Читать книгу Наречені з того світу - Анна Моро - Страница 7

1881 рік, червень

Голова Рене розколювалася, серце тьохкало, немов скажене, а дихання було збите. Вона не розуміла до кінця, що щойно сталося, але була впевнена на всі сто відсотків, що не має ніякого бажання розповідати про це чоловікові. Принаймні все розповідати вона не збирається.

Томас спантеличено глянув на жінку і в його очах промайнула тінь жаху. Але це був не страх за здоров’я дружини, а щось зовсім інше. Щось інше нажахало Томаса, але він швидко приборкав те примарне почуття, яке дало про себе знати й так небажано проявилося перед дружиною.

Чоловік забрав склянку з рук Рене й поставив біля ліжкового столика поряд із торшером.

– Про що ти говориш, люба? Тобі просто наснилися жахіття. З Рейчел усе добре, я впевнений, вона вже дісталася кордону Британії ціла й неушкоджена.

Томас пригорнув дружину.

– Засинай, усе добре. Я поряд і нікому не дозволю тобі зашкодити. Ніхто тебе не скривдить!

Томас гладив дружину по голові, міцно тримаючи її в обіймах. Але Рене було неспокійно. Вона вперше в житті відчувала себе поряд із Томом незатишно. У цих кремезних та сильних чоловічих руках їй було небезпечно. Рене дуже збентежив та налякав той сон. Чому їй наснилася його сестра? Можливо, через сум, який відчувала Рене, тому що Рейчел поїхала й не попрощалася, хоча вони так здружилися. Рене справді було печально з цього приводу. Але чому Рейчел прийшла до неї в сні мертва? Від цього жінці ставало моторошно й ніяково. До того ж образ чоловікової сестри радше скидався на якусь примару.

І ще жінку турбував той факт, що Рейчел заговорила з нею про список! Чому їй це наснилося? Так, вона не заперечувала: її неабияк схвилювало те, що вона знайшла таємничу річ у кабінеті свого чоловіка, і бажала знайти розгадку, тим паче після відкриття потаємних дверей у нього в кабінеті. Хоча він і дав пояснення, на його погляд, досить розумне, вона не була певна в правдивості його слів.

А ще ті дивні голоси, що весь час повторювали їй про якісь незрозумілі знання. Нібито вона щось знає, про що не має знати він. Хто? І що вона знає? І чиї були ті голоси? Але лише зараз Рене завважила, що всі голоси були жіночі… можливо, це й несуттєво, але…

Рене ще довго не могла заснути, усе прокручуючи в голові нещодавні події, але все-таки втома її здолала саме тоді, коли Томас збирався прокидатися, і вона заснула міцним сном. Чоловік, не розбудивши її, просто виплутався з обіймів, устав із ліжка, укрив її ковдрою й вийшов, не забувши обережно поцілувати на прощання.

Спала Рене аж до обіду. Дякувати Богу, її ніхто не будив, не кликав їсти, і вона виспалася. Жахів більше не бачила й дуже зраділа, коли, прокинувшись, не знайшла темних кіл під очима. Та радість її була нетривалою, оскільки вона швидко згадала все, що бачила вві сні ще до світанку.

Дуже сподіваючись на те, що її ще довго ніхто не тривожитиме саме через те, що турботливий чоловік про це розпорядився, Рене вирішила трохи помізкувати над знайденим учора ввечері списком. Можливо, вона б і не надала йому такої уваги, якби їй не наснився цей дивний сон. Враховуючи те, що сни їй майже ніколи не снилися, Рене не могла пропустити все те повз вуха, тим паче, коли до неї звернулася Рейчел.

Вона вдяглася на скору руку й попрямувала до полиці з книжками, де вчора похапцем залишила той незрозумілий список.

– Так, Шекспір, Байрон, Гомер… Ось!

Дістала зім’ятий аркуш, сіла на ліжко спиною до дверей (про всяк випадок) і почала його розпрямляти. Відтак ще раз уважно перечитала всі імена. Щось їй було знайоме тут, але вона не могла зрозуміти, що саме. Уві сні Рейчел сказала «Список. Два». Що б це могло означати?

Рене ще раз перечитала список і помітила, що чоловік на ім’я Алфі народився тисяча сімсот сімдесят другого року. Можливо, Рейчел мала на увазі саме цю цифру «два»? Якщо так – то що це їй давало? Про що вона з цього дізнавалася? Але якщо говорити про рік, то, певно, треба починати з перших цифр – тисяч, сотень… Рене задумалася й знову взялася перечитувати імена та роки.

А може, усі вони розбиті по парах? То навіщо говорити «два»? Краще сказати «пара». Рене не вбачала в цьому сенсу, але все-таки спробувала прочитати імена вголос та по парах.

– Метью та Олівер. – Відтак зупинилася на секунду, відокремлюючи одну пару від іншої, щоб було більш зрозуміло, хто є хто. Та вона не думала, що це їй суттєво допоможе. – Альберт та Генрі. – Знову пауза. – Вільям та Роберт. Алфі та Гарі. – Рене ще трохи почекала. – Чарлі та Томас. Безглуздя якесь.

Рене відклала листок й відкинулася на ліжко. Що за імена? Навіщо вони Томові? Що це за чоловіки? І чим вони займалися? Заплющила на мить очі – аж раптом її мовби вдарило струмом! Вона різко підвелася з ліжка й схопила список.

– Чарлі та Томас?! – Жінка глянула на останні два імені й роки народження. Тисяча вісімсот двадцять третій та тисяча вісімсот п’ятдесятий. – П’ятдесятий! – Вражено прошепотіла Рене. Її чоловік Томас Чарлі Браунінг народився тисяча вісімсот п’ятдесятого року! А батька його звали Чарлі!

Рене не була впевнена стовідсотково, але, можливо, це був родовід чоловічої лінії її чоловіка. Отакий собі простий списочок, з іменами та роками, без жодних сторонніх записів, а найголовніше – жодної згадки про будь-яку жінку. Ніяких записів про матерів чи сестер. Рейчел. Чому вона наснилася Рене й говорила саме про цей список?

Рене не знала, звідки беруться насправді сни, чи можуть вони бути віщими, чи можуть справджуватися. Чи взагалі сни – це лише вигадка та плід нашої уяви, або ж вони з’являються від перевтоми мозку. Але вона була спантеличена й трохи знервована. Адже насправді не знала майже нічого про рідню свого чоловіка, а тому не усвідомлювала, що може трапитись, якщо він дізнається, що його дружина нишпорка й збирає якусь інформацію про нього. Рене не раз помічала, що коли вона заводила мову про його матір чи навіть Рейчел, у Томаса одразу псувався настрій. Вона завважувала іскри гніву, які він приборкував одним глибоким вдихом.

Жінка подумала, що слід повернути той список на місце. Принаймні їй не варто тримати його в себе. Навіть якщо Том іще не помітив пропажі, то згодом усе стане очевидним. Рене вирішила, що по дорозі до їдальні обов’язково зайде в кабінет чоловіка й лишить там усе так, як було до цього.

Вона зійшла на перший поверх, у холі її зустріла Мері.

– Пані, містер Томас сказав мені, що ви трохи занедужали. І щоб я в обід подала вам подвійну порцію. – Кухарка змовницьки підморгнула Рене. Попри свій поважний вік, жінка завжди була чепурненько вдягнена: випрана сукня та білесенький фартух постійно прикрашали Мері, навіть якщо вона щойно поралася біля повитих парою сковорідок на кухні. Її сиве волосся завжди було охайно зачесане догори й прикрите біленьким чепчиком, щоб жодної волосинки випадково не опинилося в їжі. Приклад чистоти та порядку в домі. – Сподіваюсь, тепер вам краще?

– Так, Мері. – Рене не розуміла того дивного сяйва в очах служниці. – Дякую, я зараз прийду в їдальню.

– Чоловік на вас уже чекає.

Рене розгублено постояла у вітальні, а потім пішла слідом за Мері.

– Я радий, що ти вже на ногах, – Том, як завжди, виглянув з-за газети. Але цього разу відклав її, устав із-за столу, узяв свій стілець і переніс його до стільця дружини, поставивши майже впритул.

Довжелезний стіл зі стільницею з цільного дерева можна було накрити на п’ятдесят персон. Та поки в домі перебували лише Рене з Томасом, усе столове приладдя та стільці зберігалися в коморі, а Мері зазвичай накривала з одного боку стола, лише для подружжя. Якщо ж у Браунінгів відбувалися бенкети, тоді і Роуз, і Ґвен, і навіть Білл долучалися до подачі страв, щоб улаштувати справжнє свято.

– Як тобі спалося?

– Набагато краще.

Томас відсунув стілець Рене й допоміг їй сісти, а потім сам усівся поряд.

– Я радий це чути. На вигляд ти сповнена сил і, як завжди, прекрасна. – Він провів долонею по щоці дружини, і Рене всміхнулася. Та очей не відвела.

– Чого це Мері сьогодні дивно всміхається, і натяки в неї якісь дивні? – Жінка хотіла змінити тему, поки чоловік, як завжди, не почав хвалити її розум, красу, кмітливість, письменницький талант, який учора так гарно себе проявив.

– Я просто сповістив її, що до сніданку ти не вийдеш, бо погано почуваєшся, а на обід попросив подати тобі подвійну порцію. Ну а ти ж знаєш, як швидко слуги роблять свої висновки. – Томас поклав руку на руку Рене й легенько її погладив. – До того ж, учора, коли ти пізно ввечері повернулася з прогулянки, а Мері сповістила, що мене не може ніде знайти, вона вирішила, що ти поводила себе доволі дивно. Адже не раз бувало таке, що я пропадав днями в маєтку, а мене ніхто не міг знайти. Ну от вона й склала все докупи. Вирішила, що надмірна знервованість є ознакою вагітності.

– А ти тим часом був у потаємній кімнаті, – мимоволі вирвалось в Рене, яка була трохи шокована почутим. Може, вона й справді вагітна? І від того їй і сни почали снитися?

Та раптом Томас різко прибрав руку, і Рене зиркнула на нього. Він зціпив зуби й заплющив очі на мить, а потім процідив:

– Несуттєво, де я був.

– Томе… – почала Рене, але чоловік устав із-за столу й пішов геть.

– Їстимеш сама. Я не голодний.

Рене так і залишилася сидіти, нічого не розуміючи. Що сталося? Чого він так… розлютився? Знервувався? Що на нього найшло? Вона не могла нічого второпати. Ніколи не бачила Тома таким. Тим паче, він ніколи не говорив із нею таким тоном. Напевно, він дуже розсердився, що вона дізналася про ту кімнату. Не треба було взагалі згадувати про ті двері. Про те, що вона їх бачила. Недарма ж їй наснився той сон. Її ж попередили, що не варто про це згадувати.

На хвилю Рене заціпеніла.

«Не кажи йому!»

«Ти забагато знаєш!»

«Ніхто не має знати те, що знаєш ти!»

То вона не має казати йому, тобто Тому? Не казати про те, про що вона знає, своєму чоловікові? Хіба можливо таке, щоб їй приснився сон, у якому її застерігали від необережних дій перед її чоловіком? Якщо добре подумати, то один наслідок вона вже мала: розповіла Томасові про потаємні двері – і їй наснився дивний сон із примарами, де вона бачила мертву Рейчел, яка згадувала про той список, а інші жінки застерігали її від розголошення.

Рене захитала головою. Маячня! Немає в цьому ні логіки, ані глузду!

Вона не помітила, як увійшла Мері і вже добрих секунд десять спостерігала за тим, як Рене щось бурмоче й хитає головою.

– Усе гаразд? – невпевнено запитала кухарка.

Рене підняла голову на голос і аж тепер помітила Мері.

– Що?

– Не зважайте. Я принесла обід.

В альтанці в Рене завжди напоготові були чорнило та папір, щоб зробити необхідні записи. Якщо жінка не мала змоги принести друкарську машинку, вона завжди могла записати щось, а вже відтак передрукувати.

Зараз Рене просто вважала за необхідне занотувати все, що було в неї в думках, а особливо вранішні відкриття. Про список, про чоловіка, про сон. Чому їй снилася Томасова сестра? А що, коли з Рейчел і справді щось трапилося й вона прийшла до Рене вві сні сповістити про це? Не хотілося думати про таке… Зрештою вона вирішила зробити запис про те, що в списку були лише чоловіки з Томасового роду.

Рене ще не повернула список, тож дістала його з кишені й вирішила для початку скопіювати. Здивував її ще й той факт, що всього чоловіків небагато. У таких багатих сім’ях, як у Томаса, зазвичай є цілі книжки з родоводом, який тягнеться ледве не тисячоліттями, і про кожного з членів сім’ї розлогі описи. А тут просто якийсь аркуш, декілька чоловічих імен і жодного жіночого. До того ж одну жінку з чоловічого роду Рене таки знала – Рейчел.

Була ще одна дивна річ: першим у списку значився Метью Гопкінс. Якщо прізвище завжди зберігалося за чоловіком, то чому Метью Гопкінс, а Томас Браунінг? Рене не до кінця це розуміла. Звісно, прізвище можна змінити, але так зазвичай роблять якісь шахраї, злочинці, які разом із прізвищем міняють усе своє життя, а точніше, починають нове. Навіщо це було родичам її чоловіка?

Рене відволіклася від писанини й подивилася на озеро. Вона любила милуватися природою. Спокійна атмосфера навіювала їй умиротворення й світ здавався не таким жорстоким, яким він був насправді.

Ось і зараз вона задивилася на протилежний берег. Там були дерева, кущі й білий пісок. До них було метрів чотириста, а тому жінка не одразу повірила своїм очам, коли серед білого дня їй привиділось, як між деревами гуляє жіноча постать. Рене моргнула. Та постать нікуди не зникла, а ходила собі між деревами, не звертаючи ні на кого уваги.

«Можливо, у мене якісь марення?» Жінка встала й вийшла з альтанки. Вона не вірила, що її власний зір обманює її, та все було цілком очевидно, за винятком одного – жіноча постать була вся біла й світилася майже наскрізь.

– Як уві сні… – Рене підійшла ближче до озера, аби ще раз упевнитися в тому, що те, що вона бачить, – не маячня. Аж раптом позаду почувся знайомий голос.

– Ваші фрукти, прошу.

Рене сіпнулася з переляку.

– Мері, глянь швидко на той берег! – Рене підбігла й ухопила кухарку за лікоть. – Ти бачиш там жіночу постать?

– Рене, що ви, яка постать? Ви ж знаєте, що на той берег ніхто не запливає.

Вона обернулася – і справді, там уже нікого не було.

– Мері, я щойно бачила там жінку, клянуся!