Читать книгу Самсон і Надія - Андрей Курков - Страница 13

– Надійка про вас розповідала, – всміхнувся при рукостисканні Трохим Сигізмундович, невисокий, трохи сутулий чоловік років п’ятдесяти, з животиком, заарештованим жилеткою, одягненою поверх білої сорочки, і з накинутим на плечі пледом. – У нас із донечкою дуже довірчі стосунки! Проходьте! Милочко, постав чаю! – це він уже крикнув дружині, яка тут же вибігла з кімнати, щоб виконати доручення.

Батько Надії посадив Самсона на м’який стілець, сам сів на канапу поряд.

– Вона ось-ось з’явиться, наша Надійка. До тітки побігла, тітонька тут поруч живе!

Відчуваючи за відсутності Надії обережну дистанцію з її вперше зустрінутими батьками, Самсон зволікав із розмовою. Однак розумів, що мовчати неввічливо.

– Холоднувато у вас, – він роззирнувся на всі боки в пошуках грубки. Побачив її в протилежному кутку, вибудувану стовпчиком і вкриту смарагдового кольору кахлями.

– Невже у вас тепліше? – здивувався Трохим Сигізмундович і закинув на ноги бічні краї накинутого пледа. – Ми майже звикли! Але весни чекаємо з нетерпінням!

– Не тепліше, – Самсон зіщулився, потер долоні одна об одну, немов бажаючи їх нагріти, глянув на двері, у які вийшла послана поставити чай господиня, – але весна ось-ось буде! Недарма в місті вже й сміття прибирають.

Батько Надії закивав.

– У вас дача є? – запитав.

– Дача? – здивувався запитанню Самсон. – Була, під Васильковим… Навіть не знаю, що там тепер!

– Давно не їздили?

У Самсона стислося серце. З жахом він подумав, що про літнє родинне гніздо, яким була протягом солодких років його дитинства їхня дача, він уже років зо два не згадував! Та й від батька про неї не чув після того, як удвох вони залишилися. Пригадалася тут довга дорога туди кінним екіпажем, татові списки необхідних на літнє переселення речей, галочки навпроти кожного упакованого предмета. Господи, невже начебто таке недалеке минуле може здаватися таким далеким, наче вичитав із книг, а не своїм власним?

– Давно, – Самсон кивнув.

– Щось ви посмутніли, юначе, – Трохим Сигізмундович співчутливо заглянув в обличчя гостя. – Чи розграбували її, вашу дачу?

– Навіть не знаю, що там, – зізнався Самсон і почув у власному голосі немов сльози за минулим.

– Нічого, як усе заспокоїться, поїдете, подивитеся! Океан ось може місяцями штормити, а потім усе одно настає штиль, мертву рибу на берег викидає, природа очищається і відпочиває.

Самсон посміхнувся. Мама Надії внесла чайник, заходилася накривати на стіл. У коридорі зацокали про дерев’яній підлозі каблучки, і до кімнати заглянула Надія в каракулевому кожушку та з теплою хусткою на голові.

– Гості? – здивувалася вона, блиснувши очима на Самсона. – Якби я знала, я б раніше прибігла!

– Та я без попередження, – почав виправдовуватися Самсон. – Хотів новиною поділитися!

– Якою новиною? – Вона зняла хустку, повісила її акуратно на спинку стільця, розстебнула кожушок, присіла.

– На службу став, – повідомив хлопець.

– Не може бути! – сплеснула ручками дівчина. – І куди?

– До міліції, Либідський відділок.

– О! Так це у вас там поруч, на Тарасівській! І ходити на службу далеко не треба! – вона всміхнулася.

– На Тарасівській? – повторив батько Надії. Обернувся до дружини, що вже наповнювала чашки чаєм. – А пам’ятаєш, ми туди до Савельєвих у гості ходили?

– Не до Савельєвих, а до Трушкіних, – поправила дружина. – Савельєви на Назар’євській жили, а Трушкіни біля Маріїнського притулку, на Паньківській.

– Ах так! – закивав глава родини. – Усе я завжди плутаю!

Із пледом на спині перекочував Трохим Сигізмундович за стіл. Усі розсілися дружним колом.

Самсон, бачачи, що до чаю нічого не запропоновано, відчув легкий голод. Але тут зашуміло щось у його голові. Немов птах, ляскаючи крилами, спробував крізь оголену вушну раковину й крізь пов’язку всередину, в голову влетіти. Затулив він праву скроню долонею, звернувши на себе увагу і батька, і матері Надії.

– Рана не зажила ще? – співчутливо запитав Трохим Сигізмундович.

– Іноді болить, – відповів Самсон, опускаючи руку й ніяковіючи.

А тут знову шум почув і ніби озирнувся в пошуках того, хто цей шум виробляв. І знову зловив на собі збентежений від цікавості погляд господині.

І на фоні цього незрозумілого шуму прозвучали голосно, немов не поруч, а просто всередині його голови два постріли, від чого він підхопився й чомусь до вікна кинувся. Виглянув на вулицю з висоти другого поверху, не бачачи на ній ніякого руху і взагалі нікого.

– Ви чули? – запитав Самсон, ні до кого конкретно не звертаючись.

– Що чули? – уточнив батько.

– Постріли!

– Не було, – відповіла Надія стурбовано. – Я не чула.

У голові Самсона продовжували нагромаджуватися шуми, важко зрушили поруч меблі з протяжним скрипом по дерев’яній підлозі. Він уже почав здогадуватися, звідки все це чує. І від цього зробилося йому страшно, страшно й незручно перед сім’єю Надії.

– Вибачте, мені треба бігти! – Він повернувся до вікна спиною, подивився на двері в коридор і пройшов туди поспішним кроком. Зістрибнув по дерев’яних сходах до виходу з будинку. І по вулиці дійсно побіг, відчуваючи в ногах і силу, і втому, і намагаючись не наступати на розкидані по бруківці мерзлі окрушини сміттєвих заметів, із якими, схоже, суботник напередодні боровся по всьому місту. Після декількох хвилин бігу він зменшив мимоволі крок, відчув, що навалюється на його плечі тягар, якого йому не знести. І тут побачив попереду на узбіччі прольотку з візником. Застрибнув.

– Жени до міліції на Тарасівську! – крикнув нерухомому телепню, що сидів на передній лавці.

Той, у шапці з опущеними вухами, обернувся, і побачив Самсон його ворожі очі, і скривлений рот, і рідкувату борідку.

– Не поїду! – прошипів він. – Я свою гніду вашими талончиками з печаттю не нагодую! Мені на овес треба працювати!

Витягнув Самсон із кишені пальта «керенку»-сороковку. Товста кисть візника висунулася з довгої труби широкого рукава мішкуватої, у безлічі складок, підперезаної червоним поясом темно-синьої чумарки, вихопила «керенку», і тут же немов плечі у візника піднялися, а насправді підвів він тільки праву руку та шмагонув свою гніду, прикрикнувши: – Но! Но!

І застукали колеса дрожок по бруківці, а Самсон, намагаючись відсапатися, роззирався на всі боки і вперед теж заглядав.

Коли тільки закричав візник: «Тпру!», натягнувши поводи, а коняка ще не зупинилася, зістрибнув уже Самсон на дорогу й у відчинені двері міліцейської установи забіг. І відразу по сходах нагору, перехоплюючи лівою рукою червоні перила. Зупинився біля дверей кабінету, який йому Найден визначив. Перед його столом ниць червоноармієць лежав. Праворуч, на підлозі, спершись спиною об низ крісла, лежав сам Найден, прикриваючи долонею рану над серцем, через яку верхня частина френча потемніла, наситившись кров’ю. Два червоноармійця, які стояли чомусь бездіяльно зліва, покосилися на Самсона. А він кинувся до Найдена.