Читать книгу Наречені з того світу - Анна Моро - Страница 8

1881 рік, червень

Список! Вона все ще не занесла той бісів список. А тепер ще й невідомо, коли зможе потрапити до кабінету Тома, бо він уже точно не випустить її сьогодні з ліжка. Ця його надмірна опіка іноді дратувала. Можна подумати, що вона мала дитина. Хоча, враховуючи, що трапилося сьогодні…

Минуло вже дві години, відколи Томас востаннє був у кімнаті дружини й запитував про її самопочуття. Приблизно годину тому Мері приносила їй смачнюче смажене курча в медовому соусі з овочами. Рене неохоче скуштувала шматочок і продовжила працювати. Також на таці залишилися лимонний пиріг та зелений чай із м’ятою. Рене захоплено писала про можливі події: її власне життя надихнуло жінку нарешті почати свою книжку. Звісно, вона розуміла, що навіть якщо закінчить роман, то книжка все одно не побачить світу, оскільки до цього потрібно буде залучити Томаса, а йому Рене прочитати цього не дозволить, адже це буде майже автобіографічна історія.

Рене зазначила посеред сторінки: «Частина перша». Далі передрукувала свої міркування про Рейчел, лише назвала дівчину іншим іменем – Люсі. Їй здавалося, що такий початок книжки буде доволі цікавим:

«Одного разу до маєтку заможного пана приїхала з візитом його давня подруга. Обоє вони були шанованими в суспільстві людьми й мали купу грошей, тому, щоб відсвяткувати приїзд Люсі, містер Гопкінс вирішив улаштувати одне з найбільших свят у Лондоні».

Так, Рене вирішила назвати Тома «містером Гопкінсом».

«Та коли вже було доволі пізно, а гості потроху розходилися, містер Гопкінс кудись подівся, і Люсі вирішила його знайти, адже необхідно було проводжати заможних гостей. Жінка шукала свого друга скрізь, але все марно. Раптом вона натрапила на його кабінет. Зазирнула туди – і знайшла там потаємні двері. Люсі неабияк здивувалася, адже вона доволі добре знала свого друга і в нього ніколи не було потягу до таємниць. Та все ж хтозна, що там може бути… Можливо, то лише винний погріб, а містер Гопкінс просто туди зачастив. Люсі покинула кабінет друга й пішла проводжати гостей.

Уранці, коли прислуга прокинулась, приготувала сніданок і покликала всіх їсти, одна зі служниць виявила, що Люсі зникла. Безслідно. Ще до світанку. Але містер Гопкінс запевнив усіх, що його подруга поїхала ще з останнім із гостей, тому він їстиме наодинці.

Згодом одній зі служниць приснився сон, нібито до неї прийшла мертва Люсі й прохала не розповідати про це господарю. А одна з кухарок бачила постать білої жінки на протилежному березі озера. Жінки починали шепотітися між собою, у той час як Білл знайшов дивний клапоть паперу в містера Гопкінса. Відтоді й він почав вірити жіночим забобонам».

Рене дістала аркуш із друкарської машинки й перечитала його декілька разів. По суті самі факти, але їх мало для того, щоб зробити якісь висновки. Їй однозначно треба більше. У неї справді було відчуття, що Рейчел зникла, а не поїхала в ґранд-тур. Також зараз, коли вона була спокійна та при своєму розумі, Рене могла впевнено стверджувати, що бачила жінку по той бік озера. Але для себе Рене зробила один важливий висновок: нікому ні про що не можна казати. Слуги занадто забобонні, вони одразу думають, що ти або вагітна, або несповна розуму. Тому треба міркувати самій. Якщо вона справді бачила когось на березі, то кого саме? Здається, у радіусі кількох кілометрів тут немає жодних осель. Також можна було з упевненістю сказати, що жінка була вся в білому. Невже тут, в Англії, є якісь свята, про які вона не знає, коли треба прибиратися певним чином?

Рене виглянула у вікно й задумалася. Цікаво, чи можна поїхати в Челмсфорд і запитати в міській ратуші про оселі, розташовані поруч, а також про родовід Томаса? Жінка зосереджено продумувала план, як дізнатися більше про свого чоловіка. А якщо він нетутешній, то де їй починати шукати? Лондон. Отже, доведеться їхати в Лондон. Але тоді вона муситиме просити Тома взяти її з собою й має вигадати переконливу причину для цього. Утім, справа того варта. А ще необхідно повернути все-таки на своє місце той аркуш з іменами. Не варто зайвий раз лютити Томаса. І що швидше, то краще. Можливо, у його кабінеті вона знайде щось іще цікавіше?.. Рене всміхнулась. Вона піймала себе на думці, що радіє від того, що збирається шпигувати за чоловіком. Принаймні планує отримати деяку інформацію про нього. Зрештою, вона вийшла заміж за чоловіка, знаючи лише його ім’я й титул. А хто міг запевнити її, що все те справжнє? Що маєток і титул не куплені, а гроші не крадені? Що його батька звали Чарлі, вона випитала сама, а про сестру дізнатися змусили обставини, бо та вчасно навідалася. Проте чим він там насправді займається в Лондоні? Том ніколи про це не розповідав, а вона й не розпитувала. У якомусь сенсі вона того не робила, бо боялася. Хоча він і поводився з нею завжди лагідно та стримано, вона ж бачила ті скажені іскорки в його очах, які іноді спалахували. До того ж сьогодні він показав їй справжні почуття. Уперше. Тому цілком розумним було з її боку бажати дізнатися про нього бодай щось. Адже тепер він – її сім’я.

Рене тяжко зітхнула, пригадуючи щасливі миті з Джеком у Франції, підвелася, відсунула машинку й попрямувала до виходу. Та в дверях зіткнулася з Мері.

– Пані, я прийшла забрати тацю, але бачу, що ви майже нічого не їли, – похнюплено мовила служниця.

– Я не голодна, Мері. Дякую. Ти не підкажеш, де містер Браунінг? – Рене дуже сподівалася почути, що він десь в іншому крилі дому.

– Навіть не знаю, пані. Здається, вони разом із Біллом збиралися поїхати до міста дещо купити.

Рене всміхнулася від вуха до вуха.

– Дякую, ти можеш бути вільна, – і швидесенько подалася до кабінету чоловіка. Сьогодні їй щастить. Треба позбутися списку й по змозі пошукати ще чогось цікавенького.

Вона відчинила двері й з острахом увійшла. Залишила аркуш на столі, там само, де він і лежав раніше, лише прикрила якимись документами, щоб чоловік подумав, буцімто не міг його знайти через безлад на столі. Далі Рене роззирнулася. Гобелен. Вона підійшла до відомих уже дверей і смикнула ручку, але та не піддалися. Звісно, що замкнені. Рене навіть не засмутилася. Це дуже схоже на її чоловіка. Наприклад, у підвал їй також немає доступу без нього. Відтак Рене підійшла до стола й заходилася одну за одною оглядати шухляди. Перша відчинилася, там була купа якихось банківських паперів. Далі були знову документи на якісь прізвища, яких Рене не знала й ніколи не чула. Вона смикнула третю шухляду, але та виявилася замкнутою. Рене насупилася. Якщо зачинено – отже, там має бути щось цікаве. Недовго думаючи вона витягла одну зі шпильок зі своєї зачіски й узялася відмикати замок. Трохи помудрувала, і шухляда таки піддалася – жінці аж подих перехопило. Що ж там може бути? Вона обережно витягла шухляду та побачила портрети. На фотографіях були жінки, дуже багато, і всі її віку. Рене розглядала обличчя невідомих жінок і не могла зрозуміти, що це могло означати. Ще одна загадка для неї, яку необхідно було розгадати. На фотографіях дівчата видавалися щасливими. Але хто вони?

Раптом Рене почула, як заіржали коні, і зрозуміла, що чоловік із Біллом приїхали. Вона запанікувала. Слід було швиденько звідси забиратися. Жінка склала всі фотографії на місце й закрила шухляду. Але як її тепер замкнути? Вона на хвилю заціпеніла, а потім просто вибігла з кабінету. Вона нічого не знає. Наразі головне – дістатися до своєї кімнати, щоб Томас не сердився, а в кабінеті вона ніколи й не була. Усе буде добре. Жінка натягла на обличчя свою звичну маску чемної дружини й швиденько вляглася в ліжко, замріяно дивлячись у вікно.

– Можна? – Томас постукав у двері буквально за хвилину. Рене ледве встигла відновити дихання. Вона повільно повернула голову, ніби й не сподівалася його побачити, і всміхнулася.

– Звісно, коханий.

– Це тобі. Я знаю, що давно вже не дарував тобі квітів, а ти заслуговуєш на найкращі, які лиш є в цьому світі, – і Том поклав перед нею на ліжко великий букет червоних троянд. – На фоні твоєї краси вони просто блякнуть.

– Дякую, Томе. Мені дуже приємно. Ти знаєш, як я люблю троянди. – Рене потягнулася, щоб поцілувати чоловіка в щоку, але він підставив їй губи.

– Я не хочу, щоб між нами були непорозуміння, Рене. Я тебе дуже кохаю, але прошу тебе: не ходи більше до мого кабінету. – Жінці перехопило подих. Він знає. Звідки? – Я сподіваюся, що ти повернула на місце той папірець, який знайшла. Не хочу, щоб ти щось собі вигадувала з приводу того, що бачила. Це лише аркуш із чоловічим родоводом моєї сім’ї. – Він зробив багатозначну паузу. Його голос був спокійний та лагідний, але Рене розуміла, що він не жартує. – Я не хочу, щоб ти пхала свого маленького носика до того, що тебе не стосується. – І він торкнувся вказівним пальцем кінчика її носа. – Це чоловічі справи. А ти – моя квітка, яка повинна квітнути, щоб тішити свого чоловіка. Адже в нас усе добре, ми кохаємо одне одного. Тому не псуй того, що є. Уважай, що це попередження. – Том ще раз поцілував Рене в губи, але вона була занадто шокована, щоб відповісти йому. Потім чоловік просто встав і попрямував до дверей.

– Я скажу, щоб квіти поставили у вазу.

Рене навіть не кивнула. Вона думала про те, що буде, коли Томас довідається, що вона нишпорила в його шухлядах.

– Томе, стій! – Зізнатися чи ні? Можливо, є сенс дізнатися все-таки, на що здатний чоловік, з яким вона живе? Адже вона його ніколи не виводила з себе. Як він поводиться в стресових ситуаціях?

– Що, кохана? – він лагідно подивився на неї, ніби нічого й не казав мить тому.

– Нічого, все добре. Просто хотіла помилуватися трояндами ще хоч трохи. Нехай Мері чи Роуз прийдуть пізніше й поставлять квіти в мене в спальні. Троянди дуже гарні, дякую. Ти мене балуєш. – Рене всміхалась, як завжди, ніби вони з Томом – найрідніші люди на світі.