Читать книгу Життя на карту - Андрей Кокотюха - Страница 9

Правду казала Христина.

Після почутого господар кабінету справді зробився схожим не на комаху-цвіркуна, а на рибину. Холодну, мокру, слизьку, з вибалушеним поглядом. До всього ще й хижу – дивився так, немов збирався напасти і з’їсти слабшого.

Тільки ж він мене недооцінює, і не лише він, переможно подумала Анна.

– Зволите пояснити свої слова? – процідив Харитонов.

– Для того й напросилася вчора до вас на прийом. Про такі справи найкраще говорити з поліцейським у відповідній обстановці.

– Я мав про вас іншу думку.

– Невже? – брови Анни стрибнули вгору. – Яку саме? Б’юся об заклад – не мали жодної, Юлію Марковичу. Для вас, як і для решти, я лише дружина одного з кращих слідчих розшукової поліції. Мила, привітна, невисока на зріст. Голова з порцеляни, у голові – тирса. Ви ж такої думки про жінок?

– Прошу без новомодних емансіпе, – кинув Харитонов. – Моя дружина так само почала читати різні журнальчики. То все йде з Європи. А я завжди знав і казав: Європа – зло, розпуста й різні надмірності.

– Обійдемося без подібних дискусій. Тим більше, вони не стосуються нашої справи жодним боком.

– Нема ніяких наших справ.

– Є. Ви про це ще не знаєте. Але – є. І я прийшла, аби розказати про них. Тому відразу розкрию карти. Мені прикро, не дуже приємно, навіть не дуже годиться говорити в цьому кабінеті такі речі. Виправдовує мене одна-єдина обставина: я любила свого чоловіка. Люблю досі й кохатиму далі. Таким, яким він був. А був Іван Вольський звичайною собі людиною. Пересічною. Хорошою, втім – без особливих талантів. Розумієте?

– Не зовсім.

– Злочини, розкриття яких принесло Іванові славу, просування службовими сходами й посада – моя заслуга.

Анна мовила так просто, що попервах Харитонов не зрозумів почутого. Чекав продовження. Вона мовчала, і нарешті до господаря кабінету почало доходити. Реакція виявилося аж надто дивною. Підскочив, наче знизу сильно вдарила розтиснута пружина. Зробив коло круг столу, широко ступаючи й тим самим знову нагадавши тонконогу комаху. Далі зупинився під царським портретом, уклякнув, подивився на зображення, мовби питаючи поради. Нарешті повернувся на своє місце, але не сів – став за стільцем, стиснув спинку. Ще трохи – замахнеться, пожбурить чи в Анну, чи – об стіну.

Отака метаморфоза сталася менше ніж за хвилину.

– Зараз ви, голубонько моя, хочете сказати: розкривали злочини замість чоловіка? І я мушу в таке повірити?

– Я допомагала йому, – Анна сиділа спокійно, реакція Харитонова несподівано для неї самої додала їй упевненості. – Особливі сищицькі таланти йому приписали борзописці на кшталт Гліба Коваленка. Нема нічого складного в тому, аби розкрити кабацьке вбивство. Один п’яниця загнав ножа в живіт іншому, такому самому. Часто навіть не тікає й не завжди пам’ятає, що зробив і чому. Побутові справи Іванові Вольському, як більшості його колег, давалися легко. Це була його вершина. Проте я вирішила: мій чоловік має право претендувати на більше. Якщо ви зараз скажете: жінкам дуже просто влаштуватися на поліцейську службу, збрешете найперше собі.

– Ще раз, пані Вольська, – жодної більше голубоньки, все зайшло надто далеко, аби можна було віджартуватися чи знизити градус розмови. – Ви прийшли, аби заявити: ваш покійний чоловік, підвищений мною ж до посади мого особистого помічника, розкривав злочини не сам? А без вас Іван Вольський таких успіхів не досягнув би? За життя був нездарою, непридатним до поліцейської служби?

– Так. І не зовсім так.

– Припиніть! – Харитонов ляснув долонею по столу. – Годі вже мене плутати! Морочите голову, знати б пощо! Так, не так, не зовсім так! Чого ви взагалі хочете від мене!

Анна готувалася до подібної реакції. Сиділа прямо, рівно, непохитно. Так стримлять скелі, об які з гуркотом розбиваються хвилі найсильніших морських штормів.

– Я допомагала чоловікові, – повторила вона. – Якщо хочете, якщо слово консультант зрозуміліше вам – нехай. Нездарою Іван у жодному разі не був. Доведеться вам повірити мені на слово: з повним нікчемою я б своє життя не пов’язала.

– Тобто ваш чоловік був не повним нікчемою?

– До слів чіпляєтесь. Я чудово вас розумію, не гніваюся.

– Гніватися? Вам? На мене? – Харитонов тицьнув себе пальцем у груди. – Здається, я здогадався. У вас помутніння від горя. Ви уявляєте себе власним чоловіком, якщо можна так сказати. Ви болісно переживаєте втрату, це сталося у вас на очах, вас неабияк вразило криваве видовище. Ви розгублені, не знаєте, що робити, до кого йти по допомогу. – Тепер він говорив із нею, мов із душевно хворою, яку треба заспокоїти заради власної ж безпеки. – Анно Ярославівно, я дам розпорядження. Вас відвезуть додому. Слово честі, почну клопотатися, шукатиму спосіб, аби вам поклали мінімальну пенсію за втратою годувальника. Повірте, викручуся. Зроблю, що можу. Навіть, – рука лягла на серце, – стрибну вище голови. Тільки нікому більше не заправляйте того, що зараз намагаєтесь довести мені.

– Не намагаюся, – Анна далі зберігала спокій. – Вже сказала. Дуже гарну, мудру фразу почула щойно: стрибнути вище голови. Краще про Івана та його здібності не скажеш. Є люди, і таких більшість, котрі на своєму місці справді не здатні робити більше, ніж роблять. Він працював… служив тією мірою, якою вмів. Генієм, яким його з певного моменту почали вважати, не був. Мені не потрібен геніальний супутник життя. З геніями непросто, Юлію Марковичу. Але там, де в нього не виходило, де він грузнув, я дозволяла собі трошки підказати.

– Чудово, – Харитонов схрестив руки на грудях, поворушив пальцями. – Балакаєте ви густо, наче мережива свої плетете. До речі, плетиво ваше вище всяких похвал. Серветки, зроблені вашими руцями, лежать у мене вдома у вітальні на видному місці. Ваша звичка дарувати рукоділля давно відома, дехто навіть чекає нагоди, я не жартую.

– Між іншим, рукоділля найкраще допомагає думати. Всі кримінальні справи, які зробили Івана знаменитим та піднесли його статус, я розкрила саме за плетивом. Серветка, про яку згадали… То ж була найперша справа, півтора року тому. Позаминула весна. Вбивство Лизавети Романцової, власниці галантереї на Великій Васильківській. Ви, добродію, так були здивовані успіхом слідчого, на якого не покладали надій, що прийшли до нас із візитом. На прощання я й зробила вам подарунок.

– Те вбивство розкрили ви? Знаєте, ми говоримо не про те. Ходимо колами. У таких випадках вимагають доказів. Уважно слухаю, доведіть.

– Справді, так буде правильно. Ви, шановний Юлію Марковичу, обговорюєте вдома з дружиною чи кимось із домашніх службові справи?

– Жодним чином. Поліцейська служба, шановна Анно Ярославівно, взагалі не обговорюється з тими, хто до неї не причетний. У нас забагато секретів.

– Мені б не знати! – вона сплеснула руками. – Іван довго, до останнього тримав усе в собі. Він спершу скнів у канцелярії, перекладаючи запорошені теки з купки на купку. Нарешті ви́ходив собі інше місце в цьому управлінні. Але поміняв він шило на мило. Розписували йому справи, котрі не мали жодних перспектив. Тобто простенькі: там білизну з двору вкрали, там у винну лавку залізли. Нецікаво, словом. Різниці між канцелярським щуром майже ніякої.

– Що я чую! Чоловік плакався дружині в жилетку!

– А хіба гріх? Хіба соромно висловити дружині накипіле, наболіле? Іван розумів: так кар’єри не зробить, далеко з викраденими старими панталонами-кальсонами не піде. Прагнув більшого, щиро прагнув. Та ви самі ж ось сказали: вище голови не стрибнути. Але – стрибнув. Так, з моєю допомогою. Пані Романцовій, жінці сорока трьох років, розкроїв череп грабіжник. Знайшли його за добу. Попався, бо хотів продати її срібний хрестик у трактирі на Подолі. Навіть не продати, обміняти на випивку. Нещасний волав – не вбивця, хрестик на вулиці знайшов. Не повірили. Іванові та історія муляла. Він не міг зрозуміти, чим саме. Не витримав – поділився зі мною. Мовляв, сумнів є, а ось який – хтозна. – Анна захопилася, її оповідь уже нагадувала сповідь, надто довго тримала в собі те, чим давно кортіло поділитися й навіть похвалитися. – Я попросила розказати все детально. Жертва овдовіла за три роки до того, довго не змогла бути сама, завела стосунки з тим, хто ближче, аби не шукати далеко. Молоденький прикажчик Олексій, двадцять вісім років від роду. Щоб укоротити язики пліткарям, незабаром обвінчалася з ним. Він же, молодий муж, підняв тривогу. Він же і вбив, як виявилося.

– Газети писали. З усією повагою, але – не вірю.

– А газети писали про обручку? – Анна пустила хитрого бісика. – Грабіжник нібито стягнув у жертви, до всього, обручальний перстеник. Так заявив згорьований Олексій, причому – відразу, щойно приїхала поліція. Іван, як слідчий, сам прийняв у молоденького вдівця заяву з описом украденого. Мені зайшло в голову відверто поговорити з близькими подругами вбитої. Жінка жінці довірить більше, ніж мужчині, та ще й слідчому з розшукової поліції. Слово за словом – я дізналася, що останнім часом Лизавета з молодим чоловіком не дуже мирилася. Нібито він тягав гроші з каси, вештався по ресторанах, навідував дорогих повій. Знаєте, не тих, із Ямської чи Нижнього Валу. Навіть не хрещатицьких. Є такі дами з вищого світу, нудяться, хочуть пригод, заразом підробляють. Пустила Івана по такому сліду, хай би там як це не прозвучало зараз. Він знайшов даму, я з нею побазікала. Все підтвердилося. Гулякою був Олексійко.

– Це нічого не значить, – відрубав Харитонов. – Таких повно. Не всі вони вбивають власних дружин.

– Юлію Марковичу, ви ж знаєте: він убив. Навіть знаєте, як Іван Вольський довів його провину. Не знаєте лишень: викрила вбивцю я. Поділилася з чоловіком думками. Він зробив, як сказала. І вперше від часу служби став знаменитим, його нарешті помітили. Обручка, пане Харитонов, обручальний перстеник. Грабіжник міг забрати все, що завгодно. Крім того, чого жертва не мала, – вперше не лише за час візиту, а взагалі відтоді, як сталося горе, Анна всміхнулася. – Лизавета Романцова незадовго до загибелі зняла обручку з пальця. Перстеник обтяжував жінку, як і той відверто невдалий шлюб. Вона одружилася, аби не бути самою. І нікуди від самотності не поділася. Це мені повідала дуже близька пані Романцовій людина. А я звела все докупи, на пальцях пояснила Іванові. Могла помилитися. Та бачте – висновки правильні.

Поки вона говорила, Харитонов пустив спинку стільця, слухав, походжаючи й заклавши руки за спину. Так поважний професор слухає студента, якому, попри старання, вже виніс вирок і не має наміру ставити належну оцінку. Є на те свої причини.

– Саме таким був хід думок пана Вольського, – визнав, щойно Анна скінчила. – Виявляється, він виклав мені хід ваших думок. Ви вперто хочете, аби я в це повірив. Прийняв факт, що дружина розкривала вбивства замість чоловіка, аби зробити останнього знаменитим. Ви ж задля цього прийшли, у такому намагаєтесь мене переконати? Чи ні?

– Погано виходить, – визнала вона. – Бачу й чую, не ймете мені віри. Не надто переконлива й красномовна.

– Аж ніяк, – кивнув Харитонов. – Але з поваги до Івана Дем’яновича, Царство Небесне, – він осінив себе хрестом, – і до вас особисто, Анно Ярославівно, припущу на мить: усе так, як ви кажете. Питання: для чого ви прийшли з цим сюди, пощо принесли це мені? Задля компрометації покійного чоловіка? Навряд. Довести, що в нас, у розшуковій поліції, служать бовдури? Не думаю. Вольський справді зробився за короткий час знаменитістю, проте він був не найкращим, одним із кращих. Є посередності, не без того – вони, на жаль, всюди є. Нам, та де – мені особисто буде його бракувати. Тільки ж, голубонько моя, розшук не зупинився, люди працюють, знають свою роботу. Незамінних нема. Наприклад, з хвилини на хвилину чекаю на свого нового помічника. Прислали замість Вольського, святе місце не спорожніє. Тому, вибачте, мушу просити вас відкланятися та йти.

Анна повільно підвелася. Її пальці вчепилися в сумочку, сильно стиснули защіпку.

– Я прийшла, бо готова замінити Івана, – мовила, дивлячись у вічі співрозмовнику. – Для того й відкрилася вам. Мені далі треба на щось жити. Я хочу бути потрібною. Я стану в пригоді. Ви не пошкодуєте, Юлію Марковичу, – дихання зробилося частішим. – Не пошкодували жодного дня відтоді, як блискуче, справді блискуче завершилася справа Лизавети Романцової. Ви пишалися слідчим Вольським, так само зможете пишатися мною!

– Перепрошую, а ви – хто? – Харитонов двома широкими кроками скоротив між ними відстань, навис над Анною. – Припустімо, вам удалося мене переконати. Не переконали, але припустімо. Вдова слідчого Вольського надалі розкриватиме злочини замість моїх підлеглих? Дорослі, грубі, переважно не обтяжені світськими манерами чоловіки слухатимуться вас? Або, може, ви хочете стати першою в Києві, цілій губернії, навіть цілій державі жінкою-поліцейським? Сищицею – чи ким там себе назвете? – Він відступив, трохи заспокоївся, попустився, заговорив, мов до примхливої підлітки: – Ви просите неможливого й самі, бачу, зрозуміли це. Про всяк випадок попереджаю, дуже делікатно попереджаю: спробуєте понести подібну байку в якусь із газет, урядових, чи того гірше – бульварних, матимете неприємності. Прикро говорити таке молодій жінці на десятий день після того, як вона втратила чоловіка, та все ж мушу.

Анна відчувала – треба щось сказати.

Не мала слів.

Та й сили, накопичені навмисне задля цього візиту, враз вичерпалися.

– Ви навіть не хочете почути, за що Івана вбили?

– За гроші, – відрізав Харитонов. – Є пояснення, під яким ви вказали: з ваших слів написано правильно. Хіба не ви розповіли, як нападник вимагав гроші на бочку? Потім ваш чоловік вирішив захищатися, захистити також вас. За що й поплатився. Того, хто це зробив, шукають і, повірте, неодмінно знайдуть. Розкриття злочинів проти поліцейських для колег є справою честі.

– Юлію Марковичу…

У двері постукали.

– Прошу, прошу! – вигукнув Харитонов аж надто голосно.

До кабінету зайшов опецькуватий пан у синьому мундирі, лисуватий, з короткими бакенбардами й підкрученими вгору напомадженими вусами.

– Маю честь, – кивнув, стукнувши каблуками. – Я невчасно, Юлію Марковичу?

– Навіть дуже вчасно! Гостя вже йде!

Харитонов узяв Анну за лікоть. Вона випручалася, підхопила скручену хустку зі столу. Зіжмакала, сховала в кулачку.

– На все добре, – мовила сухо.

– Але дозвольте рекомендувати, – тепер Харитонов додав урочистості. – Лев Максимович Градов, дійсний титулярний радник. Той самий, хто вимушено замістить покійного Івана Дем’яновича. Відряджений спеціальним приписом із Москви.

– Навіть так? Чому не з Петербурга? – вирвалося в Анни.

– З ким маю честь? – поцікавився гість.

– Вдова вашого попередника, пані Вольська. Клопочеться про допомогу, і ми, звісно, не лишимо в біді. Я особисто піду по інстанціях і…

– Пусте, – зупинила його Анна. – Забудьте нашу розмову. Нічого не треба робити, нікуди не варто ходити. Житиму, як жила. До побачення.

Оминувши московського гостя, втративши всякий інтерес до Харитонова, вона підійшла до дверей, взялася за ручку.

– Хвилиночку.

– Так? – вона озирнулася на Градова.

– Мені вас не назвали.

– Боже, от я віслюк! – Харитонов сплеснув руками. – Ще раз тисячу вибачень! Вольська, Анна Ярославівна, прошу любити й жалувати!

– Дуже приємно, – тон і загалом вигляд Градова свідчили про зворотне. – Звольте почекати мене трошки, пані Вольська. Така нагода, бо я до вас збирався.

– До мене? Додому? Нащо?

– Справа незначна, Анно Ярославівно. Не вважайте за труд, почекайте, коли вже прийшли. Недовго. Це позбавить вас від мого візиту. Навряд чи ви готові приймати вдома гостей, таке горе.

Очі Градова їй не сподобалися навіть більше, ніж погляд Цвіркуна.