Читать книгу Земля людей (збірник) - Антуан де Сент-Екзюпері, Antoine De Saint-exupéry - Страница 5

Не в тім річ, Ґійоме, що професія змушує тебе вдень і вночі стежити за приладами, вирівнювати літак за гіроскопами, вслухатися в подих моторів, спиратися на п’ятнадцять тонн металу. Зрештою, завдання, що стають перед тобою, стосуються саме людей, і ти цілковито в цьому приєднуєшся до шляхетних верховинців. Як той поет, ти вмієш відчути наближення світанку. Занурений у безодню важкої ночі, не раз ти прагнув, щоб там, далеко на сході, спалахнув над чорною землею блідий зблиск, перший зблиск вранішньої зорі. Тепло того дивовижного джерела, траплялось, повертало тебе до життя, коли ти вже лаштувався померти.

Звичка до застосування найскладніших інструментів не зробила з тебе черствого техніка. Мені здається, наш технічний прогрес надміру лякає тих, хто не бачить різниці між метою і засобом. Звісно, життя, покладене на досягнення суто матеріального добробуту, дає набутки, не варті того життя. Але машина не є метою. Літак не є метою – він тільки знаряддя. Знаряддя так само, як плуг.

Якщо нам здається, буцімто машина занапащає людину, це, можливо, пов’язано з браком нагоди поглянути збоку на результати надто стрімких змін у нашому житті. Що таке сто років історії машин проти двохсот тисяч років історії людства? Ми заледве починаємо звикати до шахт і електростанцій у нашому ландшафті. Нам непросто обжити цей новий дім, що ми його навіть ще не вибудували. Довкола нас усе так швидко змінилось: взаємини людей, умови праці, звичаї. Навіть наша психологія зрушена аж до найпотаємніших підвалин. Поняття розлуки, відсутності, відстані, повернення не відповідають тому сенсу, який раніше вкладали у відповідні слова. Щоб охопити думкою світ сьогоднішній, ми вдаємося до словника, складеного для світу вчорашнього. І нам видається, нібито минувшина більш суголосна нашій природі лише тому, що ліпше відповідає нашій мові.

Кожний черговий крок поступу заводив щораз далі від навичок, заледве набутих, і ми подібні емігрантам, які покинули свою вітчизну перше, ніж устигли її як слід вибудувати.

Всі ми юні дикуни, які досі втішаються зі своїх нових цяцьок. Принаймні, наші авіаційні перегони іншого сенсу не мають. Отой літає вище за решту, швидше за всіх. Ми забуваємо, навіщо посилали його в політ. На якийсь час політ, як такий, стає важливішим за його мету. Так трапляється завжди. Для колонізатора, що створює імперію, сенсом життя є завойовування. Вояк зневажає колоніста. Але хіба не заради того він сам воював, щоб на підбитих землях осів колоніст? В захваті від успіхів прогресу ми поставили людину на слугування йому – прокладати залізниці, будувати заводи, пробивати свердловини. Ми наче забули, що все те зводилось саме на службу людині. У добу завоювань ми міркували, як вояки. А нині настав час колоністів. Треба вдмухнути життя в новий дім, який іще не має власного обличчя. Для одних істина полягала в будівництві, для інших – у заселенні.

Безперечно, дім наш потроху стане справжнім людським житлом. Навіть машина, стаючи досконалішою, виконує свою роботу дедалі більш буденно. Здається, всі виробничі зусилля людини, всі її розрахунки, всі безсонні ночі над кресленням виявляються лише в зовнішній простоті. Здається, потрібен був досвід багатьох поколінь, щоб вдосконалити форму колони, щоб кіль корабля чи фюзеляж літака, аж вони набули, нарешті, ідеальної чистоти лінії грудей або рамена. Здається, ніби праця інженерів, креслярів, конструкторів зводиться до того, щоб шліфувати й згладжувати, полегшувати й спрощувати вузли, урівноважувати крило так, щоб воно не привертало уваги – це вже не припасоване до фюзеляжу крило, а якась довершена форма, що природно розвинулася з бруньки, таємнича гармонійна єдність, подібна до поеми. Здається, довершеності досягають не тоді, коли нема чого додати, але коли вже нема чого відняти. Наприкінці розвитку машина стає непомітною.

Винахід, доведений до найвищої досконалості, межує з відсутністю винаходу. У найпростішого знаряддя праці мало-помалу зникали наочні ознаки механізму, і у нас в руках опинялася річ, ніби створена самою природою, наче ота галька, обточена морем. Так само, застосовуючи машину, поступово забуваєш про неї.

Спершу ми брались до неї, як до складного заводу. А сьогодні вже забули, що в ній працює мотор. Він функціонує, як серце, до биття якого ми не дослухаємося. Знаряддя вже не поглинає всієї нашої уваги. За знаряддям і через нього ми знову знаходимо ту саму одвічну природу, відому садівникам, мореплавцям і поетам.

У польоті пілот має справу з водою і з повітрям. Коли запущено мотори, коли гідроплан розбігається морем, гондола його озивається на удари хвиль, наче гонг, і людина уловлює роботу машини через віжки. Пілот щосекунди відчуває, як машина набирає швидкості, і як зростає її потуга. Він відчуває, як п’ятнадцятитонне громаддя набирає тієї сила, що дозволить йому злетіти. Він стискує кермо, і ця сила, ніби дар, переливається йому в долоні. Цей дар дає йому владу над металом, і машина слухняно виконує його волю. Нарешті його влада над машиною стає цілковитою, – тоді легким, ледь помітним рухом, ніби знімаючи з гілки стиглий плід, пілот відриває машину від поверхні води і утверджує її в повітрі.