Читать книгу Голова з площі Пігаль - Андрей Кокотюха - Страница 7

Самі чоловіки – відразу кинулося в очі.

Відвідувачі були різного віку, й водночас виглядали однаково, немов діти одних батьків. Точніше, члени великої родини, й Кошовий безпомильно визначив усіх поліціянтами. Випадкову особу сюди могло занести паризьким вітром хіба в неділю. Та й то обідня пора не лишала шансів чужому примоститися за столик. Знаючи спосіб мислення сищиків – а тут навряд сиділи службовці інших поліційних департаментів, – Клим розумів: їм зручно й затишно в звичних місцях. Навіть якщо кожен один не на службі, все одно ведуть дружин чи подруг у свій вихідний вечеряти саме сюди.

Монтань був чи не єдиним, хто вирізнявся серед інших, не зливався в єдине ціле з костюмами однакових фасонів та однаковими виразами обличь. Переступивши поріг, маленький інспектор привітав загал, піднявши руку й промовивши: «Салют!», потому пройшов через зал. На ходу тиснув руки тим, із ким був знайомий ближче. Кошовому нічого не лишалося, як триматися в його фарватері. Так вони опинилися біля столика на двох, куди Монтань відразу поклав капелюха.

– Завжди намагаюся приходити о певній годині, – пояснив, скидаючи пальто. – Місце тримають для мене й мого гостя. Якщо ж мене нема протягом п’ятнадцяти хвилин… – інспектор розстебнув піджак, видобув з жилетної кишені срібну пласку цибулину годинника, клацнув кришкою, – … за три хвилини це місце вже б зайняли. Справедливо.

– Усі ваші колеги так чинять? – Клим присів на стілець, лиш розстебнувши верхній одяг.

– У кожного свій підхід до обіду. Вам незатишно в пальті, месьє.

Знизавши плечима, Кошовий роздягнувся. Пошукав і знайшов вішак, Монтань перехопив його погляд.

– Якщо ваша ласка, месьє. Прошу, – він передав своє пальто.

Поки Клим ходив, немолодий офіціант із маленькою щіточкою вусів та занадто викоченими, м’ясистими від природи губами вже ставив на стіл пляшку білого скла з водою.

– Пастіс? – маленький інспектор зиркнув на Кошового знизу, відповів сам собі. – Пастіс, Кло́де, – показав два пальці, наче знак «V», знову переключився на Клима. – Це Клод.

Губатий офіціант кивнув зі спокійною гідністю.

– Я вас запросив, месьє Кошові, – нагадав Монтань. – Не соромтеся.

– Знайшли того, хто крутитиме носом.

Сказавши так, Клим тут же подумав – згадка про ніс, будь-яка, в присутності Монтаня може сприйнятися недоречною, якщо взагалі не глумом. Утім, маленький інспектор бровою не повів, замовив порцію салату й подвійно – телячі медальйони з картоплею. Щойно губатий відійшов, він налив води собі й Кошовому, зробив великий ковток.

– До речі, Клод четвертий рік поспіль бере участь у перегонах офіціантів. Чули про таке?

– Навіть бачив один раз.

– Згідно вашим документам, ви в Парижі трохи більше року.

– Пильний сищик. Браво́.

– Я сказав це лише тому, що ви могли бачити Клода. Бо минулого року він переміг.

– Невже прибіг першим?

– Другим, – Монтань підсунув попільничку. – Тут дозволяють курити.

– Хто б сумнівався. Забороніть щось поліцейським.

– У вас упереджене ставлення до поліції. Я прочитав це у ваших очах, щойно ви ступили за поріг бюро.

– Хіба може бути інакше ставлення, коли тобі нагадують: за три місяці ти, нещасний емігрант, можеш стати зовсім ніким. Бо поки що ти просто ніхто, але з видом на проживання.

Монтань нічого не відповів. Він зосередився на люльці. Спершу натоптав тютюном, видобутим із червоного оксамитового кисету, потім підтоптав маленьким срібним товкачиком. Нарешті розкурив, чиркнувши довгим сірником, догори поплив ароматний сизуватий дим. Якби він ще й мав бороду та вдягнув капелюха, то зараз був би дуже подібний на казкового лісового гнома.

– Почнемо з метра Роше, – маленький інспектор вмостився зручніше. – У Парижі майже кожен, хто служить у системі правосуддя, знає цього месьє як невдаху. Інспектори й комісари, слідчі, прокурори й судді.

– Я вже чув це від вас.

– Послухайте більше. Аби зрозуміти, чи варто покладатися на нього. Звісно, цей адвокат має виграні процеси. Людина освічена, як юрист на своєму місці. Не можу пояснити, хто й коли глянув на Роше лихим оком. Причому, – Монтань за звичкою тицьнув у Климів бік мундштуком, – дуже часто у нього все летить шкереберть в останній момент. Ось здається все, справу вирішено на користь клієнта. Аж раптом – грім небесний! Месьє Кошові, в цього адвоката сім програних справ із десяти!

– Раніше ви назвали його аферистом.

– Не зовсім так. Швидше, я кострубато висловився. Як усякий адвокат, Роше намагається виграти за будь-яку ціну. Коли справа йде з-під ніг, починає озброюватися не завжди дієвими аргументами. Знаходить докази, які в процесі розгляду виявляються притягнутими за вуха. Часом розповідає юридичні казки замість працювати з фактами й свідками. Наприклад, якось він заявив: його клієнт не міг убити свою коханку ножем, бо з дитинства боїться ножів, не може взяти ножа до рук. А підкріпити свою заяву запросив лікаря, якого не знати як видряпав аж із Шамоні! Невже важко було передбачити: прокурорські гончаки дуже швидко знайдуть підтвердження, що цей, з дозволу сказати, свідок три роки, як позбавлений ліцензії. Практикує, уявіть собі, як знахар, народний цілитель! Хіба не афера?

На цих словах губатий Клод приніс дві чарки з пастісом. Маленький інспектор не чаркувався. Припросив Кошового жестом, пригубив напій, пихнув люлькою. Дочекався, поки той почастується, закінчив думку:

– Я не можу заборонити будь-кому залучати метра Роше до справ. Я не маю права й, чесно кажучи, бажання ставитися до нього упереджено. Наша з вами зустріч тому підтвердження.

– Ми зустрілися, аби ви заспокоїли себе й свою совість, – зрозумів Клим.

– Абсолютна правда, – погодився Монтань. – Але якщо ви можете якимось чином вплинути на мадам Лоран… Пардон, на мадам Магду… Словом, їй краще поміняти захисника. Щойно справа дійде до суду, в неї не буде шансів.

– Ви впевнені, месьє, що справа дійде до суду?

– І дуже скоро, месьє! – тепер сищик зробив більший ковток. – Мені навіть прикро, що справа виявилася дуже простою. Коли я вже проміняв Сорбонну на набережну Орфевр, то маю амбіції прославитися розгризанням міцніших горішків. Ні-ні, месьє, там усе очевидно. Вбивство в нападі ревнощів. Французи, особливо парижани, подібні історії люблять. Та їх у нашому житті занадто багато, аби якась справді допомогла стати знаменитим.

Сіпнулося віко.

Марнославний, як усі курдупелі.

Кошовий і раніше навряд би сказав таке в лице людині, в якій поселився маленький Наполеон. Хіба якщо від такої особи не залежить нічия доля, тож налаштувати її проти себе й інших ризику нема. Клим побоювався, що Монтань прочитає його думки й висновки по очах, тож швидко взяв чарку й зосередився на пастісі, на коротку мить закрившись рукою від маленького інспектора. Але тому, схоже, висновки співрозмовника були байдужими. Зараз Монтань курив і помітно спочивав на лаврах. З доброго дива уявивши перемогу вже здобутою.

Так буває, коли впевненість у своїй правоті поступово перетікає в самовпевненість.

Зазвичай подібний стан – наслідок заниженої оцінки супротивника.

Адвокат-невдаха, справа приречена, перемога в кишені, не інакше…

– Мені цікаво знати, які докази вказують на Магдину провину.

– А мене цікавить, чому я повинен говорити про таємниці слідства з вами.

– Як я уже казав вам, я розпитав метра Роше. Адвокат володіє або частковою, або – повною інформацією. Цілком досить, аби я зрозумів хід думок поліції. У даному випадку – ваших, месьє, – Кошовий дивувався власному спокою. – Проте, як говорив раніше, його слова базуються на тих матеріалах слідства, з якими його дозволили ознайомити. Також – зі слів самої мадам Лоран… Магди. Згоден, вона підозрювана. Отже, особа, яка з суто формальної точки зору може не говорити всієї правди. І повторюся: слова Александра Роше, особливо в світлі характеристики, яку ви щойно йому дали, так само не найкраще джерело інформації. Лишаєтесь ви, месьє інспектор. Вуаля, – він махом спорожнив чарку.

Монтань зробив велику затяжку, глянув на співрозмовника крізь прозору стіну диму.

– А ви справді цікава особа. Дуже вправно зробили з інспектора поліції свідка. Хоч перед тим назвали свідком себе. Не зрозумів лиш, свідком чого.

– Якщо аргумент, який наведу зараз, ви не приймете, я змушений буду відкланятися, – Клим легенько стукнув денцем чарки по столу. – Бо не уявляю, як іще достукатися до вас.

– Уважно слухаю. Спробую зрозуміти – якщо це в інтересах слідства. Тобто, в моїх.

– Гаразд, – Кошовий зосередився, аби стримати зайві зараз емоції, хоча надалі мав намір тиснути саме до них. – Я п’ять останніх років думав, що втратив Магду назавжди. Ми знайомі десять років. Із них – чотири разом, месьє Монтаню. Чотири. Роки, – він показав інспектору чотири розчепірених пальці. – Нас звела війна. Вона ж розвела. Я любив її… І, виявляється, досі люблю. Хай вона за час, поки ми не бачилися, встигла одружитися та переїхати зі Львова до Парижу. Хтозна, раптом Магда жила тут давно, й ми мали всі шанси зустрітися. Мешкали в одному місті, ходили одними вулицями, самі не знаючи того. Та жінка, яку я знав і любив… Вона не була простою, месьє. Ми зблизилися саме тому, що жоден із нас не був для іншого простим. Стосунки наші теж не складалися просто, але в більшості пар так. Нарешті… Магда була моєю дружиною. Кому-кому, а французу не складно зрозуміти: чоловіка і жінку парує не запис у книзі міського голови, не священник у церкві. Подружжям двох людей робить той, хто там, – Клим показав на стелю. – Ми жили не вінчаними. Хіба це на щось впливає?

– Ні, – коротка відповідь прозвучала щиро.

– Нарешті, – Кошовий ковтком проштовхнув невидиму глевку грудку. – Жінка, яку я знав десять років, із них чотири – дуже близько, у Львові могла чимало. Здатна була багато на що. Я бачив Магду у різних обставинах, навіть дуже критичних. Здатна, ще раз кажу, на все – окрім убивства. Навмисного. Тим більше – людини, яку взяла законним чоловіком. Тим більше – коли йдеться про відтяту від його тіла голову. Мені досить знати Магду, аби мати залізний доказ її невинуватості.

– Поліції цього не достатньо.

– Згоден. Розумію. Тому й хочу знати докази, які змушують вас, месьє інспектор, вважати інакше. Хтозна. Раптом п’ять останніх років перетворили жінку, яку я знав, кохав та досі люблю, на монстра. Здатного відгризти голову від тулуба.

– Відрубати.

Саме на цьому слові губатий офіціант приніс салат і телятину.

Буденність, з якою говорив Монтань, збентежила Клима особливо з появою страв. Загалом у стінах людного бістро, у самий пік обідньої пори, розмова про відрубані людські голови видавалася найменш доречною. Могла позбавити апетиту кого завгодно.

Але не поліціянта, який два з гаком роки годував щурів у вогких окопах.

Подякувавши Клоду за побажання доброго апетиту, потому – побажавши те саме Кошовому, він озброївся виделкою й ножем. Поклавши до рота перший шматочок, помітив, що Клим не їсть. Припросив. І коли обоє втамували перший голод, Монтань витер краєчки губ серветкою, склав резюме:

– Вітаю. Вам удалося мене переконати. Не в тому, що мадам Лоран не може бути вбивцею. Ніякий ви по справі не свідок, лише давній добрий знайомий тієї, кого підозрюють. Разом із тим, месьє Кошові, ви справді маєте право знати дещо з того, що відомо поліції. Знаєте, чому?

– Ні, – Клим відповідь знав.

– Кохання, месьє. Ваша історія здатна розтопити будь-яке крижане серце. Хіба в людини, на яку не подіє, серця зовсім нема. Я замовлю нам по келиху бордо.

Поки офіціант приносив вино, вони встигли впоратися з обідом – тут звикли їсти швидко.

Люлька вже згасла. Монтань акуратно виклав попіл гіркою в попільницю, не вибиваючи об край, а орудуючи маленькою срібною ложечкою. Разом із товкачиком та йоржиком для чищення він тримав це начиння в невеличкому шкіряному кишеньковому несесері. Перш, ніж перейти до теми, поховав усе курильне причандалля, ковтнув вина.

– Навіть якщо все це вже чули від метра Роше й читали в газетах, прошу не перебивати, – почав він діловито. – Чоловічу голову виявили позавчора пізно ввечері неподалік від площі Пігаль. Район відомий як найбільший осередок проституції. Тож не дивно, що свідками стали місцеві дівчатка. Цікаво, що жодна з них не знає ту, яка першою побачила жахливий предмет й підняла тривогу.

– Новенька?

– Знайти її важливо тим більше, що вона, здається, впізнала небіжчика, – Монтань пропустив питання.

– Впізнала?

– Одна з дівчат стверджує – та роздивилася знахідку й закричала: «Це він, це він!» Почалася колотнеча, кинулися – а її вже й слід прохолов.

– Голову викинули з автомобіля…

– Так. Причому навмисне, месьє Кошові. Обрали місце, де знайдуть миттєво. Ще й добре роздивляться знахідку при світлі ліхтаря.

– Викинули в освітленому місці?

– Саме так. До появи поліції нічого не чіпали. Щастя, що інші дівчатка не розлетілися з переляку. Проте від жодної не виявилося зиску: одна зомліла, коли їй показали ближче, іншу знудило на черевики тамтешнього ажана… Ніхто не впізнав мерця. Ніхто не згадав, як виглядало авто. Ніхто не бачив пасажирів авто. Ніхто не може назвати імені тієї дівки, яка втекла. Тим не менше, особу встановили досить швидко.

– Візитна картка Мішеля Лорана.

– Ви ж знаєте, – Монтань почав дратуватися.

– Даруйте, вирвалося, – Клим випив вина.

– Так, візитна картка, – кивнув маленький інспектор. – У зубах небіжчика… його голови. Крові на ній не було. Але самі зуби пошкоджені, досить грубо, брутально. Один навіть відламаний, неакуратно. Їх розтискали гострим предметом. Ніж, стилет, цвях – що завгодно. Чинили так уже потому, як бідака був мертвий. І напевне – потому, як відділили голову від тулуба. Бо, як я вже говорив, крові на картці не лишилося. Якби вбивця порався з тілом до того, бодай крапля та й лишилася б.

– Що це доводить?

– Багато чого, месьє Кошові. Я, – Монтань тицьнув себе в груди, – особисто я про месьє Лорана чув як про відомого промисловця. Та не мав честі бути знайомим особисто. Не знав, який він із себе. Ажани з Пігаль, які мають справу з повіями та їхніми сутенерами, тим більше його не впізнаю́ть. Тепер уявіть собі людську голову, голову чоловіка, в зуби якого лиховісна рука встромила картку Мішеля Лорана. Варіантів відповіді небагато. Або жертва – месьє Лоран. Або страшний злочин, що міг зродитися лише в голові Фантомаса, є попередженням месьє Лорану. В обох випадках треба шукати цю особу, згодні?

– Логічно, – визнав Клим. – Та поки не зовсім розумію, як це кидає підозри на його дружину.

– Подружжя мешкає на бульварі Осман, – сказав маленький інспектор. – Я особисто був там уже за дві години потому, як усе сталося. Прислуга повідомила: месьє і мадам удома нема. Обоє пішли по своїх справах у різний час. Служниці та консьєржці, звісно, не звітують. Я велів знайти в помешканні фото або інший портрет месьє. Після чого повідомив мадемуазель – її хазяїн мертвий, треба негайно розшукати мадам. Розгублена й перелякана дівчина не знала, що робити. На щастя, мадам сама з’явилася хвилин за двадцять. Ще за годину офіційно, під протокол, впізнала голову. Я був при тому, месьє. Повірте: мадам Магда виявилася єдиною з усіх, кого видовище не шокувало. Тоді як я сам нюхав сіль та давав понюхати поліціянтам, звиклим щодня працювати в нетрях та клоаках.

– Мужність, із якою Магда сприйняла трагічну звістку, ви записали в докази провини?

– Реакція характерна й показова, – відрізав Монтань. – Або вона вже це бачила й звикла до видовища. Або – знала, що саме побачить, тож була готова.

– А це як розуміти?

– Даю їй шанс, бо схиляюся до думки: орудувала сокирою не сама. Швидше за все, найняла виконавця. Так чи інакше, мадам причетна до вбивства. До слова, тіла, тобто тулуба, поліція досі не знайшла. Ніхто поки не знає, де саме сталося вбивство й наступне за ним розчленування. Припускаю, рештки нещасного небіжчика теж порубали, а шматки викинули в Сену.

Клим кривився, торкнув віко пальцем, заспокоюючи.

– Припиніть. Я не пе́щена натура. Воював, чимало бачив і, даруйте, більше, ніж ви. Бо старший. Мене складно шокувати, – зовсім недоречно згадалося закривавлене тіло Басі на ліжку в весільній сукні, він прикусив губу, женучи спогади. – Самі ж казали, мовляв, поліція має справу з очевидними речами. Ваші припущення поки неочевидні.

Закінчивши фразу, Клим наполовину спорожнив келих.

– Якщо ви про долю тулуба – згоден, – кивнув маленький інспектор. – Причетність мадам до вбивства має всі підстави бути доведеною. Лоран мав коханку. Не одну, якщо вчащання в борделі на Пігаль узагалі можна вважати навідуванням коханки чи коханок. Є свідки, котрі підтвердили це. Коротке знайомство й спілкування з мадам Магдою дозволяє погодитися з вами: жінка вона навіть дуже не проста. Гонор, пардон, через край, наче в особи королівської крові.

– Це доказ – чого?

– Коханку, молодшу за себе, свого віку чи старшу вона б зрозуміла. Не пробачила, та напевне з’ясувала б стосунки з чоловіком у інший спосіб. Але борделі на Пігаль… Повії… Факт принизив її, месьє Кошові. Кажете – знаєте мадам Магду. Як, згодні зі мною?

Клим осушив келих одним великим жадібним ковтком.

– Змушений визнати вашу правоту, – слова далися нелегко.

– Кривда. Приниження жіночої гідності. Звідси – саме такий спосіб звести рахунки. Тому голову вона й веліла підкинути саме на Пігаль, куди чоловік учащав. Свідки бачили автомобіль. Чи сиділа в ньому мадам Магда поруч із водієм? Де була, коли все це сталося? Чому на питання, куди пішов месьє Лоран того вечора, вперто торочить: «Не знаю». Нарешті, є обставина, про яку ані репортери, ані ваш новий знайомий метр Роше ще не знає. Бо я не бачу поки що потреби комусь сторонньому говорити про це.

– Мені, так відчуваю, скажете.

– Скажу. І якщо почую від когось іншого, втрачу до вас довіру. Ну, хіба знатиму – сам розказав, не ви постаралися.

– Якщо треба – кров’ю десь підпишу угоду про нерозголошення.

– Вірю, вірю, але попередив. Вчора пізно ввечері був анонімний дзвінок до управління. Адресували інспектору Монтаню. Той, хто дзвонив, відмовився чекати, поки його з’єднають із кабінетом. Уже потім я дізнався: говорив чоловік, який старанно змінював голос. Він підкинув інформацію: на Монмартрі, на вулиці Лепік, є квартира. До речі, саме на цій вулиці колись жив Ван Гог, раптом вам цікаво.

– Мова не про Ван Гога.

– Так, звісно. Туди вчащав месьє, про чию голову писали газети: саме так він назвав Лорана. Додав – дружина знає ту адресу. Звісно ж, мадам усе заперечувала.

– Що там було?

– Гніздечко. Любовне, точніше – інтимне, для зустрічей певного характеру. Месьє Лорана там справді бачили. А в кімнаті, месьє Кошові, жіночий портрет. На повний зріст. Жінка гола. Стоїть до художника спиною. Не знаю, чи дивилася через плече. Місце, де голова, вирізане гострим предметом. Все інше – пошматоване, мовби в нападі гніву. Припускаю, портрет якийсь із пасій.

– Коли так, ви самі собі суперечите.

– У чому саме?

– За логікою слідства, вашою логікою, – Клим націлив на інспектора вказівний палець, – Магда жорстоко помстилася чоловікові не за гультяйство, а саме за пристрасть до проституток. Відчула себе брудною, приниженою. Визнаю – вона справді сприйняла б подібне саме так, це цілком відповідає її світогляду. І тут же заявляєте: приревнувала до натурниці, що позувала художнику. Може й таке бути, згоден. Але з іншим ефектом. Натурниця – не повія. Куртизанки не позують.

– Отут ви помиляєтесь! Дівчаткам то розвага. Вони відчувають себе причетними до мистецтва. З художниками ж краще, ніж із не найкращими представниками чоловічої спільноти. Повірте, месьє, людині, яка досі цікавиться мистецтвом, знайома зі звичаями художників. Є заняття для душі, а є – для тіла. Чи то пак, для заробітку, – Монтань задоволено потер руки. – Одне до одного, як бачите.

– Якщо це все, що має слідство – у суді справа розвалиться. Ось ви невисоко цінуєте метра Роше як адвоката. Проте навіть юрист невисокої кваліфікації, без достатнього досвіду легко знецінить подібні докази. Та про що я, месьє: у вас нема прямих доказів проти мадам Лоран! – бістро вже перетворилося для Клима в судову залу, а сам він немов виступав із адвокатською промовою. – Є жахливий злочин, жорстоке убивство, хоч маєте лише частину тіла жертви. Є квартирка для інтимних побачень, де знайдено понівечений портрет голої жінки з вирізаною головою. Є очевидний мотив. Є дружина, тепер уже вдова, яка не має алібі на момент скоєння злочину. Чомусь кримінальній поліції цього досить. Хоча нема перевіреного алібі, наскільки я розумію. Нема прямих доказів того, що підозрювану бачили на тій таємній квартирці. Не встановлений анонімний доброзичливець, який дуже вчасно повідомив про неї. Нема навіть свідків, готових підтвердити: подружжя Лоран сварилося й одного разу мадам в запалі почала погрожувати месьє. Шкода, що я не маю адвокатської практики тут, у Парижі.

Жаль, закладений у останню фразу, був щирим.

Маленький інспектор безпосередньо, зовсім навіть по-дитячому, потер пальцями свій довгий ніс. Затим чмихнув, пожував губами. Навіть сидячи за одним столиком, він усе одно був змушений трошки піднімати на співрозмовника очі – або підкласти собі подушечку, щоб погляди були на одній лінії.

– Дякую. Ви щойно показали мені проріхи в слідстві. Проте не забувайте: воно триває лише другий день. Залатати дірки – моя робота. Я маю підозрювану, маю мотив. Лишається неочевидне зробити очевидним. Можете бути певні: ані метру Роше, ані більш вправному захисникові я, П’єр Монтань, не дам жодного шансу. Все лише починається, месьє.

Він говорив не менш щиро і впевнено. Кошовий вперше за час знайомства не знайшов, що відповісти. Відчувши, що виграв цю партію, маленький інспектор з поважним виглядом видобув годинник, відкинув кришку, зиркнув на циферблат.

– Мадам Магда не могла вбити чи організувати вбивство, бо ви знаєте її близько десять років. Якщо це вся заява, претензія виступити свідком у справі відкидається. Хоча ви, самі того, мабуть, не зрозумівши, підтвердили мою підозру. Зв’язок Лорана із продажними жінками міг ударити по гонору його дружини. І вдарив.

На Монтанів жест наспів губатий офіціант.

– На мій рахунок, Кло́де, – маленький інспектор підвівся.

– Звісно, месьє комісар.

– Ти ж знаєш мою посаду.

– Але ви неодмінно станете комісаром, месьє!

Паризькі офіціанти вміли безпомильно вгадувати потаємні бажання своїх постійних клієнтів. Клим за рік свого паризького життя вже не раз мав нагоду в тому переконатися. Він теж встав з-за столу.

– Я б хотів зустрітися з Магдою, – сказав без передмов.

– Чекав на таке прохання. Не думайте, що вам допоміг наш спільний обід. Тим більше – товариська, сподіваюсь, бесіда. Я француз, месьє Кошові, а нас вражають, навіть розчулюють певні історії. Француз не зрозуміє іншого француза, якщо той не дасть змоги чоловікові побачити кохану жінку. Особливо – після п’яти років розлуки. Тим більше – якщо чоловік думав, що втратив її назавжди. Я підпишу вам перепустку в Санте. До речі, там лише якихось дванадцять років тому сидів Гійом Аполлінер. Поета звинуватили в спробі пограбувати Лувр.

– Довели?

– Ні. Це тому, що не я вів слідство.

Монтань зараз говорив серйозно.

Цілком серйозно.