Читать книгу Терези - Анна Хома - Страница 12

Олександр зчепив перед собою пальці і прямо подивився на прохача. Усіх, хто за власним бажанням напрошувався до нього в кабінет, незалежно від рангу і чину, він називав прохачами і звертався до них на «ти» – від держслужбовців до прибиральниці, бо кожен від нього чогось потребував. Тих, від кого йому щось було потрібно, він запрошував сам або йшов до них у кабінети.

– Ти чув, що тут сталося зранку? – перебив він розповідь цього прохача, мало що з неї почувши. Корисного для себе.

Усі, хто влаштовується на роботу, плетуть таку фігню, що якби вони себе почули, то ніколи б себе не найняли. А роботодавці мусять це вислуховувати й аналізувати. Щоб зважити всі «за» і «проти». Щоб передбачити, що ця людина може встругнути у них під носом і на що здатна, коли за нею не слідкуватимуть крок за кроком. Щоб скласти уявлення про людину, яка хоче в тебе працювати, а не послухати загальновідому казочку про її дипломи і любов до праці.

Захочеш грошей – таку любов розмалюєш, аж сам повіриш. Та й дипломи зараз можна наколекціонувати різного ґатунку, які тільки хочеш.

Прохач кашлянув у кулак, хвилину подумав отак, тримаючи кулак біля губ, і підняв на нього, директора, очі. Хитрі, примружені, наче йому заважає сонце з-за жалюзі. Та й сам виглядав, як панна, зі своїми довгими віями, пухкими губками і рум’яними щічками, а от торс мав накачаний, дорогу краватку пов’язав вправно і піджак мав випрасуваний. Матуся, певно, постаралася – випровадила синочка на співбесіду. А без матусь ви ні на що не здатні, чи не так?

– А що тут сталося… зранку?

– Це я ставлю питання! – з такими треба говорити чітко, конкретно і швидко. Щоб не дати часу оговтатись і понапридумувати брехню. Оту останню він ненавидів лютою ненавистю і відчував її за кілометр. – Невже на факультеті ніхто нічого не згадував? Не повірю.

– М…м… я сьогодні не був на парах… я думаю, що ніхто…

– Я не питаю тебе, що ти думаєш. Я тут для того, щоб думати, зрозумів?

Любив отак нападати на людей, щоб перевірити, з якого тіста їх зліплено. Більшість починала затинатися і городити три мішка вовни. І прохоплювалися врешті-решт.

– Зрозумів, що ж тут незрозумілого.

Нахабно, прямо в очі, та ще й із усмішкою на вустах. Насміхатися будемо? Ну-ну…

Олександр розчепив пальці й наосліп висунув одну з багатьох шухлядок столу. Знав, що у кожній знаходилось, достеменно. Одного разу за його наказом повідчиняли всі шухляди у столах його підлеглих. Шукав дорогі ліки, що зникли зі складу. А познаходив пляшки спиртного, горнятка з залишками кави, купу протермінованих презентів, які торгові агенти усіх мастей спихали його людям як рекламу… І жоден не відмовився. Хіба відмовишся від халяви?

Добре, що стримався тоді й розтрощив тільки одну зі знайдених пляшок просто посеред офісу на очах працівників. А міг наказати повикидати усе геть за прохідну.

Офіс тоді дувся на нього з місяць. «Нічого, – думав він, – знатимуть, як вчасно прибирати за собою».

А потім люди почали звільнятися…

Ліків тих так і не знайшов. Зате придбав металошукач на прохідну. Щоб кожен злодюжка знав, що не залишилося такого потаємного місця на тілі людини, у якому можна було б винести будь-що з його складу.

– Можемо піти далі двома шляхами, – Олександр підсунув прохачеві аркуш паперу. – Заповниш анкету, здаси секретарці і будеш вільним. Тобі повідомлять результат… якщо повідомлять. Це один шлях.

– А другий?

– На що ти готовий задля цієї роботи?

– Я?

– Ну не я ж?

Прохач зробив свої гарні очі круглими і завовтузився у кріслі. Почало проймати…

У двері обережно постукали. Олександр знав цю манеру секретарки, тому гаркнув:

– Не зараз!

– Олександре Вадимовичу, там… там прийшла мати Олексія Лускувця.

Цього разу він не стримався і вгатив кулаком по столу. Фоторамка дзенькнула і завалилася на бік. Прохач закліпав очима.

Боягузи!

– Де вона?!

У двері просунулася голова Аліси.

– На складі.

– І що, всі розбіглися, як щури, так?! Я мушу все за всіх робити? Чого вона хоче? Тіло вже забрали, хай звертається у відповідні органи…

– Вона хоче… вас.

Олександр потер ребро долоні. Ненавидів оті сльози, драми, розбірки. Волів мати справу з роботами, а не з живими людьми.

Роботи не можуть покінчити життя самогубством.

– Олексія? Мама Олексія Лускувця? Тамара Василівна? А що трапилося? Чому вона тут?