Читать книгу Голова з площі Пігаль - Андрей Кокотюха - Страница 6

– Мені потрібен інспектор Монтань.

Кошовий запитав із ввічливості, дотримуючись певних неписаних правил світської гри. Насправді ж він знав, як виглядає П’єр Монтань, уже коли заходив до будинку під номером тридцять шість на набережній Орфевр. Адвокат не описував Климові потрібну особу детально. Назвав лиш одну особливу прикмету – не втримався від ядучого зауваження: «Ви його ні з ким не сплутаєте, месьє».

У тісному бюро на п’ятому поверсі трудилося четверо інспекторів. Стіл одного з них, ближчий до дверей, ліворуч, був зараз порожній. Праворуч сидів немолодий сищик без піджака, в самій жилетці й світло-сірій сорочці в бліду смужку. З-під правого плеча стирчало руків’я револьвера, з чого Клим зробив автоматичий висновок: поліціянт – шульга. Він стукав по клавішах друкарської машинки і навіть не глянув у бік відвідувача.

Зате його колега за сусіднім столом, рудий, худий, в круглих окулярах, уважно роздивився візитера, відкинувшись при тому на спинку стільця. Потім, так само мовчки, не дуже ввічливим жестом показав на чоловіка навпроти.

А той сидів, не знімаючи круглого капелюха, й зосереджено чистив йоржиком вересову люльку.

– Інспектор Монтань? – повторив Кошовий уже голосніше, звертаючись тепер за адресою.

– Ви, мабуть, месьє Кошовí, – мовив той, не перериваючи процесу. – Мені дзвонив метр Роше. Та не знаю, чим можу бути вам корисним.

– Хоча б тим, що приділите увагу мені, а не сторонньому предмету.

Рудий реготнув, тричі хлопнув долонею об долоню. Шульгу й надалі не стосувалося нічого, що відбувалося в бюро. Натомість Монтань спокійно дмухнув у мундштук, для чогось зазирнув туди, заховав йоржик у спеціальну металеву капсулу, її ж заховав до нагрудної кишені модного, помітно дорогого, синього в білу смужку піджака.

Потім підвівся, не знімаючи капелюха.

Навіть навстоячки цей інспектор сягав Кошовому по плече. Тут Клим нарешті зрозумів, чому в сищика убір на голові: без капелюха П’єр Монтань виглядав ще нижчим. Не дарма Роше сказав про сищика «справою займається один недомірок». Інші недруги могли й напевне сприймали його карикатурою на поліціянта. Природа тут справді пожартувала: наділила низькорослого Монтаня невідповідним до зросту прізвищем[36], немовби компенсувавши це задовгим носом. З-під якого витикалися ідеально прямі чорні вуса.

Такого типа справді важко не впізнати серед інших.

Навіть у натовпі помітний.

– Дозвольте ваш дозвіл на проживання, месьє. І також картку ідентифікації, будь ласка.

Голос твердий, густий, з відчутними владними нотками, міг належати велетню. Аби Кошовий почув його в темряві чи з заплющеними очима, вирішив би – говорить хтось подібний до його львівського приятеля, комісара тамтешньої кримінальної поліції Марека Віхури. Той поліціянт-поляк був повною протилежністю поліціянту-французу – вище пересічного співрозмовника на пів голови, а то й на голову. Й балакати з ним доводилося, дивлячись знизу вгору, що мимоволі ставило в невигідне, вразливе становище.

Спершу Монтань з підкресленою увагою, хіба не спробувавши на зуб, роздивився Климів certificat d’identite, виданий трохи більше року тому в поліційній префектурі. Кілька разів стрибнув поглядом із фотокартки на документі на лице Кошового й назад, поклав документ на стіл. Настала черга зеленого папірця, складеного гармошкою. Тут інспектор вивчав недовго, торкнувся мундштуком аркуша:

– Термін спливає.

– За три місяці.

– Але спливає. Через три місяці ви, месьє, опинитесь поза законом.

– Я прийду і продовжу термін дозволу на проживання.

– Якщо вам його продовжать, месьє.

– Щось не так з моїми паперами?

– О, наш Монтань дуже пильний та суворий! – озвався рудий, котрий спостерігав за дуеллю з неприхованим інтересом. – Він завжди знайде порушення, месьє!

– На відміну від деяких, Робер, я роблю нудну роботу щодня, – спокійно відреагував маленький інспектор, переключився на Клима. – У паризькій префектурі не дуже люблять емігрантів, що порушують закон.

– Хіба я порушив? Що саме?

– Робота кримінальної поліції, месьє – не лише розкривати злочини. Попереджати їх значно ефективніше. Це означає, до всього іншого, попереджати тих, хто може скоїти злочин.

– Він попереджає вас, – знову вставив рудий Робер.

Чоловіки говорили, підносячи голос – інакше слова потонули б у звуках, якими наповнювала бюро стара машинка інспектора-шульги.

– Перешкоджання роботі поліції, втручання не в свої справи… Все це порушення, месьє Кошові, – пояснив Монтань, не кваплячись повертати документи.

– Я ще нічого зі згаданого переліку не скоїв. Лише зайшов. У мене й свідки є, – Кошовий кивнув на рудого інспектора.

– Невже ви хочете накоїти лиха? – Монтань вказівним пальцем збив капелюха з лоба на маківку.

– Ми ще не почали розмову, а ви вже погрожуєте.

– Я попереджаю, – нагадав маленький інспектор, нарешті простягнув Климові папери. – Репутація метра Роше, месьє, дає мені всі підстави вважати: він замислив якусь аферу.

– З його слів, ви погодилися прийняти мене й вислухати. Отже, ви готові піти на аферу?

– Я погодився поговорити з особою, яку месьє адвокат назвав важливим свідком у справі про вбивство метра Лорана, – сищик тицьнув у бік Клима мундштуком, немов шкільний вчитель указкою. – Хоча направду не розумію, як ви можете допомогти чи захиснику, чи поліційному розслідуванню, якщо, зі слів метра Роше, бачили мадам Лоран востаннє п’ять років тому. А про те, що це прізвище взяла собі ваша давня знайома, дізналися, – Монтань зиркнув на настінний годинник, – три години тому.

– Три з половиною, – уточнив Кошовий.

– Що це міняє? Для чого мені приділяти вам час, месьє Кошові? Адвокат Роше знаний у Парижі як особа, яка не надто успішна в своїй справі, але дуже хоче зловити свого птаха удачі.

– Амбіції не переслідуються жодним законом у жодній країні. Хіба заради того амбітна людина наважується на злочин.

– Метр Роше полюбляє морочити голови всім, кого ладен заморочити, – категорично заявив маленький інспектор. – Ви, месьє, тому яскравий, красномовний приклад.

Шульга раптом припинив друкувати.

– Монтаню, може б ви з’ясували стосунки десь інде? Я пишу звіт комісарові, і якщо він не матиме його до обіду, моя мадам не дочекається мене на вечерю. Будуть донька з чоловіком, син із дружиною, ми нарешті відсвяткуємо тридцять років подружнього життя.

– Егей, Жильбе́ре! – рудий Робер розвернувся до колеги всім корпусом. – Хіба ви не відзначали цю подію в лютому?

– Ми побралися в січні дев’яносто третього, – буркнув Жильбер. – Та сам же знаєш, чим усе наше бюро займалося в січні.

– О, ну так! Банда Лоньйона, грабіжники з Сен-Дені! – рудий знову ляснув долонями, глянув на Клима. – Нам доводилося ночувати на службі, месьє!

– Тому моя Колетт погодилася перенести святкування на лютий. Та хіба в нашій роботі щось можна планувати? Ми пересунули свято на березень, тож Колетт сьогодні тушкує ягнячі реберця і пече яблучний пиріг. Якщо мене не дочекаються вдома втретє…

– Мої вітання, Жильбере, – сухо мовив Монтань, знову ковзнув поглядом на годинник. – Справді, месьє Кошові. У Парижі в такий час обідає навіть поліція. Складіть мені компанію. Тут недалеко є непогане місце.

Климові довелося трохи почекати назовні.

Йдучи сюди, він усе ж не зрадив звичці, завернув до мосту Міняйл, аби купити в інваліда дві цигарки. Одну викурив, йдучи набережною. Другу витягнув зараз, примостився біля широких мурованих билець, під пишним, але ще голим раннього березня кленом. З цього місця відкривався затишний вигляд на Сену й Кошовий, намагаючись відволіктися, прикипів поглядом до баржі – та саме повільно випливла з-під мосту…

– Сен-Мішель, – почув Клим ззаду й здригнувся від несподіванки, йому вдалося-таки на короткий час викинути тривогу з голови.

– Прошу? – він запитав, повернувшись на голос.

– Міст Сен-Мішель, – маленький інспектор заледве сягав грудьми муру. – Знаменитий тим, що згадується в романі месьє Гюго про Нотр-Дам. Хоча так, як тепер, міст у книзі виглядати не міг. Його перебудовували не раз. І взагалі, я вважаю – метр Гюго міг би взяти для свого сюжету інший собор. Повірте, Париж на них багатий. А так його перо зробило Норт-Дам чи не найголовнішою сакральною спорудою не Парижа – всієї Франції.

– Чому це ви раптом заговорили про романи?

– Бо, месьє Кошові, я волів би говорити про них усе моє життя, – сум, із яким Монтань зітхнув, був цілком природним. – Ніколи не хотів служити в поліції. Батьки досі не можуть прийняти мій вибір. Тато – професор Сорбонни. Я хотів вивчати мистецтво й навіть почав. За рік перед війною.

– То вам – двадцять сім?

– Двадцять вісім. Я був на війні, месьє. Підозрюю, ви так само.

– Але в нас різні війни.

– Ви, здається, поляк.

– А ви, здається, читали передовицю «Парі Суар». Там помилилися. Я не поляк.

– Одна з причин, месьє, чому я погодився зустрітися з вами. Газета написала: ви герой війни.

– Не всякий, хто побував на війні – герой.

– О! Ви щойно пояснили самі собі, чому я служу в поліції замість далі вивчати мистецтво.

Лиш тепер Кошовий помітив – Монтань стискає люльку в правиці, звично використовуючи мундштук чи то як указку, чи – як диригентську паличку.

– А тепер ви поясніть мені, – Клим посміхнувся у вуса. – Бо, пардон за складну конструкцію, до мене не дійшло, що зрозумів мимоволі.

– Не журіться, я люблю, коли непросто, – мовив маленький інспектор. – Мистецькі твори передусім цінні неочевидністю. Поліційна робота теж має справу з неочевидним. Єдина різниця: твір можна трактувати, як заманеться. Розслідування базується на єдино правильному, конкретному результаті. Хоча злочинці, ким би не виявився кожен із них, завжди шукають своїм учинкам різні трактування.

– Це називається – виправдовуватися, месьє Монтаню. Є ще таке слово «викручуватися».

– За що не люблю адвокатів. Вони змовляються з клієнтами, намагаються знайти різні шпаринки, подати злочин помилкою, непорозумінням тощо.

– А поліція часто-густо шукає простих рішень, аби чимшвидше згорнути справу, – парирував Кошовий.

– Говорите, як адвокат.

– Я і є адвокат. Тобто, був ним колись.

– До війни?

– Ближче до теми, месьє. Ви служите в поліції…

– О, так-так, – Монтань підбив капелюха догори краєм мундштука. – Я кинув Сорбонну, месьє, щойно почалася війна. Рвався на фронт, убив на це цілий рік. Воювати спершу доводилося з батьками, я навіть пішов з дому. Потім воював із французьким армійським начальством. Ніхто не думав, що я ладен взяти зброю. Аби не таке ставлення, може я б і лишився студентом. Максималізм, месьє. Домігся свого, зубами вигриз. Два роки і чотири місяці просидів у окопах, годував вошей та щурів. А коли повернувся, нічого героїчного в мирний час не побачив.

– А що хотіли бачити?

– Повагу до ветеранів, месьє. Лише трошки поваги. Ми ж не програли, навпаки, Франція приймала капітуляцію.

– Знаю, – Кошовому вкотре довелося згадати себе й поразку їхньої делегації чотири роки тому. – Мою державу змусили капітулювати. Тут, у Парижі.

– Коли так, ви росіянин. Бо здалася більшовицька Росія…

– Не росіянин, – різко обірвав Клим. – Не поляк. Не росіянин. Особа без громадянства, емігрант без прав. Ви не далі, як годину тому, вказали мені на моє місце.

– Лише попередив, аби поводили себе обачніше, – Монтань витримав кротку паузу. – Франції після війни не потрібні були люди, які вивчають мистецтво. Треба було налагоджувати життя. Париж стогнав від криміналу, і що дуже прикро – в нього влилися ветерани. Я знав кількох, месьє. На війні ці люди дивували героїзмом. У мирний час дивували жорстокістю. Як ви сказали: не всякий, хто воював – герой? На жаль, це так, месьє. Я не відчував повагу до суспільства з боку тих, хто воював. Як і поваги суспільства – до ветеранів. Пішов у кримінальну поліцію, аби щось змінити.

– Вдалося?

– Ні, – просто відповів маленький інспектор. – Батьки не прийняли й цього кроку. Колеги, як ви, мабуть, помітили, теж не надто сприймають, хоч ми їмо поліційний хліб разом уже третій рік. Мені дають безнадійні справи, й правильно роблять. Бо там, де інші розбивають лоби та кришать зуби, я роблю нудну роботу і мені це вдається. Ніхто не хоче рутини, месьє Кошові. Але комусь її треба розгрібати.

– Вбивство Мішеля Лорана – рутина?

– Звісно. Є підозрювана особа. Є факти, що однозначно вказують на мотив. Але цих фактів не достатньо, аби застосувати до підозрюваної особи. Тепер ви, даруйте за складну конструкцію.

– Чому ж. Як колишній правник, не бачу нічого складного. У вас є підозрювана, на яку вказують певні докази, – Клим загнув великий палець. – Напевне є докази, здатні підтвердити підозру, – поруч загнувся вказівний. – Але разом ці факти та мадам Лоран, вона ж – особа, відома мені як Магда Богданович, чомусь не клеються. Тому, месьє інспектор, вас цілком справедливо бісить втручання сторонньої персони. Тим більше, – він гмикнув, – емігранта. Котрий не поляк, не росіянин, а невідомий французам та всій Європі звір. Ще й із видом на проживання, термін якого збігає за три місяці. Проте саме я вам потрібен, месьє інспектор. Найперше – як цінний свідок. Ніхто не знає мадам Магду так добре, як знаю її я. Ніхто, крім мене, не ладен довести: вона не могла вбити людину. Тим більше – в такий звірячий спосіб. Ну, хіба вам конче потрібно зібрати докази саме проти неї.

– Не маю такої мети й подібних указівок, – сказав Монтань. – Зате маю згадані вже докази. Напевне, метр Роше вже встиг докладно все переповісти.

– Ні, – збрехав Кошовий, тут же трошки виправився. – Тобто, дещо розказав. Проте на місці злочину його не було. А от ви – були. Розмова з вами для справи важливіша, ніж сказане адвокатом. Не люблю робити аналіз та висновки на підставі почутого від третіх осіб. Ми збиралися пообідати, то йдемо?

– Так-так, забалакалися, – маленький інспектор заховав люльку в кишеню пальта. – Тут недалеко. Бістро на розі, за Палацом юстиції. Заразом поясню, чому рекомендації Александра Роше я не вважаю найкращими.