Читать книгу Земля людей (збірник) - Антуан де Сент-Екзюпері, Antoine De Saint-exupéry - Страница 9

1

Наближаючись до Середземного моря я зустрівся з низькими хмарами. Відтак я спустився до двадцяти метрів. Дощ періщить у вітрове скло, а море ніби димить. Я напружую зір, щоб щось розгледіти і, принаймні, не наскочити на щоглу якогось корабля.

Мій механік Андре Прево запалює для мене цигарки.

– Кави…

Він зникає в хвості літака і повертається з термосом. Я п’ю каву. Час від часу клацаю пальцем по важелю газу, щоб утримати дві тисячі сто обертів. Скидаю оком на прилади – мої піддані слухняні, кожна стрілка на своєму місці. Кидаю погляд на море, що парує під дощем, наче велетенські ночви з гарячою водою. За штурвалом гідроплана я шкодував би, що воно таке «дуплисте». Але у мене звичайний літак. Хоч би яке було піді мною море, я на нього не сяду. І це викликає в мене – сам не знаю чому – абсурдне відчуття безпеки. Море належить світові, мені чужому. Аварія тут мене не обходить – ба, навіть не загрожує мені – море не моя стихія.

Через півтори години льоту дощ ущухає. Хмари стеляться так само низько, але світло вже пробивається крізь них широкою усмішкою. Я люблю ці неквапливі приготування ясної погоди. Угадую тоненький шар білої вовни у себе над головою. Обминаю шквал – уже немає потреби продиратись пробоєм. Онде й перша продуховина…

Я вгадав її перше, ніж побачив: попереду на воді – латочка циких прерій, зелена оаза світла, подібна до тих ячмінних ланів у Південному Марокко, від вигляду якого у мене тьохнуло серце, коли я повертався з Сенегалу, пролетівши три тисячі кілометрів над пісками. Тут у мене теж відчуття, ніби я вступаю в обжитий край, і мені робиться веселіше. Я обертаюсь до Прево:

– Скінчилося. Все гаразд!

– Та, гаразд…

Туніс. Доки літак заправляють, я підписую папери. Але в мить, коли я виходжу з контори, лунає «Плюх!» – неголосний виляск. Глухий сплеск, від якого не розходиться луна. Я одразу пригадую, що якось чув такий звук – вибух у гаражі. Двоє людей загинули тоді від цього хрипкого кашлю. Я обертаюсь до дороги, що тягнеться вздовж льотного поля. Там знялась хмарка пилу, дві автомашини зіткнулись на великій швидкості і застигли, ніби заморожені. Люди біжать до них, інші біжать до нас.

– Телефонуйте… лікаря… голова…

Мені стискається серце. Фатальний випадок спіткав когось у ясній вечоровій тиші. Знівечив красу, розум, життя… Так само діють розбійники у пустелі, нечутною ступою скрадаючись по піску. Тоді – короткий шарварок ворожого нападу на табір. І знов усе тоне в золотавій тиші. Той самий спокій, така сама тиша… Поряд зі мною хтось каже про перелом черепа. Я нічого не хочу знати про це помертвіле, закривавлене чоло; я розвертаюсь і йду до літака. Але в серці залишилось відчуття навислої загрози. І скоро я знов почую знайомий звук. Розчищаючи своє чорне узвишшя на швидкості двісті сімдесят кілометрів, я упізнаю знайомий хрипкий кашель – оте «Х-ха!» долі, що чигає на нас.