Читать книгу Наречені з того світу - Анна Моро - Страница 6

1881 рік, червень

З того часу, як поїхала Рейчел, минуло два тижні, але це не давало спокою Рене. Чому дівчина так повелася? Чому не сказала їй хоча б банальне: «Бувай»? Рене не вимагала тривалих обіймів чи прощальних сльозливих промов. Але її дивувало, що Рейчел отак швидко, ні словом не обмовившись, зібрала свої речі й одразу після дня народження, можна сказати, утекла ще до сходу сонця.

Та що сталося – те сталося, Рене нібито змирилася. Тим паче, вона сподівалася, що по закінченні ґранд-туру Рейчел заїде до них знову.

Після від’їзду Томасової сестри їхнє життя з чоловіком знову повернулося у своє річище. Щоправда, декілька разів до них заїжджав на обід якийсь компаньйон Томаса, але оскільки Рене не вбачала нічого цікавого у банківському чи фінансовому бізнесі, вона їх залишала вдвох і йшла до озера з друкарською машинкою.

До речі, її робота врешті зрушила з місця. Вона вирішила занотувати все, що запам’ятала про Рейчел. Характер дівчини вразив Рене й вона вирішила зробити подругу героїнею свого майбутнього роману.

Отак записуючи все, що спадало на гадку, вона раптом згадала ситуацію на терасі. А відтак в уяві сплив ще один не зовсім ясний епізод: сходи до підвалу в кухні й незрозуміла тінь. Рене прибрала руки з клавіш друкарської машинки й роззирнулася. Навколо не було ні душі. Легенький вітерець огортав своїм подувом шкіру Рене, ніби намагався освіжити її думки. У небі пропливали невеличкі хмаринки, неначе шматочки пухкенької вати.

Жінка замислено глянула на аркуш. Можливо, тоді в неї й розігралася уява, щоб зараз дати їй гарний привід для серйозного поштовху в написанні роману? Треба обов’язково занотувати ці ситуації! «Адже щось таємне й містичне завжди подобалося читачам, отже, у мене може вийти гарний твір, якщо постаратися».

Рене була така поглинута працею, що й не помітила, як надворі стемніло. Вона багато разів перечитувала свої записи, щоб нічого не випустити з поля зору. Дещо й переписувала заново, бо їй не подобалось, як воно звучало.

Оскільки надворі стояв червень, то Рене й здивувалася, що по неї ніхто не прийшов, хоч уже було близької десятої. Утім, Том мав би захвилюватися. Невже його знову викликали до Лондона?

Рене зібрала речі й рушила до маєтку. Лише зараз, коли вона відволіклася від роботи, то відчула, яка голодна. І чому це Мері не прибігла по неї? Дивно. Та тільки-но вона зайшла у вітальню, як побачила стурбовану кухарку, яка кудись бігла.

– Ну нарешті, хоч вас зайшла!

– Тобто, Мері?

– Ваш чоловік кудись запропастився, місіс. Я ніде не можу його знайти. Хотіла йому сказати, що пропали ви, а тут ви знайшлися – а його нема ніде.

Та Рене не слухала вже кінця промови кухарки, вона бігла по сходах у пошуках чоловіка. Як це пропав? Залишила машинку з паперами біля сходів і передовсім кинулася до його кабінету, сама не знаючи навіщо. Добігши, різко смикнула на себе ручку, і та піддалася. Навіть не подумавши про те, що Мері, певно ж, тут уже побувала, Рене ввійшла. Оглянувши порожню кімнату, уже збиралася виходити, аж раптом дещо привернуло її увагу.

Узагалі Рене дуже рідко бувала в кабінеті свого чоловіка. Передовсім через те, що чоловік або сам замикався зсередини, таким чином даючи зрозуміти, що не хоче, щоб його турбували, або приводив туди якихось своїх колег, і тоді вже Рене точно туди не заходила, бо розуміла, що вона там зайва. Через це їй тут усе було незнайоме, але дивний проблиск світла в кутку кімнати Рене помітила. Обережно зачинивши за собою двері, вона тихенько підійшла до джерела сяйва – і, о диво! У стіні кабінету її чоловіка виявилися потаємні двері! Ліворуч був гобелен майже на всю стіну, яким вони, певно, і завішувалися.

«Навіщо Томасові потаємні двері в кабінеті?»

Рене боялася, що її можуть викрити за тим, як вона досліджує кабінет свого чоловіка, але цікавість наростала з кожною секундою. Раптом вона почула голос чоловіка, який лунав звідкись ізнизу.

– Господи, він десь тут поряд, – прошепотіла жінка сама до себе. А потім збагнула, що Том піднімається сходами, може, з підвалу й зараз з’явиться в тих самих дверях, перед якими вона так нерозумно стовбичить. Якщо він з нею тут зіштовхнеться, то вже їй доведеться пояснювати, що вона тут робить. А які будуть наслідки цього, Рене й знати не хотіла. Тож швидко позадкувала й наштовхнулась на стіл, з якого злетів якийсь лист чи документ. Недовго думаючи, жінка з переляку вхопила його, тицьнула собі до кишені та вибігла з кабінету.

Швиденько спустилася вниз до свого приладдя, щоб удати, ніби вона щойно прийшла. Мері внизу вже не було, та й не дивно. Певно, та подумала, що дружина знає, де її чоловік, і побігла до нього.

Рене глибоко вдихнула й почала підніматися сходами. Уже пройшла повз кабінет Томаса й полегшено зітхнула, що не зіткнулася з ним, аж ось він вийшов і озвався до неї:

– Кохана? Невже ти щойно прийшла?

Рене зупинилася й зробила те, що доволі довго вже не робила перед своїм чоловіком. Вона натягла на обличчя маску всміхненої дружини й обернулася до нього.

– Так, милий. Ти не повіриш, але я сьогодні запрацювалася. Я почала-таки писати.

– Це чудово! Це треба відзначити! Я скажу, щоб вечерю подали у вітальню. І вино. Ти, мабуть, дуже зголодніла.

– Дуже, Томе, – серце Рене було неспокійне, але вона й виду не подала, що її щось турбує.

Вони всміхнулись одне одному й пішли кожне у свій бік.

Коли Роуз допомагала Рене роздягатися, то ненароком торкнулася кишені сукні.

– Ой, у вас тут щось шелестить, – служниця, як завжди, сором’язливо опустила очі додолу й стала чекати. Біляве волосся розсунулося й оголило ту бридку бородавку, якої Рене терпіти не могла.

– Де? – відвела вона погляд від служниці. Опустила руку в кишеню, намацала аркуш і згадала сьогоднішню пригоду в кабінеті чоловіка.

– Дякую, Роуз. Далі я впораюся сама.

Рене мило всміхнулася й почекала, поки служниця вийде. Їй раптом закортіло подивитися, що ж таке вона встигла прихопити з кабінету чоловіка. Можливо, якийсь нудний документ, а може, і щось цікавеньке? Адже не завжди відшукаєш потаємні двері в себе в домі!

То був якийсь список:

1620 – Метью Гопкінс

1643 – Олівер

1665 – Альберт

1690 – Генрі

1717 – Вільям

1741 – Роберт

1772 – Алфі

1798 – Гарі

1823 – Чарлі

1850 – Томас

Рене сіла на ліжко, перечитуючи. Імена й роки. Але навіщо вони Томасові? І що це взагалі за люди? Чому в списку самі чоловіки? І чому перший записаний із прізвищем, а далі самі імена? Може, родичі? Треба буде завтра повернути цей список на місце, щоб чоловік нічого не помітив.

Раптом у двері постукали.

– Можна?

Прийшов Томас. Рене забігала по кімнаті, ніби при пожежі. Вона ніколи ще не була такою розгубленою. Зрештою сунула аркуш між книжок і мовила, щоб чоловік заходив.

Він був усміхнений, як завжди, і вдягнений лише в піжамні штани з високоякісного шовку. Зачинив за собою двері й пройшов у кімнату. Сьогодні як ніколи Рене здалося, що погляд у нього добрий та лагідний, карі очі щасливі, а вираз обличчя радісний. Його гострі вилиці були розслаблені, м’язи тіла – спокійні й не напружені. Однак сама Рене була стривожена. Сам факт того, що вона не знає Томаса до кінця й він щось приховує, її бентежив. Адже перед вівтарем вони обоє давали клятву: «і в радості, і в горі», і не брехати одне одному. Ну от: він у радості, вона в горі, але він їй про щось бреше. Хоча вона з ним теж не до кінця щира, але це дещо інше.

– Тебе щось тривожить, – констатував Том.

– Ти, – не збрехала на цей раз і Рене.

Томас пильно подивився на жінку, його очі зіщулилися й щелепа на мить напружилася, ніби він зціпив зуби. Але враз його тіло знову розслабилося, він поманив її й посадив собі на коліна.

– І що ж тебе непокоїть, мила? – Він ніжно заправив їй за вухо локон русявого волосся.

Рене трохи помовчала, все зважила й запитала:

– Звідки у нас потаємні двері в домі?

Том спочатку незрозуміло дивився на дружину, ніби вона спитала, чи справді інопланетяни існують. Та потім, коли вона додала, що бачила їх у нього в кабінеті сьогодні, коли разом із кухаркою шукала його по всьому дому, чоловік нарешті відповів:

– Розумієш, моя дорога Рене, – він зробив виважену паузу, – у нас дуже старий будинок, а в таких маєтках завжди будували таємні кімнати на випадок злодіїв чи війни, якщо треба буде сховатися. – Він мило всміхнувся й погладив її по голові, неначе малу дитину, котру намагався заспокоїти через жахливий сон. – Наразі я там зберігаю деякі речі. Можеш не турбуватися, ми не будемо використовувати ту кімнату за призначенням. Грабіжники нам не загрожують. – І поцілував її в губи.

Рене відповіла на поцілунок, але про себе подумала, що правдою в тому й не пахне. Уперше в житті Рене здалося, що її чоловік зняв із неї маску, натяг на себе й розіграв перед нею сцену. Так завжди робила вона, коли треба було через силу усміхатися, обійматися чи то вдавати кохання на людях. Рене стало ніяково. Вона виплуталася з обіймів чоловіка.

– Нумо спати. Я стомилася.

– Як скажеш, моя дорогенька.

І знову цей вираз обличчя. Цей крижаний погляд: навіть бровою не повів – тотальний спокій, за яким крилося казна-що. Знову Рене здалося, що Том грає з нею її ж зброєю.

Коли вони уляглися, уперше в житті Том до неї не поліз цілуватися чи обійматися, і вона була дуже рада. Бо аж ніяк не була налаштована зараз на пестощі з ним. І він, певно, також. Уже за декілька хвилин жінка почула, як він рівномірно засопів – заснув. «От і добре. Тепер можна спокійно поміркувати».

Список. Що ж в тому списку? Що то за імена? Вони не давали спокою Рене. Чомусь здавалися їй такими знайомими, але вона не могла зрозуміти чому! Ціла купа чоловіків, починаючи від сімнадцятого століття й закінчуючи дев’ятнадцятим. Нашим.

Невдовзі Рене зморив сон, і вона так нічого й не придумала. Утім, сподівалася, що вві сні відновляться сили й мозок буде працювати краще. Можливо, згодом вона зможе провести певні паралелі в списку. Однак спала вона аж ніяк не спокійно. Снилися жахіття, яких Рене ніколи в житті не бачила.

Цілу ніч її мордували прозорі, майже невидимі створіння, які весь час повторювали, що вона забагато знає. Уривалися їй у мозок, у серце, у легені й розривали їх ізсередини, повторюючи знову й знову те саме: Рене знає забагато. Вона не має казати про це нікому!

«Не кажи йому!»

«Ти забагато знаєш!»

«Ніхто не має знати те, що знаєш ти!»

Їх було дуже багато, але Рене не могла їх розгледіти. Вони розривали її на маленькі частинки, не припиняючи повторювати про якісь знання. Хотіла їм сказати, що не розуміє, про що вони. Хотіла запитати у них бодай про щось. Аж раптом перед нею з’явився ледь помітний силует якоїсь дівчини. Він був увесь білий і прозорий та висів у повітрі. Рене не могла розібрати, кого нагадує їй це створіння.

– Список… – мовила та дівчина. – Два… – Вона ледве вимовляла слова, та її голос був такий холодний і потойбічний, що в Рене аж мороз шкірою пішов. Ці звуки нагадали жінці, що вона хотіла про дещо спитати, але раптом її розбудили.

– Господи, Рене! Ти мене так налякала! – Над нею височів Том зі справді переляканим виразом обличчя. Його очі були вирячені, брови дугами повигиналися на лобі, а коротке чорне волосся стало дибки. Сонце ще не зійшло і в кімнаті було темнувато. – Ти так кричала вві сні. Щось бурмотіла й крутилась. – У руці чоловіка була склянка води. – Попий.

– Мені наснилася твоя сестра, – Рене взяла стакан і трьома ковтками спорожнила його. Вона дуже спітніла вві сні. У роті пересохло, а дихала вона так, ніби щойно втекла від самого диявола. – Вона була мертва, Томе.