Читать книгу Самсон і Надія - Андрей Курков - Страница 8

Радянських їдалень по центру міста відкрилося вже штук п’ятнадцять. Про це Самсон від удови двірника знав. Як і те, що годували там держслужбовців із особливими талонами і що до цих обідніх талонів хліб не входив.

Усередині його зустрів апетитний запах трохи підгорілої пшоняної каші. Він обережно підійшов до куховарки, що стояла по інший бік від столу видачі.

– Ви без талонів годуєте? – запитав.

– Ви за списком губвиконкому? – запитала вона й почала шукати очима щось під столом видачі, мабуть, цей список.

– Ні, я так, просто зголоднів.

Вона глянула на приміщення їдальні, у якому в цей час тільки одна жінка голосно їла суп.

– Добре, – зітхнувши, тихо сказала. – Пшоняна каша з підливою і чай. Шість п’ятдесят.

– Це якими? – обережно поцікавився Самсон.

– А які у вас є?

– «Керенки».

– Тоді двадцять, – перейшла вона на шепіт.

Пшоняну кашу з густою коричневою підливою жувалася важко, але вона виявилася смачною. На кінчику ручки ложки з дивного сірого і легкого металу, може, з нечистого алюмінію, була видавлена п’ятикутна зірка. Вона весь час відволікала Самсона від їжі, йому хотілося її розгледіти. Та й рука, яка звикла до важкого та благородного столового начиння, тримала ложку невпевнено, навіть поблажливо. А до цього ще додавалося відчуття, що в ложки свій кислувато-іржавий присмак, який залишався на губах після кожного її дотику. Присмак Самсон запивав чаєм. Чай своєю солодкістю допомагав пропихати кашу глибше в глотку, у горло, у стравохід. У міру спустошення тарілки з синім написом по краю «Советская столовая» шлунок Самсона наповнювався вагою і спокоєм. Думки поступово відходили від їжі й починали «задивлятися» на інші теми. Згадалася Надія, яка спочатку, перед зустріччю, уявлялася йому тендітною, тонкою, легкою. Після зустрічі, яка перевернула це уявлення на протилежне, розчарування не настало. В її спортивній тілистості й навіть у тому, як на ній насилу застібався чорний каракулевий кожушок, у всьому цьому ввижалася йому неймовірна, майже акробатична стійкість до повсякденного життя, що втратило цю стійкість, та до його викликів і проблем.

«Як же тепер я їй кімнату дам, якщо до мене червоноармійці вселилися? – замислився Самсон не без гіркоти. – Може, переведуть їх куди незабаром? Не може ж армія по квартирах громадян жити!»

Сашко Бабукін зустрів його з підозрою, але до квартири впустив. Звичайно, після двох революцій 1917-го і після кривавого 1918-го кожен чоловік, який зустрічав знайомого, навіть друга, якого останні два роки не бачив, не без страшних передчуттів розпитував, що той робив у цей час смути й крові.

– Ти ж усе там живеш? На Жилянській? – запитав Бабукін обережно, поправляючи опущені вниз тонкі кінчики вусів, відрощених якось по-особливому, не так, як він їх раніше носив. Раніше вони тонкими гострими китицями обабіч носа трохи вгору дивилися.

– Так, там же, – Самсон присів на запропонований стілець біля шахового столика. – Тільки тепер сам. Батька недавно вбили, а мама з Вірочкою від легеневої інфекції померли.

– Горе ж яке!.. – задумливо мовив Бабукін і пожував товсті губи.

Сам він зберіг дебелість тіла, незважаючи на продовольчі кризи, які з дивовижною регулярністю змінювали одна одну назвами, але не змістом. Хлібна криза була змінена молочною й масляною, та була змінена м’ясною, м’ясна – круп’яною і знову хлібною.

– А до тебе на постій нікого нова влада не привела? – озирнувся поглядом по широкій вітальні Самсон, зупинивши свою увагу на високому підлоговому годиннику, час на якому не міг відповідати дійсному.

– Ні, Радомицький уберіг від цього. Видав охоронну грамоту, що звільняє від реквізицій, мобілізацій тощо!

Самсон, почувши прізвище ще одного з колишніх товаришів, підвів голову, з цікавістю у вічі Сашкові Бабукіну подивився, ніби прохаючи про продовження.

– Він же тепер начальник на залізниці! – додав господар квартири. – А залізничники, вони від усього поганого звільнені!

– Так ти тепер залізничник?

– Я – ні, що ти! Я на електростанції.

Самсон задер голову й подивився на електричну лампочку, єдину, що світила з чотириріжкової люстри.

– Он як! – здивувався він. – Пощастило тобі! І освіта стала в нагоді!

– Де там пощастило! – відмахнувся рукою Бабукін. – Ось ти платиш за світло?

– Ні, – відповів Самсон. – Так рахунків же не надсилають!

– Ніхто з громадян за світло не платить! Тільки місто за трамвай доплачує і з паливом допомагає! А палива вже майже немає! Ми ж на дровах тепер електрику робимо! Ще дві баржі з дровами на Дніпрі залишились, а потім що? Мости дерев’яні розбирати?

– Атож, – гість співчутливо закивав. – Я ж і сам бачу, світло тільки ввечері, та й то не завжди, вода – вранці й увечері, та й не щодня!.. Я про інше хотів порадитися. Може, у тебе там якась робота для мене знайдеться? Ну щоб справою займатися.

– Роботи багато, – посміхнувся Бабукін. – І зарплата хороша. Тільки її не платять.

– Як не платять?

– Так, не платять. Талони дають, картки, бони якісь на відріз сукна. А грошей майже немає, тому що громадяни за світло не платять… Хочеш таку роботу? Тоді влаштую!

– Треба подумати… – Самсон знітився, і господар у відповідь на це ще раз усміхнувся, тільки тепер з гіркотою.

– Думай-думай! І не поспішай! Зараз поспішати мусять тільки ті, хто фанерні пам’ятники ставлять!

– А їм чого поспішати?

– А їм платять грошима за кожну голову пам’ятника! За двоголовий бюст – подвійно! Художники тепер у привілеях! Не те що інженери!..