Читать книгу Життя на карту - Андрей Кокотюха - Страница 5

Дощ упав на них, щойно екіпаж заїхав на звивисту Татарку.

Перед тим червневі сутінки враз перетворилися на темряву. Все довкола мовби хто накрив чорною рядниною, аж завмер від несподіванки кінь. Та щойно Іван зібрався гаркнути, як над ними вибухнув грім – і мовби прорвав дірку в небесній тверді.

Важкі краплі не падали рясно-густо – лилися щільним потоком. Анна ніколи не бачила водоспаду наживо, лише на картинках у «Довкола світу». Зараз дістала нагоду уявити, яка вона насправді – нестримна, гуркотлива стихія. Так виливається вода з відра, але цього разу відро було величезним. Люди ж для того, хто поливав, виглядали дрібними, нікчемними створіннями, яких із земної поверхні можна змити отак, за один прийом.

Умент намокли всі троє – розкривати парасольку вже не було потреби й не мало сенсу. Анна пирхнула, як роблять купальники, невдало пірнувши й наковтавшись річкової води. Інстинкт кинув її в розкриті Іванові обійми. Чоловік притиснув її до себе обома руками, ногою копнув передок, заволав, перекрикуючи гуркіт грому:

– Жени! Шмарклі жуєш тут!

При Анні він ніколи – гаразд, майже ніколи не був грубим. Хоча на службі дозволяв собі ще й не таке. Поліцейська робота зобов’язувала, там мало хто стежив за язиком і світськими манерами. І все ж її трохи збентежили нічим не виправдані різкість та злість. Візник не винен, що почалася злива. А Вольські, своєю чергою, могли пересидіти й напевне перечекали б негоду, додивляючись виставу. Тож провину за те, у що втрапили, Анна мимоволі переклала на себе. Хай би вже чоловік на неї сварився – хоча за п’ять років шлюбу подружжя Вольських не дозволяло собі сварок ніколи.

Гаразд – майже ніколи.

Тим часом візник і без команди погнав. Точніше, смикнувся, побіг чвалом уперед кінь, прискорений громом і відчутно наляканий блискавкою. Вона криво, навпіл розколола небо точно над ними. Анна втягнула голову в плечі, лице щільніше заховала в оберемку Іванових обіймів. Майнуло – ось зараз яскравий гостряк блискавки прониже її наскрізь. Так, мабуть, виглядав гнів Зевса-Громовержця з давніх міфів: у дитинстві зачитувалася історіями про грецьких богів.

Кінь заіржав – тепер блискавка сяйнула ліворуч.

– Куди! Сюди, чорт забирай!

– Чого лаєтесь, пане?! Я звідки знаю, куди вам треба?

Коляска справді проскочила поворот на їхню вулицю. Візник натягнув віжки, лаючись уголос і не жаліючи вух дами-пасажирки. Кінь уперто тупцяв на місці, місив грязюку копитами, не бажав розвертатися й подав невдоволений голос іще кілька разів.

Суцільний потік із неба поволі перетворювався на великі, звичніші дощові краплі.

– Звідси добіжимо скоріше! – вигукнув Іван. – Без того вже мов хлющі!

– Моя сукня! – Анна мало не плакала. – Мої черевички!

– А мій мундир! – парирував чоловік. – Побігли, кажу!

– Христя помре, як побачить!

– Ага! Христя нас переживе! Гайда!

Скочивши з коляски на мокру землю, Вольський простягнув руки. Анна наважилася, ступила за ним. В останній момент згадала про парасольку й тростину. Потягнулася по речі, аж тепер утратила рівновагу на слизькому.

– Ай!

Вони впали разом – Іван таки встиг підхопити дружину, але не втримався, повалився разом із нею. Лиш в останній момент йому дивом удалося розвернутися так, аби Анна опинилася на ньому зверху.

– Та що ж ви так, пане! От же ж горе!

Візник поквапився на допомогу, хоч навряд аж так хотів цього. Анна вчепилася в простягнуту руку, ванька підняв її сильним ривком. Боком відступивши до найближчого дерева, Анна схопилася за стовбур. І тут знову її прорвало, як допіру в театрі – зареготала дзвінко, нестримно, голосно, немов заповзялася заглушити сміхом грозу.

Ніби навмисне гуркіт послабшав, почав ущухати.

– Смішно тобі, – буркнув Іван, обережно стаючи на ноги.

– На себе глянь…

– А ти – на себе.

Блискавка сяйнула в повній тиші, це додало чогось лиховісного.

– Я той… Звиняйте, пане… Їхав би собі…

Анна й забула, що на них досі дивиться візник, котрий ще й зробився раптом рятівником. Машинально поправила сукню. Аж тепер зрозуміла: капелюшок злетів із голови при падінні. Грозовий вечір ставав світлішим, природнішим, а черговий відблиск із неба висвітив утрату. Під правою Івановою ногою.

– Та їдь уже, їдь! – відмахнувся Вольський.

– Гроші, – нагадала Анна.

– Тьху, справді…

Вольський із помітною огидою поліз у кишеню мундира. Видобув портмоне. Нахилився, аби хоч якось прикрити від дощу гроші. Підніс ближче до очей, пошукав і знайшов рубль. Подумавши, доклав полтину, тицьнув візникові. Той, помацавши, бовкнув обережно:

– Докинути б треба.

– За дощ? То до небесної канцелярії! – відрізав Іван, ховаючи шкіряне портмоне назад. – Подякуй краще, що я з тебе не вирахував.

– З мене?

– Ага. За задоволення.

Утративши до ваньки інтерес, Вольський нарешті помітив, що втоптав капелюшок дружини в багнюку.

– Та що ж таке сьогодні! – він нагнувся.

– Не чіпай! – зупинила Анна. – Лиши його! Я це на голову більше не надягну!

– Завтра поїдемо по новий!

– А сьогодні нарешті ходімо додому!

Дощова стіна ставала дедалі рідкішою. Краплі вже не були такими важкими. Розвиднювалося, гриміло не так, відкочувалося далі. Блискавка знову нагадала про себе, але теж блякнула. Візник нарешті розвернув коня, тримаючи за вуздечку, почалапав назад неширокою вулицею.

– Стій! – крикнула Анна навздогін.

– Що? – запитали обидва, чоловік і ванька.

– Речі ж! – нагадала вона.

Ляснувши себе долонею по лобі, Іван добіг до коляски, підхопив з-під сидіння тростину й парасолю. Тепер коляска могла їхати. Вольський же посунув на Татарську, стискаючи парасолю в правиці, тростину – в лівиці. Анна знову реготнула.

– Згоден. Виглядаю, мов коханець із дешевого водевілю.

– Коханці недолугі й у дорогих водевілях, – Анна ступила кілька обережних кроків, притримуючи поділ сукні з обох боків. – Я сміюся тепер, бо уявила лице Христини.

– Їй, бідолашній, буде не до сміху. Сваритиме. Причому, Аню, чортів перепаде мені. Це ж я тебе не бережу. У грязюці викачав.

– Як тоді, пам’ятаєш, у Межигір’ї. Коли ти мене ледь не втопив.

– А ти лише попросилася закинути вудку з човна, – пригадав Іван. – Як на лихо, клюнуло. Ти сіпнула волосінь, шубовснула через бортик у воду.

– Ти – за мною. Як був, у костюмі. І штиблетах.

– Піджак усе ж скинув. І канотьє.

– Добре, що я вмію триматися на воді. Потім ми пливли за човном, його ж віднесла течія.

Зараз Анна дивувалася сама собі. Обоє змокли, вивалялися в багнюці, затишком і не пахне. Та все одно чомусь лишалися під дощем, ще й згадували кумедні, справді приємні для обох пригоди.

– Ми боїмося йти додому, під Христин гнів, – Вольський ніби прочитав її думки та пояснив поведінку.

– Ти боїшся, – уточнила Анна. – Мене наша мила Христина пальцем не зачепить. Лихим оком не дряпне. І взагалі: викрутить, мов рушника праного, не дасть роздягнутися.

– Треба перевірити. Тримай.

Іван простягнув дружині праву руку. Анна взялася за край парасольки, потім – за чоловіків лікоть. Так, вдивляючись під ноги й далі просякаючи літнім дощем, вони подалися до своєї садиби – четвертої праворуч від початку вулиці.

Спершу Анна не сприйняла рух попереду як щось реальне. Вітер шмагав дощовими струменями, гойдав дерева й кущі, якими щедро заросла Татарка і які не заважали мешканцям, навпаки, додавали затишку, навіть інтиму. Але вже за мить уклякла разом із Іваном – з-за бузкового куща, що розрісся неподалік від їхнього будинку, виступила темна постать.