Читать книгу Прокляті рубіни. Книга друга. Кольє Магдаліни - Андрис Лагздукалнс - Страница 4

Шато «Литторал», округ Анжу, Франція, березень 2015 року

Комісар поліції Мартін Віардо, зупинив автомобіль на майданчику біля парадних сходів господської оселі. Цього вечора він завітав до шато «Литторал», що розкинуло свої угіддя в передмісті Анже і у якому мешкали його друзі. Віардо очолював бригаду з розслідування, особливо тяжких злочинів у паризькому комісаріаті й цього разу до шато його, на жаль привели справи.

Тридцятип'ятирічний комісар вилізши з салону машини, легко піднявся сходами. Двері відчинилися і відвідувача зустрів одягнений в старовинну ліврею літній слуга Жак.

– Радий знову бачити вас, мсьє радник, – посміхнувся старий.

– Вітаю вас Жаку. Ви чудово виглядаєте. Нехай і звучить банально, але таке враження, що час для вас зупинився. До речі я давно вже не радник, а всього лише комісар поліції, – чоловік вітаючись, простягнув служникові руку.

Після міцного рукостискання, слуга зрушив з місця, пропускаючи гостя в просторий хол.

– Дякую мсьє Віардо за комплімент. Та відповідь проста, немов теплий вітерець цього чудового вечора – мені вкрай подобається жити, ось час і зупинився. Та ще для мене, ви завжди будете радником. Люди похилого віку рідко змінюють свої звички.

– Крістіан у себе?

– Так. Граф з нетерпінням чекає на вас. Уже двічі цікавився. Він наказав накрити стіл у малому кабінеті й провести вас прямісінько туди.

– Ох вже ці аристократи, – посміхнувся Віардо. – Але вечеря мені не завадить. П'ятниця. Моторошні пробки на автошляхах. Перший теплий день. Містяни поспішають на природу.

Подякувавши слугу кивком, гість знайомим шляхом пройшов до малого кабінету. За кілька хвилин туди ж увійшов власник маєтку. Чоловіки радісно привітались. Обійнялись, поплескуючи один одного по спині.

– Ти погладшав Крістіане. З нашої останньої зустрічі минуло півроку, а ти помітно роздався вшир.

– На жаль, після семи років перебування у в’язниці, мій організм почав робити запаси. Так кажуть мій особистий лікар та тренер з тенісу.

– Ну, тоді це не страшно. Будемо вважати, що це тимчасове явище, тож до літа ти набереш гарну форму.

– Щиро кажучи, я до цього не сильно прагну. Невеликий живіт додає мені солідності. Жозефіні це подобатися.

– О! Якщо це подобатися коханій жінці, то тоді немає чого перейматися.

– Повечеряєш зі мною Мартіне? Залишишся на ніч?

– Із задоволенням. Ці божевільні перегони з Парижа, зовсім мене виснажили.

– А хіба згідно зі статусом ти не повинен мати особистого водія? На крайній випадок приїхав би потягом, а мій водій зустрів би тебе на вокзалі.

– Я не люблю потяги і не люблю особистих водіїв. У Парижі ще, куди не йшло, особливо, коли потрібно переглянути папери шляхом до міністерства. Але в таких заміських поїздках, я вважаю за краще керувати автомобілем власноруч. Руки й ноги працюють на автоматі, а голова відпочиває.

Чоловіки сіли за накритий біля каміна стіл. Відкрилися бічні двері. Кухар у білосніжному вбранні зайшов до кабінету, штовхаючи перед собою столик, на якому стояли: порцелянові супниці, соусники і тарілки з зеленню. Переставивши все на стіл і наливши в келихи вино, кухар пішов.

– Я попросив, щоб нас не турбували, тому пригощайся. Сьогодні у нас самообслуговування, – граф запрошуючи, зробив рух рукою.

– Чудово. Не можу я звикнути до цих урочистих обідів. Як тобі це вдається? – підтримав його гість.

– Потрібно народитися у шляхетній родині і тоді ти швидко до цього звикаєш, – посміхнувся Крістіан, пригубивши вино. – Що такого термінового сталося, що ти стрімголов прилетів до мене?

– Вкрай неприємна звістка мій друже…

Віардо теж пригубив вино й відкривши супницю запустив до неї ополоник. Налив собі в тарілку порцію ароматного рибного супу та стурбовано глянув на співрозмовника.

– Соромно казати, але треба. Зі спецсховища штаб-квартири кримінальної поліції викрадено стилети. Ті два, що за рішенням суду визнані власністю вашої родини і які ти не спромігся забрати.

– Ось, як? – Крістіан здивовано глянув на комісара.

– Саме так, уяви собі.

– А ти знаєш Мартіне, я, навіть радий. З цими стилетами в моїй пам'яті пов'язані тільки одні сумні спогади. Смерть батька, загибель старого антиквара, моє ув’язнення. Потім ці жахливі вбивства. Спроба Філіпа підірвати нашу з Жозефіною яхту. Напевно, тому я й не зміг змусити себе поїхати та забрати ці кляті стилети.

– Доручив би це адвокату. Продали б стилети на аукціоні, а гроші передав би в якийсь фонд допомоги онкохворим, – знизав плечима Віардо. – В чому проблема?

– Ти знаєш, про це я якось, навіть і не здогадався. Мені просто було неприємно їх не те що бачити, а навіть згадувати. Шкода, що ти раніше не підказав мені цю ідею.

– Нічого. Коли ми їх знайдемо, я тобі нагадаю.

– Не маю жодних сумнівів. А, як це сталося? Досить дивна подія. Яке нахабство.

– Згоден. Напрочуд дивний і зухвалий злочин. Пограбування сховища скоїли вдень. Прийшли двоє суб'єктів у формі судових приставів. З приводу поміщення речдоків у спецсховище проникли туди за підробленими документами. Вирубили чергового. Відкрили сейфи. Та дивне не це, – Віардо замислившись, навіть зупинив ложку шляхом до рота. – Мене вражає рівень їхньої підготовки та обізнаності. Посвідчення, допуски, формуляри, все було виготовлено на найвищому рівні. Крім шухлядок зі стилетами грабіжники почистили ще кілька сейфів, в яких зберігалися цінності і гроші, що проходять у інших справах. Але гадаю, це було зроблено, щоб замилити нам очі. За вартістю стилети перекривають усе викрадене.

– Давай залишимо цю тему. Мені неприємно про це згадувати.

– Вибач. Але я був повинен тебе повідомити й попередити, щоб ти посилив заходи безпеки.

Крістіан знизавши плечима за прикладом гостя почав їсти. Пішла зміна страв. Потім служник і кухар прибрали посуд й принесли сигари і коньяк. Подали каву. Крістіан розпалив камін. Незабаром у кімнаті запахло палаючими дровами. Відкривши вікно, граф налив у келихи коньяк і розкурив сигару. Віардо приєднався до нього.

– Як наш молодий комісар і його чудова дружина? – Крістіан влаштувався в широкому шкіряному кріслі біля каміна.

– Погано. Вони знову посварилися, – зітхнув Віардо. – Ольга поїхала до Марселю. Працює над новим романом. На дзвінки майже не відповідає. А у Алекса черговий напад депресії.

– Це через поранення?

– І так і ні. Він страшенно комплексує з цього приводу. Ніколи б не думав, що він на цьому може зламатися. Та ще ці бісові психологи. Йому досі не дали дозвіл стати до оперативної роботи. А це його вбиває найбільше. Коли я їхав, хлопці насилу витягли його з «Золотого сонця» і відвезли додому.

– Може Ользі варто побалакати з ним?

– Та балакала вже не раз. Після його виписки з шпиталю, він спочатку комплексував через шрами, що спотворили його обличчя…

– Я пропонував йому зробити пластику, але він навідріз відмовився, – урвав співрозмовника Крістіан.

– Так. Я в курсі. Він з усіма так. Відкидає будь-яку допомогу. На початку зими Алекс став менше звертати на це увагу. Здавалося, що справи почали поліпшуватися, але потім йому не дали дозвіл психологи. І все. Він, ніби махнув на себе рукою. Ольга намагалася вивезти його в передмістя Марселя, де вони купили котедж. Там відокремлене місце. Їхні друзі, дуже рідко приїжджають до своїх домівок, які розташовані поруч. Решта сусідів з’являться тільки під час курортного сезону. Там суцільно багатії з Марселя. Але зараз у селищі майже нікого немає. Та він теж навідріз відмовився від цієї поїздки. Алекс не може без улюбленого заняття. Без сиску. Повернувшись до Парижу, вже вкотре поспілкуюсь з керівництвом. Ми можемо втратити відмінного детектива.

– А може він переймається через загиблих хлопців?

– Це теж присутнє. Я сам часом звинувачую себе за те, що дозволив їм взяти участь у затриманні цих басків. Це робота для спецназу. Але хіба його можна було зупинити? Тим паче тоді ми не знали, що вони готують теракт. Алекс і Дюпре вийшли на них у зв'язку з потрійним вбивством, яке сталося на паркувальному майданчику біля бару в Анже. Їм знадобилося майже півтора місяці, щоб дістатися до цих виродків. І вони взяли майже всіх. Залишився цей хлопчисько. Ніхто й гадки не мав, що він натисне на кнопку. Серж майже його вмовив. Але в останню мить все пішло шкереберть. З'явився цей ідіот Монсиньи з дівчиськом і все зіпсував.

– Жахлива у вас робота Мартіне. Адже, по суті, йдучи на службу, ви не маєте уяви, повернетеся додому чи ні. Це дуже страшно. Особливо для ваших рідних. Але, напевно, це вас затягує. Звичка до небезпеки. Ти сам проміняв крісло радника міністра на посаду керівника оперативно-слідчої бригади. Ось і Алекс не може без цього. Але гадаю, що без підтримки Ольги йому не впоратися. Мати теж такої думки.

– Та за яку підтримку зараз може йти мова? Дівча на межі нервового зриву. Вона не відходила від нього у шпиталі. А після одужання він з нею розмовляти не хоче. Лихо мені з ними. Вона довго терпіла його пиятики. Кілька днів тому Ольга намагалася напоумити Алекса. Але не втрималась, нагримала на нього, розрюмсалась, покидали речі у сумку й поїхала до Марселя. Її теж можна зрозуміти. У неї зобов'язання перед видавцями. Якщо вона зараз дасть збій, то знову піднятися на цей рівень для неї буде дуже складно. Це її третя книга. І вона, якраз про ті події, після яких і почалася ця божевільня. Сам розумієш – замовлення потрібно відпрацьовувати.

– У неділю матуся з Віктором повертаються з Британії. Я завтра ж їй зателефоную і, ми всі разом поїдемо до Ольги. Ти правий. Дівчину потрібно терміново підтримати. Вона одна в чужій країні, а коханий чоловік не може відірватися від склянки. Якщо потрібно, то я можу побалакати з вашими керівниками.

– Дякую Крістіане. Гарно коли є друзі. Якщо моїх слів буде недостатньо, я відразу повідомлю тобі. Жозефіна не приєднається до нас?

– У дружини сьогодні вільний день. До неї прилетіли дві подруги з Америки, тож вони поїхали розважатися в місто. Не буду ж я вислуховувати, як вони перемивають кісточки своїм родичам і знайомим, яких я, навіть по іменах не всіх знаю.

– Радий за вас.

– Дякую. А ти, так і залишишся парубкувати? Тобі вже тридцять п'ять, адже ми з тобою однолітки.

– Крістіане. В мене було дві спроби створити сім'ю. Але більше, ніж на три місяці мене не вистачило. Тому я залишив це безглузде заняття, доручивши амурні справи своєму янголу-охоронцю. Я вірю, що Господь підбере для мене наречену, разом з якою ми щасливо проживемо до кінця наших днів в оточенні дітей і онуків.

– Тоді я спокійний за тебе. Давай за це й вип'ємо.

Вони торкнулися келихами і зробили по кілька великих ковтків коньяку. Потім розмова перейшла на теми спорту і політики. Ближче до опівночі повернулася Жозефіна з подругами. Жак подав чай. Почалися питання-розмови. Спати вони розійшлися, коли годинник в кабінеті пробив половину другої.