Читать книгу Земля людей (збірник) - Антуан де Сент-Екзюпері, Antoine De Saint-exupéry - Страница 4

1

Кілька моїх товаришів, а серед них Мермоз, проклали над нескореними теренами Сахари авіалінію Касабланка – Дакар. Через ненадійність тогочасних моторів Мермоз зазнав аварії і потрапив у руки до маврів. Вони вагались, чи варто його вбивати, протримали півмісяця в полоні, а тоді відпустили за викуп. І Мермоз знову літав з поштою над тими самими територіями.

А відколи відкрилося повітряне сполучення з Америкою, Мермоз і тут не пас задніх. Йому доручили розвідати відрізок траси від Буенос-Айреса до Сантьяго і, слідом за повітряним мостом над Сахарою, перекинути міст через Анди. Йому дали літак зі стелею у п’ять тисяч двісті метрів. А кряжі Кордильєр подекуди сягають семи тисяч! І Мермоз вирушив на пошуки лазівок між горами. Після пісків, узявся до бескидів, до націлених у в небо шпилів, що стоять у снігових шарфах на скрізному вітрі, до передгрозової імли, що притлумлює все навкруги, до повітряних вирів між двох кам’яних стін, що викликають пілота на ножову дуель. Мермоз вступив у ту бійку, не знаючи ворога, не знаючи свої шансів вийти з такої сутички живим. Мермоз прокладав путь іншим.

Врешті-решт, за чергової «спроби», він опинивсь у полоні Андів.

Він змушений був приземлитись на майданчик із прямовисними стінами на висоті чотирьох тисяч метрів. Дві доби вони з механіком марно намагались викараскатися з пастки. Відтак, вони зважились випробувати останній шанс. Розігнали літак у напрямі безодні; він різко підскочив зо два рази на нерівній поверхні і з краю майданчика ухнув у провалля. Вже у падінні, літак набрав швидкість і почав слухатись керма. Мермоз вирівняв машину перед кам’яним бар’єром і зумів перескочити його; але таки зачепив вершечок гребеня. Протримавшись у повітрі близько семи хвилин, він знову зазнав аварії: з рурок радіатора, що лопнули від морозу ще вночі, текла вода. І тут під ним, наче обіцяна земля, розгорнулась чилійська рівнина.

Назавтра він почав усе знову.

Освоївши Анди і досконально розробивши техніку перельоту, Мермоз передав цю частину маршруту своєму товаришеві Ґійоме, а сам узявся до освоєння ночі.

Тоді аеродроми у нас не освітлювались, тож, коли Мермоз приземлявся темної ночі, йому світили трьома слабенькими бензиновими смолоскипами.

Він упорався з завданням і відкрив шлях іншим.

Коли ніч було приборкано, Мермоз узявся до океану. Ще 1931 року він уперше доставив пошту з Тулузи до Буенос-Айреса за чотири доби. На зворотному шляху у нього вийшов з ладу мастилопровід, і він сів просто на бурхливі води Атлантики. Якийсь корабель врятував і його, і пошту, і екіпаж.

Отак Мермоз підкоряв піски і гори, ніч і море. Неодноразово піски і гори, ніч і море поглинали його. Але він повертався, щоб знову вирушити в путь.

Він так працював років з дванадцять, аж ось вкотре вже пролітаючи над Південною Атлантикою, він коротко повідомив, що вимикає правий мотор. Тоді запала мовчанка.

Повідомлення не видалося тривожним, та коли мовчанка затягнулася понад десять хвилин, усі радисти авіалінії, від Парижа до Буенос-Айреса, стали на цілодобове чергування. Бо, якщо в повсякденному житті запізнення на десять хвилин – то дрібниця, то в поштовій авіації десять хвилин сповнені грізного сенсу. В цьому провалі ховається невідома подія. Неістотна чи трагічна, вона вже сталась. Доля винесла свій вирок, причому – остаточний: можливо, жорстока змусила екіпаж до приводнення, а можливо, вщент розбила літак. Але тим, хто очікує, вирок не оголошено.

Кому з нас невідома ця надія, дедалі хисткіша, ця мовчанка, ця хвилина, обтяжлива, як смертельна хвороба? Спершу ми тішили себе надією, але, по кількох годинах, вона стала втрачати сенс. Треба було усвідомити, що наші товариші не повернуться, що вони спочивають у Південній Атлантиці, небо над якою вони так часто краяли. Мермоз, безперечно, залишив по собі результати великої роботи, заснувши на своєму полі, як засинає жнець, міцно зв’язавши останній сніп.

Коли отак гине товариш, його смерть сприймається, як природна складова нашої професії, либонь, вразила б глибше, якби він помер в якийсь інший спосіб. Звісно, тепер він далеко, він перемінив свій останній аеродром, але нам його не бракує так гостро, як могло б нам бракувати хліба щоденного.

Насправді ми звикли до тривалих очікувань. Товариші, навіть працюючи на одній лінії, розкидані по цілому світі, від Парижа у Франції до Сантьяго в Чилі, роз’єднані, як охоронці на чатах, які не можуть бодай словом обмінятись. Тільки випадок іноді зводить докупи, там чи там, членів великої льотної родини. Навколо столу, за вечерею, у Касабланці, в Дакарі чи Буенос-Айресі, відновлюється розмова, перервана кілька років тому, і приятелі згадують минуле. А тоді, знову розлука. Земля водночас і пустельна, і багата. Багата на таємні, приховані сади приязні, до яких нелегко буває потрапити, але до яких – не сьогодні, то завтра – нас неодмінно приводить наша професія. Нехай життя відриває нас від товаришів і не дозволяє нам багато про них думати, та, однаково, десь вони є – невідомо, де саме – вони є, мовчазні й забуті, але завжди такі вірні! І якщо наші дороги сходяться, вони щиро радіють, весело штурхаючи нас у плече! А чекати, ясна річ, нам не звикати…

Та ж, рано чи пізно, дізнаєшся, що на дзвінкий сміх одного з товаришів чекати не випадає, що цей таємний сад замкнено назавжди. Отоді настає правдива жалоба, в якій не стільки розпуки, скільки гіркоти.

Ніхто і ніщо, насправді, не заступить загиблого товариша. Старих друзів не набувають на власний розсуд. Немає скарбу, ціннішого за спільні спогади, спільно пережиті важкі випробування, за суперечки і примирення, душевні поривання. Така дружба не відбудовується. Саджаючи дуба, наївно мріяти, що незабаром сидітимеш під ним у затінку.

Таке влаштоване життя. Спершу ми багатшаємо, бо роками саджали дерева, але згодом невблаганний час починає викорчовувати наші насадження. Одна по одній зникають тіні від могутніх дубів, відходять наші приятелі. І до жалоби за ними додається жаль з власного старіння.

Цього навчили нас Мермоз та інші наші товариші. Велич професії, передовсім, полягає, можливо, в тому, що вона єднає людей: немає у світі нічого розкішнішого за міжлюдські стосунки.

Працюючи лише задля матеріального достатку, ми самі собі муруємо в’язницю. Ми замикаємо себе на самотинне ув’язнення, разом зі своїми статками, що є тільки порохом, задля якого не варто жити.

Я відшукую серед своїх спогадів найяскравіші і в кінцевому балансі маю такі щасливі години, які не спромігся б набути за жодні багатства. За гроші не купиш дружбу Мермоза, товариша, з яким навіки зв’язали нас спільно пережиті випробування.

За гроші не купиш цей нічний політ серед сотень тисяч зірок, цей одвічний спокій, це кількагодинне відчуття, що ти пан над панами.

За гроші не купиш нове обличчя світу, що відкривається тобі по важкому перельоті: ці дерева, квіти, жінки, усмішки, оновлені свіжими барвами, суголосний хор дрібничок, якими обдаровує нас життя на зорі.

Також за гроші не купиш ту ніч незгоди, яка зараз пригадалась мені.

Ми, три екіпажі компанії Аеропосталь, застрягли надвечір на узбережжі Ріо-де-Оро. Мого товариша Ріґеля затримала проблема з кермом; другий товариш, Бурґа сів, щоб забрати екіпаж Ріґеля, однак його літак теж прикувало до землі незначне пошкодження. Нарешті, коли вже споночіло, коло них приземлився я, щоб допомогти з ремонтом. Ми вирішили дочекатися ранку, щоб разом полагодити літак Бурґа.

Рік тому на цьому ж таки місці зазнали аварії наші товариші Ґурп та Ерабль, і їх забили бунтівні кочівники. Ми знали, що й нині їхній загін у триста рушниць отаборився десь під Бохадором. Імовірно, вони помітили, як сідали наші троє літаків, і, в такому разі, ця ніч могла стати для нас останньою.

Тому ми відповідно приготувались. Витягли з вантажних кабін п’ять чи шість товарних ящиків, і, спорожнивши їх, розташували їх колом, а всередині кожної, мов у вартівні, запалили по свічці, сяк-так захищеній од вітру. Посеред голої пустелі, просто на шкаралупі планети, самотні, як у прадавні часи, ми звели людське поселення.

Зібравшись на головному майдані нашого поселення, на піщаному клапті, освітленому тремтливим сяйвом свічечок, ми чекали. Чекали на світанок, що мав нас урятувати, або на маврів. Не знаю чому, але та ніч мала якийсь різдвяний присмак. Ми ділилися спогадами, жартували, співали.

Ми тішилися з того особливого піднесення, яке буває на гарно підготованому святі. Хоча, насправді, ми геть нічого не мали. Лиш вітер, піски та зірки. Суворий побут у дусі трапістів[1]. А однак, навколо цього скупо освітленого обруса, кілька людей, що не мали нічого, крім спогадів, ділилися незримими багатствами.

Нарешті ми зустрілись. Отак люди бредуть тривалий час пліч-о-пліч, відгородившись одне від одного мовчанкою або обмінюючись незначущими словами. Аж ось час небезпеки. І тоді люди одне одному підпора. Виявляється, ми є однією спільнотою. Відкриваючи цю єдність, ми розширюємо свою свідомість. Ми широко всміхаємося одне до одного. Так випущений на волю в’язень зачаровується морським безкраєм.

2

Ґійоме, я скажу про тебе кілька слів. Не хвилюйся, я не примушу тебе червоніти, голосно вихваляючи твою відвагу та професійну майстерність. Не заради цього я хочу розповісти про найдивовижнішу з твоїх пригод.

Є така людська чеснота, якій іще не знайшли імені. Можливо, «поважність», але цього слова не досить. Бо ж з цією чеснотою поєднується також усміхнена і весела вдача. Ця чеснота, властива зокрема й теслі, який, наче з рівнею, порається з оцупком дерева: обмацує його, вимірює і, без жодної зарозумілості, береться до роботи.

Якось я прочитав захоплену розповідь про твою пригоду, Ґійоме, і давно хочу поквитатися з тим викривленням твоєї постаті. Тебе вивели якимось зухвалим, «гаврошем», так ніби мужність полягає в тому, щоб принизитися до школярського скализубства у час небезпеки чи перед лицем смерті! Вони тебе не знали, Ґійоме. Ти не мав потреби брати суперника на глузи перед боєм. Коли збирається на бурю, ти кажеш: «Наближається буря». Ти приймаєш загрозу, бо ти її гідний.

Я винен тобі, Ґійоме, ці свідчення з моєї пам’яті.

Тієї зими, вилетівши в рейс через Анди, ти пропав на п’ятдесят годин. Повернувшись із глибин Патагонії, я прилучився в Мендосі до пілота Делє. П’ять днів поспіль ми марно кружляли над гірським хаосом. Наших двох літаків будо вочевидь недостатньо для пошуків. Здавалося, навіть сотня ескадрилей за сто років не обстежить безкрає згромадження гір із шпилями, що випинаються на сім тисяч метрів. Ми вже, були, зневірились. Навіть місцеві контрабандисти, «бандідос», за п’ять франків ладні на будь-який ризик чи злочин, відмовились вести рятувальні загони у ті гори. «Нам своє життя дорожче, – казали вони. – Взимку Анди людину живцем не випустять». Коли ми з Делє повертались до Сантьяго, чилійські службовці теж радили нам зректися пошуків: «Нині зима. Якщо ваш товариш і не розбився насмерть, він замерз уночі. Там, у горах, нічний мороз перетворює людину на уламок криги». І коли, потім, я знову никав серед велетенських мурів і веж Андів, мені здавалося я вже не тебе шукаю, а твоє тіло у німоті снігового храму.

Нарешті, коли на сьомий день я снідав між двома вильотами в мендоському ресторані, хтось раптом розчахнув двері й вигукнув… ох!.. лічені два слова:

– Ґійоме… живий!

І всі, хто там був, між собою незнайомі, цілувались на радощах.

За десять хвилин я піднявся в повітря, взявши на борт двох механіків – Лефевра й Абрі. А за сорок хвилин я приземлився на шляху, угадавши, не знати як, машину, що везла тебе кудись у бік Сан-Рафаеля. Славна то була зустріч: ми всі плакали, ми душили тебе в обіймах: ти живий, ти воскрес, сам сотворив це диво! Отоді ти висловився, і то була твоя перша фраза, слова сповнені прекрасної людської гордості:

– Те, що я зумів, присягаюсь тобі, жодній скотині було б не до снаги.

Згодом ти розповів нам, як усе сталося.

Впродовж двох діб віхола заповнила весь простір снігом, вкривши чилійські схили Андів заметами у п’ять метрів завтовшки, і пілоти американської компанії Пан-Ейр повернули назад. А ти таки вилетів, щоб знайти яку продуховину в небі. Ти її знайшов трохи далі на південь, ту пастку: там хмаровиння стояло на висоті до шести тисяч метрів, а над ним бовваніли лише окремі шпилі. Ти піднявся до шести з половиною тисяч і взяв курс на Аргентину.

Нисхідні повітряні потоки іноді викликають у пілота чудне відчуття нездужання. Мотор працює, а літак однаково провалюється. Пілот ставить літак диба, щоб знову набрати висоти, а літак втрачає швидкість і силу, і знов провалюється. Боячись піднести машину надто круто, пілот попускає важіль, дає повітряній течії віднести літак вбік, під захист якогось кряжа, що править вітрові за трамплін, і знову літак провалюється. Здається, небо на тебе падає. Здається, тебе затягує у всесвітню катастрофу. Нема де сховатись. Марно намагаєшся повернути назад, туди, де нещодавно повітря тримало літак, як надійна підпора. Але нині вже нема на що обпертися. Усе розсипається, і літак ковзає додолу, тимчасом як назустріч поволі суне хмара, що сповиває і поглинає тебе.

– Я вже потрапив у пастку, – розповідав ти, – але не одразу це усвідомив. Трапляються нисхідні течії під хмарами, які видаються нерухомими тільки тому, що вони міняються і перешиковуються на тому самому рівні, на якому ти летиш. У горах кояться чудернацькі речі… А які ж хмари!..

– Зненацька літак труснуло, і я випустив штурвал, вчепившись у сидіння, щоб мене не викинуло з кабіни. Трусило так, що паси вп’ялись мені в плечі і замало лопнули. На додачу скло заліпило снігом, прилади вже не показували горизонту, і я покотився з шести тисяч метрів до трьох з половиною тисяч.

З висоти трьох з половиною тисяч метрів я побачив під собою чорну площину, що мені дозволило вирівняти літак. Я упізнав те гірське озеро – Лаґуна Діаманте. Я знав, що озеро залягає в глибокій вирві, збоку від якої височіє на шість тисяч дев’ятсот метрів вулкан Маїпу. А попри те, що я й виборсався з хмар, мене засліплювала хурделиця, і я не міг залишити оте озеро, не розбившись об кам’яні мури вирви. Тому я кружляв над озером на висоті тридцяти метрів, доки вистачало пального. Дві години я крутився, як гарцівник на арені. Потім сів і капотував[2]. Коли викараскався з кабіни, буря звалила мене з ніг. Звівся на ноги, і мене знову звалило. Я змушений був пролізти під кабіну, і окопатися в снігу. Обклався з усіх боків мішками з поштою і так просидів дві доби.

Після чого буря вщухла, і я рушив. Я йшов п’ять днів і чотири ночі.

Але що залишилось від тебе, Ґійоме! Ми побачили тебе живим і цілим, але геть висхлим, закостенілим, скоцюрбленим, як стара баба! Того самого вечора я доставив тебе літаком до Мендоси, де тебе ніжним бальзамом огорнули білі простирадла. Але вони не зцілили тебе. Ти не міг заснути, і знай, крутився, і не знаходив місця своєму змученому тілу. Воно не забуло ні скель, ні снігів. Вони затаврували тебе. Я дивився на твоє почорніле і спухле обличчя, схоже на переспілий побитий плід. Ти був страшний і жалюгідний, і дивовижні інструменти твоєї праці, твої руки, здерев’яніли. А коли ти сідав на краєчок ліжка, щоб вільніше було дихати, відморожені ноги звисали мертвим тягарем. Ти все ще не закінчив своєї путі, ти задихався, і, припавши до подушки, не знаходив спокою, процесія настирливих привидів, яку ти марно силувався відігнати, роїлася у твоїй голові. Вони не давали тобі спокою. І ти вдвадцяте ставав до бою з поваленим і воскреслим з попелу ворогом.

Я напував тебе цілющими настоями.

– Пий, старий друже!

– Знаєш… Що найбільше мене вразило, то це…

Боксер-переможець, сам нещадно побитий, ти заново переживав свою незвичайну пригоду. Ти виповідав її уривками, і звільнявся. І мені ввижалося, як ти йдеш у сорокаградусний мороз, долаючи перевали на висоті чотирьох з половиною тисяч метрів, не маючи ні льодоруба, ні линви, ні харчів, як проповзаєш над урвищами, обдираючи в кров ступні, коліна, долоні. Потроху втрачаючи і кров, і силу, і тяму, ти все одно, з упертістю мурахи, продираєшся вперед; обминаєш перешкоди, підводишся після падінь і видираєшся на стромовини, але не даєш собі бодай короткого спочинку, знаючи, що, коли ляжеш у снігову постіль, то вже не прокинешся.

Навпаки, підсковзнувшись, ти мав негайно підхопитись, щоб не заклякнути на камінь. Холод сковував тебе, і варто було, впавши, трохи забаритися, звести віддих, і вже тільки неймовірним зусиллям. Але ти опирався спокусі. Ти мені пояснив:

– У снігу втрачаєш відчуття самозбереження. По двох, трьох, чотирьох днях переходу тільки й хочеться, що спати. Я хотів. Та я собі казав: «Моя дружина, якщо вірить, що я живий, вона також вірить, що я йду. Мої товариші вірять, що я йду. Вони всі вірять у мене. Я мерзотником буду, якщо спинюсь».

І ти йшов, і кінчиком кишенькового ножа щодень більше надрізав черевики, в яких не вміщались твої обморожені набряклі ноги.

Ти зізнався мені в дивній речі:

– Розумієш, уже з другого дня найважчою справою стало ні про що не думати. Надто мені було зле, і становище моє було надто безнадійне. А щоб не забракло мужності йти далі, думати про це не слід було. На лихо, мозок не слухався мене, і працював, як турбіна. Але мені вистачало волі на те, щоб керувати уявою. Я обирав для неї якийсь фільм або книжку. І нараз фільм або книжка стрімко розгортались переді мною. А тоді щось звідти повертало мої думки до дійсності. Неминуче. Тоді я підкидав своїй уяві інші спогади…

Одного разу, однак, заточившись на слизькому, ти впав ницьма у сніг і більше не захотів підводитись. Як боксер, що, раптово позбувшись будь-якої бойової пристрасті, ти байдуже слухав, як, одна по одній, десь далеко, в чужому світі, падають секунди – до останньої, безповоротної.

– Я зробив усе, що міг, а тепер надії не залишилось. То навіщо й далі так уперто мучити себе? Достатньо заплющити очі, і в світі запанує спокій. Зникне все царство проваль, криги та снігів. Щойно склепив повіки, мов чаром, зникають усі удари, спотикання, біль у м’язах, палючий мороз і весь життєвий тягар, що мусив перти, як той віл, запряжений у важкого воза. Уже ти скуштував цього холоду, що отрутою розливається по всьому тілу, ніби морфій, сповнюючи тебе блаженством. Життя набігло тобі до серця. Щось ніжне і коштовне скупчилося всередині тебе. Притомність поволі залишала віддаленіші області тіла, і вони, досі мордовані нелюдськими стражданнями, байдужіли до холоду, наче мармур.

Навіть сумління примовкло. Наші поклики більше не досягали тебе, чи, радше, долинали у напівсні. І у напівсні ти відгукувався, простуючи легкою радісною ходою, і перед тобою невимушено розгортались просторі рівнини. Як вільно ковзав світом, що він став лагідним до тебе! А ти, Ґійоме, своєю чергою, поскупився пустити нас у той світ.

У глибинах твоєї свідомості ворухнулись докори сумління. У твої марення вступила твереза думка.

– Я подумав про свою дружину. Мій страховий поліс убереже її від злиднів. Так, але страхування…

У випадку зникнення застрахованої особи без вісті, її смерть офіційно визнають лише за чотири роки. Перед цією суворою обставиною відступили всі марення. Ти лежиш крижем на сніговому схилі. З наближенням літа твоє тіло скотиться, разом зі сльотою, в одну з тисяч антських розпадин. Ти це знав. Але знав також, що за п’ятдесят кроків перед тобою стримить скеля.

– Я подумав, якщо я підведусь, то, може, дістанусь її. І, якщо притулюсь до скелі, то влітку моє тіло знайдуть.

А звівшись на ноги, ти йшов іще дві ночі й три дні.

– З багатьох ознак я здогадувався про близький кінець. Ось, наприклад: приблизно кожні дві години я змушений був зупинятися, щоб іще трохи розрізати черевики, або ж просто розтерти снігом спухлі ноги чи дати перепочинок серцю. Але в останні дні я почав втрачати пам’ять. Уже доволі далеко відійшовши від місця зупинки, похоплювався, бо щоразу щось там забував. Спершу я забув рукавичку, а це не жарт у такий мороз. Поклав, був, її коло себе, а йдучи, не забрав. Тоді забув годинник. Потім кишеньковий ножик. Потім компас. З кожною зупинкою я біднішав на якусь річ…

Рятунок у тім, щоб зробити перший крок. Іще один крок. Щоразу все починається з першого кроку…

«Те, що я зумів, присягаюсь тобі, жодній скотині було б не до снаги». Знову мені спадає на пам’ять ця фраза, шляхетнішої за яку я ніколи не чув – фраза, що підносить і звеличує людину, визначає істинну ієрархію. Нарешті ти засинав, твоя свідомість вимикалась, але з твоїм пробудженням і вона знову брала владу над знесиленим, понівеченим, потовченим тілом. Тіло є лише цобрим знаряддям, лише служником. І ти, Ґійоме, зумів висловити також свою гордість з цього славного знаряддя:

– Без жодних харчів, на третій день походу… Ти можеш собі уявити, як виснажилось моє серце… Отож, видираючись стрімчаком, просто над проваллям, я виколупував ямки в снігу, щоб упиратися в них кулаками, аж раптом починаються перебої в серці. То завмре, то знову б’ється. І б’ється нерівно. Відчуваю, як завмре на мить триваліше, я зірвуся в безодню. Я завмираю, дослухаюсь до серця. Ніколи, чуєш, ніколи в польоті я так не слухав усім своїм єством до мотора, як у ті хвилини до власного серця. Я казав йому: «Ну ж бо, іще одне зусилля! Постарайся битися знову…» Але то серце вищого ґатунку! Повагається трохи, і знов до роботи – нарешті засинав, важко дихаючи. А я, сидячи при твоєму узголів’ї, думав: якщо заговорити з Ґійоме про мужність, він тільки стене плечима. Але нечесно було б також вихваляти його скромність. Він ставить себе вище цієї пересічної чесноти. Він стене плечима, тому що достатньо мудрий. Він знає, що втягнуті у вир подій люди уже не бояться. Людей лякає тільки невідомість. Та коли стикаєшся з нею, воно перестає бути невідомістю. Надто, коли зустрічаєш її отак спокійно і статечно. Мужність Ґійоме є передусім виявом його щирості.

Та головна його чеснота не в тому. Його велич полягає в усвідомленні власної відповідальності. Відповідальності за самого себе, за пошту, за товаришів, що вірять у його повернення. У своїх руках він тримає їхнє горе чи радість. Відповідальності за все нове, що зводиться там, долі, серед живих, у творенні чого він має брати участь. Відповідальності за долю людства, в масштабі його праці.

Він належить до широких душ, які, мов гаї, вкривають собою широкі простори. Бути людиною саме й означає бути відповідальним. Відчувати сором за вбогість, що, начебто, існує не з твоєї вини. Пишатися перемогою, здобутою товаришами. І, кладучи свій камінь, усвідомлювати, що це внесок у розбудову світу.

Таких людей помилково ставлять на одну дошку з тореадорами або гравцями. Славлять їхню зневагу до смерті. До біса ту зневагу до смерті. Якщо коріння її не в усвідомленні відповідальності, вона є прикмета убогих духом або надміру запальних перволітків. Я знав одного юного самогубця. Не відаю, яке нещасливе кохання змусило його старанно увігнати кулю собі в серце. Не знаю, який літературний взірець він наслідував, надівши для того білі рукавички, але пам’ятаю, що в тому позірному драматизмі я відчув не шляхетність, а убозтво. За приємними рисами обличчя, в тому людському черепі не було нічого, геть нічого. Хіба що образ якоїсь дурненької дівчини, яких на світі не бракує.

На згадку про той безглуздий випадок я подумав про іншу смерть, справді гідну людини. То був садівник, що казав мені:

– Знаєте… іноді я добряче упріваю, перекопуючи землю. Гостець викручує суглоби, і я клену це своє рабство на всі заставки. А зараз понад усе хотів би я порати землю. Якою гарною видається мені робота коло землі! Яка це воля несказанна! А потім, хто обрізатиме мої дерева?

Він залишав по собі розпушену землю. Розпушену планету. Він був споріднений з усіма ланами і садами, з усіма деревами нашої землі. Ось хто був великодушним, щедрим ґаздою. Ось хто, подібно до Ґійоме, був мужнім чоловіком, коли змагався зі смертю в ім’я Творення.