Читать книгу Життя на карту - Андрей Кокотюха - Страница 3

– Ми не підемо туди більше, – сказала Анна, кивнувши Іванові на запнуті важкою оксамитовою завісою двері зали. – Не сьогодні. Вибач. Почую ще раз – буде непристойний скандал.

– Нічого, – Вольський поправив окуляри. – Так навіть краще. Раніше повернемося додому. Нарешті відзначимо посаду. Якби не ти…

– Ой, Ваню, припини, – Анна відмахнулася від чоловіка, мов від обридлої мухи. – Не приписуй мені надмірних заслуг. Досить того, що ти бовкнув щось подібне тим газетярам. Міг би прикусити язика.

– Колись же доведеться сказати правду.

– Кому?

Замість відповіді Вольський почав жувати губами. Цією манерою чоловік укотре нагадав Анні такого собі мудрого кролика. Тим часом служитель досі чомусь стовбичив неподалік. Вона глянула прямо, немов замахуючись поглядом. Той схилив голову в делікатному поклоні, позадкував, залишивши пару на самоті. І раптом склалося дивне враження: вони з чоловіком тільки двоє в цілому театрі.

– То кому вона потрібна, твоя правда? – повторила Анна.

– Наша, – виправив Іван. – Наша правда.

– Наша – таємниця, – нагадала вона. – Ми ж так домовилися. Ти робиш свою роботу. Я час від часу щось раджу. Ти можеш слухати мене, можеш не слухати…

– Краще слухати, – вставив він. – Користі більше.

– Нехай. Ти зважаєш на мої поради. Злочини розкриваються. Душогуби та інші лиходії йдуть у тюрму, на каторгу, на шибеницю. – Від останнього слова Анну пересмикнуло. Вона повела плечима, бо раптом стало трохи зимно попри розпал літа, і трохи тихіше продовжила: – Ти доклався до справедливого покарання. Армія злочинців зменшилася на якусь кількість. Хоча за своє життя ти, як і хтось інший, не в змозі виполоти, вирвати з корінням усі ці будяки. Душогуби були до тебе, будуть після тебе. Та, повторюся, не має жодного значення, хто виводить на чисту воду кожного наступного негідника.

– Для мене – має, – Іван узяв Анну за плечі, стиснув, подивився їй просто у вічі. – Вже тиждень крутиться на язику. Хочу сказати тобі це. Навіть слова знайшов, але ж ти не готова слухати.

– Я завжди чую тебе, – нагадала вона.

– Так, але… – Вольський зітхнув. – Знаєш, для мене все почалося в майстерні Лібмана. Вже тоді, коли старий єврей знімав із мене мірку, прийшло: я шию собі новий мундир для нової посади. Ця посада – чужа заслуга. Твоя, Аню.

– Дякую, – Анна легенько всміхнулася. – Отже, я тобі чужа.

– Не пересмикуй, кохана.

– А ти висловлюйся точніше, коханий.

Раптом Іван згадав, що вони в публічному місці.

– Не тут. Мені потрібна інтимніша обстановка.

– Мені теж.

Анна притулилася до чоловіка грудьми, гойднула стегнами.

Збоку видовище навряд відповідало усталеним правилам поведінки на людях. Дозволивши собі, точніше – їм обом миттєвий бешкет, Анна ступила плавний крок назад. Звично потягнула тканину, аби трошки підняти край сукні. Відразу ж згадала: вигулювала нову, скроєну за останньою модою, до якої ще не звикла. Нижній край уже не витирав порохи з підлоги, а сягав кісточок, відкриваючи невисокі підбори білих лакованих черевичків.

Іван обсмикнув мундир, напустив на лице соліднішого, ніж треба, виразу. Чим завжди смішив Анну: її чоловік ніколи не виглядав офіційним та строгим. Окуляри давали протилежний ефект – робили Івана несерйозним, навіть слабшим, ніж повинен здаватися мужчина. Саме це привабило в ньому свого часу. І не сприяло кар’єрному зростанню: молодий слідчий кілька років скнів у канцелярії, перебираючи, переписуючи, підшиваючи паперові стоси. Поліційне управління просто заткнуло Вольським дірку, яку давно треба було кимось заліпити. Довелося докласти чималих зусиль, аби ставлення до нього помінялося на теперішнє.

Зусилля доклали обоє.

Новоспечений титулярний радник видобув із кишені золотий брегет. Річ коштовна, щедрий подарунок. Так купець першої гільдії Борисов віддячив слідчому Вольському за блискучо розкрите вбивство родини його брата. Іван натиснув пальцем на маленький ґудзик, відкинув кришку.

– Ще не пізно. Справді, ну його, того гаркавого Ленського. Маємо право на ресторан.

– Невже десь є вільні столики?

– Для Івана Вольського будуть, – чоловік випнув груди, поправив окуляри на переніссі. – Хоч у «Гранд-отелі», хоч в «Англійському». Метрдотелі, Анно, стають у фрунт, як бачать мене. Теж твоя заслуга, насолоджуйся.

– Здається, мова йшла про інтимнішу обстановку. І навряд чи про окремий кабінет, хай навіть у «Гранд-отелі». Справжні заслуги люблячої дружини, – Анна делікатно наголосила на слові «справжні», пустивши при тому бісика, – коханий чоловік оцінить у зручнішому місці.

– Я тебе люблю, – прошепотів Іван, закрив кришку, підкинув брегет на долоні. – Не гаймо часу. Нехай нам викличуть сюди візника.

Він діловито роззирнувся, шукаючи, кому б довірити цю місію. Погляд зупинився на прочинених дверях буфетної. Далі стискаючи золоту цибульку годинника, Вольський рушив туди. Анна подалася за ним. Поріг буфету переступили разом.

Буфетник, високий вусань із блискучим, напомадженим волоссям, зачесаним на проділ, та в білосніжному накрохмаленому фартуху, нудився по той бік шинквасу. Він сидів, підперши голову руками, і заглибився у своє, примруживши повіки. Під час вистави сюди мало хто заглядав, хіба котрийсь театральний працівник міг навідатися, аби потеревенити. Поява раптових відвідувачів пожвавила його вечір. Спершу розплющилося одне око, потім друге, і враз буфетника мов струмом знизу смикнуло: здригнувся, стрепенувся, вибалушив очі, навіть крекнув. Здавалося, що подружжя Вольських застало його за чимось непристойним, Анна навіть насторожилася.

Та вусань швидко опанував себе. Промахнув шинквас білим рушником, уперся широкими долонями об стійку. Ще й подався вперед, усім своїм виглядом висловлюючи готовність прислужитися й виконати всі забаганки.

– Чого зволите-с, ваше благородіє?

– Послухай, люб’язний, – Іван видобув портмоне, пошукав у кишеньці для дрібноти, повторив: – Послухай-но, люб’язний, пошустри трохи. Екіпаж до входу потрібен, баришня хоче додому. Ось, маєш.

Буфетник зиркнув на срібний гривеник.

– За ці гроші я сам мотнуся кабанчиком, ваше благородіє. Чого не зробиш для такої людини.

– Якої – такої?

– Газети читаємо-с! – вусань розплився в усмішці. – Грамоті навчені-с!

– Молодець. Тільки махом. Тебе як звати?

– Гриша.

– Дуй, Грицю. Одна нога тут – друга на вулиці. Зажди, коли вже такий спритний, – Вольський поклав перед ним купюру, першу-ліпшу, яку схопили пальці. – Налий нам по келиху шампанського.

– «Парадізо» з голіцинських підвалів бажаєте чи французьке, «Вдова Кліко»?

– Французьке, – сказав Іван.

– Краще кримське, – не погодилася Анна.

– Дама сказала слово, – кивнув Вольський.

Буфетник швидко впорався з пляшкою. Звук звільненого корка відбився луною. Наповнивши два келихи, вусань поставив почату пляшку у відерце з льодом, підхопив його, переніс до зали, на круглий столик-грибок.

– Так зручніше-с!

Іван простягнув келих дружині, узяв свій, вони перемістилися до столика.

– А ти знаєш своє діло, Грицьку. Заробив на чай. Але не барися.

– Мене вже тут нема!

Буфетник здимів, навіть не скинувши фартуха. Вольський дзенькнув келихом об келих Анни.

– Початок вечора мені починає подобатися.

– Закрили театральний сезон, – Анна зробила ковток. – Ми не впораємося, і тобі, милий, доведеться платити за всю пляшку.

– Із собою прихопимо. Сядемо в екіпаж – придумаємо, що з нею робити. З наступного місяця підвищать платню на новій посаді. Вже на шампанське заробимо, не треба економити на святі.

Вольський перехилив напій гусарським жестом.

– Обережно. На тебе не схоже, – завважила Анна.

Чоловік не надто дружив зі спиртним. Дозволяв собі сидри та наливки, власноруч зроблені Христиною. Коли відвідував представницькі застілля, потягував коньяк, рідше – казенну горілку, і то намагався обходитися найменшими порціями. Навіть виробив власну тактику: вичікував, коли інші трапезники приймуть на груди стільки, що почнуть стежити не за чужими чарками, а за власними.

– У житті кожної людини є моменти, коли вона не хоче бути схожою сама на себе, – парирував Іван.

– А він тебе впізнав, до речі.

– Хто? – Вольський знову наповнив келих, долив дружині.

– Буфетник. Гриша. Григорій, – Анна кивнула в бік дверей, за якими той щойно зник.

– То тепер хрест, який я змушений нести. Газетним шпальтам треба дякувати. Мене впізнають, сама ж знаєш.

– Не так упізнав.

– Як це – не так? – Іван завмер із келихом.

– Точно не бачив тебе раніше наживо?

– Після відкриття нового приміщення ми з тобою бували в Опері двічі. Здається, в буфет заходили разок.

– Не зрозумів, – Анна обережно поставила келих поруч із відерцем. – Цей буфетник явно бачив тебе в іншій обстановці. Не як театрала. Як поліцейського. Ніколи не допитував його, не викликав до себе в кабінет?

– Я б не забув. Лице прикметне, рожеві щоки чого варті. Яблука стиглі з нашого саду.

– Дивно, дуже дивно, – Анна легенько стукнула нігтем об кришталевий бік. – Григорій злякався, побачивши тебе в дверях. Не відразу, а як розгледів. Я помітила це.

– Звик визнавати твою правоту. Але все одно не можу його згадати.

– Та я вірю тобі, вірю… Після згадки про стиглі яблука – особливо… Може, мені справді здалося. Не дістала задоволення від вистави, шукаю, до кого б чи до чого причепитися.

– Аню, ти ніколи нічого не говориш даремно. Тобі ніколи нічого не здається. Повернеться цей вусатий проноза – витрушу з нього всю правду, – зараз Іван говорив напівжартома.

– Здається, – хитнула вона головою. – Ти ліпиш із мене ідеал. Ось що здається. А ще – забув у гардеробі мій подарунок.

– Точно! – Вольський ляснув себе по лобі. – Ох я бовдур! Ти щойно довела – без тебе я нічого не вартий.

– Чекай, як підемо на вихід – прихопиш. Келихи ж іще повні в нас.

Дзенькнув кришталь. Другий келих Іван допивав обережно, не так хвацько.

– Буфетника цього по смерть посилати, – буркнув невдоволено.

– Ти мав справу зі смертю вже кілька років. І все ж краще не згадувати про неї всує, – застерегла Анна.

– Ой, із твоїми забобонами, Анно Ярославівно! Завдання ж просте. Що складного, ну скажи мені? Візників на Володимирській перед театром – греблю гати. Куди буфетник побіг їх шукати? Вниз, аж до Хрещатика?

Відповісти дружина не встигла – захеканий Григорій з’явився, шумно видихнув, наче справді гасав довкола хортом.

– Даруйте-с! Карету зараз буде подано!

– Де тебе носило? – Тепер Вольський не грав, справді гнівався. – Я б швидше впорався!

– Винуватий-с! – буфетник посунув до шинквасу боком. – Ваньки, знаєте, то такий прикрий народ. Торгуються, ціни собі не складуть…

– Тебе хтось просив торгуватися? – гримнув Іван. – Скажи, тебе хіба про щось таке просили, га?

– Ваню, – рука Анни лягла чоловікові на плече. – Людина просто хотіла краще прислужитися. Ходімо.

– Тепер хай увесь світ почекає! – Вино помітно розбирало, вдарило йому в голову. – Всі як змовилися зіпсувати нам вечір та настрій!

– Якщо ти сам того не захочеш, ніхто тобі нічого не псуватиме, – примирливо мовила дружина.

– Іноді до жінок варто дослухатися, – Іван повернувся до буфетника всім корпусом.

– Саме так. Як зволите-с, – Григорієве лице знову розтягнулося в усмішці, рум’янець повернувся. – Бажаю вам гарного вечора і доброї, спокійної ночі.

– Тобі того ж самого.

Вольський наповнив свій келих утретє. Анна не заперечувала, проте свій відсторонила. Іван відсалютував буфетникові, картина мала дещо кумедний, надто вже театральний вигляд. Допивши, витер серветкою вологі губи, без жалю зиркнув на залишки в пляшці, ступив до шинквасу, легенько ляснув розкритою долонею. Григорій миттю відрахував решту, з напівпоклоном простягнув. Вольський підкрутив краєчок свого вуса, постукав по купюрах зігнутим указівним пальцем:

– От хитрун. Гляньте, Анно Ярославівно, на цього вишкребка.

– Іване Дем’яновичу, тебе сьогодні тут усі запам’ятали. Закриття сезону вдалося.

Анні чоловік подобався саме таким – з ноткою ексцентрики. Бачила його таким не часто. Служба обмежувала певними рамками поведінку слідчого, а віднедавна – помічника головного слідчого розшукової поліції Вольського.

Вплела свою правицю в його підставлений лікоть.

Буфет, а заразом – театр подружжя залишило з відчуттям не знати якого, та проте все одно виконаного обов’язку.