Читать книгу Прокляті рубіни. Книга друга. Кольє Магдаліни - Андрис Лагздукалнс - Страница 2

Париж, штаб-квартира французької кримінальної поліції, березень 2015 року

Свіжий весняний вітер продував наскрізь набережну Орфевр, змушуючи поодиноких перехожих піднімати коміри пальто і ховати руки в кишенях. Вітер, бавлячись, хапав в урнах сміття, що лежало зверху, обгортки від морозива та кружляючи, піднімав їх над землею, жбурляючи потім на лобове скло і дахи автомобілів, кидаючи в спокійну поточну воду Сени. Сонце, спустившись до дахів будинків, пригрівало вже не так сильно, як у обід.

Двоє чоловіків у формі судових приставів вилізли з автомобіля, що зупинився, на паркуванні біля будівлі штаб-квартири французької кримінальної поліції. Сірий непримітний «Пежо Партнер», з наліпками емблеми «Виконавчої служби Франції» на будці, нічим не виділявся на паркуванні серед інших легковиків, які доставили до управління представників різних міських організацій.

Вилізши з машини, пристави швидким кроком попрямували до східців, які вели до одного зі службових входів будівлі. Один з чоловіків ніс невеликий металевий контейнер, від ручки якого відходив ланцюжок, що закінчувався браслетом сталевого наручника, що щільно охопив зап'ястя його руки. Другий чоловік, поклавши руку на кобуру пістолета, йшов, трохи відставши від свого супутника. Він уважним поглядом оглядав вулицю, зустрічних перехожих і поліціантів у формі, які спускалися сходами їм назустріч.

Проїжджа частина Набережної Орфевр у післяобідній час була майже порожня від автомобілів і пішоходів, що полегшувало його завдання. Кілька туристів зупинилися вдалині, біля кута будівлі та почали фотографуватися. Пристав, не зупиняючись, окинув їх поглядом. Не побачивши небезпеки, продовжив свій шлях. Ніхто з поліціантів не звернув уваги на цю пару, що органічно вписалася в звичайну денну метушню притаманну штаб-квартирі французької кримінальної поліції.

Пройшовши всередину будівлі, чоловіки підійшли до чергового і пред'явивши пластикові посвідчення, доповіли про мету свого прибуття – за рішенням суду здати речові докази в сховище. Молодий бригадир уважно звірив фотографії в посвідченнях з оригіналами.

Той, що ніс контейнер, був повним чоловіком середніх років. Товстий ніс і пишні вуса надавали його обрезклому обличчю вигляд втомленого від життя батька сімейства. Незважаючи на досить прохолодний весняний день, чоловік пітнів, постійно втираючи обличчя хусткою. Жовтуватий відтінок шкіри, наштовхнув чергового на думку про те, що, можливо, у пристава проблеми з печінкою, або підшлунковою залозою. Він нагадав йому сусіда. Легкий валлонський акцент доповнив цю подібність.

Другий чоловік був молодший за свого напарника. Судячи з відсутності обручки на пальці, пристав не був обтяжений сімейними стосунками. Високий, худорлявий, з жорсткою кучерявою шевелюрою він був схожий на тисячі молодих парижан, що живуть собі на втіху і вважають, що у них ще все попереду. Єдине, що псувало його привабливе обличчя, це був косий рубець, який починався від мочки лівого вуха та спускався щокою до куточка рота. Перевіривши документи, черговий козирнув відвідувачам і натиснувши на пульті кнопку, пропустив їх усередину.

Пристави підійшли до ліфтових шахт. Дочекавшись, коли відкриються стулки вільної кабінки, вони увійшли всередину. Молодший з чоловіків натиснув на кнопку підвального поверху. Стулки зійшлися і, кабіна ліфта опустилася на два рівні. Вийшовши з ліфта пристави, повернули ліворуч і через кілька метрів підійшли до заґратованих дверей. Спалахнуло світло. З-за столу, що стояв метрах в п'яти від вхідних дверей неохоче підвівся поліціант. Здалеку він виглядав точною копією старшого з приставів. Неквапливо човгаючи підлогою підошвами формених черевиків, поліціант підійшов до дверей і відкривши невелике віконце, відкинув металеву підставку, на яку зазвичай викладали речові докази та супровідні документи.

– Що бажаєте мсьє? Наскільки я знаю всі судові засідання, призначені на сьогодні, вже закінчилися, – він позіхнув, затуляючи долонею рота.

– Нам необхідно помістити документи в сховище для особливо цінних речових доказів, – пробурмотів валлонец.

– Мені про це нічого не відомо. Зранку ніхто нічого не отримував.

– Це документи з залу суду. Якщо ви не в курсі, то саме сьогодні слухалася справа цього виродка Маріо Белімо. Прокурор притягнув папери та відеозаписи прямо на засідання. Їх залучили до справи, тож тепер повинні зберігати двадцять п'ять років. Саме стільки йому впаяли.

– Белімо, Белімо… Це той наркодилер, якого два місяці тому взяли під час стрілянини в річковому порту? – запитально глянув на відвідувачів поліціянт.

– Саме він. Там ще двоє ваших колег постраждали.

– Пам'ятаю. Як же. Хлопці потім майже місяць провалялися в шпиталі. Гаразд. Давайте ваші касети.

– Не можу. Ти ж знаєш інструкцію. Ось супровідний лист.

Пристав простягнув поліцейському стандартний бланк який прикрашав прямокутний штамп червоного кольору з цифрою «25» посередині.

– Інструкції, інструкції. Ви спізнилися на 15 хвилин. У мене теж інструкції.

– Слухай-но старий, це не наша провина. Чортів прокурор, зі своїми помічницями цілу годину оформляли папери. Хоча я міркую, вони там ще й перепихнутися встигли. Дуже в однієї помічниці очі блищали, коли вона мені віддавала супровідний лист.

– Це вони можуть. І помічниці їм покладені, і надбавки за важку працю. Гаразд панове, ласкаво прошу в мої каземати.

Поліціант закрив вікно, набрав на пульті комбінацію цифр. Клацнув замок і ґратчасті двері від'їхала вбік, пропустивши відвідувачів. Зайшовши всередину, вони, як і годиться за інструкцією зупинилися, чекаючи, поки двері повернуться на місце і тільки, тоді продовжили рух. Пройшовши вглиб приміщення між двома рядами стелажів, де на полицях лежали стандартні коробки з бирками, вони впевнено повернули ліворуч і підійшли до стіни.

Стіна, починаючи від підлоги, до самої стелі була всіяна прямокутними дверцятами, на зразок тих, що зустрічаються у вокзальних камерах зберігання. Поряд з кожними дверцятами був укріплений стандартний пульт для введення коду, але, крім цього були й по дві замкові щілини. Над половиною пультів горіли червоні вогники, вказуючи, що камери поставлені під охорону. Поліцейський пройшов вперед і знайшовши потрібну комірку набрав код.

– Давайте ваш ключ мсьє, – він повернувся до приставів.

– Матір Божа! Це що за лайно сидить у тебе на полиці? – злякано вигукнув валлонец.

Пристав, витріщивши з переляку очі, втупився у щось за спиною поліціанта. Його напарник, дивлячись в тому ж напрямку, швидко й ніяково зашкрябав пальцями по застібці кобури. Поліцейський озирнувся й в ту ж мить отримав у потилицю удару руків’ям пістолета. Крекнувши, він знепритомнів і лантухом звалився на кам'яну підлогу.

– Чи не сильно ти йому приклав? – поцікавився у напарника, що ховав пістолет в кобуру, валлонец.

– Ні. Тиждень походить з перев'язаною макітрою і все буде гаразд. Діставай ключ.

Товстун нахилився й відчепивши з пояса ланцюжок з ключем вставив його в замкову щілину. Його напарник зробив те ж саме зі своїм. Одночасно вони повернули ключі за годинниковою стрілкою. Клацнув замок і дверцята відчинилися. Товстун спритно відкрив контейнер. Його напарник дістав з сейфа дві невеликих прямокутних коробки з сірого пластика. Відігнувши край однієї з коробок, він зазирнув усередину.

– Вони Рафік.

Кинувши коробки до контейнера, пристав зачинив дверцята сейфу. Витягнувши ключі, чоловіки перейшли трохи вбік. Молодий дістав з кишені цидулку. Звіряючись із записами, він почав вводити код на наступному пульті. Вставивши ключі, вони повторили операцію. Так чоловіки розкрили ще п'ять сейфів, переклавши їх вміст до контейнера.

– Все! Йдемо.

Схилившись над поліціантом, чоловіки підхопили його під пахви та потягли проходом до ґратчастої двері. Там вони насилу поставили його на ноги. Молодий набрав на замку код і доклав великий палець правої руки непритомного поліціанта до сенсорного датчика. Пискнувши, електронний замок клацнув і двері відійшли в бік. Обперши поліціанта лобом у стіну, пристави залишили його там стояти, а самі швидко вийшли в коридор. Двері зачинилися. Тієї ж миті почувся глухий звук падіння тіла. Дійшовши до ліфтової шахти, пристави піднялися на перший поверх і безперешкодно залишили будівлю штаб-квартири кримінальної поліції. Сівши в автомобіль, старший різко видихнув.

– Поїхали! Тільки не жени заради Пресвятої Діви Марії, а то спалимося.

Плавно рушивши з місця, автомобіль з наклейками судової виконавчої служби, влився в потік транспорту і попрямував до найближчого мосту через Сену.