Читать книгу Земля людей (збірник) - Антуан де Сент-Екзюпері, Antoine De Saint-exupéry - Страница 7

Я вже стільки вам говорив про пустелю, що, перш ніж заговорити про неї знову, я хотів би змалювати оазу. Картина, що стоїть зараз у мене перед очима, ховається не в Сахарі. Однак іще одне диво літака полягає в тому, що він миттю переносить вас у серце незнаного. Щойно ви, як учений-біолог, незворушно розглядали в ілюмінатор людський мурашник – міста, що розкинулись на рівнині, і дороги, що від них розбігаються навсібіч, наче кровоносні судини, живлячи їх соками ланів. Та ось затремтіла стрілка висотоміра, і гаї, що зливались у суцільну зелену пляму вдалині, стають цілим світом. Ви вже бранець заростів заснулого парку.

Віддаленість міряється не відстанню. За огорожею саду іноді ховається більше таємниць, ніж за Великим Китайським муром, а душа маленької дівчинки іноді захищена мовчанням надійніше, ніж оаза безкраїми пісками Сахари.

Я розповім про одну випадкову зупинку в далекому краї. Власне, це було під Конкордією в Аргентині, але могло статись де завгодно – світ сповнений таємниць.

Я приземлився посеред поля, і гадки не маючи, що на мене чекає занурення в чарівну казку. Мене зустріло мирне подружжя на старенькому форді, що аж ніяк не обіцяло нічого виняткового.

– Влаштуєтесь на ніч у нас.

Аж ось, за черговим поворотом шляху, показався в місячному сяйві гайок, а за ним будинок. Який дивний будинок! Присадкуватий, масивний, майже цитадель. Казковий замок, що від самого порогу ставав притулком затишним і надійним, майже як монастир.

Нас зустріли двоє дівчат. Вони допитливо оглянули мене, мов судді, що охороняють заборонене королівство. Молодша, відкопиливши губу, постукала у підлогу свіжозрізаним патичком. Нас познайомили, дівчата мовчки, ніби з викликом, подали мені руку і зникли.

Я був розважений і зачарований. Все відбувалося просто, мовчазно і натякало на початок таємниці.

– Еге-ге! Вони у нас трохи дикуваті, – пояснив батько.

І ми увійшли.

У Парагваї мені завжди подобалася зухвала травичка, що вічно вистромляє носа з кожної шпарини столичної бруківки, розвідниця незримого, але завжди присутнього пралісу, вона перевіряє, чи місто й досі під владою людей, чи не час трохи потіснити каміння будівель. Мені завше подобалося такого штибу недбальство, що виявляє надмірне багатство. Але тут я був заворожений.

Бо все тут занепало, однак у найчарівніший спосіб – ніби старезне замшіле дерево з полусканим од часу стовбуром, ніби садова лавочка, на якій засиджувались кілька поколінь закоханих. Панелі на стінах пожолоблені, одвірки й лутки поточені шашіллю, стільці кульгаві. Але, хоча тут нічого не лагодили, чистоти пильнували завзято. Все було вимите, навощене, наполіроване.

Вигляд вітальні від цього був таким промовистим, як обличчя старенької від зморщок. Шпари в стінах, облуплена стеля, все це здавалось мені привабливим, а надто паркет, що подекуди провалився, подекуди здригався під ногами, наче хистка кладка, але, незмінно навощений, сяяв лаком, наче люстро. Цікавий будинок, який не допускав поблажливо-недбалого ставлення, а натомість вимагав виняткової пошани. Кожен рік, безперечно, додавав нові чарівні риси у його складний образ, створював цедалі теплішу, приязну атмосферу. А водночас додавались небезпеки, що чигали на мешканців дорогою з вітальні до їдальні.

– Обережно!

У підлозі дірка. Мене застерегли, що, провалившись у таку діру, можна поламати ноги. Що тут дірка, ніхто не винен – її проточив час. Відчувався високий аристократизм у небажанні якось виправдовуватись. Мені не казали, наприклад: «Ми могли б зашпарувати всі ці дірки, позаяк ми люди не бідні, але…» Не казали навіть – попри те, що то була щира правда – «Ми винаймаємо цей будинок у міста впродовж тридцяти років. Тож місто мало б також його лагодити. Кожна сторона упирається…» Вони не принижувались до пояснень, і така невимушеність викликала захват. Щонайбільше, хтось зронив:

– Еге-ге! Трохи спорохнявіло тут…

А що мовлено це було безпечним тоном, я здогадався, що мої нові друзі не надто переймаються. Уявіть, як артіль мулярів, теслярів, столярів, тинькарів за якийсь тиждень змінила б ці мури своїм блюзнірським інструментом. Господарі б не упізнали будинок і почувались, як у гостях. Будинок без таємниці, без затишку, без пасток під ногами, без льохів – це радше приймальна у міськраді.

Природно, що в цьому зачарованому домі дівчата зникли вмить, мов на помах чарівного жезла. На що має бути схоже горище, коли вітальня сповнена несподіванок, гідних горища! Коли здогадуєшся, що варто прочинити дверцята якоїсь шафки, і з неї виваляться стоси пожовклих листів, прадідівські квитанції, незчисленні ключі, до яких у домі вже немає замків, і, природно, ключі ті не підійдуть до жодного замка. А коли ключі ні до чого не підходять, мимоволі починаєш гадати, до чого вони, і вже ввижається підземелля з закопаними скринями, повними золотих луїдорів.

– Перейдімо до столу?

Ми рушили до столу. Переходячи з покою до покою, я вдихав розлитий всюди ні з чим незрівнянний дух старовинної бібліотеки. А найбільше мене розважило переміщення канделябрів. Справжніх важких канделябрів, що їх, як у часи мого дитинства, котили на високих дерев’яних підставках з покою до покою, і від яких на мурах оживали химерні тіні. На них розквітали букети вогню, в облямуванні пальмового листя тіней. Тоді канделябри встановлювались на місце, острівці світла застигали нерухомо, а довкола них, у неосяжних заповідниках мороку, потріскувала деревина.

Двоє дівчаток показалися знову, так само таємниче і безгучно, як перед тим, були, зникли. Вони поважно сіли до столу. Вони, звісна річ, уже нагодували своїх собачок, своїх пташок; розчахнувши вікна, помилувались на місячну ніч, надихались вечірнім вітерцем, пахощами саду. А зараз, розгортаючи серветки, вони краєчком ока стежили за мною, зважуючи, наскільки я вписуюсь у реєстр знайомих їм тваринок. Бо ж вони вже мають ігуану, мангусту, лисицю, мавпу та бджіл. Вся ця звірина жила цілком дружно, утворюючи новий земний рай. Дівчата владарювали над усіма божими тварями, заворожували їх своїми рученятами, годували, напували і розповідали їм казки, якими заслуховувалися всі – від мангусти до бджіл.

Я тільки чекав, коли ці двоє жвавих дівчаток завершать свою витончену критичну оцінку того дядька, що сидить навпроти них, і ухвалять таємний, але швидкий і остаточний вирок. В часи мого дитинства мої сестрички отак присуджували бали гостям, які вперше вдостоювали нас візитом. Коли застільна розмова на мить стихала, раптом дзвінко лунало:

– Одинадцять!

І тільки мої сестри та я сповна тішилися значенням цієї цифри.

Зараз той досвід мене трохи бентежив. А надто мене насторожувала обізнаність моїх суддів. Суддів, що добре відрізняли лукавих звірів від простодушних, розуміли з ходи своєї лисиці, в якому вона гуморі, розумілися на чужих думках і почуттях.

Я милувався на їхні бистрі оченята, на їхню дитячу безпосередність, але був би задоволений, якби вони змінили забавку. А тим часом, здебільшого побоюючись дістати «одинадцять», я покірно передавав сіль, наливав вино, але, зводячи очі, щоразу бачив на їхніх обличчях спокійну поважність непідкупних суддів.

Марними були б навіть лестощі: їм чужа марнота. Марнота, але не гордощі – вони були про себе думки набагато вищої за все, що я б наважився висловити вголос. Так само я не намагався похизуватися перед ними престижем своєї професії, оскільки було б надмірним зухвальством видиратись на верхів’я платана, тільки заради того, щоб побачити, чи вбились у колодочки пуцьвірінки, щоб привітатися з друзями.

Мої дві мовчазні феї так пильно спостерігали за мною, доки я їв, так часто я ловив на собі їхні погляди, що, з якоїсь миті, я геть не міг здобутись на слово. Запала мовчанка, і тут на підлозі щось тихенько засичало, зашурхотіло під столом і стихло. Я запитально роззирнувся. Тоді молодша, кусаючи хліб своїми зубками юної дикунки – вочевидь задоволена з іспиту, але принагідно ще раз мене випробовуючи – тоном, що мав би мене приголомшити, якби я виявився варваром, бадьоро пояснила:

– Це гадюки.

І змовкла, задоволена, вважаючи, що такого пояснення достатньо для кожного, хто не дурень. Старша з сестричок зиркнула на мене, оцінюючи мій перший відрух, а тоді обидві, з сумирним і простодушним виразом на обличчях, схилились над своїми тарілками, наче нічого й не сталося…

– Еге!.. То це гадюки…

Ці слова вихопилось у мене несамохіть. Щось ковзнуло мені по ногах, торкнулося литок, і то були гадюки…

На щастя, я всміхнувся. Невимушено, і вони це відчули. Я усміхнувся, бо мені було весело, і цей будинок щохвилини більше мені подобався, бо мені також хотілося більше дізнатись про гадюк. Старша прийшла мені на допомогу:

– У них гніздо під столом, де дірка в підлозі.

– На десяту вечора вони повертаються додому, – докинула молодша. – А вдень полюють.

Нині вже я сам крадькома розглядав дівчат. Їхні спокійні обличчя, за якими ховалось дитяче лукавство, затаєний сміх. Мені імпонувала їхня владна впевненість у собі…

Сьогодні я занурився у мрії. Все це вже так далеко. Що сталося з з двома маленькими феями? Вони вже, звісно, заміжні. Отже, вони змінились? Це такий поважний крок, коли дівчинка стає юною жінкою. Як живеться їм у новому домі? Чи дружать вони, як перше, з дикими травами та зміями? Вони були причетні до чогось всесвітнього. Але настає день, і в дівчині прокидається жінка. Вона мріє поставити нарешті комусь «дев’ятнадцять». Вищий бал лягає тягарем на серце. І тоді з’являється який-небудь дурень. І вперше ошукується незмінно проникливий зір, приймаючи дурня у рожевому світлі. Якщо дурень прочитає вірша, його приймуть, як поета. Вірять, що йому до серця старий, розхитаний паркет, вірять, що він любить мангуст. Вірять, що йому лестить довіра гадюк, які гуляють під столом у нього по ногах. Віддають йому своє серце, в якому дикий сад, а йому до смаку підстрижені газони. І дурень веде принцесу в неволю.