Читать книгу Самсон і Надія - Андрей Курков - Страница 7

Нічний Київ, яким він повертався додому з Подолу, нескінченно вразив і налякав Самсона. Якщо, проводжаючи та слухаючи на ходу Надію, він легко жартував і навіть побіг по Хрещатику за трамваєм, що віз замість пасажирів якісь мішки з червоноармійською охороною, пообіцявши Надії зупинити його та переконати трамвайника та солдатів довезти їх хоча б до Думської площі, то легкість змінив страх, як тільки за дівчиною зачинилися зелені парадні двері двоповерхового будинку на Набережно-Микільській. Ще до Олександрівської площі він дійшов спокійно безлюдними, страшними своєю раптовою порожнечею вулицями. А як тільки ступив на Олександрівську, то над головою пролунав рушничний залп, і Самсона пригнуло до бруківки так, що він мало руками її не торкнувся. Визначити, звідки цей залп донісся, Самсону не вдалося. Згадав він слова лікаря Ватрухіна про те, що вушна раковина, звільнена від вуха, усі шуми без розбору та напрямку в голову приносить. Зрозумів принаймні, що залп звідкись із правого боку донісся. Змусив себе випростати спину та прискорити крок, аби швидше відкритий простір площі перетнути.

І тут, якраз ліворуч, зі сторони, чутної тепер краще й тихіше, задзвенів, наближаючись, трамвай. Час для трамваїв був уже пізній, так що їхати він міг тільки в трамвайні гаражі. Зупинившись під деревом, злившись у темряві з його стовбуром, Самсон дивився на вагон, який наближався. Дивився та дивувався, розуміючи, що їде він не порожній, а везе людей, і люди ці якось занадто однакові – червоноармійці. Не затримуючись на зупинці, поїхав трамвай далі на Межигірську, зникнувши за темним громаддям двоповерхових і триповерхових будівель.

Самсон, перечекавши хвилину, поспішив до лівого боку Гостинного двору, а звідти – вгору по Андріївському узвозу.

І тут, на Андріївському, чекало його ще одне потрясіння, тому що спочатку почулися короткі та злі перекрикування чоловічих голосів. Він зупинився і сховався за ріг одноповерхового будиночка з темними вікнами. Звідти вже побачив, як відчинилися двері будинку по той бік узвозу та трохи вище і як із них червоноармійці винесли якісь меблі. А слідом за ними вискочив чоловік у піжамі й почав хапати одного з солдатів за рукав. Другий солдат зняв з плеча гвинтівку й проткнув чоловіка в піжамі багнетом наскрізь. Той спочатку осів, а потім упав обличчям униз на бруківку. Форкнув кінь. «Навантажуй!» – крикнув хтось, і кінь витяг під світло неяскравого ліхтаря віз, на нього почали солдати закидати стільці, а потім підняли й ніжками догори опустили обідній стіл невеликих розмірів, напевно, на чотирьох персон.

Двері так і залишилися відчиненими. Візник шмагонув коня, розвернув його мордою вгору, у бік церкви Андрія Первозванного. Повільно потягнув той поклажу, а червоноармійці – було їх, може, четверо – почали заплигувати, щоб теж на возі піднятись. Візник спробував їх зупинити окриками, але швидко замовк, отримавши у відповідь обіцянку допомогти йому з життям розлучитися.

Коли віз зник за плавним поворотом узвозу, Самсон підбіг до чоловіка в піжамі. Той уже не дихав. Тоді Самсон заглянув в інші відчинені двері, крикнув: «Є хто?» і, не дочекавшись відповіді, пройшов у під’їзд, ступив в інші відчинені двері. Там, у невеликій квартирці, усе було розкидано по підлозі. Під ногами хруснула розбита чашка. Самсон побачив протягнутий по стіні провід до люстри. Знайшов вимикач. Клацнув, але світло не спалахнуло. Приватним домовласникам цієї ночі електрики не давали.

Постоявши на вулиці ще з хвилину над тілом убитого, він, важко зітхнувши, поспішив нагору до Михайлівської площі. Поспішив, однак раз у раз зупинявся та прислухався, не бажаючи наздогнати випадково віз із червоноармійцями та реквізованими дорогими, цінними меблями.

У дім зайшов на початку третьої, оповитий неприємними, згущеними нічною вологістю запахами неприбраних вулиць. Зняв стьобану ватяну куртку, понюхав її перелякано. Здалося, що ввібрала вона в себе все це амбре, що нервує втомлену душу. Знову вдягнув, аби зігрітися. Сил вистачило тільки на те, щоб у грубці три поліна запалити, від чого, звичайно, буде більше теплого запаху, ніж тепла. Але не сидіти ж біля грубки до ранку! Штани Самсон зняв, а спати ліг у двох парах підштанків і в плетеному светрі, надягнутому на теплу зимову сорочку.

Однак виспатися не вийшло. За вікном тільки засірів березневий ріденький світанок, як у двері грубо загрюкали. Точно так, як напередодні, коли приходили червоноармійці реєструвати швейні машинки, що перебувають у приватній власності. Але тоді після грубого стукоту пролунав стукіт чемний – від удови двірника. Цього разу її поруч із тими, що стукають, схоже, не було.

Похитуючись, Самсон вийшов у коридор, прочинив двері, і тут же його відштовхнули вбік, а до квартири щось занесли. Усе це відбувалося в напівтемряві. Електрики ще не було, як і сонця за вікном, а запалити свічку сонний господар квартири не додумався.

Але він зауважив, що візитерами знову були військові червоноармійці у своїх мишачого кольору шинелях. Тупіт їхніх чобіт накопичувався в голові, викликав біль. Самсон притиснув під бинтом голу вушну раковину, відступив назад. І тут перед його обличчям спалахнув сірник, і хтось удивився в його очі. Цей хтось, низенький, примружений, здавався знайомим.

– Здоров, пане! – сказав він. – Ми в тебе були, пам’ятаєш?

Самсон кивнув.

– Це поки що речі свої занесли, три ящики. Не чіпай! А пізніше заселимося! Нам командир папірець дав. Усе по закону!

І він простягнув Самсону м’ятий клаптик паперу.

У квартирі раптово стало тихо, але на вулиці за вікном заіржав кінь і почувся скрип коліс воза.

Умиваючись, Самсон одягнувся. Спустився на перший поверх, постукав до вдови.

Вона вже не спала, зустріла на порозі з гасовою лампою в руці, але до квартири не пустила.

– Вони сказали, що до мене заселяться! – поскаржився Самсон.

– Ну а що я можу, – зітхнула вона. – Може, у вашого татуся друзі які залишилися, що допомогти можуть?!

– Гаразд, вибачте! – Самсон розвернувся, ступив на першу сходинку, вона жалібно скрипнула.

Як тільки повернувся до квартири, дали електрику. Під стіною в коридорі стояли три військові ящики без замків. Він підняв кришку ближнього. Зверху лежала оксамитова портьєра. Самсон підняв її край і побачив срібний свічник, дерев’яні колодки для взуття, шевський молоток, коробку фотоапарата…

Згадав про «папірець», отриманий від низенького червоноармійця. Прочитав: «Цим підтверджую, що червоноармійці Цвігун Антон і Бравада Федір призначаються на постій за адресою Жилянська, 24, квартира 3. Пожильці квартири зобов'язані їх годувати і забезпечити трьома змінами нижньої білизни, не рахуючи двох змін білизни постільної». Наприкінці: «Комісар» і нерозбірливий підпис, а поверх нього змащена печатка.

Самсон зовсім знітився. «Чим же я їх годуватиму?» – задався він питанням.

Перерахував «керенки», «думки» і карбованці, що залишалися в квартирі, знайшов іще кілька царських банкнот і монет. Царські, звичайно, у Києві вже давненько не брали, але хто його знає, денікінці ж недалеко і, за чутками, наступають! А сам Денікін – людина царська, якщо вони переможуть, то й гроші з двоголовими орлами повернуть. Царські банкноти залишалися найбільшими та найкрасивішими. І хрустіли в руках так, що віддавалися в голові хрустінням свіжого яблука на зубах. «Керенки» та карбованці не хрустіли взагалі. І розміром більше говорили про кризу в паперовій справі, ніж про свою платіжну спроможність. Хоча й про платіжну спроможність теж могли розміром розповісти, якщо порахувати, скільки штук карбованців або «керенок» може на одній царській троячці або навіть «катеринці» поміститися!

«А може, треба на роботу влаштуватися? – замислився тут Самсон, розуміючи, що грошей надовго не вистачить, і згадавши, як Надія про свою службу розповідала. – Адже вона службою не обтяжується, подобається їй бути корисною, а ще й зарплату державну отримувати! І картки на хліб по першій категорії, а не по третій!»

Захотілося Самсону з кимось із тих, хто до нової влади пристосувався, порадитися. Лікар Ватрухін для поради не підходив. Було зрозуміло, що він від усього нового ховається. З тих, із ким Самсон разом навчався, тільки Бабукін горів революцією, а не потягом до знань. Треба до нього на Столипінську сходити! Він, як людина, якій Самсон завжди в борг давав, давню дружбу згадає й допомогу надасть!

Окрилений своїм рішенням, Самсон поснідав вівсянкою з комірчини запасів, випив чаю, упаковка якого, куплена нещодавно за сто «керенських», своїми слонами кликала до Індії.

Як стемніло, зібрався він було на вихід, але тут прийшли два червоноармійці, яких комісар із нерозбірливим підписом визначив Самсону на постій.

– А я йти збирався, – пробурмотів він розгублено, коли вони зі стуком поставили свої гвинтівки в коридорі прикладами вниз.

– Та йдіть, ідіть! Нам то що! – махнув рукою високий.

– Ви ж, напевно, Федір? – припустив Самсон, згадавши імена на папірці.

– Нє, я Антон, а Федір – він! – Високий тицьнув пальцем на напарника.

Від їхніх знятих шинелей піднялася в коридорі хвиля нового пітного запаху.

– Ні, давайте я вам спочатку визначу місце, – запропонував Самсон, подумавши, що вони можуть самовільно його спальню зайняти.

– А чого нам визначати? Ми вже визначили! Будемо жити в кімнатці, у тій, де по стінах рахівниці висять! – сказав Антон. – Нам багато місця не треба, обмежувати вас не хочемо!

Самсон кивнув.

– Тоді я піду? – запитав.

– Ідіть-ідіть, ви ж тут господар! Тільки ключ залиште! А ми, якщо підемо куди, двері замикати не будемо! – додав низькорослий Федір.

У триповерховому будинку на Столипінській двері парадного були намертво зачинені, і ніхто на чемний стукіт Самсона не відгукувався. Тоді, розсердившись, затарабанив він по цих дверях обома кулаками. І подумав у цю мить, що саме так тарабанили в його двері червоноармійці, які тепер і кабінет батька займуть! Зупинився. Хотів було вже розвернутись, але тут двері лякливо прочинилися, і в отворі старече обличчя з таким же переляканим розкритим ротом з’явилося.

– Вам кого? – Голос старого тремтів високими нотками.

– Бабукіна Олександра.

– Олександр Валентинович на службі. Він буде близько сьомої!

– Так? – Самсон зрадів. – Тоді я його почекаю.

– Чекайте, звичайно! Ось там! – Із дверей висунулася рука й провела напрямок ліворуч. – На розі Чеховського провулку радянська їдальня є. Там топлять!