Читать книгу Самсон і Надія - Андрей Курков - Страница 4

На дев’ятий день після вбивства батька подивився Самсон на себе в дзеркало, на запалі очі, на запалі щоки, на брудний розкошланий бинт.

Дні пронеслися, як дощова вода Володимирським узвозом, – шумно й під ногами. Тільки на вулицю Самсон не виходив, а визирав із вікна батьківського кабінету або з вікон вітальні. Вікна його спальні, як і вікна спалень сестри Вірочки та батьків, виходили на подвір’я, на ще голі гілки старого клена. Спальні Вірочки тепер ніби не існувало. Її двері були повністю закриті буфетом. Двері до спальні батьків Самсон «сховав» два дні тому. Тепер вони були за пересунутою шафою. У цих закритих від стороннього світу кімнатах ховався біль утрат. І від цього Самсонові ставало трохи легше думати про своїх покійних батьків і сестричку.

Дощ змінювався мокрим снігом, хлюпання ніг по калюжах раз у раз заглушалося цоканням підків по бруківці, а іноді й шум мотора налітав, як вітер, і тоді все в ньому тонуло, але не надовго.

Виївши тарілку вчорашнього вівсяного киселю, уже набридлого за останні дні, Самсон вичистив у коридорі щіткою з батьківського пальта висохлий бруд та надяг його на себе. Знову в дзеркало глянув. Ні, і пальто не робило його схожим на батька, у якого мудрість і самовпевненість світилися на обличчі водночас із добродушністю, що вічно була присутньою в погляді карих очей. Пальто своєю солідною поважністю просто підкреслювало суперечність між ним і переляканою, неголеною фізіономією Самсона.

Сховав він вичищене пальто в шафу, але думки про батька, що справедливо обсіли його на дев’ятий день, вимагали якихось дій. Їхати на Щекавицьке кладовище на могилу? Ні, це Самсон відразу з голови викинув. Далеко й небезпечно. Навіть якщо вибудувати вздовж усього маршруту червоноармійців із гвинтівками, усе одно небезпечно! Хто їх знає, що в них на думці та в кому вони раптом ворога побачать? Адже можуть і в ньому побачити й вистрілити! До церкви піти та свічку поставити? Це, звичайно, можна було б, але ні батько, ні він сам особливо побожними не були. Тільки мати ходила на святкові служби, та й то соромилася про це оголошувати або розповідати.

Дістав Самсон батьківське портмоне, присів за його письмовий стіл, слухаючи звуки Жилянської вулиці, що долітали крізь шибки. Витягнув «керенки» та «думки», перерахував. Три візитні картки, книжечка члена Київського товариства правильного полювання, багаторазово складена розписка кравця про отримання всієї суми оплати за тканину та за пошиття костюма з підтвердженням правильності всіх знятих для цього мірок, кілька гербових марок для проплати різних мит і зборів шляхом приклеювання, вирізана по овалу фотографія мами…

Напередодні ввечері вдова двірника постукала йому в двері та повідомила, що в парадному сусіднього будинку селянка продає молоко й масло. Він устиг у темряві збігати й купити півфунта масла та літр молока. І коли рипнула під його ногою нижня приступка дерев’яних сходів, якраз перед дверима двірницької квартирки, та сама вдова, жінка років сорока п’яти, що полюбляла носити на голові непримітні дешеві хустки, покликала його зайти до себе на кухню. Запах там стояв страшний і соковитий – ніби годинами хтось цибулю смажив. Але, не скаржачись, Самсон прийняв запрошення присісти до столика й випити з нею чаю.

– Ти ж тепер сирітка, – сказала вона з жалем і ніби запитуючи. – А воно так не можна довго! Згубно!

– А що ж робити? – запитав Самсон просто для продовження її словесної участі в обговоренні ситуації, в якій завдяки долі опинився.

– Одружуватися, – твердо порадила вона. – Одруження сирітство проганяє. І з харчуванням тоді налагодиться! – Вона подивилася на його обличчя критично. Мабуть, неголеність і запалість щік викликали у неї такий погляд. – Якщо пощастить із дружиною, то й страждання твої припиняться…

– Молодий я ще, – подумавши, сказав їй Самсон. – Рано мені.

– Чого рано? – не погодилася вона. – Мені он чотирнадцять було, коли заміж вийшла!

Допив Самсон чай, підвівся, прихопивши з колін пляшку молока та пакет з маслом. Подякував сусідці.

– Якщо у мене хто на прикметі з’явиться, я тобі скажу! – пообіцяла на прощання вдова і зачинила за ним двері.

Молоко та пляшка з олією тепер стояли всередині вікна, на одну шибку ближче до вулиці. Холодні кахляні грубки просили дров. Але Самсонові здавалося, що в повітрі квартири ще витає тепло минулої топки. Перед сном він пів оберемка дров спалив у тій грубці, що і вітальню, і спальню гріла. У батьківському кабінеті, звичайно, колючий холод стояв, але все одно не такий, який бував узимку в ті дні, коли залишалися вони з батьком узагалі без дров. Але якось же перезимували. А наприкінці зими раптом виявилося, що хтось у їхньому підвалі величезну кількість дров сховав. Видно, крадених. Сховав і пропав. Так що тепер будинок міг жити в теплі. Але сонце вже на весну повернуло. До теперішнього природного тепла залишалося чекати недовго.

Коли посіріло за вікном і час сутінків наблизився, вдягнув Самсон свою гімназичну шинель і, опустивши в її кишеню розписку від кравця із зазначенням його адреси на Німецькій вулиці, вийшов із дому.

Люди по вулиці ходили обережно й намагалися не ловити ґав, ніби боялися побачити щось неприємне. На ходу нагадала про себе перев’язана рана. Поправивши бинт і перезав’язавши його заново, продовжив Самсон той самий шлях, який виявився для батька останнім. Зупинився на місці його загибелі, на канавку подивився, на край дороги. Згадав, як сюди з лікарем приходив. Загуло в голові, немов кров піднялася в його думки. І стали вони важкими, малорухливими та з присмаком крові, і немов старалися цією малорухливістю та вагою охопити його. Тому пішов звідти Самсон рішучим кроком далі, звернув на Німецьку і вже біля будинку кравця зупинився перед вивіскою «Кравець Сивокінь. Костюми. Візитки. Фраки».

У вікні майстерні горіло неяскраве світло. Найяскравішим воно було у двох вікнах на другому поверсі особнячка. Самсон гучно стукнув по дверях і став чекати.

Кравець, якого Самсон тільки кілька разів і бачив у своєму житті, прочинив двері й запитав, не привітавшись: – Що вам у позаурочний час?

Самсон назвався, просунув розписку через двері, яку ланцюжок ширше, ніж на кулак, не розкривав.

Кравець впустив Самсона, вислухав його, покивав співчутливо.

– Ви ж дрібніші за вашого батечка будете, – сказав і зітхнув. – Я, звичайно, можу його на вас перешити… Але зараз якось недоречно. Руки дрижати почали. Почекати треба. Хочете, можете забрати! Або можете поки що тут залишити, якщо боїтеся по вечірній вулиці нести?

– Я заберу, – сказав Самсон.

Ще було не зовсім темно і страшно, коли він ішов назад. Назустріч йому навіть вийшли дві дівчини, акуратно в усе темне одягнені. І почув він занадто чітко, як одна одній прошепотіла: – Дивись, який гарний брюнетик! Поранений, як герой!

Зупинився він, провів їх поглядом. Знову бинт поправив, аби не сповзав. Подумав іще, що в темряві такій ніхто й не побачить, що пов’язка його стара та брудна.

Паперовий пакет із костюмом, стягнутий мотузкою, він ніс під рукою і намагався сильніше до тіла притискати, щоб не звертати на себе уваги перехожих.

Удома, не розгортаючи, опустив пакет на дно лівої половини шафи, під батьківське пальто.

Своє гімназичне пальто поверх ковдри постелив і спати ліг у теплій спідній сорочці та підштаниках. Лежав, чекав, коли тіло зігріється, але заснути ніяк не міг. А тут іще почав йому ввижатися шорсткий звук, ніби миша щось паперове або картонне гризе. Він підвівся, засвітив гасову лампу й у всі кутки своєї кімнати зазирнув, не виявляючи при цьому джерела нав’язливого шарудіння. Але дивним чином звук цей супроводжував його й під час пошуків невидимої миші. Хоча зазвичай мишки замовкали й зникали, як тільки він починав їх шукати. Зупинившись, він зрозумів, що все ще чує цей шум. Але зрозуміло вже йому стало, що не звідси, не з його кімнати звук чується. Вийшов у коридор і почув шарудіння голосніше та чіткіше. І долинало воно ніби з батьківського кабінету, хоча важкі горіхові двері мали тримати всі звуки цієї кімнатки в таємниці від тих, хто в ній не перебуває!

Зайшов Самсон до кабінету. Ще голосніше настирливий звук почув – з боку письмового столу. Підійшов, різко висунув верхню ліву шухляду – і все, пропав звук. Шмигнула миша вглиб і далі кудись. У світлі гасової лампи побачив Самсон коробочку з-під пудри з прогризеною у верхньому кутку діркою. У дірку цю можна було вже й палець просунути.

Узяв він коробочку в руку, кришечку з неї зняв. Побачив своє вухо із запеченою кров’ю по краю порізу. Вухо здавалося живим, зовсім не всохлим. Здивувався Самсон, доторкнувся пальцем до нього. І немов одночасно відчув цей дотик і пальцем, і вухом. Помацав тоді він своє ліве вухо пальцем. І те ж саме відчуття у нього виникло.

Збентежений і сонний, Самсон закрив коробочку, пройшов із нею і з лампою на кухню, знайшов круглу бляшанку від французьких льодяників, сховав у неї коробочку з вухом і забрав із собою в спальню. Відчув, як бажання сну перемагає холод в його тілі.