Читать книгу Наречені з того світу - Анна Моро - Страница 5

1881 рік, травень

Томас, Рене й Рейчел обідали на терасі позаду будинку. Видався доволі теплий весняний день, а тому Томові не було що заперечити сестрі, яка хотіла помилуватися природою за їжею. Та й дружина не була проти, а тому чоловік легко погодився й наказав, щоб стіл накрили надворі.

Рейчел сподобалася Рене одразу, як тільки дівчина зайшла в дім. Та була доволі весела, говірка, а її манери одразу виказували начитаність та освіченість. Рене була впевнена, що швидко знайде спільну мову з сестрою чоловіка, а можливо, і подругу собі. Вона знову згадала про сестру та листа, якого їй відправила. «Аби хоч Хлоя відповіла скоріше!»

– Отже, Рене, як тобі подобається Англія? Столиця? А Челмсфорд? – Рейчел сиділа з келихом вина в руці й пильно спостерігала за братом та його дружиною. – Том, певно, тобі не дає спокою, увесь час кудись тебе водить? – вона всміхнулась і похапцем глянула на брата. – Постійно якісь зустрічі, обіди? До речі, Томе, ти обіцяв улаштувати грандіозний бенкет на честь мого дня народження. Шкода, що потім я вимушена буду вас покинути.

– Так, шкода, – ледве встигнув вставити Томас. Рейчел перевела погляд з нього на Рене й продовжила. – То як тобі тут живеться? Напевно, сумуєш за романтичним Парижем?

– Власне кажучи, я не можу сказати, що Англія гірша, ніж Франція. – Рене обережно підбирала слова. Усе-таки тепер це її батьківщина, а найголовніше – батьківщина її чоловіка. – Сумую я за рідними, не проти була б їх відвідати, але Томас увесь час зайнятий на роботі в Лондоні, на жаль. – Рене зітхнула, ніби їй справді було жаль, що він там зайнятий. Якби не моральні норми, вона б і сама вирушила в подорож, гроші б узяла в чоловіка. – Ну а романтики, – вона взяла Томаса за руку й ніжно погладила, – мені й тут вистачає. – Усе-таки свою роль треба грати до кінця. Хоча Рене не могла сказати, що їй було аж так неприємно. Адже Томас був освічений, статний молодий чоловік, поряд із яким було приємно перебувати. Браунінг не викликав відрази, хіба що на початку їхнього сімейного життя, коли Рене ненавиділа його всім серцем через зруйноване майбутнє.

– О, так! Можу зрозуміти. Молоде подружжя. Кохання і все таке, – Рейчел весело підморгнула. – А мені от заміж узагалі не хочеться. Скільки разів робили пропозицію, я все кажу ні! – Дівчина поклала руки на стіл і вперто поглянула на брата. – Вважаю, що я ще доволі молода й хочу побачити світ. До речі, після дня народження вирушаю в ґранд-тур по країнах Європи. Буду у Франції, можу передати звістку твоїм батькам, Рене.

– Дякую, – увічливо відповіла Рене. – А де ще плануєш побувати?

– О! Франція, Італія, Іспанія, Швейцарія. Я вже бачу, як блукаю вуличками тамтешніх міст, – Рейчел заплющила на мить очі, ніби й справді побачила перед собою якусь картинку, – і мені відкриваються їхні найпотаємніші секрети.

Рене всміхнулася. Чоловікова сестра, виявляється, ще й велика мрійниця та майстриня вигадок. Так, може, вона й справді в душі ще занадто молода для заміжжя чи кохання. В очах Рейчел Рене бачила маленьку дівчинку, яка прагне пригод. Треба буде обов’язково її згадати в майбутньому романі.

Раптом Рене здалося, що під столом щось прошмигнуло, і її ногу обдало легеньким вітерцем. Жінка на мить завмерла. Вона глянула під стіл, а потім на чоловіка.

– Щось сталося, кохана? – Том поклав долоню на плече дружині. – У тебе збентежений вигляд.

– Усе добре. Просто здалось, що поміж ногами щось пробігло.

Томас нахилився й ретельно обдивився все під столом. Велика довга чорна пір’їна лежала на підлозі й виблискувала на сонці.

– Ні, моя мила, там нічого немає. Тобі здалося.

– От і я кажу, що здалося. – Рене всміхнулася. – Тож берімося до десерту.

– Я тільки за! – І Рейчел уся засяяла, мало не заплескала в долоні.

Та Рене не покинуло відчуття стурбованості. Вони з Томасом не тримали ніяких домашніх чи екзотичних тварин. Жили поруч із лісом, але навряд чи якась бідолашна тваринка могла ненароком забігти на терасу. Та й Том перевірив, що ні під столом, ані поруч нікого не було. Але що то був за дивний вітерець? Невже їй усе примарилося?

Та вже до вечора Рене забула про це. Перед вечерею Рейчел розказувала багато цікавих історій зі свого життя, потім жінки ділилися своїми вподобаннями щодо книжок, письменників і художників. А коли вже всі зібралися за столом, Роуз принесла листа Томасу, і той надовго зачинився в себе в кабінеті.

Том вийшов з кабінету аж тоді, коли жінки вже поїли, і повідомив, що має завтра їхати до Лондона через невідкладні справи. Сказав, що його не буде чотири чи п’ять днів. Тому всі приготування до дня народження Рейчел, який мав бути за тиждень, доручив самим жінкам і пішов до кімнати збирати речі.

– Ти вирушаєш уже сьогодні? – Рене була трохи збентежена таким швидким та несподіваним розвитком подій.

– Так. Я маю бути в банку вже завтра вранці. – Він нахилився й поцілував дружину. – Вибач, люба. – Розвернувся й пішов.

Дочекавшись, поки брат зачинить за собою двері, Рейчел мовила:

– Я так розумію, що будинок у нашому розпорядженні аж чотири дні. – Вона загадково всміхнулась. – Я впевнена, що нам буде дуже весело, Рене.

– Можливо… – розгублено промовила жінка, не розуміючи до кінця підтексту слів Рейчел.

Десь за півгодини, коли Білл приготував карету, а Томас зібрав необхідні речі, жінки попрощалися з чоловіком і розійшлися по своїх кімнатах.

Роуз разом з іншою служницею, Ґвен, приготували для Рейчел спальну кімнату на другому поверсі, а оскільки кімнати Тома й Рене були на третьому, то жінка не бачила сестру чоловіка до ранку.

Та вночі Рене несподівано прокинулася від якогось поштовху. Спершу вона подумала, що то Рейчел прийшла до неї, щоб почати вже свої веселощі, а чи вже настав ранок і її будить Роуз. Але, роззирнувшись, Рене завважила два дивні вогники в темряві – червоний та чорний. Перелякана жінка заплющила очі й невдовзі знову заснула.

Зважаючи на те, що нічне непорозуміння було короткотривалим, Рене вирішила, що це їй наснилося. Адже в кімнаті вона так нікого й не зустріла. А про те, що її нібито хтось штовхав, вона згодом узагалі забула.

Жінка вийшла зі своєї кімнати і відразу опинилася у вирі подій. Кухарки бігали по будинку з різними овочами, фруктами, ягодами та іншими продуктами, ніби проспали й лише збираються готувати сніданок для неї та Рейчел.

Далі по коридору вона помітила Роуз і Ґвен, вони несли пакунки та коробки, з яких виглядали пістряві стрічки й кольорові папірці, схожі на прапорці. Рене, здивовано спостерігаючи, рушила на кухню, щоб попросити зробити їй кави. Їй здавалося, що вона задовго спала й через це в неї розболілася голова.

– Мері? Мері, ти тут?

На хвилю Рене здалося, що на кухні нікого немає, і це неабияк її здивувало. Аж раптом біля сходів до підвалу промайнула якась біла тінь. Рене на мить перехопило подих.

– Мері? – прошепотіла жінка.

За спиною в неї почувся знайомий голос.

– Місіс Браунінг, мої вибачення. Ви вже прокинулися. Я зараз же накажу подати вам сніданок. Просто міс Рейчел зранечку роздала накази, і всі бігають по різних дорученнях з нагоди її дня народження.

Та Рене навіть не озирнулася до кухарки. Вона стояла мов укопана, дивлячись наперед себе.

– Проходьте до їдальні, зараз усе подадуть до столу.

Та Рене все вдивлялась в прохід до погреба й думала, що її зір вирішив поглузувати з неї. Мері здалося, що господиня й не чує її.

– Пані Рене? Усе гаразд? – Жінка простягла руку і торкнулася плеча Рене. На пристаркуватому обличчі служниці вмить додалося ще більше зморшок, ніж було до цього.

Рене обернулася й ніби вийшла із заціпеніння. Вона глибоко вдихнула й спантеличено глянула на Мері.

– Усе… добре. Зробіть мені просто кави. Чорної. – І чкурнула геть із кухні, ніби її тут і не було.

Рене сиділа на звичному місці за столом і задумливо обводила, напевно, вже двадцяте коло ложечкою в чашці з кавою. Кава майже вистигла, але Рене передумала її пити. Настрій кудись зник. Її засмутило те, що сталося в кухні. Якщо воно було лише грою її уяви, то однаково не тішило. Адже це означало, що її розум починав давати збій. А якщо там справді хтось ходив, то хто?

У Рене голова розболілася ще дужче. Жінка піднесла чашку до вуст і трохи відсьорбнула. Гіркувата рідина змочила горло й солодко розтеклася по організму. У кров через вени потрапив кофеїн, і вже за кілька секунд Рене відчула, як її серце закалатало ще дужче.

– О, ти тут! А я тебе шукаю.

Рейчел була в піднесеному настрої і, судячи з її виразу обличчя та інтонації голосу, вона чогось хотіла від Рене.

– Щось сталося? – не дуже весело запитала жінка.

– Чому така апатія? – дівчина променисто всміхнулась, показуючи майже всі свої зуби, рівні та білосніжні. – Звісно, що сталося. Уже за п’ять днів моє свято. – Рейчел підбігла до Рене й підхопила її під руку. – Ходімо, ходімо. У нас багато справ. Треба стільки всього купити, вибрати. Дім прикрасити! Сукні собі приміряти!

– Що?.. – незрозуміло почала Рене, але було пізно. Чоловікова сестра невпинно тягла її до вітальні, і жінка зрозуміла, що спокою наступні п’ять днів їй не бачити.

Коли ввійшли у вітальню, Рене була не така вже й здивована побаченим. Просто про себе завважила, що де в чому Рейчел таки дуже схожа із Томом.

На диванах були розкладені сукні різних фасонів, кольорів і розмірів. Червоні, жовті, яскраво-сині. З блискітками й без, короткі й довгі, пишні й вузькі.

– Я вважаю, що дружина мого брата має мати такий само приголомшливий вигляд, як і я, на моєму дні народженні, – і Рейчел почала по черзі представляти всі сукні.

– Ти дуже мила, але все-таки ти іменинниця, і…

– Ніяких але! Усе буде на найвищому рівні! – І вони всміхнулись одна одній.

Наступні чотири дні Рене й Рейчел разом готувалися до свята. Розробляли меню. Усі страви були ретельно сплановані. Також обидві з великим ентузіазмом і завзятістю займалися декоруванням будинку. Звісно, це була нелегка справа, адже маєток Браунінгів був чималим! Та Рейчел із Рене впоралися з цим вправно й вміло.

За день до очікуваного всіма дня народження повернувся Томас, і Рене була навіть рада, що чоловік знову вдома і в безпеці. Вона питала його, чи він усе вирішив і які раптові проблеми потребували його невідкладного візиту до Лондона. Але чоловік лише коротко сповістив дружину, що все владнав і їй нема про що турбуватися. Тож більше вона нічого не випитувала, знаючи, що Том усе одно нічого не скаже.

Аж до дня народження Рене не ставила собі питання, які ж гості завітають до них. Яке оточення й коло друзів має Рейчел і кого вона запросила на святкування свого двадцятисемиліття? Та коли Рене побачила купу заможних молодиків, які більше підходили компанії Томаса, дівчина знову аж ніяк не здивувалася.

Протягом усього свята панувала весела атмосфера. Усі веселилися: хтось грав на роялі, який стояв у вітальні господарів, хтось підспівував, хтось маленькими компаніями обговорював останні новини в Лондоні. Молодиці пліткували про інших, хтось спілкувався на теми моди та сучасних дизайнерів. Деякі чоловіки надивлялися собі достойні партії, і дехто таки досяг успіху в цьому.

Сама ж іменинниця була неймовірно гарна й могла затьмарити будь-кого в домі. Роуз та Ґвен зробили Рейчел високу зачіску, оздоблену коштовними шпильками по колу. На її чорнявому волоссі виблискували темно-сині камінці, певно, сапфіри. Декілька випущених локонів падали кучериками до шиї, надаючи більшої романтичності іменинниці. А сукня легкого крою аж до підлоги, що облягала груди й талію Рейчел, змушувала чоловіків затримувати погляди на стрункій фігурі.

Рейчел перебігала від однієї групки людей до іншої та встигала приймати вітання. Рене бачила, що дівчина справді щаслива, і теж несподівано всміхнулася. Вони з сестрою Тома стали ближчими за цей тиждень і їй буде сумно з нею розлучатися, але вона рада, що та поїде й зможе зустріти її батьків та передати їм від неї привіт. А ще листа. Чергового листа для нього.

– Мені здається, ми з нею майже подруги. Ми дуже зблизилися за ці сім днів, – мовила Рене і з усмішкою на вустах глянула на Тома, який тримав її в обіймах.

– Я дуже за вас радий, – і він поцілував її в скроню.

Після того, як усі гості розійшлися, Рене піднялася до себе в кімнату і тільки й встигла, що роздягнутися, а потім її накрила хвиля нещадного та такого бажаного сну. Дівчина дуже стомилася за цей вечір. А особливо останній танець вибив її із сил. Ноги просто підкосилися й Рене гепнулася в ліжко без тями.

Коли вранці вона розплющила очі, то зрозуміла, що сонце вже давно над обрієм. Вона відчувала себе ще трохи стомленою, але воно того вартувало. Повільно піднялася з ліжка й відчула, як м’язи обізвалися болем. Усе-таки потанцювала вона вчора від душі. Чи не вперше могла сказати, що справді повеселилася від щирого серця!

Рене вдяглася й зійшла вниз. І одразу помітила, що будинок уже прибраний від учорашніх декорацій. Напевно, Томас дав розпорядження. Увійшла до їдальні й побачила його за столом.

– Доброго ранку! – усміхнулася Рене. – Ну й натанцювалися ми з тобою вчора. Аж ноги тремтять.

– Так, – Том стримано відповів на коментар дружини.

Рене помітила, що Рейчел не було за столом.

– А де Рейчел? Невже ще не встала з ліжка? Це на неї так не схоже. Вона завжди як жайворонок.

– Рейчел поїхала ще до світанку. Ґранд-тур, пам’ятаєш?

І Том, узявши до рук «Таймс», дав зрозуміти, що більше говорити не хоче. «Поїхала? Так раптово? Що сталося? Чому?» Рене нічого не розуміла, а ще її бентежило, що Том так змінився. Він був холодний. Ніколи раніше вона не бачила його таким. Стриманим – так. Але коли він сказав, що сестра поїхала, у його голосі не було й тіні жалю чи суму – лише холод.

Томас відклав газету й мовив до Рене:

– Я ж казав, що вона спонтанна, не дивуйся. – Голос його знову був м’яким, а на вустах грала усмішка.

– Так. Але вона навіть не попрощалася.

– Просто не хотіла тебе будити, кохана.