Читать книгу Голова з площі Пігаль - Андрей Кокотюха - Страница 8

Одна в’язниця кожних п’ять років, не рахуючи табору.

Таке несподіване відкриття Кошовий зробив, щойно за ним зачинилася важка тюремна брама. Звісно, адвокатська практика вимагала відвідувати арештні будинки частіше, ніж Климові того хотілося. Проте до літа, коли він опинився в київському «Косому капонірі» не як правник, а як в’язень, ще й політичний, тюрми сприймав приблизно так само, як ескулап – лікарні. Медик навряд дивиться на стіни й звичаї лікувального закладу очима пацієнта, хворого. Тож напевне сприймає все зовсім інакше, коли доля вкладає його самого на лікарняне ліжко. З адвокатами, та чого там – і з прокурорами, взагалі будь-якими слугами закону, котрі навідуються за тюремні мури по справах, відбувається те саме. Хтось зарікається від тюрми. Та раптом – підступний, хитрий виверт долі. Людина стає в’язнем – і переступає поріг уже з зовсім іншим відчуттям.

Варто побути арештантом раз – надалі ці моторошні відчуття нікуди не подінуться.

У житті Кошового, крім «Косого капоніра», була ще львівська тюрма «Бригідки» – перше місце, де він опинився, щойно приїхав із Києва до Львова, з держави в державу, з імперії до імперії, з в’язниці до в’язниці. Вже потім, потрапляючи туди як приватна особа, всякий раз не міг остаточно позбутися страху: не випустять, не дозволять вийти, лишать у камері. За кілька місяців після початку Великої війни росіяни таки виправдали найгірші сподівання – зачинили в одиночці, й знову як політичного злочинця. Так Клим побував в’язнем двічі, з п’ятирічним інтервалом.

Ось тепер – третя тюрма.

Паризький арештний дім віддалено нагадував львівські «Бригідки» ще й місцем розташування. Не в середмісті, але – серед міста, на перетині вулиць, де вирувало таке саме життя, як і всюди. Гуляли люди, працювали крамниці, ресторани, бістро, й довколишні мешканці прижилися з сумним сусідом. І спокійно, буденно сприймали мурований периметр із павутинням колючого дроту, що оточував сіру споруду з червоними дахами, збудовану в формі трапеції. Подумаєш, в’язниця… А хіба поруч із моргами й цвитнарями люди не живуть? Та отож, геть забобони. Краще все життя провести по цей бік муру, ніж бодай один день – по той, знайома приказка.

Кошовий ішов за наглядачем. Довгий вузький коридор тягнувся вздовж зачинених камер, і час від часу Клим не так бачив, як відчував рух усередині кожної. Мешканці виробили в себе неабиякий слух, що зрозуміло: інакше не вгадаєш, що відбувається назовні. Кого ведуть, куди, чого чекати самим, чим хто або що загрожуватиме й кому. Й навпаки: луна, відбита від кроків по стінах та під склепіннями, може натякнути на добрі для когось вісті.

Але й Кошовий чомусь почувався, ніби не йде на побачення, а ведуть на допит.

Тому, коли череватий наглядач зупинився перед залізними дверима в кінці коридору, Клим машинально ступив ближче до стіни, повернуся лицем та заклав руки за спину. Тюремник не здивувався, навіть муркнув щось схвальне. Загримів ключами в замку, прочинив, кивнув на пройму.

Усередині невеличкого, зовсім крихітного приміщення Кошовий спершу побачив Магду.

І вже потім – круглі чорні грати, впритул до яких вона стояла.

Світло в камері для побачень ледь жевріло. Та достатньо, аби Клим зміг розгледіти її. Ту, з якою попрощався похмурого дощового листопада вісімнадцятого року на порозі їхнього помешкання на вулиці Личаківській у Львові.

Одяг на Магді Богданович далі сидів бездоганно – тут нічого не помінялося.

Їй поки не видали тюремної роби. Зустріла в тому, в чому заарештували. Й Кошовий, чудово знаючи Магдин характер, міг закластися на що завгодно: вона кроку не ступила, поки не перевдягнулася. Для переселення в тюремну камеру вона вибрала зі свого гардеробу темно-сині штани прямого крою з широкими холошами. З-під них витикалися гострі носи спортивних черевичків без підборів. Комір сірого, щільно застебнутого на всі гудзики жакета лише на кілька міліметрів відкривав шию, а нижній його край сягав верхньої частини стегна. Крій теж ховав фігуру, як того вимагала свіженька мода. Своє каштанове волосся Магда підфарбувала, додавши рудих відтінків. А коротка, теж співзвучна моді зачіска, зробила те, про що мріє чимала кількість жінок – допомогла їй виглядати молодшою за свої сорок років.

Утім, Магда Богданович на його пам’яті ніколи не намагалася втримати юний вік. Чимало їхніх спільних львівських знайомих уже незабаром після тридцяти навмисне, свідомо молодилися. Вони вбирались у досить ризикований для свого справжнього віку одяг, зловживаючи перукарями та косметичними новинками. Чомусь дехто, кому виповнювалося лише тридцять п’ять, уперто прагнули зупинити природний плин часу, боролися з найменшим натяком на зморшки, мов солдати з вошами, й навіть натякали – їм узагалі «після двадцяти». Думайте, що завгодно. Магді ж дуже подобалося не лише бути дорослою, зрілою, досвідченою в усьому, а й виглядати відповідно.

Волею долі вона, народжена в шляхетній, але збіднілій чернівецькій родині, мусила занадто рано розпрощатися з юністю. Заразом – із усім шлейфом наївності, поетичності й романтичних прагнень, які супроводжують ніжний вік. Магда ніколи не жила – вона замолоду почала виживати, чіпляючись кігтиками за найменшу можливість і притому намагаючись не переходити межі, балансуючи між гідним та непристойним. Так вона пройшла короткий шлях від утриманки заможного чернівчянина до дружини начальника кримінальної поліції Львова. Стала молодою вдовою. А потім, завдяки природній чарівності й набутим за непростий кавалок життя навичкам виживання, зробила себе однією з найбільш впливових львів’янок.