Читать книгу Земля людей (збірник) - Антуан де Сент-Екзюпері, Antoine De Saint-exupéry - Страница 3

Було то 1926 року. Я щойно прийшов молодим пілотом у компанію Латекоер, яка раніше за Аеропосталь та Ер-Франс налагодила лінію сполучення Тулуза – Дакар. Там я навчався свого ремесла. Так само, як решта моїх товаришів, я відбував належне новачкові стажування, щоб, зрештою, заслужити честь називатись поштовим. Пробні польоти, рейси Тулуза – Перпіньян, нудні лекції з метеорології в глибині промерзлого ангара. Острах навіювали нам незнані іще гори Іспанії, шанобу – пілоти-бувальці.

Тих бувальців ми зустрічали в ресторані. Насуплені, дещо відсторонені, вони, з поблажливою зверхністю, давали нам поради. І коли хто-небудь із них, повернувшись з Аліканте чи Касабланки, приходив пізніше за решту, у просякнутій дощем шкірянці, і хтось із нас несміливо розпитував про політ, лаконічні відповіді ветерана того грозового дня створювали в нашій уяві сповнений пастками і небезпеками казковий світ, де несподівано виринають прямовисні скелі, а буревії здатні виривати з корінням кедри. Чорні дракони охороняють вхід у долину, а над гірськими хребтами спалахують корони блискавок. Бувальці вміло підживлювали нашу до них повагу. Але часом хто-небудь з них здобував собі також вічну шану, не повернувшись з чергового польоту.

Пригадую одне повернення Бюрі, який згодом таки розбився у Корб’єрах. Той старий пілот підсів до нашого столу і їв голосно плямкаючи, але ні слова не промовляючи, зсутулений від утоми. Був то вечір наприкінці одного з тих непогожих днів, коли на всій лінії, від краю до краю, небо наскрізь гниле, і пілотові здається, гори гойдаються у брудній піні, як ті корабельні гармати, що у давніші часи зривалися з ланцюгів, у шторм, і трощили палубу. Довго дивлячись на Бюрі, я ковтнув слину і таки зважився запитати у нього, чи важкий був рейс. Бюрі не почув; наморщивши лоба, він схилився над своєю тарілкою. На відкритих літаках, в негоду, пілот визирав з-за вітрового скла, щоб ліпше бачити, і ляпаси вітру ще довго потім віддзвонювали йому у вухах. Зрештою, Бюрі звів голову, наче почув мене, прийшов до тями, і голосно розреготався. Його сміх викликав у мене захват, оскільки Бюрі сміявся нечасто, і той несподіваний регіт осяяв його втому. Він не став розводитись про свою звитягу, а мовчки жував собі далі. Але в монотонній атмосфері ресторану, серед клерків, що звільнялись тут від нікчемної напруги своїх буднів, цей товариш з утомленими плечима видався мені навдивовижу шляхетним; з-під його грубої шкаралущі визирнув на мить янгол, який переміг дракона.

Настав, нарешті, вечір, коли мене викликали до директорського кабінету. Директор коротко сказав:

– Завтра вилітаєте.

Я стояв і чекав, що зараз він мене відпустить. Але директор, помовчавши, докинув:

– Ви добре знаєте інструкції?

У ті часи мотори не відзначались такою надійністю, як теперішні. Часто вони, без жодного попередження, зупинялися з різким дзенькотом – наче скляний посуд побився. А як сідати, коли навколо самі скелясті кряжі іспанських гір? «У тих краях, якщо мотор вийшов з ладу, – казали ми, – літак, прощавай! З халепи не вискочиш». Але літак можна замінити. Найважливіше, не наскочити на скелю. Тому нам під страхом найсуворішої кари заборонялось літати над морями хмар, що вкривали гори. Якщо мотор виходив з ладу, пілот, потрапивши в хмару білої куделі, ризикував врізатись у скелю.

Ось чому того вечора, наостанку, повільний голос вкотре наполегливо радив мені:

– Приємно, звісно, йти над Іспанією за компасом над морем хмар хвацькому пілотові, але… – і ще повільніше, – …але пам’ятайте, під тим морем хмар… вічність.

І ось, нараз, той погожий спокій, що постає перед очима, коли виходиш із хмар, набрав для мене іншого, невідомого значення. Лагідний затишок загрожував пасткою. Я уявляв собі неозорий білив полон отам, у мене під ногами. Там внизу, здавалось мені, панує не людська суєта, не гамір, не міська метушня, а іще більш пронизлива тиша, іще більш остаточний спокій. Той білястий глей став для мене межею між реальним та ірреальним, між знаним і незбагненним. І аж тоді я став здогадуватися, що видиме оком набуває сенсу тільки через культуру, цивілізацію, професію. Верховинцям теж знайоме море хмар. Однак вони не вбачають у ньому таємничої запони.

Вийшовши з кабінету я відчував підліткову гордість. На світанку мені, нарешті, доручать мою частку – пасажирів і африканську пошту. Але водночас мене мучили принизливі сумніви. Я не почувався по-справжньому підготовленим. В Іспанії обмаль запасних аеродромів; я боявся, що не знайду місця для посадки в разі непередбаченої поломки. Я схилявся над негостинною мапою, не знаходячи жодної відповіді на свої сумніви. І з серцем, сповненим гордощів і остраху, як у переддень битви, я подався до свого приятеля Ґійоме. Ґійоме випередив мене на тих маршрутах. Він уже здобув ключі до підступного неба Іспанії. Тож міг би втаємничити мене у всі хитрощі.

Ґійоме зустрів мене усмішкою.

– Я вже чув новину. Ти задоволений?

Він узяв із буфету пляшку портвейну і келишки і повернувся до мене, так само всміхаючись.

– Таку справу треба скропити. Побачиш, усе буде гаразд!

Він випромінював упевненість, як лампа випромінює світло, цей мій приятель Ґійоме, якому судилося згодом досягти рекорду з поштових перельотів над Кордильєрами та Південною Атлантикою. А нині, за кілька років до того звершення, він сидів під лампою, що освітлювала його сорочку, схрестивши руки й напрочуд доброзичливо всміхаючись, і мовив до мене так просто:

– Часом тобі допікатимуть бурі, туман, сніг. Тоді ти згадуй тих, що літали раніше за тебе: що змогли подолати вони, ти теж зумієш подолати.

Але я таки розгорнув свою мапу і попросив його проглянути зі мною маршрут. І от, схилившись під лампою, обпершись на товаришеве плече, я віднайшов упевненість колежанських років.

Але яким же дивним був той урок географії! Ґійоме не навчав мене даних про Іспанію, він навчав мене дружбі з Іспанією. Він розповідав мені не про водні ресурси, населення чи поголів’я худоби. Він розповідав не про Гвадіс, а про троє апельсинових дерев, що ростуть на межі поля край Гвадіса: «Ти зважай! Познач їх на мапі…». Відтак, три дерева забрали на моїй мапі більше місця, ніж Сьєрра-Невада. Він розповідав не про Лорку, а про ферму неподалік Лорки. Про життя на тій фермі. Про господаря. І про господиню. І, таким чином, подружжя, загублене у просторі за півтори тисячі кілометрів від нас, набирало незмірного значення. Міцно закріпившись на схилі гори, мов доглядачі маяка, вони завжди готові допомагати мандрівникам своїми вогнями-зірками.

Отак ми витягали з забуття, з незмірної далечини подробиці, невідомі жодним географам. Географів цікавить сама тільки Ебро, що тамує спрагу великих міст. І аж ніяк не струмок, що біжить поміж трав на захід від Мотріля, напуваючи три десятки квітів. «Зважай на струмок, він розмиває поле… Познач його теж на мапі». Ще б пак! Я пам’ятатиму про зміюку Мотріля! Невинна на вигляд, тихим своїм дзюрчанням вона могла приспати кількох жаб, але сама куняла тільки впівока. Вона чигала на мене, причаївшись на райському полі запасного аеродрому за дві тисячі кілометрів звідси, щоб за першої ж нагоди обернути мене у сніп вогню…

Я був готовий також до зустрічі з задиристими баранами, що пасуться на схилі, однак будь-якої миті можуть атакувати: «Тобі здається, смуга вільна. Аж тут, буц! Просто під шасі кидаються всі тридцять баранів…». Я лише здивовано посміхався, зачудований такою підступною загрозою.

І мало-помалу Іспанія на моїй мапі, під лампою Ґійоме, ставала країною див. Я позначав хрестиками запасні аеродроми і небезпечніші пастки. Позначив ферму на узгір’ї, тридцятьох баранів і струмок. Якнайточніше я відобразив на мапі вівчаря, яким знехтували географи.

Коли я попрощався з Ґійоме, мені закортіло поблукати, подихати морозним вечірнім повітрям. Я підняв комір свого пальта і рушив поміж байдужих пішоходців, молодий і бадьорий. Серед цих незнайомців я пишався своєю таємницею. Вони не знають мене, ці сіроми, але на світанку вони довірять з вантажем пошти мені свої турботи й поривання. Вони вкладуть в мої руки свої сподівання. Отак, закутавшись у пальто, я ходив серед них як їхній оборонець, а їм невтямки було про таку мою роль.

Вони нічого не відали про знаки, що мені подавала ніч. Їм байдуже було, що, може, десь заноситься на снігову бурю, яка перешкоджатиме у моєму першому рейсі і поставить під загрозу моє життя. Зірки згасають одна по одній, але що до того перехожим! Я один втаємничений. Мені доповідали про диспозицію ворога перед боєм…

А проте, ці вкрай важливі для мене гасла я отримував перед освітленими вітринами, що ряхтіли різдвяними подарунками. Здавалося, тієї ночі в них виставили всі багатства землі, і я упивався гордовитим усвідомленням свого зречення. Я вояк, іду назустріч небезпеці, то що мені до іскристого кришталю, призначеного до оздоблення вечірок, що мені до абажурів та книжок? Я, професійний пілот, уже плив у туманах, уже куштував гіркий м’якуш плоду нічних польотів.

Мене збудили о третій ночі. Я розчахнув ставні, побачив, що надворі дощить, і став неквапом одягатись.

За півгодини я вже сидів на своїй валізці, з краю лискучого від дощу тротуару, і чекав на автобус. Скільком товаришам переді мною випало отак, із стисканням серця, чекати у день їхньої ініціації. Нарешті, з-за рогу, з несамовитим деренькотінням показався той старомодний засіб пересування, і, так само, як свого часу усі мої товариші, я впевнено увіпхнувся на сидіння між сонним митником і якимись клерками. В затхлому автобусі відгонило курною канцелярією, старою конторою, де, мов у болоті, грузне людське життя. Що півкілометра автобус зупинявся, підбираючи чергового секретаря, митника чи інспектора. Сонні пасажири щось буркали у відповідь на привітання новоприбулого, а він, своєю чергою, теж примощувався й засинав. Автобус трусило на вибитій тулузькій бруківці, і в тому одноманітному рейсі пілот, спершу, не відрізнявся від чиновників, що куняли обабіч нього… Але повз віконця бігли відблиски ліхтарів, наближався аеродром, і старий автобус ставав сірим коконом, з якого людина вийде перетвореною.

Кожен з товаришів через такий ось ранок відчув, як у ньому, ще підвладному причепливому інспекторові, під шаром боязкої підлеглості, народжується істинна відповідальність Поштовика Іспанії та Африки, якому за три години ставати, серед блискавок, до бою з драконом Оспіталета… а за чотири години, подужавши його, – обирати будь-який шлях на свій розсуд: обхідний, понад морем, чи лобовий наступ через Алькойський масив. Йому там змагатися з бурями, з горами, з океаном.

Кожен з його товаришів за безликим і безіменним гуртом під похмурим небом зимової Тулузи, через такий ось ранок, відчув, як зростає в ньому володар, що за п’ять годин залишить позаду дощі й північні сніги і, зменшивши оберти, поволі спуститься в літо, в сліпучо-сонячний Аліканте.

Старого автобуса давно вже немає, але в моїй пам’яті збереглась його холоднеча і незатишність. Він залишився символом нашого жорсткого приготування до суворих радощів професії. В усьому домінувала виразна стриманість. Пригадую, як три роки по тому з короткого повідомлення, у лічених словах, я дізнався про загибель Лекрівена, одного з багатьох наших товаришів, що туманного дня або туманної ночі пішли на вічний спочинок.

У таку саму досвітню годину, о третій, серед такої самої тиші, ми почули голос свого директора, що, невидимий у пітьмі, звертався до інспектора:

– Лекрівен цієї ночі не приземлився у Касабланці.

– Га? – озвався інспектор, – що?

Зненацька розбуджений, він зробив зусилля, відганяючи сон і демонструючи службовий ентузіазм.

– А! Так? Він не зумів дотягти? Повернув назад?

З хвоста автобуса долинула коротка відповідь:

– Ні.

Ми чекали продовження, але більше не почули ні слова. Важко падали секунди, дедалі виразніше показуючи, що те «ні» було остаточним і безапеляційним, ні слова більше не пролунає: Лекрівен не приземлився в Касабланці, і вже ніколи й ніде не приземлиться.

Отож, зранку, перед своїм першим поштовим рейсом, я й виконував священні ритуали нашої професії і, дивлячись у вікно на блискучий брук, де відбивалося світло ліхтарів, почувався не надто впевненим у собі. Вітер витворював на поверхні калюж пальмове листя. Я подумав: «Як на перший рейс… по-щирості… щось мені не ведеться». Я звів очі на інспектора:

– Бачите, яка негода?

Інспектор утомлено глянув у вікно:

– Це ще нічого не означає, – мовив він спроквола.

Я запитав себе, як тоді визначати негоду, за якими ознаками? Учора ввечері Ґійоме однієї усмішкою спростував усі лихі пророкування, якими страшили нас бувальці, та зараз їхні слова знову спали мені на думку: «Як кого, хто не знає всього маршруту, як свої п’ять пальців, заскочить заметіль… мені його наперед шкода!..» Їм треба було підтримувати свій авторитет, отож вони значуще хитали головами, виявляючи принизливе співчуття до нас, простачків, і до нашого наївного запалу.

А справді, для скількох з нас цей автобус правив за останній земний притулок? Для шістдесятьох, вісімдесятьох? Усіх відвозив дощового ранку той самий мовчазний водій. Я озирнувся: малі вогники жевріли у напівмороці, то спалахуючи, то мерхнучи у такт роздумам курців. Убогі роздуми підтоптаних урядовців. Скільком з нас ці супутники стали за жалобний кортеж?

Я дослухався до їхніх – упівголоса – взаємних звірянь. Вони балакали про свої недуги, про гроші, про нудні родинні турботи. Вони демонстрували мури тоскної в’язниці, в якій самі себе замкнули. І раптом я узрів обличчя долі.

Старий бюрократе, мій супутнику з автобуса, ніхто ніколи не вказав тобі шляху до втечі, а сам ти ні на що не зважишся. Ти вимурував собі тихий світ, задраївши всі виходи до світла, як роблять терміти. Ти згорнувся в клубок у своєму буржуазному гаразді, у своєму повсякденні, в зашкарублих ритуалах провінційного життя; ти звів собі цей убогий притулок на захист від вітру, морського прибою та зірок. Тебе не обходять великі справи, тобі й без того непросто було забути про своє становище людини. Ти аж ніяк не мешканець мандрівної планети, бо ти не ставиш собі питання, на які немає відповідей – ти звичайний тулузький обиватель. Ніхто тебе вчасно не струснув за плече, коли ще не було запізно. А нині, глей, з якого тебе зліплено, засох і затужавів, і ніщо не розбудить заснулого музиканта, поета чи астронома, який, можливо, раніше чаївся у тобі.

Я вже не переймаюсь зливою. Магія моєї професії відносить мене в інший світ: за якісь дві години я зійдуся лице в лице з чорними драконами і з гірськими кряжами, коронованими гривою синіх блискавок; і там, уже проти ночі, звільнений, я прокладатиму свій шлях між зірками.

Так відбувалось наше бойове хрещення, і ми починали літати у рейси. Ті рейси переважно відбувалися без пригод. Спокійно, як справжні норці, ми поринали вглиб своїх володінь. Сьогодні вони вже досконально вивчені. Виліт пілота, бортмеханіка і радиста уже не є непередбачуваною авантюрою – вони в літаку, наче в лабораторії. Вони керуються не змінами краєвиду, а коливаннями стрілок приладів. За склом кабіни тонуть у мороці гори, але то вже не гори. То невидимі сили, чиє наближення треба вираховувати. Радист при лампі ретельно записує цифри, механік ставить позначки на мапі, а пілот вирівнює курс в разі, якщо гори перемістилися в бік, з якого він лаштувався їх обійти.

Що ж до чергових радистів на землі, вони всі гуртом старанно записують у свої нотатники – щойно їхній колега в повітрі повідомляє: «0 годин 40 хвилин. Курс 230. На борту все гаразд».

Так літають сьогодні. Екіпаж заледве відчуває рух. Далеко від будь-яких дороговказів, ніби в морі вночі. Робота моторів перетворює простір освітленої кабіни, наповнюючи його своїм гудінням. А час збігає. Але за всіма циферблатами, радіолампами, стрілками чиниться незрима алхімія. Секунда по секунді таємничі жести, приглушені слова, зосереджена увага готують диво. І належної миті пілот може впевнено припасти чолом до скла. З небуття виринуло золото – он воно, виблискує вогнями злітно-посадкової смуги.

А проте кожному з нас траплялося в польоті, за дві години від аеродрому, на певній точці огляду, раптом звідати таку відірваність від усього світу, якої не зазнав би навіть в Індії, і з якої, здавалося, вже не буде вороття.

Таке трапилося з Мермозом, коли він уперше перелетів гідропланом Південну Атлантику і надвечір наближався до Пот-о-Нуара. Він побачив, як просто перед ним щомиті щільніше сходяться хвости ураганів, ніби хто швидко зводив мур. Тоді запала ніч, приховавши всі ті приготування. А коли, за годину, він прослизнув під хмари, то опинився в зачарованому царстві.

Попереду нерухомою чорною колонадою фантастичного храму вставали морські смерчі. Розширяючись догори, вони підпирали низьке й похмуре склепіння бурі, але крізь проломи в склепінні падало смугами світло, і повний місяць сяяв поміж колон, відбиваючись у холодних плитах моря. А Мермоз упродовж чотирьох годин линув місячними протоками через ту безлюдну пустку, обминаючи велетенські колони здибленого океану і звивистим світловим фарватером дістаючись виходу з храму. Та грізне видовище так його приголомшило, що тільки вже залишивши Пот-о-Нуар позаду, Мермоз усвідомив, що не встиг навіть злякатися.

Я теж пригадую одну з таких години, коли перетинаєш межі реального світу. Тієї ночі всі радіопеленги, з усіх аеродромів Сахари, неймовірно спотворювались і геть збили з пантелику і мого радиста Нері, і мене, разом з ним. Тож, коли долі, крізь прогалину в тумані, блиснула вода, я різко розвернув літак до берега, але годі було зрозуміти, наскільки далеко ми встигли зайти понад море.

Ми не знали напевне, чи досягнемо того берега, оскільки могло забракнути пального. Але навіть діставшись його, треба ще знайти місце для аварійної посадки. А місяць тим часом уже заходив. Дедалі важче було орієнтуватись, бо ми, вже оглухлі, потроху робились також сліпими. Місяць вигасав у тумані, як жарина у сніговому заметі. Небо над нами вкрилося хмарами, а ми пливли між хмарами й туманом, у просторі, позбавленому світла і будь-якої форми.

Аеродроми на всі наші запити відповідали, що не можуть визначити, де ми: «Пеленга не маємо… Пеленга не маємо…», бо наш сигнал долинав до них звідусіль і нізвідки.

Ми вже, були, втратили надію, коли попереду ліворуч яскрава цятка позначила обрій. Я не тямився з радощів, а Нері нахилився до мене, і я почув, як він співає! То може бути тільки аеродром, то може бути тільки його маяк! Бо ночами вся Сахара западає в пітьму, перетворюючись на мертві терени. Однак вогник, поблимавши трохи, згас. Виявляється, ми взяли курс на призахідну зірку: вона помріяла над обрієм, між хмарами й пасмами туману, і сховалась.

Далі перед нами вставали інші вогники, і ми щоразу, з невиразною надією, брали курс на кожне нове світло. І якщо вогник не згасав одразу, ми вивіряли свою долю.

– Бачимо вогонь, – передавав Нері диспетчеру в Сіснеро. – Блимніть тричі вашим маяком!

І на аеродромі тричі гасили і запалювали маяк, але вогник, за яким ми стежили, не блимав – жорстока непідкупна зірка.

І хоча пального вже залишались краплі, ми знай попадались на черговий золотий гачок: здавалось нам – цього разу попереду справжній маяк, то вже аеродром і життя. Тоді знову міняли зірку.

Відтак, ми відчули, що заблукали в міжпланетному просторі, серед сотень недосяжних планет, у пошуках тієї єдиної, справжньої, нашої планети, єдиної, на якій знайомі краєвиди, рідна домівка і друзі, і всі, хто нам близький…

Та єдина, на якій… Я вам розповім, який мені тоді привидівся образ, і він, либонь, видасться вам дитинним. Але в хвилину небезпеки, людина зберігає всі свої клопоти, і я був спраглий і голодний. Якщо ми дістанемося Сіснеро, думав я, ми там заправимося і знову вирушимо в путь, і на світанку будемо в Касабланці. І по всьому! Ми з Нері підемо в місто… Маленькі бістро відчиняються саме на світанні… Ми з Нері гарненько всядемось при столику і посміємося з небезпек минулої ночі за гарячими круасанами і кавою з молоком. Ми з Нері приймемо вранішні дари життя. Так, стара селянка пізнає свого Бога через мальований образок, наївної роботи медальйон, чотки; щоб ми почули, до нас треба промовляти простою зрозумілою мовою. Так само й для мене радість буття втілилась у першому ковтку запашного гарячої суміші кави, молока й пшениці – в тому, що єднає нас із тихими пасовиськами, з екзотичними плантаціями і жнивами, що єднає нас із цілою Землею. 3-поміж безлічі зірок лише одна здатна була наповнити наш ранок духмяним сніданком на світанку.

Але відстань між нашим кораблем і тією залюдненою планетою дедалі зростала. Усі багатства світу спочивали у порошині, загубленій серед сузір’їв. І астроном Нері, намагаючись її розпізнати, знай благав зірки.

Раптом я дістав штурхана в плече. Так привернувши мою увагу, радист передав мені записку. Я прочитав: «Все гаразд, приймаю чудове повідомлення…». Серце мені калатало, доки я чекав на ті кілька слів, що мали нас урятувати. Нарешті дар небес у мене.

Повідомлення надійшло з Касабланки, звідки ми вилетіли ввечері. Воно забарилось і раптом наздогнало нас за дві тисячі кілометрів, коли ми блукали над морем, між туманом і хмарами. Повідомлення надіслав державний контролер аеродрому в Касабланці. Я прочитав: «Пане де Сент-Екзюпері, я змушений просити Париж ужити проти вас дисциплінарне покарання – вилітаючи з Касабланки, ви розвернулись впритул до ангарів». То правда, що я розвернувся заблизько до ангарів. Також правда, що цей чоловік вичитував мені з обов’язку служби. В бюро аеропорту я не ремствуючи, вислухав би догану. Але вона наздогнала нас там, де була недоречною. Вона луною розійшлась серед обрідних зірок, серед густого туману, над загрозливим морем. Ми тримаємо у своїх руках долю пошти, літака і свою власну, ми маємо щось робити зі своїм життям, а цей зганяє на нас своє роздратування. Але ми з Нері нітрохи не обурились, а навпаки, повеселішали. Ба, навіть неабияк зраділи. Адже тут ми самі собі пани, і він допоміг нам це усвідомити. Чи він, той капрал, не зауважив з наших нашивок, що ми вже капітани? Він перервав наші думи на шляху від Чумацького Шляху до сузір’я Стрільця, коли нас могли турбувати лише події такого масштабу, як зрада місяця…

Першим і єдиним обов’язком планети, що з неї озвався цей чоловік, було передати нам точні цифри, що дали б нам змогу вирахувати шлях серед світил. І вони були хибні. А про решту тій планеті поки що варто б мовчати. І Нері пише мені: «Чим блазнювати, їм би слід нас куди-небудь привести…». «Їм» означає – всьому населенню земної кулі, всім народам з їхніми парламентами й сенатами, з флотами, військами й імператорами. І перечитуючи послання недоумкуватого, що надумав поквитатися з нами, ми повернули в бік Меркурія.

Врятувала нас дивовижна випадковість. Якоїсь миті, вже не сподіваючись дістатися Сіснеро, я повернув під прямим кутом цо берега. Я вирішив триматися цього курсу, аж поки скінчиться пальне. Таким чином, я залишав нам сякий-такий шанс не впасти в море. На лихо, облудні маяки завели мене Господь відає куди. Так само на лихо, через густий туман, у який маємо пірнути, навряд чи вдасться нам успішно приземлитись і не розбитися під час посадки. Але вибору я не мав.

Становище було настільки очевидним, що я лише сумно стенув плечима, коли Нері тицьнув мені повідомлення, яке з годину тому могло б нас урятувати: «Сіснеро намагається визначити, де ми. Сіснеро передає: приблизно двісті шістнадцять…». Сіснеро вже не мовчав у мороці. Сіснеро прокидався, ясно відчутний десь ліворуч. Так, але на якій відстані? Ми з Нері притьмом обговорили ситуацію. Запізно. В цьому ми були одностайні.

Повернувши до Сіснеро, ризикуємо не дотягти до берега. Тож Нері відповів їм: «Пального на годину. Тримаємо курс дев’яносто три».

Тим часом один по одному прокидались інші аеродроми. До нашої розмови приєднались голоси Аґадір, Касабланки, Дакара. В кожному з тих міст здіймали тривогу, диспетчери викликали начальника аеропорту. Начальник аеропорту – наших товаришів. Потроху всі зібралися навколо нас, наче коло ліжка хворого. Даремна метушня, але, принаймні, метушня. Марні поради, але які зворушливі!

Раптом втрутилась Тулуза, за чотири тисячі кілометрів, головний аеродром авіалінії. Тулуза вдерлась у діалог і запитала навпростець:

– Номер вашого літака – «F…?»

(Я вже забув, який то був номер).

– Так.

– Тоді у вас пального іще на дві години. Ваша машина має нестандартний бак. Курс – на Сіснеро.

* * *

Отак вимоги ремесла перетворюють і збагачують світ. Зрештою, немає потреби пілотові неодмінно зазнавати жахів такої ночі, як змальована, щоб узріти в звичних образах новий зміст. Одноманітний краєвид за вікном, що стомлює пасажирів, для екіпажу сповнений сенсу. Ота маса хмар, що затуляє обрій, не просто елемент краєвиду: її подолання потребуватиме чималих фізичних зусиль. Екіпаж приміряється, вимірює – вони говорять одною мовою. А ген отам вдалині гірський шпиль: чим він зустріне їх? У місячному сяйві він буде зручним дороговказом. Але якщо пілот летить наосліп, насилу вирівнюючи курс і не знаючи точно своїх координат, той шпиль, як бомба, сповнює загрозою цілу ніч, як затруює ціле море одна-єдина міна, що вільно гойдається на хвилях.

Океан теж бачиться пілотові інакшим. Для звичайних пасажирів хуртовина залишається невидимою: з високості не видно, як здіймаються буруни, а хмари бризок здаються нерухомими. Тільки біліє долі розшарпане пальмове віття, протяте жилками й узяте памороззю. Але екіпаж розуміє, що приводнення тут неможливе. Йому ці пальми нагадують радше велетенські отруйні квіти.

І навіть якщо рейс минув успішно, пілот проходить свій маршрут аж ніяк не в ролі простого глядача. Він не просто милується на барви землі й неба, сліди вітру на морській поверхні, золотаві призахідні хмари, а осмислює це все. Подібно до хлібороба, що, обходячи свою ниву, з тисячі прикмет упізнає, коли прийде весна, чи вдарять приморозки, чи дощитиме, пілот теж передбачає хуртовину, туман або ясну, погідну ніч. Літак, що, як здавалося спершу, мав віддалити людину від природи, насправді, іще більш настійливо змушує зважати на її закони. Грозове небо виводить пілота на суворий суд, де пілот має боронити свій поштовий вантаж у суперечці з трьома первісними божествами – горами, морем і бурею.