Читать книгу Наречені з того світу - Анна Моро - Страница 4

1881 рік, травень

Уже майже два роки Рене була місіс Браунінг. Але вона не відчувала жодних змін у своєму житті, принаймні духовних чи душевних. Вони жили з чоловіком у чудовому маєтку за містом Челмсфорд графства Ессекс. Хоча той і працював у гамірному Лондоні, але любив спокій та затишок, тому їхньою оселею став саме такий будинок. Оскільки Томас був власником мережі банків, він міг ні в чому собі не відмовляти, до того ж нечасто з’являтися на роботі. Та й Рене як його дружина не зазнавала якихось утисків.

Триповерховий дім стояв на березі озера. Світлокоричнева цегляна будівля здіймалася до неба гострими шпилями даху. Подекуди неоднорідна крівля майоріла то рудою, то шоколадною черепицею. Громіздкий вхід до будинку був із високими сходами та колонами в стилі класицизму. Вікна першого поверху – у формі арок, на всю стіну. Вони забезпечували дім світлом навіть у найбільш туманний день. По краях будинку височіли башти з круглими дахами, що нагадували церковні бані. Між першим та другим поверхами була декоративна ліпнина. На другому та третьому поверхах були прямокутні видовжені вікна на весь зріст. А в центрі даху над будинком майорів прапор із гербом сім’ї Браунінгів.

Спершу, щойно вони сюди перебралися, Рене щоранку вставала з думкою про те, що все це заради її сім’ї та боргу, який сплатив за батька Томас. Першої шлюбної ночі вона, нещасна, мало не розплакалася, бо мусила її провести з некоханою людиною. Хіба могла вона уявити, що втратить цноту з тим, хто їй чужий?

Та згодом Рене почала сумніватися: може, цей чоловік у неї по-справжньому закоханий? І ладен будь-що для неї зробити, якщо, звісно, справа не лише в його матеріальній забезпеченості. Одного разу вона обмовилася, що понад усе мріє стати письменницею, і вже ввечері до будинку доставили друкарську машинку. Рене ні в чому собі не відмовляла. Носила одяг за останньою модою. Чоловік часто робив їй подарунки, і Рене бачила, що це приносить йому задоволення.

Та вона не могла сказати, що відчувала до нього щось на кшталт кохання.

Перші місяці щодня згадувала Джека, який, на її думку, мав так само страждати, як і вона. Писала листи сестрі, яку благала знайти Джека і все йому пояснити, щоб той не думав, що вона його зрадила. Але Хлоя не завжди відповідала, а якщо й писала, то стверджувала, що Джека в Парижі ніхто не бачив після від’їзду Рене.

Згодом, трохи примирившись із ситуацією, в якій опинилася, вона намагалася побачити в Томасі не просто незнайомця з вулиці, а таки свого чоловіка. За порадами та настановами, котрі колись давала Емма, вона почала примушувати себе бути його дружиною, відчувати до нього ніжність, повагу, врешті, любов. Спершу не хотіла вірити, що Браунінг і справді може бути добрим, як передрікала її сестра, але десь за пів року подружнього життя мусила визнати, що звиклася.

Рене намагалася бути вдячною Томасові за те, що він урятував її сім’ю від злиднів, однак не могла викликати в собі відповідних почуттів до нього, а тому продовжувала вдавати, грати роль закоханої дружини. Навіть коли минуло півтора року, Рене не змогла пробачити батькові. Він із матір’ю годував доньок обіцянками про те, що бере до уваги думку обох, а сам учинив так, як уважав за потрібне. До того ж не поставив Джека до відома. Її коханий житиме все життя з думкою про те, що Рене його зрадила.

Жінка вкотре тяжко зітхнула.

Можливо, вона була гарною акторкою, хтозна? А можливо, закоханий Томас нічого не помічав, але так день за днем, тиждень за тижнем вони прожили вже понад півтора року, і Рене не могла сказати жодного лихого слова на його адресу. Він її не скривдив жодного разу – ні. Але вона не була щаслива з ним як жінка. Мати часто повторювала їм із Хлоєю, що роль жінки в суспільстві – вдало вийти заміж, народити й виховати дітей. Але… Напевно, якщо подивитися збоку, вони видалися б ідеальним подружжям, та якби хтось зазирнув у її душу…

«Я порожня», – часто про себе повторювала Рене, натягала маску щасливої дружини й виходила до чоловіка.

Сьогодні жінка сиділа на терасі за друкарською машинкою (що було доволі часто останнім часом) і намагалася почати писати такий бажаний роман. На противагу суспільним устоям, Рене намагалася творити власне життя посеред того розпачу, в якому перебувала її душа. Але що писати? Що може написати нещасна жінка, яка одружена з чоловіком, якого не кохає? Чи можна писати роман, якщо сама не відчуваєш чогось романтичного? Чи, навпаки, саме про те, чого немає насправді, і слід писати?

– Кохана! – від голосу чоловіка її морозом обдало. – Тебе неважко було знайти. – Томас нахилився й поцілував Рене в щоку. Він тримав якогось листа в руці, якого жінка не одразу помітила. – У мене гарні новини. – Сів поруч і поклав руки на коліна дружині. – За три чи чотири дні до нас приїде моя сестра!

– Сестра? – Рене вигнула ліву брову. – Ти не казав, що в тебе є сестра.

– А ти не запитувала, – Томас ще раз цьомкнув дружину в щоку й підвівся. – Вона надовго не затримається, у неї попереду ґранд-тур. Але на декілька днів усе-таки залишиться в нас. І я думаю, що вам має бути разом дуже весело. – Він трохи помовчав, а потім додав. – Прислуга вже почала готувати будинок. Я сподіваюся, що ти захочеш з’їздити зі мною в місто вибрати подарунок для сестри. У неї скоро день народження.

– Звісно. – Рене відсунула машинку й підвелася. – Чому ти ніколи не розповідав про сестру, Томе?

– Не знаю. Не думав, що тобі буде цікаво. – На мить Рене здалося, що Томас зціпив зуби й зробився похмурий, але він знову різко всміхнувся й взяв її руки у свої. – Серденько, річ у тому, що в нас різні батьки. Я, правду кажучи, не сподівався, що вона загляне в гості.

Томас провів рукою по коротко стриженому чорнявому волоссю, і його гострі вилиці хутко злетіли вгору. Тонкі вигнуті брови зайняли своє місце, щойно погляд чоловіка пом’якшився. Тонкі губи розплилися в усмішці й Томас притяг долоню дружини до своїх вуст, щоб закінчити розмову поцілунком.

Не знайшовши, що сказати, Рене лиш запитала, о котрій годині вони вирушать до міста. Насправді вона не була аж так здивована, адже мало знала про свого чоловіка, лише ім’я свекра – Чарлі Браунінг. Навіть на їхньому весіллі були лише родичі Рене. Так, іще купа людей з боку Томаса, але самі лише колеги й жодних родичів чи близьких, з якими вона б мала познайомитися. Це спершу дуже дивувало жінку й викликало певні підозри, але згодом вона звиклася.

Навіть коли питала Томаса про його матір, той лише хмурився й казав, що не хоче говорити на цю тему. Тому дуже скоро Рене взяла собі за звичку взагалі не чіпати тему родичів Томаса. Нащо пхати свого носа куди не слід.

До Челмсфорда вони їхали близько години. Рене була рада кожній нагоді вибратися з маєтку. Вона не мала уявлення, що порадити купити в подарунок сестрі чоловіка, яку не знала й ніколи не бачила. Але як порядна дружина вона готова була допомогти своєму чоловікові всім, чим зможе. До того ж поїздка в місто означала, що Рене зможе відправити чергового листа Хлої. І запитати про Джека.

– Як твій роман? – запитав Том, коли вони під’їхали до книгарні.

– Я ще й не починала. – Жінка зробила паузу. – Навіть не уявляю, про що писати.

– Напиши про нас, – Томас солодко всміхнувся, відчинив перед Рене двері й пропустив її до книгарні.

Жінка нічого не відповіла, подумавши про себе, що її чоловікові навряд чи сподобався б такий роман, якби вона написала там правду. З чого вона почала б? «Усе почалося з того, що мій батько вирішив продати одну з доньок чоловікові, який сплатив за нього борг. На жаль, ця доля випала мені. Спершу я зненавиділа свого чоловіка…»

– Рене! – Томас збентежено дивився на дружину. – Ти мене слухаєш?

– Так, вибач. Я просто задумалася.

– Так от я кажу, що Рейчел дуже любить читати книжки. – «Рейчел – так от як звати твою сестру». – Але я не дуже знаюся на сучасній прозі й думав, що ти мені допоможеш щось вибрати.

«Чому ж не розумієшся? Коли ти прийшов мені робити пропозицію, то дуже непогано говорив про Еміля Золя й Ґюстава Флобера. Цей день я ніколи не забуду. День, коли моє життя пішло шкереберть».

– Як щодо Чарльза Дікенса чи Ґі де Мопассана? – власне кажучи, Рене помітила, що сам Томас не особливо захоплюється читанням, але вона не вірила, що він не міг не згадати таких відомих сучасників. Найпевніше він, як завжди, захотів більше часу провести з дружиною, яка вічно ховалася від нього з друкарською машинкою. Хвала Господу, квадратні метри їхньої оселі це дозволяли.

– А що тобі більше до вподоби?

– Дікенс. Більше реалізму в історіях. Життя показане таким, яким воно є.

– Гаразд. Хочеш вибрати й собі якусь книжку?

Рене походила трохи між стелажами.

– Ні. Я хочу написати власну. Не маю часу на інші. Може, потім. Вертаймося додому, Томе.

Покірно заплативши за придбану єдину книгу в магазині, чоловік вийшов з книгарні слідом за дружиною. Карета чекала на них одразу ж біля входу. Погода на вулиці стояла ясна й сонячна. Рене зраділа, що все не затягло туманом, як зазвичай буває наприкінці весни в Англії.

Коли вони повернулись до маєтку, служниця Мері чекала на них біля входу й уже з порогу почала звітувати, що обід поданий, і щоб господарі не зволікали, бо все вистигне.

Рене сказала, що переодягнеться й одразу ж спуститься. Маєток був для Рене направду величезним. Вісім спалень, шість ванних кімнат, гостьові, бібліотека, кабінет Тома й спеціальна кімната, де могла б займатися своїми справами Рене. А ще кімнати слуг, винний погріб і підвал. На кожному поверсі вітальня з каміном і їдальня, де можна було влаштувати бенкет. Спершу жінці здавалось, що тут можна загубитись, але невдовзі вона звикла. Звикла до всього.

Рене з Томасом мали окремі спальні. Але коли Томас хотів розділити подружнє ложе з дружиною, він сам приходив до неї. Рене не могла сказати, що їй було погано з ним. Ні. Але ж вона й не знала, як має бути добре, що має відчувати, щоб опинитися на сьомому небі від задоволення. Та вона не нарікала. Він був дуже лагідним і обережним з нею. Ніколи не робив чогось такого, чого б вона не хотіла. Ніколи не брав її силою. А після того, як закінчував, засинав у її обіймах. На мить Рене здавалося, що вона щаслива жінка, адже задовольняла свого чоловіка, як і мусила робити покірна дружина. Але до ранку те примарне відчуття минало й порожнеча в ній прокидалась разом із першими промінчиками сонця.

Ще однією своєю проблемою Рене вважала те, що в них досі не було дітей. Хоч він і дивиться на неї такими ж закоханими очима, але це триватиме недовго, якщо вона не народить. Жінка зітхнула: «Можливо, я б і сама тоді стала трохи радіснішою з появою малюка в домі».

Спустившись до їдальні, Рене побачила, що Томас уже читає «Таймс». Вона сіла навпроти й взялася до їжі. Не те щоб вона була дуже голодна, але не знала, про що говорити з чоловіком за обідом.

– Смачного! – ось і все, що спало їй на думку.

Томас відклав газету й пильно глянув на дружину.

– Тебе щось турбує?

Рене відклала виделку й зітхнула. Вона сама не могла сказати напевно, що ж так її гнітило. Але що б то не було – чоловікові про те знати не потрібно. Вона живе в повному достатку й ні в чому собі не відмовляє – тож і не хоче ненароком викликати гнів Томаса.

– Томе, приходь сьогодні до мене в спальню, – Рене підняла очі й пронизливо заглянула в очі чоловіка. – Я так хочу дитину, Томе.

Чоловік устав із-за столу, підійшов до дружини й міцно її обійняв.

– Як і я, кохана. Як і я. – Він поцілував її в скроню й відхилився. – Але не сумуй, моя мила. Ми молоді й усе ще попереду! У нас обов’язково будуть діти. А тепер їж. Я не хочу, щоб стан твого здоров’я погіршився через такі дрібниці.

Дрібниці? Можливо. Рене не могла сказати, що бажала всім серцем мати дитину від чоловіка, якого не кохала, але все ж таки це була б її дитина. І ніхто б не зміг відняти в неї хоч цієї радості. Та й обмовилася про дітей Рене лише задля того, щоб чоловік повірив у правдивість почуттів, які написані були на її обличчі.

Рене навчилася гарно грати за весь час свого життя з Томасом. Іноді їй було його шкода. Що було б, думала вона, якби він дізнався, що їхній шлюб тримається на брехні. Але дуже часто жінка згадувала, що він сам винен у тому, що вона його не кохає, адже її батько Габріель казав йому, що вона вже засватана. Та Томас Браунінг, якому, здавалось, підкорявся весь світ, не послухав.

Увечері до маєтку приїхав гонець від Томової сестри й сповістив, що Рейчел приїде за два дні. Мері нагодувала молодика, адже той заявився вже після того, як подружжя повечеряло, і показала йому покої, які так чемно відвів йому хазяїн дому.

Сидячи біля каміна разом із чоловіком, Рене намагалась уявити собі, якою може бути сестра Томаса. Якщо в них спільний лише батько, чи буде вона такою ж доброю, чи ні. Чи є в ній така ж авторитарна жилка, як у брата? Жінці було цікаво познайомитися з Рейчел.

За два роки, які Рене провела в Англії, вона відвідала багато різних вечорів, зустрічей завдяки її чоловіку. Томас відрекомендував її багатьом упливовим людям, вона познайомилася з дружинами десятків заможних молодиків, таких як і Том, але серед них так і не знайшла собі хоч однієї справжньої подруги.

Рене дуже сумувала за сестрою. Вони часто листувалися, але не мали змоги бачитися. Востаннє вона бачила Хлою на своєму весіллі, але цей приїзд повністю оплатив Томас, якого попросила Рене. Переїзд із Парижа до Челмсфорда був нелегкою справою й витратною, а сім’я Жерарів і так переживала не найкращі часи. Оскільки Томас тепер став членом цієї сім’ї, він допомагав матеріально батькам Рене, але щедрість його була не безмежною.

– Розкажи мені, яка вона, твоя сестра? – Рене взяла за руку чоловіка й сплела свої пальці з його. – Мені дуже цікаво. Я сподіваюсь, ми подружимося. – Жінка всміхнулася.

– Я в цьому не сумніваюсь, моя дорога Рене. Ви сподобаєтесь одна одній. Що ж тобі розказати про неї? Вона любить читати, подорожувати. Я казав, що вона надовго не затримається, оскільки в неї попереду ґранд-тур?

– Так, ти вже згадував. Куди вона збирається?

– Не знаю. Сама її запитаєш, коли приїде. Вона, до речі, дуже спонтанна, – Томас замислився. – Я пам’ятаю, коли ми були ще зовсім малі, вона часто підбурювала мене сховатися від батька в лісі, і нас потім усі шукали до вечора. – На хвилю Рене здалось, що Томас усміхнувся, згадуючи щасливе дитинство. Його вилиці напружилися, а бакенбарди сіпнулися. Але ні, він тут-таки насупився й вивільнив руку. – Вона завжди змушувала батька хвилюватися.

– Зрозуміло. – Рене не знала, що сказати. Чим викликана різка зміна настрою? Та про що вона може судити, коли майже нічого не знала про його сім’ю, їхні стосунки, та й іноді вона не була впевнена, чи знає його. Принаймні так, як їй би того хотілося. – Ходімо спати, Томе. Я хочу завтра встати раніше й спробувати щось написати. Можливо, вранішній настрій навіє мені якісь добрі думки.

– Звісно, кохана. Я піднімуся до тебе за хвилину. Іди лягай. – Він усміхнувся й легенько поцілував дружину у вуста. Але Рене відчула, що подумки Том був десь дуже далеко. І, мабуть, підніметься до неї не за хвилину й не за дві. Найпевніше це буде вже пізньої ночі й вона встигне заснути. Він не посміє її розбудити й просто ляже поруч, як це доволі часто бувало. Вона відчувала, що він її оберігав, і була йому вдячна.

Нагорі Роуз допомогла їй зняти одяг і гарненько розчесати волосся. Цю служницю чоловік найняв спеціально для Рене. Молода бідна жіночка, котра потребувала роботи. Рене ставилася до неї з повагою, але не могла побороти відразу, котру викликала велика бородавка на шиї жінки. Рене було соромно через це, тому вона завжди прохала Роуз, щоб та не заплітала косу. Біляве волосся, що розсипалося по плечах жінки, приносило Рене набагато більше задоволення, аніж порепана, покручена бородавка завбільшки з пенні.

Рене вдягла одну з найкращих своїх нічних сорочок і лягла в ліжко, сподіваючись, що вона, як зразкова дружина, встигне задовольнити потреби Томаса.

Наступного дня Рене прокинулася в обіймах чоловіка. Усе сталося так, як вона й гадала. Жінка тихенько потяглася й спробувала звільнитися з-під руки Томаса так, щоб не потривожити його.

– Чому ти так рано прокинулась? – Том одразу ж розплющив очі. Він ніколи не лежав у ліжку довше, ніж вона. Завжди хотів першим бачити, як вона прокидається. Йому подобалась її вранішня краса й безтурботність.

– Уже десята. Стіл, мабуть, накритий, – Рене почала одягатися. Вона не пішла за ширму, знаючи, що Томас буде радий поспостерігати за нею оголеною.

– Ніхто не накриє, поки я не скажу. Не хвилюйся. Вертайся до мене в ліжко. Учора ти вже спала, коли я прийшов. – Він окинув поглядом Рене з ніг до голови. – Я скучив за твоїми обіймами й поцілунками.

Рене вже тримала в руках нову шовкову сорочку, але раптом обернулася до чоловіка. Вона давно не відчувала дотику чоловікової руки й сама скучила за його пестощами.

– А як же прислуга? Роуз може прийти мене будити.

– Ніхто не прийде, поки я не вийду з кімнати, ти ж знаєш.

Рене мовчки повернулася до ліжка й пригорнулася до чоловіка. Не гаючи часу, Томас почав ніжно водити своїми довгими й тонкими пальцями по її животу, потихеньку піднімаючись угору, до грудей. Щоразу жінка відчувала щось нове. Іноді вона збуджувалася одразу, іноді ні, але щоразу вона відчувала, що чоловік поводить себе з нею по-різному – і це завжди заводило Рене.

Їхньої першої шлюбної ночі вона боялася, що чоловік завдасть їй якоїсь шкоди. Боялася болю, про який попереджала Емма, але, на диво, Томас виявився дуже ніжним і лагідним. А згодом Рене зрозуміла, що Том доволі-таки досвідчений. Щоразу, торкаючись її тіла, він знав, що саме потрібно було зробити, як провести пальцями, поцілувати або ж пестити язиком, щоб збудити Рене.

Але вони ніколи не досягали ейфорії одночасно, Томас завжди фінішував першим. Тому Рене не знала, чи це саме той секс, котрим вона має бути задоволена на всі сто відсотків. Чи всі дружини проходять через це? Жінка не мала в кого спитати поради чи поділитися переживаннями.

Том закінчив, повернувся на бік і ніжно пригорнувся вустами до Рене. Жінка відповіла на поцілунок, анітрішки не лукавлячи. Вона була повністю вибита з сил, але, як завжди, з відчуттям незавершеності всміхнулася до чоловіка. Ці декілька яскравих митей перервалися так раптово, що Рене не встигла прийти до тями.

Після сніданку вона пішла в альтанку біля озера, прихопивши друкарську машинку. Її сподівання встати раніше й пописати не виправдились, але жінці гріх було скаржитись. Гарненько розмістившись в альтанці, Рене почала думати, які ж можуть бути перші слова її дебютного роману.

Можливо, треба було б почати з назви? Але якщо не знаєш, про що писати, то як придумати назву? Та, може, якби був заголовок, то було б від чого відштовхнутися?

Такі думки надовго заполонили голову Рене. І вона майже до вечора просиділа біля озера, так нічого й не написавши. Тим часом Томас поговорив з помічником Рейчел і, з’ясувавши, що сестра буде тут уже завтра до обіду, відправив його зі слугою назустріч сестрі задля будь-якої допомоги, якщо вона знадобиться.

До вечері Рене повернулася в маєток, але Томаса за столом не знайшла. Мері сказала, що він у себе в кабінеті. Поївши, жінка піднялася туди, але двері були зачинені. Вирішивши, що Том покинув маєток у якихось невідкладних справах або був десь у будинку, просто дружина його не знайшла, Рене піднялася до себе в кімнату.

Вона взяла в бібліотеці книжку, почитала трохи на ніч, а потім лягла спати. Їй майже ніколи нічого не снилось, а якщо й бачила якісь сни, то дуже швидко їх забувала. Але сьогодні їй наснився її чоловік – чоловік, якого вона кохала до нестями, – і був це не Томас, а Джек.

Прокинувшись уранці, вона вирішила одразу ж написати листа Хлої. Як любляча донька, спитала про здоров’я батьків і сімейний добробут, але мета її листа була зовсім інша. Вона молила Хлою дізнатися про долю Джека, і якщо та роздобуде його координати, то хай обов’язково їх надішле Рене.

Усі свої особисті листи Рене завжди відправляла сама. Вона не довіряла навіть прислузі, яку Том запросто міг перевірити. Що було б, якби він прочитав хоч одного листа, в якому дізнався про Джека, про якого Рене так старанно випитувала? Жінка зовсім не хотіла знати, які могли б бути наслідки.

Тому Рене попросила Білла запрягти карету і звозити її в місто. На сніданок вона вирішила не з’являтись. «Якщо Том спитає, – сказала вона Роуз, – я відлучилась у дуже важливій справі, а відтак уже сама йому розповім».

Повернувшись ще до обіду, Рене не зустріла ні очікуваного екіпажу Рейчел, ні власне самого Томаса, який міг би, хвилюючись, виглядати її ще з порога. Жінка на мить зраділа, що, можливо, їй узагалі це минеться, і пішла доріжкою до будинку. «Адже досі якось миналося».

Вона застала чоловіка за чашкою кави у вітальні.

– Доброго дня, Томе!

– Рене! Ти швидко, я не очікував побачити тебе так скоро. – Томас підвівся й впритул підійшов до дружини.

– Що ти маєш на увазі? – Рене не зрозуміла, про що говорить Том. Що ж йому сказала Роуз?

– Ти була в місті, авжеж?

– Так, – відповіла Рене. Але Том мовчав, чекаючи продовження. – У мене були невідкладні справи, про які я згадала сьогодні вранці.

– Я хвилювався, Рене! Ти могла мене попередити, і ми б з’їздили разом. Тим паче, ти знаєш, що жінка твого статусу не має ходити по вулицях сама.

– Я не була сама. Зі мною був Білл!

– Рене!

– Томе!

Раптом здалеку почулося тупотіння кінських копит. Рене обернулася й побачила у вікні карету. «Нарешті. Тепер Том відволічеться від моїх постійних від’їздів у місто».

– Твоя сестра, Томе. Ходімо її зустрічати.