Читать книгу Терези - Анна Хома - Страница 19

Фармація – третя після торгівлі зброєю і будівництва доріг галузь за прибутковістю. Так вважали в гуртовому відділі «Конвалії», пишаючись призовим місцем. Під «прибутковістю» малися на увазі нелегальні прибутки, звісно.

– Дивись, як ми з ними працюємо, – провадив навчання менеджер Закарпатської області, поки Максим допивав чергову каву. – Вони замовляють нам одну упаковку анальгіну, повторюю – одну, для того щоб мати на неї сертифікат і накладну з нашою печаткою. Всі інші дев’ятнадцять упаковок анальгіну того ж виробника тієї ж серії вони беруть у нас за другим варіантом, тобто без накладної. У звітність вони не підуть, податок з них вони не заплатять, а прибуток покладуть собі в кишеню. І так працюють вісімдесят відсотків аптек. Уяви собі масштаби!

– Терези…

– Що?

– Все на світі має свою вагу і все прагне до рівноваги. Якщо чогось забагато, система одразу почне це виправляти. Тоді на другу шальку терезів треба буде покласти щось відповідне і так само вагоме, щоб їх зрівноважити…

– Та ти філософ, Максе! – підморгнув йому Юра.

– Не я, це Лешек вивів таку теорію, а я так, переповідаю. Тільки Лешек замість слова «система» вживав слово Бог.

Юра нахилився ближче.

– Кажуть, його дівчина – на лікарняному. Не здивуюся, якщо їй дах зірве після цього.

– На похороні має бути.

– Ага, завтра побачимо. Ти ще не дооформився?

– Ні, зараз піду. Юр…

– Я сідаю на замовлення, тому бігом туди й назад, будеш освоювати нашу «Оупен Офіс». І помаленьку набирати замовлення з аркушів. Програма – лялька, тому освоїш швидко!

– Юр, а хто ще на фірмі товаришував з Лешеком?

Юра натягнув навушники і відкрив на компі віконце для набирання накладних.

– Хто? Анжелка з юридичного. Ще хлопці зі складу. Коли він був на зміні – вони могли розслабитися, знали, що нікого не здасть! Отакий був мужик! – Юра підняв великий палець і проказав у мікрофон: – Марієчко Сергіївно, ви вже, мабуть, зачекалися нас? Ваша улюблена фірма готова відвантажити вам півскладу, тільки розчистіть там побільше місця в закромах і побільше грошиків нашкребіть «по сусєках»…

Максим вийшов на сходовий майданчик і зрозумів, що окрім кави треба ще якогось бутрика на зуб кинути. Запах привів його до входу у кафе просто з території фірми. Всередині сиділа лише одна відвідувачка – ефектна дівчина років двадцяти шести – двадцяти восьми в стильному облиплому костюмі й з довгими кігтями. Пила сік і щось шукала в планшеті «Самсунг» з семидюймовою діагоналлю. Він теж любив цю фірму.

– Мені хот-дог, – кинув Максим бармену. – Привіт, я – Макс! – підкотив він до кралечки, за давньою звичкою переконаний, що йому запропонують місце поруч. Та й не тільки місце… – Можна скласти тобі компанію?

Вона на секунду підняла очі від планшету, потім опустила їх і…

– Вали звідси.

Голос мала глибокий, зі сталевими нотками. Він продовжив гру.

– Бо інакше подряпаєш мене своїми кігтиками?

Вона завмерла, зітхнула і…

– Богдане, покличте охорону, тут дехто наривається…

Бармен кивнув, кинув записник на шинквас і вибіг із кафе. До охорони звідси було кроків десять.

Нарвався…

– Я пожартував, – Максим спробував повернути час назад.

– А я ні.

Цього разу дівчина ні на секунду не відволіклася від свого заняття.

– Якщо чесно – то я хотів про Олексія Лускувця поговорити. Я не вірю, що він міг себе вбити…

Яскраво-помаранчевий сік, до якого вона простягнула руку, залишився в склянці неторкнутим. У двері ввалився охоронець у чорній формі й чорному кашкеті, не той, що був учора, більший і вищий. Це Максима аж ніяк не потішило.

– Я вже вибачився, – виставив він руки долонями вперед, мовляв, я не загрожую, бачите?

– Він вже вибачився, – підтакнула позаду відвідувачка. – Дякую, Богдане, Тарасе….

Хлопці перезирнулися і розійшлися кожен у своїх справах. Але Максим підозрював, що на фірмі про це знатимуть усі. Новенький чіпляється до гарних працівниць.

Він так і сказав дівчині з планшетом:

– Тепер про це знатимуть усі. Але я зазвичай не чіпляюся до гарних працівниць.

Вона холодно відповіла, схрестивши руки на грудях:

– Тільки в разі смертельної небезпеки?

– Ви вважаєте, мені загрожує смертельна небезпека?

– Я можу бути дуже небезпечною.

– Я можу ще раз вибачитись, якщо треба…

Вона секунду подумала і…

– Сідай.

Кожне своє рішення приймала миттєво…

Мені б так…

Максим обернувся до шинквасу:

– Богдане, хот-дог, пліз.

Богдан глянув спідлоба і вийшов у двері за баром.

– Ти новенький?

– Макс, – простяг він їй руку через стіл.

– Новенький, наглий і занадто активний. – Її руки залишилися схрещеними на грудях, обтягнутих білою блузою під піджаком. І ніби нічого особливого не було у цьому жесті й у цих грудях, але Максим відчув збудження і, щоб кудись подіти свій погляд, ще раз повернувся подивитися, як там його хот-дог. За шинквасом нікого не було. Бармен, певно, подався шукати худобину для хот-дога. – Що ти робиш на цій фірмі, Максиме?

– Тут таких не люблять?

– Тут таких обламують і дуже швидко…

– Як Олексія?

Вона подивилася у вікно. Там охоронець Тарас розповідав щось Анжелі, виразно показуючи пальцем на вікна кафе.

– Лускувець був із іншого світу. Він думав, що благородство – це найважливіша риса, а всі цим користалися.

– Хто наприклад?

Холодні зелені очі повернулися до нього. Платиновий блонд відтінював засмаглу шкіру і піднімав градус Максимового збудження все вище…

– Той, кому це було вигідно. Може, тобі, хтозна…

Дівчина вимкнула планшет і пішла собі геть, залишивши яскраво-помаранчевий сік неторкнутим. Хот-дог, певно, тільки-но почав перетворюватися на сосиску десь на м’ясокомбінаті. А ще привезти її треба і в булочку запхати…

Може, й мені… хтозна…

Максим вийшов в інші двері на вулицю, бічну до Зеленої, і роззирнувся в пошуках чогось їстівного.

Учора як прийшов додому, так і ліг, не роздягаючись, проспавши увесь вечір і ніч.

А зранку не зміг нічого в себе запхати, окрім несмачної кави з цукром.

Другий день його друга Лешека не було на цій землі. І комусь це було вигідно…