Читать книгу Голова з площі Пігаль - Андрей Кокотюха - Страница 5

До себе в барліг Кошовий повертався, коли Париж уже огорнула темрява.

Їдучи центру, він зазвичай міг пірнути під землю на станції «Сіте», яка виводила на Палац юстиції й вважалася найзручнішою. Але майже завжди Клим робив гак. Опиняючись в паризькому серці, тягнуло неквапом прогулятися вздовж Сени. Переходив річку будь-яким мостом, далі сунув до Латинського кварталу й вже там спускався на «Сен-Мішель». Хай їхати довше, хай з пересадкою – йому подобалося отак неквапом пересідати з лінії на лінію. Хтось вважатиме Клима диваком, та метро стало для нього, вродженого містянина, одним із паризьких відкриттів, що вразили більше за знамениті Ейфелеву вежу чи Тріумфальну арку.

Кошовий полюбив підземні мандри. Виявляється, саме цього бракувало в двох містах, які він вважав рідними: Києві, де народився й жив до тридцяти років, і Львові, де мовби народився наново, знайшов, утратив і знову знайшов кохання.

Отак, умостившись у вагоні другого класу, він їхав майже до кінця, до Булоні.

Пройти від метро «Порт Майо» три перехрестя, завернути – і ось ми вдома, на Брюнель.

Клим займав тісну мансарду на шостому поверсі будинку, чий вік, напевне, сягав півтоліття. Спадисте прямокутне вікно відчинялося вгору. Лежачи на ліжку, можна бачити над собою небо. Коли – сіре, коли – чисте, коли – хмарне, а найкраще – коли над дахом пропливали хмаринки чудернацьких форм. Кошовий час від часу розважався, рахуючи їх, або прикидаючи подумки, на кого зі знайомих подібні та чи інша.

Дерев’яне ліжко хоч не надто широке, все одно займало собою трохи менше половини кімнатного простору. Його ще вистачило на круглий клишоногий столик, куди Клим прилаштував маленьку гасову плитку, стілець із вигнутою спинкою, який стогнав, коли на нього сідали, і тумбочку: сюди він примостив вмивальний тазик з облупленою збоку емаллю й глек для води.

Вбиральня була на кожному з поверхів, для загального користування мешканців. Лиш Клим, єдиний пожилець мансарди, мусив спускатися задля потреб поверхом нижче. Митися призвичаївся в громадській лазні, облаштованій в сусідньому кварталі, там же працювала цирульня.

Черевики Клим ставив у куток, коли був удома – взував повстяні капці. Замість вішака забив у стіну кілька великих цвяхів, розвішав на них пальто, капелюх, плащ та синій берет. Мав ще піджак, пару штанів і три сорочки, все це раз на тиждень віддавав до пральні в будинку по сусідству. Чистий одяг вішав на спинку стільця, а для книжок змайстрував поличку.

Офіцерські чоботи тримав під ліжком. Там же примостив фанерну валізу, єдине майно апатрида. У ній Кошовий тримав дбайливо загорнуті в мішковину легкі туфлі, змінні шкарпетки на гумках, дбайливо складений військовий однострій.

На дні чемодана, під одностроєм, лежав револьвер системи наган.

У таборі всіх військових, незалежно від рангу й статусу, змусили здати зброю. Свій наган Клим роздобув пізніше, вже коли опинився в Берліні. Паперові гроші на той час уже кілька років ніде нічого не вартували, але Кошовий немов відчував – приховав, як виходили з Кам’янця, три золотих, ще царських червінці. Вантаж неабиякий, та дивом не загубився під час відступу. Не знайшли його й поляки, офіцерська форма не завадила роззброїти, але й від ретельного обшуку вберегла. Тож одну з трьох монет Клим за першої ж нагоди обміняв на револьвер і набої. Дві інших дозволили попервах триматися на плаву, не зануритися в емігрантські злидні відразу.

Ніде нікого не дивувало, що за п’ять повоєнних років на руках у людей досі лишається чимало вогнепального: від пістолетів із револьверами до рушниць та навіть кулеметів. Звісно, особа в статусі апатрида ризикувала, маючи при собі зброю. Але Кошовому й тут пощастило: служба сторожа в нічному кабаре на Монпарнасі дозволяла тримати наган напохваті.

І вже дві доби, як його револьвер вважався легалізованим де-факто, нехай навіть ажанам це не дуже до вподоби.

Зачинившись із середини, Клим скинув пальто, перевзувся. Потім виклав із пакета довгастий багет, спечений зранку, вже не такий м’який та духмяний, й через те дешевший, ніж уранці, коли булочник виймає хліб просто з печі. Додав до багета шматочок козячого сиру, нарешті – пляшку червоного вина, купленого тут же, в Булоні, хоч не найліпшого, але й недорогого.

Завершив вечерю, лишивши вина на третину. Якійсь час дивився на пляшку, думав, жував губами. Нарешті впевнено запхав у горлечко корок, примостив бутлю поруч із тумбою, біля голови ліжка. Прокинувшись серед ночі, простягне руку, візьме й доп’є, повертаючи зниклий сон. Клим робив так часто – контузія нагадувала про себе періодичним безсонням.

Але цю ніч Кошовий провів на диво добре, лише раз перевернувшись набік. Коли почув не сильний, проте наполегливий стукіт у двері, не квапився розплющувати очі. Думав – це уві сні, бо сюди до нього ніколи ніхто не приходив, та й не міг. Але стукали далі, й нарешті Клим зрозумів: хтось таки навідався, стоїть за дверима. Рвучко підвівся, сів, труснув головою. Першою майнула думка: то квартирна хазяйка, нагадує про борг. Відкинув її відразу, адже після портрету в газеті мадам Буайяр якщо не пробачила невеличку заборгованість, то вирішила поки не турбувати з цим такого героїчного месьє.

Кого ж такого впертого чорти принесли з самого ранку…

Натягнувши штани й накинувши сорочку, Клим машинально розправив скуйовджене від сну волосся. Повернув ключ у замку, і вже коли відчиняв, чомусь подумав: а годилося б запитати, хто.

– Ви хто?

– Месьє Кошовий?

Незнайомець вимовив його прізвище старанно й правильно, не на звичний уже Климові французький манер.

– Так, це я. До ваших послуг.

– Кли-мен-тій? – ім’я незнайомець вимовив ще старанніше, по складах.

– З ким маю честь?

– Метр Роше, Александр Роше, – гість торкнувся двома складеними пальцями краєчку свого чорного циліндра. – Дозволите зайти?

– Метр тут означає адвокат, наскільки я знаюся на тутешній термінології.

– Метром у Франції іменують будь-кого, хто володіє певним фахом. Наприклад, у часи правління королів метром називали міського ката. Але ви вгадали, месьє. Я адвокат. То дозволите?

Кошовий відступив, пропускаючи гостя.

У злиденний інтер’єр мансарди Александр Роше своїм виглядом не вписувався зовсім. Навпаки, виглядав випадковим, навіть аномальним. Проте Кошовий раптово впізнав у гостеві себе – так або приблизно так він виглядав напередодні війни. Александр був приблизно того ж віку, що й Клим десять років тому. Модне синє пальто з тонкої вовни, елегантний білий шарф, тонкі рукавички, циліндр, начищені штиблети. Ще – доглянуті чорні вусики на гладенько поголеному обличчі.

Поруч із ним Клим ураз відчув себе клошаром[34].

– Мені не треба адвоката, – бовкнув він, дивуючись власному неприязному тону, для чогось додав: – Я сам адвокат. Принаймні, був колись.

– Знаю, – кивнув метр Роше, оглянувши при цьому помешкання й погано приховуючи подив, змішаний із бридливістю. – Таке враження, що ви член моєї родини. Скажімо, старший брат.

– Дивно. Звідки це?

– Бо від учора дуже багато дізнався про вас від своєї клієнтки. Розшукав вас на її прохання. Точніше, моя клієнтка назвала ім’я особи, що шукала вас у Парижі на її замовлення два останніх дні. Після тієї публікації в «Парі Суар».

– Шукала? Мене? На замовлення? – Кошовий перестав будь-що розуміти.

– Моя клієнтка найняла задля цього приватного детектива, – терпляче пояснив Роше. – Той добродій упорався з завданням за два дні, але не встиг дати замовниці звіт та отримати решту гонорару. Досить щедрого як для пошуку звичайного емігранта-поляка.

– Я не поляк, – відрубав Клим. – Про всяк випадок, і не росіянин.

– Мені й це відомо. Вже, – кивнув гість. – Моя клієнтка дуже хоче вас бачити, месьє Кошовий. До речі, це вона написала на папірчику, як правильно вас називати.

– Слухайте, про яку таку вашу клієнтку йдеться?

– О-ля-ля, даруйте! – Александр легенько стукнув себе по лобі. – Мусив відразу це сказати. Я дію в інтересах мадам Лоран. Мадам Мішель Лоран.

Почуте нічого не сказало Климові.

У першу мить – бо наступної згадав, про кого йдеться.

– Чекайте. Мадам Лоран. Та сама, вбивця. Вона розгнівалася на чоловіка за ходіння по повіях, не витримала ганьби, покарала на смерть. Потім відтяла голову, підкинула на площу Пігаль, чим страшно налякала тамтешніх проституток.

– Вона не вбивала свого чоловіка. Мадам Лоран узагалі нікого не вбивала. Як її адвокат маю намір довести це. Ще й доб’юся, аби на «Парі Суар» наклали штраф за поширення брехні.

– Тут я з вами солідарний. Газета справді не завжди друкує правдиву інформацію. Ще й не бажає виправляти помилок. Ко́пніть пана редактора ще й за мене, месьє.

– Зараз важливіше витягнути мадам Лоран із тюрми. Вона вже добу видить у Санте, у блоці «А».

– До речі, в парижан своєрідне почуття гумору – назвати тюрму словом, яке означає «здоров’я»[35].

– Ви праві, месьє Кошовий. Здоров’я моя клієнтка в тюремній камері точно не поліпшить та не зміцнить. Злочинцям би взагалі не думати про здоров’я. Але ж мадам Лоран не скоїла злочину, який їй приписують.

– Месьє Роше, я ж сам захищав людей, яких підозрювали в різних злочинах. Хоч кримінальне право останнім часом не було моєю основною спеціалізацією, певний досвід захисту невинних все ж маю. Але не мені вам нагадувати, метре: гріш ціна тому адвокату, який уголос, на кожному розі кричить, що його клієнт винен у всьому, що йому інкримінують.

– До чого це ви? – здивувався Александр.

– До того. Якщо адвокат твердить, що його клієнт невинний, це не завжди відповідає дійсності.

– Мадам Лоран не вбивала свого чоловіка. І ви, месьє Кошовий, це чудово знаєте.

– Я? – Клим тицьнув себе пальцем у груди, перепитав: – Я? Не морочте мені голову! Ніколи в житті я не бачив вашої мадам Лоран! Про її існування дізнався лиш учора, з кримінальної хроніки у вечірній газеті! Узагалі не розумію, яким тут боком може бути моя скромна персона!

– Тим не менше, моя клієнтка найперше просила зустрітися з вами. Бо тільки ви здатні допомогти їй.

– Її адвокат – ви!

– Я займаюся юридичним боком справи. Ви ж знайдете вбивцю Мішеля Лорана. Справжнього вбивцю. Поліції моя клієнтка не дуже довіряє. Навіть якщо й довіряє, ви, вона впевнена, зможете дуже допомогти слідству.

– Та чорт забирай, звідки ваша клієнтка це взяла!

– Бо ім’я мадам Лоран – Магда.

Підлога враз зникла з-під ніг Кошового.

Ні, він не впав. Але відчув, що втратив опору й тепер зависнув у повітрі, між небом і землею. Не розуміючи, де, на якому світі опинився.

– Так не буває, – вичавив Клим, розставивши при цьому руки, мовби намагаючись утримати, зупинити гойдалки, повернутися на тверде, втриматися міцніше. – Такого бути не може.

– Мадам Магда попереджала про схожу реакцію, – метр Роше далі говорив спокійно, рівно, без натяку на емоції. – Газети не згадували другого її прізвища. Та вона й в публічному просторі особливо не афішувала його. За паспортом же вона пишеться Богданович-Лоран. Не встиг запитати, чи то дівоче прізвище, чи…

– Для вас є різниця? – Климів голос став хрипким.

– Жодної, месьє Кошовий. Бачу, ви справді знаєте мадам Магду Богданович. Причому здогадуюсь: дуже давно. Подробиць ваших стосунків моя клієнтка не розкривала. Не готовий сказати, що ваша особиста історія допоможе мені як захиснику. Зате бачу перед собою чи не єдину людину в Парижі, що готова твердо заявити – ця жінка не могла вбити свого чоловіка. Тим більше відрізати йому голову.

– Магда Богданович не може нікого вбити.

Нарешті під ногами знову стало твердо.