Читать книгу Самсон і Надія - Андрей Курков - Страница 10

У ніч на суботу шепіт червоноармійців Самсона не турбував. Почув він тільки скаргу Федора на те, що він за мамою сумує і що без його селянських рук мамі з землею не впоратися.

Ну а вранці через брудне віконце до спальні сонце заглянуло, підкресливши своїми променями і те, що шибки брудні, і загальний безлад, за який батьки, якби були живі, вишпетили б Самсона по повній. Жваво й радісно закаркали надворі дзвінкі київські ворони.

Вийшовши до вітальні, Самсон подумав, що червоноармійці ще сплять, бо було тихо. Взяв у комірчині віник із совком, підмів спальню.

Тут із коридору чемний у двері стук почувся.

Проходячи до виходу, зауважив Самсон, що гвинтівок під стіною немає.

Відчинив незамкнені двері.

– Ось, усім мешканцям сказали «указівку» роздати, – сунула йому в руки вдова двірника жовтуватий папірець. – А ще сьогодні суботник для обов’язкового прибирання з вулиць сміттєвих заметів! О десятій ранку.

Новина про суботник не могла затьмарити гарного, сонячного настрою. Але ось «указівка», надрукована з економією друкарської фарби, змусила задуматися.

«Громадяни жителі, з 22-го березня цього року по місту Києву буде проводитися реквізиція зайвих меблів для облаштовування радянських установ. Реквізиція буде проводитися червоноармійцями і представниками губвиконкому в присутності уповноважених будинкового комітету. Замість меблів буде виданий документ, який підтвердить список реквізованного з печаткою і підписом.

Не підлягають реквізиції необхідні для проживания меблі з розрахунку: стілець і ліжко на кожного члена сім'ї або мешканця, одна шафа, один обідній і один письмовий стіл на сім'ю. Кухонні меблі, не згадані вище, реквізиції не підлягають.

Голова губвиконкому, факсимільний підпис, печать».

Перечитавши «указівку» двічі, Самсон вирішив провідати письмовий стіл батька та обережно увійшов до кабінету. Червоноармійців уже не було, але матраци з постільною білизною скособочено лежали на підлозі, та й речі їхні так само тут валялися. І запах їхній стояв непорушно, як стовп, – дивна суміш із затхлості, тютюнового диму та машинного чи збройового мастила.

Насамперед Самсон перевірив верхню шухляду столу. Бляшанка лежала на місці, як й інші папери та їхній сімейний паспорт. У нижній шухляді панував колишній порядок – німецький тримач олівців ліворуч, оплачені старі рахунки поряд із ним, несплачені старі рахунки правіше.

Витягнув Самсон несплачені рахунки, погортав. Усі вони стосувалися 1917 року. Тут і від київського водогону, і від електростанції, і від магазину мінеральних вод, який давно закрився, і за окуляри з кістяною оправою, і від аптекаря за живильну мазь для п’ят…

Поклав він рахунки на місце, витягнув із глибини столу пляшечку з маззю «Лаинъ». Батько нею лікував екземи на ногах. Покрутив у руках, поклав назад і шухляду засунув.

Нахилився над столом, відчинив вікно, бажаючи вивітрити трохи червоноармійський дух. До батьківського кабінету ввірвався гучний і балакучий вуличний гамір, незвичний для суботи. По той бік Жилянської двоє літніх добре одягнених чоловіків намагалися відколювати від їхнього сміттєвого замету краї – один лопатою, а другий – короткуватим ломом.

«Суботник!» – згадав Самсон і причинив вікно, але не повністю, щоб кабінет і вулиця могли обмінятися повітрям.

Убравшись у найнепоказніший одяг, він спустився вниз, де сусід Овецький якраз отримував від вдови двірника великий важкий лом.

Самсону дісталася вугільна лопата, не надто зручна для розбивання заметів. Але вибору не було. По всій Жилянській стояв весняний гамір. Сонце на подив непохитно трималося на небі та підточувало своїми променями мерзлі замети. По бруківці проїздили то автомобілі, то екіпажі та вози. Візники матюкалися, коли під копита їхніх коней летіли шматки брудного льоду та чорного снігу. Мороз, що раніше зберігав замерзлий сморід безладно перезимованого міста, відступав, а значить повітря наповнювалося сміттєвим смородом. Але наповнювалося ним воно повільно, і люди встигали звикати до запахів кислого квасу та торішньої цвілі, а потім і до інших запахів, і жоден із долучених до повітря запахів не змушував городянок занудьгувати за трояндами на дачі та перекинуті пудреницями. Вони також старанно дробили замети біля своїх будинків і, здається, навіть раділи можливостими вихідної, суботньої фізичної праці, яку вже оголошувано кілька разів «святковою», хоча Самсону так і не вдалося для себе визначити, чи може фізична праця бути святковою і, якщо може, то як її треба правильно святкувати?

За п’ятдесят аршинів у напрямку Кузнецької біля чималого замету працювали кілька жінок, і ось вони працювали дійсно святково, майже пританцьовуючи. Самсон поглядав у їхній бік щоразу, коли долинали до нього крізь інший, ближчий шум, веселі, завзяті голоси.

Іноді повз них проходили червоноармійські патрулі, які зупинялися ненадовго біля кожного розбираного замету, оглядали учасників суботника, між собою крізь вуса та чорні зуби коментували або жартували, про що говорив іноді сонячний, а іноді й зловтішний блиск у їхніх очах. При появі патрулів суботник, звичайно, прискорювався, і навіть слабосилий сусід Овецький, якому за статурою належало б тримати в руці скоріше віник, ніж лом, приступав до розбивання замету з новими силами.

Черговий патруль висловив жестами й хитанням голови невпевненість у тому, що для Самсона та його сусіда цей день закінчиться перемогою.

Із заздрістю подивився Самсон знову вдалину, у бік Кузнецької, на веселий жіночий суботник, біля якого вже й замету майже не було. І тут здалося йому, що серед дзвінкоголосих суботниць він упізнав Надію.

Опустив він лопату на кругляк і вирішив пройтися, перевірити, чи не обдурили його очі.

І дійсно, там виявилася Надія, а сама будівля, біля якої дівчата сміттєвий замет прибирали, була не чим іншим, як радянською статистичною установою, де вона працювала.

– Ну як у вас? – поцікавилася вона привітно, упізнавши прибульця.

– Мучимося, – зізнався Самсон. – Нас же тільки двоє, навіть двірничка не вийшла на допомогу!

– А ми допоможемо! Ми такі! – пустотливо вигукнула Надія й озирнулася на подруг. Ті закивали.

Повернувся Самсон до свого дому в супроводі розохочених суботньою працею красунь. Замиготіли в руках у них лопати – новенькі, сталеві. Сусід Овецький навіть відійшов і вирішив відсапатись, а Самсон узяв у нього лом і заходився встромляти його важким вістрям у замет. Робота загорілась. І в вікні першого поверху з’явилося здивоване обличчя вдови двірника. І на обличчі її засвітилася усмішка, добра, привітна.

– Що ж це вас так мало вийшло? – запитала, не припиняючи роботи, Надія.

– Так нас тут мало! Гузєєви з третього поверху ще на початку лютого в Одесу поїхали, а дружина сусідова дитину няньчить, – відповів Самсон.

– Отож, ви ж мешканці, а в нас – установа, людей багато! Ой, подивіться! – раптово відволіклася вона, дивлячись за спину якогось хлопця.

До їхнього замету жвавим кроком підійшли, голосно й весело перемовляючись своєю мовою, четверо китайських червоноармійців. Вони жестами попросили дівчат-суботниць відійти, скинули з плечей гвинтівки й заходилися наносити замету відчутні багнетні удари. Розкришивши верхню частину мерзлої гірки, вони привітно помахали руками й пішли собі.

Роботи тепер залишалося небагато. Розібравши замет ущент і його осколками встеливши всю бруківку, розійшовсь їхній суботник по домівках. Тільки Надія та Самсон виявилися запрошеними до вдови двірника на чай. Вона їх просто з вікна покликала. А після чаю запропонував Самсон дівчині в Купецький сад прогулятися. Вона охоче погодилася, тим більше, що сад лежав просто на її щоденній дорозі з дому на роботу й назад.

Сонце вже сховалося за хмари, але повітря ще було теплим. Два трамваї стояли на трамвайному кільці колишньої Царської площі. Біля них галасував натовп, який бажав стати пасажирами. На сходах, що ведуть до панорамного майданчика та до літнього театру, було людно. Самсон у гімназичному пальті – після чаю він забіг додому, щоб перевдягнутись, – і Надія в своєму каракулевому кожушку опинилися в цій розгуляній юрбі наче серед споріднених душ, які радіють сонячній суботі.

– Дивно, як тут не відчувається історії! – сказала раптом дівчина.

– Якої історії? – уточнив Самсон.

– Тієї, яка зараз змінює світ! Не відчувається війни! Але ж наша армія зараз готується до вирішального бою! Проти всіх ворогів! Розумієте? – вона подивилася допитливо на хлопця.

Самсон кивнув.

– Я про ворогів розумію, – сказав він. – Але ось червоноармійці, які в мене на постої, за селом тужать, за землею! Не можна так багато людей від землі відривати…

– Так, у селян зараз думки тільки про майбутні посіви, – погодилася Надія. – Але саме це й має змусити їх перемогти ворога! Щоб швидше додому повернутися! Робітники теж хочуть повернутися на заводи і в сім’ї! Це нетерпіння перемоги має нам допомогти!

Самсон зітхнув. Вони підходили до краю оглядового майданчика. Відчувалося наближення сутінків, і ті, що гуляли в парку, повертали вже назад до сходового спуску біля колишніх купецьких зборів. Коли вони з Надією зупинилися на краю майданчика, поруч уже нікого не було.

– Ви свій будинок звідси бачите? – поцікавився Самсон.

– Ні, – похитала головою Надія. – А бачите, як красиво дим із димарів іде?

– Бачу! – відповів Самсон.

– Мені так подобається, коли взимку повітря пахне пічним димом! – мрійливо мовила Надія. – Але для цього треба на дачі їхати, там це повітря таке чисте! А ще недавно дим із димарів стовпчиком здіймався, і ніби небо ці стовпчики підпирали! А тепер його відразу вітром звіює!

– Ну так раніше вугілля палили, а вугільний дим – він щільніший, стійкіший, – пояснив Самсон. – Тепер ось дровами топлять, а подекуди навіть книгами! А дров’яний дим – він легкий, безформний. Його найменший подув вітру звіює!

– Ой! Ліхтарі засвітилися! – зраділа Надія та показала рукою вниз, на вуличні вогники Подолу. – Цікаво, як тепер електрику для ліхтарів отримують?

– Теж із дров, – посміхнувся Самсон. – Тільки дров не дуже-то вистачає! Товариш із електростанції скаржився, що запаси закінчуються! Ну от як закінчаться дров’яні запаси, то й згаснуть ліхтарі!

– Ну ви й скажете! – махнула рукою Надія. – Стільки лісів навколо Києва!

– Так, лісів багато, а лісорубів немає, їх в армію мобілізували!

– Нічого, треба буде – оголосять суботник, видадуть кожному по сокирі й на дев’ятнадцятому трамваї в ліс повезуть! – впевнено сказала дівчина.

– І вам видадуть?

– І мені видадуть? Чим я гірша! – Вона обернулася до Самсона й обдарувала його самовпевненою усмішкою. – Ой, я ж забула! – нахилилася вона до своєї сумочки, що висіла на зігнутому лікті. Розкрила її, витягла з хрускотом щось, загорнуте в газету. Розгорнула, і в руках у неї виявилося щось дивне, схоже на якусь випічку, що скоріше за все нагадувало хліб у вигляді молотка. – Ви, Самсоне, більше солодке любите чи солоне? – запитала вона.

– Солодке, – зізнався хлопець.

Надія відламала «ударну» частину булки-молотка, а собі залишила «ручку».

– Нам «Червона пекарня» для суботника в подарунок спекла! Теж у свій суботник! У молотковій частині – повидло сливове, а в ручці – тушкована капуста! – засміялася вона.

Надія смачно відкусила свій шматок булки, і очі її засвітилися радістю. Самсон обережно свою частину булки теж відкусив, але за один укус до повидла не добрався.