних руках, мадемуазель, – Клим вклонився захопленим медичкам, зробив легкий зграбний реверанс. – Слухайте лікаря. Хоча… тут вас поставлять на ноги з Божою поміччю швидше, ніж із хірургічною.

– Месьє Кліментí, ви дасте автограф? – одна з сестер, ховаючи очі, простягнула газету з його портретом.

– Я ж не актор, – спробував відкараскатися він, бо справді не кортіло, особливо після нинішньої зустрічі з редактором.

– Ви краще!

– Ви – герой, справжній!

– Не той, який у кіно!

Медсестри щебетали наввипередки, не лишаючи Кошовому жодних шансів для відступу. Він розмашисто підписав своє обличчя, відразу – вдруге, втретє, вчетверте. Шарлот на цій виставі була глядачкою, й видовище її явно тішило. Нарешті медички розлетілися, одна з них підхопила нарциси, аби знайти для них вазу. Щойно за останньою зачинилися двері, Клим підморгнув, наблизився до ліжка, нахилився, прийняв від мадемуазель смачний поцілунок.

– Не розумію, чому ми ховаємося, – промовив потім, відсторонившись. – Ти ж перша сказала, що ми не знайомі.

– Я сказала – знаю тебе, – поправила Шарлот. – Ти мій прихильник. Один із багатьох. Нічний сторож у кабаре має право бути прихильником однієї з танцівниць.

– Кращої артистки, – нагадав Кошовий. – І ти знаєш, я не компліменти кажу, не перебільшую. Про твій номер таке писали й до нашого близького знайомства.

– Там більше, – завважила вона. – Не вітаються близькі стосунки артистки кабаре з нічним сторожем. Ще й старшим від неї на двадцять років, ще й апатридом, якому треба продовжувати carte d’identitе́ d’е́tranger[28]. Хазяїн попереджав нас – жодних амурів на робочому місці. Кожна підписала папір. Ми ж не хочемо, аби мене вигнали.

– Ти знайдеш роботу.

– Ага, героїня першої шпальти, – гмикнула Шарлот. – Жертва, урятована не знати ким. Не ображайся, Клименті, але…

– Та я на таке давно не ображаюся, – відмахнувся Кошовий. – Мене інше цікавить. Як у нас далі все могло скластися. Чи не могло?

– Ти задля цього прийшов? Чи просто навідати?

– Не повіриш: саме два дні тому хотів запитати тебе.

– Замість того вгатив мені кулю в стегно, – дівчина реготнула. – Бач, а я журилася: ляжки, мовляв, товсті.

– У тебе там м’язи.

– Ти знав, куди цілити.

– Аби не мацав до того потрібні місця тим же, чим тримав револьвер, – Клим розкрив долоні, поворушив пальцями.

– Фе, безсоромний, – Шарлот грайливо показала кінчик язика.

Відверту розмову перервала поява медсестри – та урочисто внесла порцеляновий глечик із нарцисами.

– Дозвольте відкланятися, мадемуазель, – тон Кошового знову став ввічливо-світським.

– Вже йдете? Так скоро? – це спитала медичка.

– Месьє має справи, – спокійно пояснила Шарлот. – Але ж ми вдячні йому й чекаємо в гості знову. А я, до речі, нарешті матиму нагоду прочитати ось цю скандальну книгу.

Аж тепер Клим побачив на тумбі біля ліжка примірник «Пацанки»[29].

– Якщо дозволите, мадемуазель, я почитаю після вас, – цвірінькнула медсестра, ледь червоніючи. – Я швидко читаю, з лікарні не винесу, не хвилюйтеся.

– Та можете взяти додому, – Шарлот знизала плечима.

– Не можу, – дівчина раптом перейшла на шепіт. – Бо живу з батьками. Мама минулого року забрала цю книжку в старшої сестри. Грозила викликати поліцію, якщо побачить цю порнографію в домі ще раз.

– Пардон, мадемуазель, – стрепенувся Клим. – Ваша матінка хоче здати в поліцію свою рідну доньку? Через звичайну книжку?

– Ні, сестрі вона просто надавала ляпасів… книжкою, – пояснила медсестра, відводячи очі. – Поліцію гукне, аби дізналися, хто дав їй оце. Я ж не хочу, аби через мене у вас були неприємності.

– Поки що неприємності в месьє автора, – гмикнув Кошовий. – Ходять чутки, письменника можуть позбавити Ордену Почесного Легіону.

– Хіба у вас у Росії не такі порядки? – поцікавилася медсестра.

– Я не з Росії, мадемуазель Ніна́, – сухо відрізав Клим. – Тобто, у нас, – він тицьнув себе пальцем у груди, – це не в Росії. Хоча ви праві, російські порядки я мав нещастя відчути на собі.

Знову сіпнулося віко.

Так тривало давно – п’ятнадцять років тому, в іншій державі та іншому, довоєнному житті. Кошового, тоді ще успішного київського адвоката, побив слідчий на допиті. Арештували його за спробу захищати друкарів, які порушили заборону й спробували видати українською просвітницький журнал. Без жодної політики, лише нариси та поезія. Климом зайнялася не поліція, жандармерія, і в тюрмі «Косий капонір» вибивали зізнання в сепаратизмі та намірах готувати замах на царя. У запалі слідчий кілька разів ударив його головою об муровану стіну. Підслідний зомлів, а коли очухався – назавжди отримав нервовий тик.

Праве віко оживало, щойно Кошовий починав нервувати, втрачати контроль. Або – відчував подразник, який не міг пояснити, але саме ці відчуття підказували напрям руху до прозріння й відкриття чергової істини. За десять років, що Клим прожив у Львові, йому доводилося встрявати у різні кримінальні справи та самотужки розв’язувати загадки. Тож набута під час тюремних тортур вада часом заважала, а часом – ставала в пригоді.

Фронтова контузія лише додала: нервовий тик уже давав про себе знати просто так, незалежно від обставин…

– Якщо ви вже згадали Росію, мадемуазель, то повірте мені: тут, у Франції, ще не цензура. Бо авторів книжок не саджають за грати, – додав Кошовий, легенько посміхнувшись у вуса. – Навіть більше. Чув, із «Пацанки» зробили фільм, й кіно ніхто поки не забороняє.

Уже не знаходячи потрібних слів, Ніна́ розгублено крутила головою.

– Не бентежте дівчину, месьє, – Шарлот теж посміхнулася, підбадьорюючи медсестру.

Клим мовчки вдягнув капелюха.

Торкнувся крисів пучками пальців.

І залишив палату.

День минув у дивних клопотах і поволі наближався до вечора.

Кошовий не квапився додому. На нього ніхто не чекав, сьогодні хазяїн ще дозволив не виходити на службу. Месьє Кліменті раптово став знаменитістю, а отже, зросла увага й до закладу, в якому він служив. Тож господар люб’язно дозволив Климові хворіти вдома стільки, скільки той вважає за потрібне. Хоча й попросив не зловживати, не ховатися в своїй комірчині довше, ніж тиждень. А в розмовах із репортерами, котрі напевне набридатимуть найближчими днями, поки не станеться іншої сенсації, наполегливо радив згадувати назву кабаре «Конкур», де все сталося.

Нічого, Кошовому не шкода.

Минувши Нотр-Дам, узяв ліворуч і незабаром опинився на Шануанес. Він забрів на цю стару вуличку ще минулого року, коли перебрався до Парижу з Праги і, не маючи роботи та постійного житла, вештався містом. Так Клим відкривав для себе Париж, надолужував те, на що не мав часу, коли сюди потрапив раніше. Найперше він, дорослий чоловік, зробив те, про що мріяв гімназистом, ковтаючи романи Дюма – зайшов місця, де мешкали всі чотири мушкетери.

Спершу відвідав вулицю Вожирар – там оселився д’Артаньян – й у ті далекі часи місцевість була ще паризьким передмістям. Кошовий уявив себе молодим шевальє, коли опинився на його місці. Так само, як юний гасконець із збіднілої шляхетної родини, Клим у свої тоді ще сорок чотири міг собі дозволити оселитися далеко від центральної частини. Потім знайшов особняк на площі Вогезів, куди Дюма поселив лиховісну міледі Вінтер. Затим відшукав вулицю Старої Голуб’ятні, де мешкав Портос, і ад тоді – вулицю Феру, резиденцію свого улюбленця Атоса.

Ось так, у мандрах, він вийшов і на нешироку, затишну вуличку, до якої немов перенесла описана містером Велсом без малого тридцять років тому машина часу[30]. Мабуть, саме таким Париж був у часи не лише Дюма – цю вуличку, поза сумнівом, топтали чоботи невгамовних мушкетерів. Уже на її початку Клима зупинив ресторанчик із вивіскою салатного кольору, фасад якого обвивали гліцинії. Ноги самі занесли всередину, дубові балки сталі мовби посміхнулися гостеві, й Кошовий незчувся, як уже стояв із келихом червоного вина біля барної стійки.

Відтоді Клим учащав на Шануанес, коли хотів побути на самоті. Власне, він, емігрант не першої молодості, здебільшого не мав великого товариства й широкого кола спілкування. Але саме тут, у старому ресторані, Кошовий відчував себе в іншому Парижі. Де ніхто ззовні не втрутиться в хід думок, не занурить силоміць, проти волі, в бурхливе й непевне повсякдення, не відволікатиме. Ефект – наче переходиш до іншої, окремої, ізольованої від гамірного повсякдення реальності.

Виринаєш із великого паризького казана.

Не варишся в ньому.

Березневе сонце встигло висушити вулиці після вчорашнього нічного дощику. Та все ж назовні було ще вогко, аби власники виставляли на вулиці столики. Клим відразу, дуже швидко й вдячно перейняв звички парижан моститися на свіжому повітрі, за стінами ресторанів та бістро. Проте нинішня погода була ще надто свіжою.

Кошовий такої не любив.

Він не прів у окопах п’ять останніх років, та все ж мав нагоду повоювати. Війна не коригується порами року, тож доводилося спати о прохолодній порі на голій землі. Наслідок – Клим став чутливішим до вологості й протягів. Про спорт, яким захоплювався замолоду, довелося надовго забути. Хоч боксувати після тривалої перерви почав – бився з власною тінню в своїй крихітній кімнатці. Загалом же гартувати тіло наново не мав ані часу, ані сил, ані натхнення.

Зайшов усередину, в тепло.

Від входу до бару було лише кілька кроків. Навіть на цьому короткому відрізку хазяїн ресторанчику встиг перехопити Клима. Месьє Анрі Компана́ якщо й був старшим за нього, то навряд набагато. Кошовий ніколи не цікавився його родоводом. Але, поза сумнівом – це якийсь із нащадків першого власника. Навіть у камізельці, пошитій за свіжими вимогами моди, штанах сучасного фасону, нових черевиках та з легким шаликом замість краватки месьє Анрі нагадував людину, що ступила крізь невидиму, прозору стіну, яка розділяє теперішній та минулий часи. Куці пухкенькі руки спритно зловили Климову правицю, сильно струснули.

– Mon Dieu[31], месьє Кошові! – вигукнув він. – Де ви зникли, роки вас не бачив! Забули дорогу до нашого скромного закладу!

– Бог із вами, месьє Анрі, – відповів Клим, делікатно вивільняючи руку. – Я ж заходив до вас у неділю, а це лише чотири дні тому.

– Так! І за той час ви стали відомим на весь Париж! Я пишаюся таким клієнтом, месьє Кошові! Більше того, вас упізнали інші мої постійні відвідувачі! Два останніх дні вони заходять сюди, аби лиш дочекатися вас! Кожен хоче потиснути вашу руку!

– Облиште, месьє, – відмахнувся Кошовий. – Повірю, що дехто тут мене справді впізнав на тому газетному фото. Проте на весь Париж я навряд відомий. Скажіть ще, на всю Францію.

– Звісно, герої можуть собі дозволити іронію та скромність, – кивнув хазяїн, заходячи за барну стійку й відтісняючи про цьому плечем мовчазного бармена, підхопив з полиці вже відкорковану пляшку червоного вина, вільною рукою виставив келих. – Не питаю дозволу пригостити вас за рахунок закладу, месьє Кошові. Роблю це без дозволу. Наполягаю. Вітальний келих відсьогодні й допоки я живий зустрічатиме вас завжди, як знайдете час та переступите цей поріг. І те саме робитимуть мої нащадки, бо я впишу це побажання в заповіт.

– Mon Dieu, месьє Анрі! – парирував Клим у тому ж тоні. – Дожити б до того.

– Не прибідняйтеся, житимете довго й щасливо. Прошу!

Кошовий не сперечався. Взяв келих, пригостився, піднявся нагору крученими сходами, опинився в обідній залі. Тут ще не зібралися відвідувачі, час вечері настане трохи більше ніж за годину. Він пройшов углиб, примостився за найдальшим столиком, скинув пальто й капелюха. На вішак не чіпляв, поклав поруч.

Месьє Компана́ наспів, коли Клим майже допив вино.

– Бажаєте повторити?

– Так, але частувань на сьогодні досить. Не хочу зловживати.

Хазяїн багатозначно зиркнув на нього.

– Як завжди записати в борг, месьє Кошові?

– Наступний мій візит буде з метою погасити кредит, – кивнув Клим.

– Та які рахунки між нами! – месьє Анрі театрально замахав руками, мовби круг нього літали мухи. – Аби я не знав, що ви платите борги, не дозволив би вам їх робити.

Пляшка з’явилася ніби з повітря.

– Читали сьогоднішню «Парі Суар»? За півгодини перед тим, як ви завітали, мені принесли свіжий випуск.

– Невже знову щось про мою скромну персону?

– Аби ж то, – у зітханні господаря чувся щирий сум. – Жити страшно, месьє Кошові, після таких новин. Кому – сенсація, а кому ніч не спи.

– Газети інакше не працюють, – зазначив Клим філософськи. – Чим налякали цього разу?

– Вчора вночі на Пігаль знайшли відрізану голову.

Кошовий поперхнувся.

Попри спробу мовити втаємничено, сказане прозвучало аж надто буденно як для справді небанальної пригоди.

– Чию голову?

– Людську, – сказав месьє Компана́. – Я не здивований, месьє. Пігаль, Кліші, Бельвіль[32] – це клоака, дно. Там відбуваються найогидніші в Парижі речі. Натомість здивований, і то приємно здивований, як швидко поліція затримала вбивцю. Ви не француз, месьє Кошові. Але історія, попри всю жорстокість, навіть дуже французька.

– І хто, кого, за що вбив? Газетярі, як завжди, провели слідство й суд значно швидше за тих, кому належить то робити за законом.

– Дружина вбила чоловіка через коханку. Спосіб надто шокує, хоча мотив – один із тих, що будуть вічно. Той месьє Лоран напевне довів свою мадам Лоран подружніми зрадами до сказу.

– Мадам Лоран…

– Так, мадам Мішель Лоран, – господар поклав перед Климом газету, розгорнуту на потрібній сторінці. – Вона, звісно, ні в чому не признається. Я б на її місці теж не признався. Навряд чи хтось при здоровому глузді зробив би подібне зізнання.

– Кажу ж: газети винесли вирок раніше за суддів, – Кошовий мазнув поглядом на аркуш. – Голову відомого промисловця знайшли повії на площі Пігаль. У вбивстві підозрюють ревниву дружину. Бачте, – він постукав пальцем по великим літерам заголовку, – підозрюють. А жінку вже поставили в один ряд із Шарлоттою Корде[33].

– Мадемуазель Корде не обезголовила свою жертву, – нагадав месьє Анрі. – І потім, вона була фанатичкою, скоїла політичне вбивство, бо дуже хотіла прославитися. Принаймні, так вважаю я, і в мене є однодумці. Тут пишуть, – хазяїн кивнув на газетний аркуш, – що, відрізавши чоловікові голову, дружина думала заплутати сліди й принизити свою жертву після смерті. Нібито він зраджував мадам навіть не з постійною коханкою, а з публічною дівкою. Платив повіям та дуже полюбляв продажну любов. А де в Парижі їх найбільше? Правильно, на Пігаль.

– Усе одно, месьє Анрі, – правив своє Кошовий. – Те, що надруковано в газеті, має знати поліційне слідство. Та аж ніяк не репортери.

– Якщо це надруковано, месьє Кошові – значить, газета щедро платить своїм інформаторам. Насамперед тим, хто служить у префектурі й на набережній Орфевр, – зауважив месьє Анрі тоном знавця. – Нам із вами лишається читати, приймати прочитане за істину, обговорювати, пліткувати. Ще вина чи будете вечеряти?

– Вина, з вашого дозволу. Додайте до загального боргу.