Читать книгу Життя на карту - Андрей Кокотюха - Страница 10

Справді, довго чекати не змусив – вийшов, попросив іти за собою.

Поки йшли коридорами, новий знайомий не вимовив ані слова. Пройшли ціле крило, спустилися поверхом нижче. Щойно її супутник прочинив двері кабінету, Анна раптом здригнулася, ще й зойкнула тихенько.

– Щось не так? – поцікавився Градов. – Я встиг налякати?

– Кабінет.

– Що – кабінет? А, справді! Я зайняв робоче місце вашого покійного чоловіка. Бували тут?

– Я не ходила до Івана на службу, – Анна була невдоволена, треба краще тримати себе в руках. – Але ви праві. Він прослужив на цьому місці лише тиждень. Вас прислали замість нього. Отже, ви отримали його кабінет. Бачите, все просто.

– Здогадлива ви.

– Це погано?

– І колюча. Прошу, – Градов розчахнув двері, зробив гостинний жест.

Обстановка тут мало чим різнилася від тієї, що була в кабінеті Харитонова. Хіба саме приміщення було меншим. Анна ніколи не була у в’язниці й не хотіла там опинитися. Але щойно переступила поріг і роззирнулася, відразу уявила себе в тюремній камері-одиночці. Градов запропонував стілець, сам умостився за столом, витягнув із верхньої шухляди срібний портсигар із дарчою монограмою.

– Дозволите закурити?

– Ви тут господар.

– Чоловік не труїв себе?

– Легені мав не дуже здорові. А ще він майже не пив, – додала не знати для чого.

– Коли так, потерплю трохи. Тим більше, справа у мене до вас дійсно невеличка. Хоча значна й вагома. – Градов затиснув портсигар між пальцями, заговорив, здавалося, до нього, не дивлячись на співрозмовницю. – Ви тут допіру спитали, чому не з Петербурга, а з Москви… Знаєте, я розумію вашу іронію.

– Жодної іронії. Звичайне запитання, жіноча цікавість.

– Дозвольте з вами не погодитися, – портсигар ліг на зелене сукно столу, Градов далі дивився повз Анну, на стіну. – Київ для мене – заслання.

– Навіть так?

– Чому тут дивуватися? Всякий мріє просуватися вгору. Де б і ким не служив. У Москві я обіймав нижчу посаду, ніж тут. Але все ж краще перевестися до столиці, ніж до такої провінції, як ваша.

– Вас пожаліти?

– Аби комусь не довелося жаліти вас.

Фраза шмагнула батогом – Анна знову здригнулася.

– Ви запросили вдову до колишнього кабінету її чоловіка, аби погрожувати?

– У пана Харитонова, напевне, є на вас час, пані Вольська. У мене – нема, – Градов нарешті перевів погляд на неї. – Тому прошу уважно вислухати. Аби потім не виникало дурних запитань. І більше нам бажано не зустрічатися не лише за таких, узагалі – за будь-яких обставин.

– Не палаю бажанням, – ядуче мовила Анна. – Готова уважно вислухати про ті самі, невідомі мені обставини.

– Ви все прекрасно знаєте.

– Усього, добродію, ніхто на цілому світі не знає.

– Припиніть словоблуддя, не треба, – Градов усе ж потягнувся по цигарку, підсунув важку попільницю, закурив. – Хай би там як ви це сприйняли, ваш чоловік загинув дуже вчасно.

– Що? – Анна не могла далі сидіти, рвучко піднялася. – Що ви сказали?

– Саме те, добродійко, що ви зволили почути, – його цигарка виявилася пахкою, москвич бавив себе дорогим тютюном. – На Івана Вольського віднедавна почали надходити сигнали. Як ви розумієте, не до нас у Москву, відразу в столицю. І не в кримінальну поліцію, в Охоронне відділення. Які розмови велися у вас удома? – Градов зиркнув на Анну знизу вгору.

– Звичайні…

Почуте збентежило, вибило з колії. Анна чекала неприємностей звідки завгодно. Розуміла, що найближчим часом легко не буде. Проте біда прийшла, звідки не чекала. Менше за все їй хотілося мати справу з жандармами й політичним розшуком.

– Отож. Звичайні – для тих, хто поширює що далі, то менше приховані сепаратистські настрої. Стоїть на позиціях мазепинства. Ставить під сумнів владу государя імператора як єдино законну й прийнятну для малоросійських губерній. Які там журнали почитував ваш чоловік? Кому з колег їх давав? З ким вів бесіди антидержавного змісту? Ви ж поділяєте його думки, у вас все на лиці написано.

– Добре, коли хтось уміє читати по лицях, – більше Анна не знайшла що відповісти.

– Вольському шукали заміну. Особа з такими поглядами не повинна обіймати високі посади, і взагалі – служити в поліції. Вашому Харитонову дали по шапці за короткозорість. Подумаєш, розкрив гучні справи… Слідчий повинен розплутувати справи, ловити злочинців, це не подвиг. Перш ніж просувати когось на вищу посаду, завжди треба зважати на благонадійність. А вже потім – на послужний список, – Градов знову затягнувся, збив попіл. – І хай вам буде відомо, добродійко, неблагонадійність, неналежна благонадійність, перекреслює всі досягнення по службі. Розкрию вам ще один секрет. Власне, тут уже нема жодних секретів, бо нема й вашого чоловіка. Хочете вдарити? – показав на мимоволі стиснутий Анною кулачок. – Валяйте, якщо легше стане. Тільки один раз, більше не потерплю. Мене принизили значно сильніше, це про переведення сюди, у вашу діру. Але ж так, виявляється, значно простіше. Хто винен, що в Києві нема належних кадрів? Роздумали битися?

– Не бачу сенсу, – кулачок розтиснувся.

– Мудро. Ви, так відчуваю, узагалі мудра жінка, Анно Ярославівно. Отже, обіцяний секрет. Вольського хотіли переводити з Києва. Арештувати слідчого за неблагонадійність, вигнати зі служби, навіть судити… Ганьба не йому чи його родині та друзям. Ганьба самій поліції найперше. Тож виносити сміття з хати ніхто не мав наміру. Нібито на підвищення, насправді – кудись у Сновськ, поліцмейстером. Навіть не знаю, де той Сновськ. Ви готові були в один момент залишити Київ і перебратися з милим аж туди, до чорта на горбок? Чи ви б не поїхали? З милим і в курені рай, хіба ні?

– Знайома з вами менше години. А ненавиджу, ніби ви гидите мені під двері від народження.

– Правильно. Не соромтеся. Валіть, що на душі, – Градов роздушив недопалок об денце попільниці. – Наскільки мені відомо, Іван Вольський був із тих, хто намагався робити нашу справу в білих рукавичках. Так ось, я рук бруднити не боюся. Білі рукавички, білі пальта – не для мене. І якщо вже мене прислали сюди, нібито на вищу посаду, а насправді – на бісове заслання, на своєму місці я розгрібатиму всю грязюку, що тут назбиралася. Вільнодумний сищик, навмисне не вигадаєш.

– Мені треба йти.

– Набрид? – Градов усміхнувся у вуса. – Розумію й охоче приймаю. З Москви, добродійко, не присилають людину для того, аби вона комусь подобалася. З Петербурга можуть. Там навчили шаркати чоботами по паркетах. Петербуржець усміхнеться в лице, а вдарить у спину. Ми ж, москвичі, гранично чесні. Не можете десь дати лад власними силами – маєте нашу силу, їжте з маслом. Насправді ви б подякували долі, Анно Ярославівно.

– За що?

– Ну як! Чоловік ваш пішов із життя, залишивши вам у спадок добру, гучну славу. Лишився прикладом для багатьох. Ви далі житимете, як жили. Оговтаєтесь, зустрінете когось. Удова знаменитого сищика, гарна партія. Я вже достатньо огидний чи постаратися ще трохи?

Анна рішуче підвелася.

– Напевне, пане Градов, на Івана Вольського хтось писав брудні доноси. І так, ви маєте рацію. Він залишив по собі добру пам’ять. Ви і такі, як ви, не встигли закидати його багном. Подробиць, а також прізвищ не знаю і знати не хочу. Запевняю вас: аби розмови, на які ви тут натякаєте, Іван вів у моїй присутності чи навіть зі мною, я б ніколи того не визнала. На жодному слідстві, на жодному суді, аби він відбувся. Але я вам вдячна. За цю розмову.

– Справді? Попереджений – озброєний, десь так?

– За інших обставин я навряд почула б те, що мені про свого мужа знати приємно. Власне, я завжди знала це. Тому і вибрала його, тому ми шість років були разом.

Анна підійшла до виходу, Градов не зупиняв.

Уже в дверях повернулася, поставила крапку.

– Іван відповідав своєму прізвищу. Вольський. Від слова «воля». Вільнодумство вважаю його найбільшою чеснотою. І не лише його.

Виходячи, стрималася в останній момент, не хряснула дверима.