Читать книгу Життя на карту - Андрей Кокотюха - Страница 12

Чорна кава, щедро розбавлена не молоком – густими вершками.

Такий колір мала парусинова піджачна пара, у яку перевдягнувся гість. Піджак і штани виглядали десь на розмір більшими, ніж треба. Але Анна не раз бачила Коваленка у різну пору року, за різних обставин, у різних товариствах та різному вбранні. Одяг на репортерові завжди висів, мов на вішаку.

Забави ради Анна якось посушила трохи голову над цією простенькою загадкою, і відповідь не забарилася. Одяг висів на чоловічих фігурах лише у двох випадках. Огрядний добродій може в такий спосіб приховувати черевце, аби виглядати на людях елегантніше. Або природа наділила власника одягу худорлявою статурою, і навіть найвправніший кравець із Подолу не наважиться пошити штани в обтяжку. Не кажучи вже про популярні віднедавна крамниці з готовим одягом – товстунам там простіше щось надибати собі, аніж худим та мізерним.

До останніх Христина ставилася з дивною сумішшю зневаги й жалю. Відразу обзивала чахликом. Рідше – в очі, частіше – поза очі, залежно від статусу, ще й кривила при цьому губи. Поруч із огрядною, широкою в кістках грудастою молодицею з Полтавщини всякий худий мужчина здавався таким собі коником-стрибунцем і навіть губився на її фоні. Любила Христя Попович високих, бажано – огрядних, і дуже бажано – з гарним апетитом. Для неї саме тут крилася головна чоловіча чеснота. Звідси – жаль до кістлявих: вважала їх нещасними, бо їжа не затримується в їхніх шлунках. Виходить, мов із качки, так примовляла постійно і щиро вважала худих слабенькими. У всіх розуміннях цього слова.

Анна не надто забивала собі голову властивостями інших, крім Івана, мужчин. Але мала свою натуру, яка вимагала звертати більш пильну увагу на тих, хто частіше крутиться поруч. Репортер Коваленко до таких належав, відколи поліцейський слідчий Вольський перетворився на зірку київського розшуку. Через те Анна знайшла спосіб дізнатися про Гліба більше.

Тридцять три роки, корінний киянин, з родини різночинців, батьки померли, коли була холерна епідемія. Їхній будиночок біля Кадетського гаю спалили за рішенням міської влади, бо інакше витравити холеру не могли. Восьмирічного Гліба забрала бездітна тітка, материна сестра, яка жила з чоловіком на Саперній слобідці. Хлопчина справді вдався від природи худим, часто хворів, тож не надто заможні родичі заледве не здмухували з нього пилинки, аби не підхопив чергової болячки. Забагато грошей забирали лікарі.

З якогось часу підліток усвідомив: треба гартувати своє тіло хоча б задля економії, аби клопотів із ним було менше. І почав займатися гімнастикою, не пропускав хрещенського купання, брав участь в аматорських запливах через Дніпро, опанував французьку боротьбу. Тож Христина помилялася: Коваленко, може, й здавався чахликом, але зовсім ним не був.

Не меншою мірою, а навіть більш ретельно ставився він до своєї роботи.

У газетах спершу публікував фейлетони. Вони сподобалися, Гліб мав гострий язик і не менш гостре, спритне перо. Описував київський побут і звичаї, дедалі частіше його стало привертати міське дно й усе, що з ним пов’язане. Через те шлях кримінального хронікера був для Коваленка лише питанням часу.

Професія не лише зобов’язувала, а й змушувала спритного газетяра чіплятися до сищика й набридати йому, а ганяти репортера було марно. Анна вважала себе раціональною людиною. Розуміла: всяка гучна публікація про черговий успіх її чоловіка додавала йому не лише професійної ваги. Дружина щиро хотіла його службового й статусного зростання. І разом із тим надто наближати до нього таких, як Коваленко, не квапилася. Обставини не дозволяли. Рано чи пізно можна втратити пильність, і репортер буде одним із перших, якщо не найпершим, хто опублікує сенсаційну новину: без допомоги жони знаменитий сищик не зробився б таким знаменитим.

Але десять днів тому все помінялося.

Готуючись прийняти несподіваного гостя, Анна тим часом теж перевдягнулася. Жалобну сукню, призначену на вихід, поміняла на більш затишну та звичну вдома – простеньку, сіру. Чорну мереживну стрічку у волоссі лишила. Трошки подумавши, вирішила переміститися в сад. Там, углибині, ще Іванова бабуся облаштувала невеличку затишну альтанку. Поруч – подібна до кругленького пенька металева грубка, спеціально пристосована, щоб варити варення.

Лише два тижні тому, а здавалося – в іншому житті Христина чаклувала тут, перемішуючи дерев’яною ложкою в мідній мисці приварену, ледь закипілу полуницю. Власної не мали, хазяйська помічниця носила ягоди з базару. Зате перші червневі вишні вродили в їхньому саду цьогоріч рясно, були обірвані, чекали своєї черги – але не до варення тепер. Коли Христя нарешті взялася до роботи, частину ягід довелося викинути, частину відібрала для наливки. Переварювала, що лишилося. І так виглядало, дуже соромилася з того, що в домі горе, а вона з варенням вошкається.

Анна навіть не стрималася, завважила: не переймайся, мовляв, роби, що мусиш. Жити далі треба, не лягати ж усім тут і не помирати повільно. Лиш після цих слів Христину попустило.

Зараз вона саме зладнала самовар. Поставила дві порцелянові чашки, у центрі столу – кришталеву розетку, полуничного конфітюру наклала з гіркою. Рипнула хвіртка, і з’явився Коваленко, – піджачна пара, солом’яне канотьє, штиблети, з яких навіть устиг витерти вуличну пилюку, – Христина зустріла його сердитим поглядом. Не пробачила нахабного обману й навряд колись подарує. Анна занадто добре вивчила характер помічниці, аби дати Глібові шанс здобути її прихильність. Вирішила за краще не зважати, навіть усміхнулася стримано, запросила жестом:

– Сюди проходьте.

Коваленко на ходу зняв канотьє, поправив долонею йоржик стриженого волосся.

– Якщо вас, милі дами, образив мій маскарад – прошу пардону.

– Підлиза, – не стрималася Христя. – Проліз у чужий дім гадюкою…

– Вужем, – Гліб миролюбно виставив уперед руки. – Гадюки отруйні змії. Боюся їх аж бігом. Вужі – ні, молочко полюбляють.

– Еге. Слизькі однак, хоч вуж, хоч гадюка. Та все воно зветься гадиною, – Христина й не збиралася вгамуватися.

Анна легенько ляснула в долоні.

– Годі. Я запросила людину на чай з варенням. А ти апетит відбиваєш.

– Ох, дала б я йому варення…

– До-сить! – Анна піднесла голос.

Вираз обличчя був ще красномовніший. Христина зашарілася, опустила очі, пальці пройшлися кутиками фартуха. Коваленкові стало такту замовкнути й не гарикатися. Анна мовчки кивнула на лавку, він кивнув у відповідь, умостився.

– Подбаю про вас, – Анна підставила чашку під краник самовара. – Трав’яний, чебрець із м’ятою. Хоча, якщо вам краще кава…

– Не клопочіться. М’ята з чебрецем – те, що треба.

Тонкий струмінь потік із самовара.

Зрозумівши, що її тут не треба, Христя розвернулася, погано приховуючи образу. Анна знала: не на неї. Дівчина ображалася на всякого, крім, звісно, покійного вже Івана, хто вільно чи мимоволі зазіхає на її суверенне право дбати про свою королівну.

– Строга, – завважив Коваленко.

– Вам краще помиритися.

– Так я ж не проти. Вовком дивиться. Гляне – і все, замість мене купка попелу.

– Не жартуйте. Якщо ви не друг Христини, то ворог. Третього не дано.

– Отак категорично?

– Максималістка. Не сприймає іншого.

– Мені треба з нею дружити?

– Якщо хочете моєї дружби, – Анна закрила самоварний краник, підсунула другу налиту чашку до себе. – Ви ж задля цього влаштували маскарад?

– Ще раз вибачте. Лише десятий день після… – Гліб не закінчив фрази, відпив чаю. – Смачно.

– З варенням смачніше. Куштуйте, Христя старалася.

Коваленко наклав собі срібною ложечкою з розетки на маленьке блюдце, пригостився.

– Старосвітська домашня атмосфера. Ніби нічого й не сталося.

– Так поясніть машкару, – легко натиснула Анна.

– Ви вперто не хотіли зі мною зустрічатися. Вирішив зацікавити в такий ось, не надто звичний спосіб, – репортер з’їв іще ложечку.

– Вам удалося. Зацікавили. Навіть уявити не можете, як вчасно. Відкрили мені несподіваний бік вашого таланту.

– Тобто?

– Лицедійство. Перевтілення. Так поводяться справжні поліцейські агенти.

– Кримінальному репортеру без цього теж не можна. Як інакше зливатися з середовищем?

– Маєте чималий досвід, – Анна не питала, твердила.

– Біда навчить. Тобто, – Коваленко відразу виправився, – не так біда, як потреба. Без таких кунштюків моя писанина – лише писанина, не більше.

– Гаразд, – Анна відсунула недопиту чашку, надто різко, аж хлюпнуло через край на стіл. – Не важливо тепер, чому вам так припекло звернути на себе мою увагу. Зараз важливішим є інше: ви, повторюся, нагодилися дуже вчасно. Навряд чи відмовите в проханні.

– Не відмовлю, – запевнив Гліб швидко.

– Навіть не знаєте, про що мова.

– З вами і для вас готовий на все.

– Чудово. Ви допоможете мені знайти вбивцю мого чоловіка.

Ляп!

У той момент Коваленко саме підносив до рота повну ложечку.

Рука здригнулася, гойднулася.

Полуничне варення розтеклося по лівій холоші неохайною плямою.