Читать книгу Земля людей (збірник) - Антуан де Сент-Екзюпері, Antoine De Saint-exupéry - Страница 8

1

Нам, бранцям пісків, пілотам рейсів через Сахару, не випадало таких ніжностей, коли ми тижнями, місяцями, роками перелітали від форту до форту, не повертаючись на одне й на те саме місце. Пустеля не пропонувала таких оаз: сади і дівчатка – просто казка! Звісно, там, де коли-небудь ми таки закінчимо свою роботу і зможемо почати нове життя, тисячі дівчат чекатимуть на нас. Звісно, там, серед своїх книг і ручних мангуст, вони терпляче збагачують свої лагідні душі. Звісно, вони дедалі кращають…

Але я знайомий з самотиною. За три роки в пустелі я неабияк розкуштував її. Лякає не те, що марнується молодість серед безлюддя мінерального ландшафту, а те, що там десь, удалині, старіє цілий світ. На деревах налились фрукти, на ланах заколосилося збіжжя, розквітли вродою жінки. Саме пора, слід би поквапитись додому… Саме пора, а ти, знай, далеко від дому… І блага земні вислизають між пальців, як дрібний пісок барханів.

Більшість людей, зазвичай, не помічають, як проминає час. Живуть у тимчасовому спокої. А ми тут, дочекавшись перепочинку, біг часу відчуваємо, як вітер, що ніколи не вщухає. Ми нагадували того пасажира кур’єрського поїзда, що, під оглушливий перестук коліс, мчить крізь ніч, і з миготіння світла угадує за вікном поля, села, зачаровані обійстя, але ж нічого того не здатен втримати – все пропадає, залишаючись далеко позаду. Отак і нам, розпаленим рухом, навіть попри зупинку, свистів у вухах вітер польоту, і ми почувались вічно у путі. Ми усвідомлювали, що нас теж, – через невпинний ритм наших сердець, – наперекір усім вітрам, мчить у невідому прийдешність.

У пустелі додавалось бунтарство. Ночами в Кап-Джубі кожні чверть години, ніби дзвін дзиґарів, тишу прорізали вигуки: то перегукувались вартові. Таким чином, загублений серед бунтівних племен іспанський форт Кап-Джубі боронився від небезпеки, що чигала у пітьмі. А ми, пасажири цього сліпого корабля, слухали, як перегукуються над нами вартові – дедалі голосніше, як чайки, що кружляють над морем.

Попри те ми любили пустелю.

Спершу в ній знаходиш тільки пустку і тишу, позаяк пустеля не відкривається коханцям-одноденцям. У наших краях перше-ліпше село таїться від стороннього ока. І щоб зрозуміти, чим воно є для тих, кому воно батьківщина, треба залишити заради нього цілий світ, зжитися з його предковічними звичаями, норовами й суперечками. Або більш наочний приклад: чоловік замкнувся у своїй оселі і живе за невідомим нам статутом, наче у горах Тибету – до нього не дістанешся жодним літаком. Нащо вдиратись до його келії? Вона порожня. Імперія людини всередині неї. Так само й пустелю утворюють не піски, не туареги, навіть не озброєні рушницями маври…

Аж ось сьогодні ми знемагаємо від спраги. І виявляється, що знайома нам криниця випромінює світло, і ми лише сьогодні це відкриваємо. Так само жінка, невидима, здатна зачаровувати дім. До криниці йдуть здаля, як до кохання.

Спершу піски справді пустельні, а тоді настає день, коли, побоюючись наближення загонів бунтарів, починаєш читати по широких фалдах її покровів. Близькість ворожого загону теж змінює вигляд пісків.

Ми прийняли правилам гри; а гра також перетворює нас. Відтак, Сахара виявляє себе в нас. Відвідавши оазу, не зрозумієш Сахару; треба, щоб джерело стало релігією.

2

Я пізнав смак пустелі з першого ж рейсу. Ми втрьох, Ріґель, Ґійоме і я, зазнали аварії неподалік форту Нуачот. Маленький військовий пост у Мавританії був тоді геть відрізаний від життя, ніби острівець в океані. Старий сержант жив там з п’ятнадцятьма сенегальцями, як прикутий до місця. Він зрадів нам, наче посланцям неба.

– Мені така втіха побалакати з вами… Ох, яка ж це втіха!

Ми бачили, що таки втіха – він плакав.

– За півроку – ви перші. Мені раз на півроку привозять провізію. Іноді лейтенант, а іноді й капітан. Востаннє був капітан…

Ми ще не встигли оговтатися. За дві години льоту від Дакара, де нам уже готують обід, зламався гонок, і доля робить поворот. Ми змушуємо старого сержанта пустити сльозу, поставши йому небесним видивом.

– Ох, ви пийте! Мені за щастя почастувати вас вином! Ви тільки подумайте, коли приїжджав капітан, у мене для нього не лишалося ні краплини.

Я вже розповідав про це в одній книжці, але ж то не був роман. Сержант казав:

– Востаннє і не було чим поздоровкатися… З такого сорому я навіть просив, щоб мене замінили.

«Поздоровкатись»! Випити по келишку з візитером, що, спливаючи потом, спішується з верблюда. Чоловік півроку жив очікуванням цієї миті. Останній місяць начищав зброю, наводив порядок, щоб усе блищало і сяяло. І вже за кілька днів, у передчутті наближення благословенного дня, піднімався на терасу і пильно вдивлявся у далечінь, в надії побачити, чи не куриться на видноколі хмара пилу, сповіщаючи про наближення летючого ескадрону Атара…

Але бракує вина – нема чим відзначити зустріч. Нема чим поздоровкатись. Яка нестерпна ганьба…

– Хоч би він швидше повернувся. Так на нього чекаю…

– А де він, сержанте?

Сержант киває на піски:

– Хто й зна – він усюди, наш капітан!

Цілком реальною була та ніч, яку ми згаяли на терасі форту, розмовляючи про зірки. Більше не було на що дивитися. А вони сяяли у повному складі – як у польоті, але непорушні.

У польоті, коли ніч аж надто гарна, іноді забуваєшся і не стежиш за кермом, гадаючи, що машина йде рівно. Насправді, літак потроху починає хилитися ліворуч, і раптом під правим крилом з’являється селище. У пустелі немає селищ? Отже, то рибальські човни вийшли в море. Але на просторах Сахари не трапляється рибальських флотилій? Тоді, що? Тоді всміхаєшся на свою помилку. Тихенько вирівнюєш літак. І селище повертається на своє місце. Почеплюєш до неба сузір’я, що, було, зірвалось. Селище? Так. Селище зірок. Але звідси, з висоти форту, видно лише задубілу пустелю, нерухомі піщані хвилі. Сузір’я міцно тримаються на небі. А сержант просторікує про них:

– Дарма! Я вмію орієнтуватись… Як іти просто на оту зірку, потрапляєш в Туніс.

– А ти сам з Туніса?

– Ні. У мене там кузина.

Западає тривала мовчанка. Та сержант не наважується щось від нас приховувати:

– Коли-небудь подамся до Туніса.

Звісно, не в такий спосіб, не пішки, не по зірках. Хіба що в поході, коло пересохлого джерела, його пойме поетичне марення. Тоді все переплутається – зірка, кузина, Туніс. Тоді почнеться той натхненний марш, в якому профани вбачають лише страждання.

– Я попросив у капітана відпустку – з’їздити в Туніс, відвідати кузину. А капітан відповів…

– То що відповів?

– Відповів: на світі кузин не бракує. І вирядив мене в Дакар, бо це не так далеко.

– Вона вродливиця, твоя сестра?

– Та, що в Тунісі? Ще б пак! Вона білявка.

– Ні, а та, що з Дакара?

Ми ладні були тебе розцілувати, сержанте, за твою сумовито-ображену відповідь:

– Вона була муринка…

Сержанте, що для тебе Сахара? Це Бог, що невпинно йде до тебе. І ніжний спогад про кузину-білявку десь за тисячі кілометрів піщаних просторів.

А чим є пустеля для нас? Для нас пустеля є тим, що народжувалося всередині нас. Те, що ми пізнавали в собі самих. Ми теж тієї ночі були закохані в капітанову кузину…

3

Розташований на межі непідкорених земель Порт-Етьєн не є містом. Там є тільки невеличкий форт, ангар і дерев’яний барак для екіпажів. Пустеля довкола настілки безживна, що Порт-Етьєн, попри свої скромні військові ресурси, абсолютно неприступний. Щоб його атакувати, треба перейти море піску під палючим сонцем, а доки ворог сюди дістанеться, в нього не залишатиметься ні снаги, ні запасів води. А проте, скільки люди пам’ятають, Порт-Етьєну завжди загрожував наступ войовничих племен з півночі. Щоразу, завітавши до нас на склянку чаю, капітан, комендант форту, показує на мапі, як наближається ворог, ніби в легенді про прекрасну принцесу. Але бунтівні племена ніколи не досягають форту – розчиняються в пісках, ніби у воді, і ми називаємо їх привидами. Гранати і набої, що їх вечорами роздає нам уряд, мирно сплять у скринях коло наших ліжок. Під захистом нашої убогості нам не має потреби воювати з кимсь, крім тиші. Люка, начальник аеропорту, день і ніч накручує грамофон, що тут, вдалині від життя, промовляє до нас призабутою мовою, збуджуючи безпідставну нудьгу, що нагадує спрагу.

Того вечора ми вечеряли у форті, і комендант з гордістю показував нам свій сад. Із Франції, за чотири тисячі кілометрів, йому надіслали три ящики справжнього чорнозему. З нього вже вигулькнули три зелених листочки, і ми обережненько пестимо їх, як вишукану коштовність. Капітан називає їх своїм парком. Тож, тільки-но здіймається у пустелі вітер, що все спалює своїм подихом, парк ховають у льох.

Ми мешкаємо за кілометр від форту, і, по вечері, повертаємось до себе при місячному сяйві. Під місяцем пісок рожевий. Нам бракує багато чого, а все-таки пісок рожевий. Одначе лунає окрик вартового, і світ знову стає тривожний і схвильований. Це сама Сахара лякається наших тіней і перевіряє, хто йде, бо звідкись там суне ворог.

У перегукуваннях вартових чуються всі голоси пустелі. Пустеля вже не порожня: караван маврів є магнітом уночі.

Ми могли би почуватись у безпеці. Та де там! Хвороби, катастрофа, бунтівні племена – на шляху безліч загроз! На землі чоловік є ціллю для підступних стрільців. Але сенегалець-вартовий нагадує нам про це, ніби пророк.

Ми озиваємось:

– Французи!

І проходимо повз чорного янгола. Нам дихається вільніше. Небезпека повертає нам шляхетність… О! Вона ще далека, ще не така невідступна, вона ховається у безкраїх пісках. але світ уже не той, що досі. Він показує нам пустелю в усій її пишноті. Загін бунтівних маврів, що йде і ніяк не дійде сюди, надає пустелі божественної величі.

Зараз одинадцята вечора. Люка повертається з радіостанції і заявляє мені, що опівночі буде літак з Дакара. На борту все гаразд. Десять хвилин на першу пошту вже перекладуть до моєї машини, і я полечу на північ. Ретельно голюсь перед щербатим люстерком. Від часу до часу, з рушником навколо шиї, підходжу до дверей і вдивляюсь у далекі піски: ніч ясна, але вітер стихає. Повертаюсь до люстерка. Розмірковую. Коли стихає вітер, що не вгавав місяцями, в небесах іноді трапляється сум’яття. А мені час лаштуватися в політ: аварійні ліхтарики почеплено до паса, висотомір, олівці при мені. Йду до Нері, мого бортрадиста цієї ночі. Він теж голиться.

– Все гаразд? – питаю його.

На разі все гаразд. Ця вступна частина польоту є найпростішою. Але раптом я чую, як щось потріскує: бабка б’ється об мій ліхтарик. Не знати чому, моє серце відгукується щемом.

Знову виходжу і дивлюсь – ніч ясна. Поближня скеля чітко, як удень, вирізняється на тлі неба. У пустелі панує непорушна тиша, мовби у дисциплінованому домі. Аж тут об мій ліхтарик ударяються зелений метелик і дві бабки. І знов у мене виникає невиразне відчуття чи то радості, чи то побоювання – ледве вловиме, воно піднімається з глибин душі. Наче чиясь звістка долинає здаля. Може, інтуїція щось підказує? І знову виходжу – вітер геть ущух. Так само прохолодно. Але я вже отримав застереження. Здогадуюсь… мені здається, що здогадуюсь, на що мені чекати. Чи правильно я здогадуюсь? Ні небо, ані піски не подали мені знаку, але зі мною говорили дві бабки і зелений метелик.

Я видираюсь на бархан і сідаю лицем на схід. Якщо мій здогад слушний, «Це» не забариться. Що мали б тут робити бабки, за сотні кілометрів від внутрішніх оаз? Дрібні уламки, прибиті до берега свідчать про те, що десь у морі лютує ураган. Так само ці комахи підказують мені, що зі сходу суне піщана буря, що вимела всіх зелених метеликів з далеких пальмових гаїв. Мене зачепило її піною. І врочисто, бо він є запорукою, врочисто, бо він є погрозою, врочисто, бо він несе бурю, знімається східний вітер. До мене ледве долинає слабке зітхання. Я на останньому рубежі, якого досягла знеможена хвиля. Вже за двадцять кроків за мною не колихнулась жодна гардина. Сахара лише раз, єдиний раз обпалила мене пестощами, що здавались смертельними. Але я знаю, за кілька секунд пустеля зведе віддих і зітхне вдруге. Не мине трьох хвилин, і затріпоче вітровказ на нашому ангарі. Не мине й десяти – і небо застелить хмарами піску. Зараз ми ринемо в це полум’я, у вогняне пекло пустелі.

Та не це мене хвилює зараз. Я сповнений дикунської радості з того, що з півслова зрозумів таємну мову пустелі, з ледь помітних ознак угадав майбутню небезпеку, прочитав люту погрозу у тріпотінні крилець бабки.

4

У Сахарі ми стикаємося з непокірними маврами. Вони приходять з недоступних нам глибин пустелі, над якими ми тільки іноді пролітали. Ці маври насмілюються навіть заїжджати до Джубі чи Сіснеро, щоб купити хліба, цукру або чаю, і знову розчинитися у таємничих далях. За нагоди таких наїздів ми намагались приручити декого з них.

Наприклад, впливових вождів ми, іноді, з дозволу авіакомпанії, брали в повітря, щоб показати їм світ з борту літака. Ішлося про те, щоб збити з них пиху, бо вони вбивали бранців не стільки з ненависті, скільки зі зневаги до наших. Коли наші шляхи перетиналися десь поблизу форту, вони навіть не опускались до проклять. Вони відвертались і плювали. Їхні гордощі походили з ілюзії всемогуття. Скільки з них, виступаючи в похід з загоном у триста рушниць, повторювали мені: «Вашій Франції пощастило, що до вас більше ста днів путі…»

Отож, ми брали їх на повітряні прогулянки, а трьом з них навіть пощастило побувати у тій незнаній Франції. Вони були одноплемінцями тих, що якось літали зі мною до Сенегалу і плакали там, побачивши дерева.

Знову відвідавши потім їхні шатра, я почув захоплені розповіді про мюзик-холи, де танцюють серед квітів голі жінки. Ці люди зроду не бачили ні дерева, ні фонтану, ні троянди, тільки з Корана вони знали про сади, де дзюрчать струмки, і, за Кораном, то є рай. Рай та його прекрасних бранок купують дорогою ціною – гіркою смертю у пісках від кулі невірного, по тридцяти роках злиднів. Та Бог ошукав маврів – виявляється, французам він дарує скарби раю, не правлячи нічого взамін – ні випробувань спрагою, ні смерті. Нині ж старі вожді розмріялися. Скидаючи оком на голі піски Сахари, що стеляться круг шатра і аж до самої смерті обіцяють їм хіба що найубогіші задоволення, старі вожді дозволяють собі вилити, що накипіло на душі:

– Знаєш… Бог французів… Він щедріший до французів, ніж Бог Маврів до маврів!

За кілька тижнів до того їх возили областю Савойя. Гід привів їх до водоспаду, що ніби стояв живою виткою колоною, все навколо оглушаючи гуркотом.

– Скуштуйте, – запросив він їх.

То була прісна вода. Вода! Тут, у пустелі, не одну добу добираєшся до найближчого джерела, а, коли пощастить його знайти, іще кілька годин длубаєшся у піску, доки зумієш утамувати спрагу каламутною рідотою, змішаною з верблюдячою сечею. Вода! У Кап-Джубі, у Сіснеро, у Порт-Етьєні темношкірі дітлахи канючать не монетку, а з бляшанкою в руках благають трішечки води:

– Дай водички… дай лишень…

– Якщо гарно поводитимешся.

Вода, що на вагу золота, вода, краплина якої викрешує з піску зелену іскру, билинку трави. Якщо десь у Сахарі проходить дощ, уся пустеля оживає. Племена вирушають за триста кілометрів, до трави… І ця вода, що дається так скупо, якої у Порт-Етьєні впродовж десяти років не випало ні краплі, тут вона з хлюпанням виливається намарне, наче протікає цистерна зі світовими запасами води.

– Прошу за мною! – покликав гід.

Але вони не рухались.

– Дай спокій…

Вони мовчали, вони поважно і мовчки споглядали врочисте таїнство. Із черева гори струменіло життя, жива кров людства. За одну секунду її виливалося стільки, що можна було б нею воскресити всі каравани, що, одурівши від спраги, пішли навіки у безкрай солонців та міражів. Тут, у джерелі, являвся Бог, і до нього не можна було повернутися спиною. Бог відчинив свої шлюзи і показував своє могуття: троє маврів наче заклякли.

– На що ви іще сподіваєтесь? Ходімо…

– Треба зачекати.

– На що тут чекати?

– Кінця.

Вони хотіли дочекатися моменту, коли Бог утомиться від власного шаленства. Він скоро пошкодує, він скупий.

– Але ця вода тече вже тисячу років!..

Того вечора вони ладні були не згадувати про водоспад. Про деякі дива краще помовчати. Краще навіть не надто мріяти про них, інакше геть заплутаєшся і почнеш сумніватися у Богові…

– Розумієш, ваш французький бог…

Але я ж знаю їх, своїх диких друзів.

Їхня віра похитнулась, вони розгублені, і майже ладні скоритися. Вони мріють, щоб французьке інтендантство постачало їм ячмінь, а свою безпеку покладають на наші підрозділи в Сахарі. І треба визнати, що, скорившись, вони б отримали матеріальні блага.

Але ці троє однієї крові з Ель Мамуном, еміром Трарзи (здається, я неправильно називаю ім’я).

Я познайомився з ним у часи, коли він був нашим васалом. Уряд високо цінував його заслуги, губернатори давали йому щедрі подарунки, племена шанували його, здавалось би, йому не бракує багатства. Але якоїсь ночі він зовсім несподівано перебив офіцерів, з котрими товаришував у пустелі, захопив верблюди, рушниці і знову приєднався до непокірних племен.

Такий раптовий бунт, героїчну й відчайдушну втечу, що враз перетворює вождя на вигнанця, такий спалах гордощів, що скоро погасне, наче випущена ракета, щойно в справу вступить легка кавалерія Атара, зазвичай називають зрадою. Дивні, однак, ці напади безумства.

Як на те, історія Ель Мамуна типова для багатьох арабів. Він старів. А зі старістю приходять роздуми. І якогось вечора приходить усвідомлення, що він зрадив бога ісламу і, скріпивши ручканням угоду з християнами, втратив усе, що мав.

І справді, навіщо йому той ячмінь і те мирне життя? З воїна він зробився пастухом. Він пригадує, як жив у Сахарі, сповненій небезпек, де з-за кожного бархану чигала погроза, де зупинившись на ніч, він розставляв сторожу, і, вечорами, коло багаття, на звістки про пересування ворога дужче билися серця вояків. Він пригадує смак волі серед безкраїх просторів, який не забуде той, хто раз його скуштував.

І ось він безславно бродить скореними пісками, позбавленими своєї гідності. Сьогодні Сахара для нього справді лише пустеля.

Можливо, офіцери, котрих він потім позабивав, викликали у нього повагу. Але любов до Аллаха понад усе.

– Добраніч, Ель Мамуне.

– Бережи тебе, Боже.

Офіцери, загорнувшись у ковдри, горілиць простягаються на піску, ніби на плоту. Повільно обертаються зорі, і ціле небо позначає перебіг часу. Місяць схиляється до пісків, ідучи в небуття волею Премудрого. Скоро християни поснуть. Іще кілька хвилин, і в небесах сяятимуть лише зорі. І тоді досить буде лише кволого зойку цих християн, яким уже не пощастить прокинутися, щоб упокорені племена повернули собі колишню велич, і знов почали переслідування, і тим повернули сяйво піскам… Ще кілька секунд, і з непоправного народиться новий світ.

І він забиває сонними славних лейтенантів.

5

Сьогодні, в Джубі, я запрошений в гості до Кемаля та його брата Муяна, і у їхньому шатрі п’ю чай. Муян, суворий дикун, закутаний до самого рота в синє покривало, мовчки розглядає мене. Тільки Кемаль розмовляє зі мною і припрошує, частуючи:

– Моє шатро, мої верблюди, мої жінки, мої раби – все для тебе.

Так само не спускаючи з мене очей, Муян нахиляється до брата, вимовляє кілька слів і знову поринає в мовчання.

– Що він каже?

– Каже: «Боннафу викрав у Р’Ґвеібаті тисячу верблюдів».

Капітан Боннафу командує загоном мегаристів[4] з легкої кавалерії Атара. Я з ним не знайомий. Але знаю, що серед маврів ходять про нього легенди. Про нього висловлюються гнівно, але ніби про божество. Його присутність надає цінності піскам пустелі. Зокрема, сьогодні він наче з неба впав з тилу у непокірних племен, що прямують на південь, сотнями женучи верблюдів, і, щоб уберегти своє найдорожче добро, кочовики мусять розвернутись і стати з ним до бою. А нині, урятувавши Атар своєю появою в ролі архангела, і ставши потім табором на узвишші, він сяє там, привертаючи до себе погляди, і змушуючи тим племена маврів кидатись на його меч.

Муян дивиться на мене іще суворіше і знову щось каже.

– Що він каже?

– Каже: «Завтра ми підемо на Боннафу загоном у триста рушниць».

Я вже про дещо здогадувався. Три дні вони водять верблюдів на водопій, щось жваво обговорюють. Ніби споряджають вітрильник у плавання. І пасат уже виводить його на морські простори. З ласки Боннафу кожен крок на південь овіює слава. І, по-щирості, я не знаю, як розділити ненависть і любов, що веде цим шляхом.

Розкішним подарунком долі є ворог, якого так почесно вбити! Де тільки він покажеться, кочівники згортають свої шатра, збирають верблюдів і тікають, не сміючи зіткнутися з ним віч-на-віч, але найдальшим з племен забиває памороки, мов закоханим. Вояки покидають свої мирні шатра, жіночі обійми, блаженні сни, усвідомивши, що не бажають іншого щастя, ніж по виснажливім двомісячнім поході на південь, знемагаючи від спраги, вичікувати, скулившись під вітром з піском, на світанку заскочити зненацька легку кавалерію Атара і, як буде на те воля Божа, вбити капітана Боннафу.

– Боннафу сильний, – визнає Кемаль.

Тепер я знаю їхню таємницю. Як ті чоловіки, що жадають жінку, марять, стежачи за її байдужою ходою, цілу ніч перекидаються з боку на бік, уражені, розпалені сном про її байдужу ходу, яку бачать у тому сні, так не дає маврам спокою байдужа хода далекого Боннафу. Обійшовши виставлені проти нього загони, цей християнин, перевдягнений мавром, на чолі двох сотень своїх піратів вдерся у нескорені території, де вже не владні французи, де будь-хто з його ж таки людей може скинути ярмо покори і на кам’яному вівтарі безкарно офірувати невірного своєму Богові, від чого їх стримує тільки престиж командувача; чи то лякає його безборонність. І цієї ночі він ввижається їм у неспокійних снах, іде байдужою ходою, і його кроки відлунюють у самісінькому серці пустелі.

Муян, знай, медитує, заклякнувши всередині шатра, подібний до барельєфу з синього граніту. Блищать очі і срібний кинджал – аж ніяк тепер не іграшковий. Як же він змінився цей мавр, відколи перейшов у стан бунтівників! Більше ніж будь-коли він свідомий своєї гідності й незмірно зневажає мене, бо ж він удосвіта піде війною на Боннафу, виступить у похід, гнаний ненавистю, що має всі прикмети любові.

Він в черговий раз нахиляється до брата, стиха щось каже і дивиться на мене.

– Що він каже?

– Він каже, що застрелить тебе, як зустріне десь подалі від форту.

– Чому?

– Він каже, у тебе є літаки, є радіо, є Боннафу, але у тебе немає істини.

Муян непорушний у складках синього покривала, подібний до кам’яної скульптури вбрання статуї, судить мене так:

– Він каже, ти їси траву, як коза, і свинину, як свиня. Твої безсоромні жінки не затуляють обличчя – він сам бачив. Він каже, ти ніколи не молишся. Він каже, навіщо тобі твої літаки, і радіо, і твій Боннафу, коли ти не маєш істини?

Я в захваті від цього мавра, який боронить не свою волю – бо в пустелі людина завжди вільна, – і не видимі оком скарби, – бо в пустелі таких немає; він боронить своє таємне королівство. Старий корсар давнини, Боннафу веде свій загін мовчазним океаном пісків, і, завдяки йому, табір Кап-Джубі уже не мирна стоянка безтурботних пастухів. Ввечері буря Боннафу, шарпнувши його фланг, змушує шатра щільніше притиснутись один до одного. Від тиші на півдні стискається серце – то загрозливе мовчання Боннафу! І Муян, бувалий мисливець, дослуховується до його ходи за поривами вітру.

Коли Боннафу повернеться у Францію, вороги його, замість радіти, гірко шкодуватимуть за ним, так, наче без цього ворога їхня рідна пустеля втрачає один зі своїх магнітних полюсів, і їхнє життя зблякне, і вони мені казатимуть:

– Твій Боннафу, навіщо він їде?

– Я не знаю…

Роками він вів з ними небезпечну гру, ставкою в якій було його життя проти їхнього. Він пристав на їхні правила гри. Він засинав, поклавши голову на їхні камені. Цілу вічність він когось переслідував і, так само як вони, шанував біблійні ночі на самоті з вітрами й зорями. А нині він показує, що, виявляється, гра не була для нього понад усе. Він безсоромно залишає стіл. А маври, відтак, полишені грати самі, вкрай збентежені, не розуміючи, який же сенс цього життя, якщо воно не вбирає людину всю до останку? Попри все їм хочеться вірити в нього.

– Твій Боннафу, він іще повернеться.

– Та не знаю.

Він повернеться, думають маври. Європейські ігри його відтепер не вдовольнятимуть – ні бридж з офіцерами, ні службові підвищення, ані жінки. Він повернеться, не витримавши без шляхетного життя вояка, де від кожного кроку колотиться серце, ніби йдеш назустріч коханню. Йому уявлялося, буцімто його життя тут було лише черговою пригодою, а у Франції він повернеться до чогось істотного; але він з огидою переконається, що справжні багатств він посідав тільки тут, у пустелі, яка, одна, давала йому зачарування піщаних просторів, ночей, цю тишу, цю колиску вітру і зірок. І якщо Боннафу повернеться, тієї ж ночі звістка про це облетить пустелю. Маври знатимуть, що він спить десь посеред Сахари, в оточенні двох сотень своїх піратів. Тоді вони мовчки поведуть на водопій своїх верблюдів. Приготують запаси ячменю. Перевірять зброю. Їх спонукатиме своєю ненавистю, що має всі прикмети любові.

6

– Сховай мене в літаку, що летить до Марракеша.

Щовечора невільник маврів у Джубі звертався до мене з цією короткою мольбою. Після чого, зробивши все, що від нього залежало стосовно власної долі, сідав по-турецьки і заварював мені чай. Відтак він спокійний за свій завтрашній день, бо довірив своє життя єдиному лікареві, який може його зцілити, звернувся до єдиного бога, який здатен його врятувати. Тепер, схилившись над чайником, він знову перебирає в пам’яті прості образи минулого – чорну землю рідного Марракеша, рожеві хатки, скромний добробут, якого нині він позбавлений. Він не ображається, що я відмовчуюсь, що не поспішаю повернути йому життя: я не така людина, як він сам, а сила, яку треба привести в дію, щось на зразок сприятливого вітру, який схопиться одного чудового дня і змінить його долю.

Насправді, я простий пілот, від кількох місяців – начальник аеропорту в Кап-Джубі, – і все моє надбання, це барак, що притулився до іспанського форту, а в бараку – таз для умивання, глек солонуватої води та куце ліжко, тож я не тішу себе ілюзіями щодо свого могуття.

– Побачимо, Барку… побачимо, старий…

Усі невільники звуться Барками, і його теж звали Барком. Він чотири роки у неволі, але досі не зрікся своєї ідентичності, пам’ятає, що був королем.

– Барку, чим ти займався у Марракеші?

У Марракеші, де, напевне, й досі мешкають його дружина і троє дітей, він мав гарне ремесло:

– Я переганяв стада, і мене звали Мохаммедом!

Там його закликали каїди[5]:

– Мохаммеде, я маю биків на продаж. Прижени їх із гір.

Або:

– У мене тисяча овець на рівнині, віджени їх вище в гори, на пастівник.

І Барк, озброївшись берлом з оливи, скеровував великі переселення худоби. Він один відповідав за чотириногий народ, він угамовував найпрудкіших, бо скоро мали народитися ягнята, і підганяв найбільш ледачих, він показував шлях, і всі йому довіряли й корились йому. Він один знав, до якого обіцяного краю вони прямують і читав по зорях, він один посідав ученість, не доступну вівцям, він один, у своїй мудрості, встановлював, коли час відпочивати, коли втамувати спрагу коло джерела. А ночами, стоячи серед заснулих овець, зворушений слабістю і простодушністю стількох істот, обмитий до колін хвилями вовни, Барк – лікар, пророк і король – молився за свій народ.

Якогось дня араби запропонували йому:

– Ходімо з нами на південь по худобу.

Його вели три дні, а по тому, коли гірською стежкою вступили у володіння бунтівних племен, йому просто поклали долоню на плече, охрестили Барком і продали в неволю.

Я знав також інших рабів. Щодня я пив чай у шатрі якого-небудь мавра. Роззувшись, простягався на вовняному килимі, що становить єдину розкіш кочівника, і підвалина, на якій він зводить на короткий час своє житло, і насолоджувався перебігом дня. В пустелі всім єством відчуваєш, як минає час. Під палючим сонцем простуєш до вечора, до прохолодного вітерця, що освіжить тіло і змиє з нього піт. Під палючим сонцем дорога приводить людей і тварин до того великого водопою так само несхибно, як до смерті. Навіть неробство набирає сенсу. І кожен день видається гарним, як шлях до моря.

Я їх знав, тих рабів. Вони заходять у шатро, щойно вождь витягне зі скрині жаровню, чайник і склянки. В тих скринях зберігаються скарби кочівника: замки без ключів, вазони без квітів, люстерка за три су, стара зброя та інший мотлох, хтозна-як занесений у піски, як уламки розбитого корабля.

Відтак німий раб накладає в жаровню сухе бадилля, роздмухує жар, наливає води в чайник. Від роботи, з якою упоралось би дівчатко, у нього грають під шкірою м’язи, здатні вивернути з корінням кедр. Раб тихий і сумирний. Він цілковито занурений у рутину: готує чай, ходить коло верблюдів, їсть. Під палючим сонцем простує до вечора, а під крижаними зорями з нетерпінням чекає на палючий день. Щасливі північні країни, де пора року творить легенду: влітку – легенду про сніг, узимку – про сонце; смутні тропіки, де незмінно стоїть волога задуха; але щаслива також Сахара, де зміна спекотного дня і холодної ночі урівноважує людські сподівання.

Іноді чорний раб, сидячи навпочіпки при вході до шатра, тішиться вечірнім вітерцем. В обважнілому тілі невільника вже не ворушаться спогади. Він заледве пригадує, як його схопили – удари, вигуки, руки тих, що вкинули його у теперішню темінь. Відтоді він дедалі безнадійніше провалюється в химерний сон. Він, наче сліпець, позбавлений вигляду неквапливих річок Сенегалу чи білих міст полуденного Марокко, він, наче глухий, позбавлений рідних голосів. Він не є нещасним, цей чорний раб, він каліка. Закинутий випадком у чужий йому коловорот кочового життя, приречений вічно блукати нескінченними шляхами пустелі, він цілковито відірваний від свого минулого, від колись рідного дому, від дружини і дітей, що для нього так само далекі, як ніби вони померли.

Люди, що тривалий час жили великим коханням, а потім були його позбавлені, іноді втомлюються від своєї самотньої шляхетності. Вони покірно повертаються до життя і творять своє щастя з банальної прихильності. Їм солодко зректися себе, покірно слугувати іншим, злитися з повсякденням. Раб творить свою гордість з жаровні господаря.

– Ось, бери, – каже інколи вождь невільникові.

У цю годину господар добрий до раба, бо важкий, виснажливий день позаду, спека спадає, і вони вступають пліч-о-пліч у прохолоду. І він дозволяє невільникові взяти склянку чаю. А той, сповнений вдячності за склянку чаю, ладен цілувати коліна своєму панові. Невільника ніколи не беруть у кайдани. Немає потреби! Він щиро відданий! Він мудро зрікся ідентичності поваленого чорного короля – він тепер лише щасливий раб.

Втім якогось дня його буде звільнено. Коли він постаріє настільки, що не вартий буде одягу і харчів, йому дарують необмежену волю. Впродовж трьох днів він ходитиме від шатра до шатра, пропонуючи себе на послуги і дедалі підупадаючи на силі, а наприкінці третього дня так само мудро скулиться на піску. У Джубі я бачив, як вони помирали голяка. Маври споглядали їхнє довге часування, не зловтішаючись; їхні дітлахи бавилися поряд з тими сумними уламками, а на світанку мерщій бігли подивитись, чи воно ще ворушиться, але не сміялися зі старого служника. Такий був природний перебіг справ. Чоловікові ніби сказали: «Ти гарно попрацював, маєш право спочити. Засинай». Він лежав, випроставшись, відчуваючи голод лише як запаморочення, але не як несправедливість – а тільки вона завдає страждань. Потроху він змішувався з землею. Висушений сонцем і прийнятий землею. Тридцять років роботи, а тоді – право на сон і на землю.

Перший такий, що мені здибався, ні словом ні на кого не нарікав; але йому не було на кого нарікати. В ньому вгадувалась невиразна покірність, як верховинця, що заблукав у горах, і, знесилений, лягає у замет, кутаючись у свої марення і в сніги. Мене схвилювали не його страждання. Я в них не вірив. Але зі смертю кожної людини помирає невідомий світ, і я питав себе, які образи згасають у ньому? Які плантації Сенегалу чи білі міста Південного Марокко повільно йдуть у забуття? Мені не випадає пізнати, чи у цій масі чорної плоті згасають лише жалюгідніші турботи про приготування чаю та водопій для худоби, чи засинає душа невільника, чи, може, пробуджена передсмертними спогадами, в усій своїй величі вмирає людина. Міцна черепна коробка видавалась мені скринькою з коштовностями. Я не знав, які барви, які святкові картини, які скарби, непотрібні тут, у пустелі, вціліли у катастрофі. Осьде вона – важка, замкнена скринька. А я не знаю, яка частина світу мерхне в цій людині в дні її останнього сну, мерхне у цій свідомості і у цій плоті, що мало-помалу проростає ніччю і корінням.

– Я переганяв стада, і мене звали Мохаммедом…

Барк, чорношкірий невільник, з усіх знайомих мені рабів, був перший, хто не корився. Пусте, що маври викрали його волю, що того дня він зостався на землі голий, як той новонароджений. Адже інколи Грім Господній за якусь годину спустошує все жниво на ланах. Одначе маври, позбавивши його всього добробуту, намірялися звести на ніщо його особистість. Проте Барк не зрікався себе, тим часом, як інші невільники легко дозволяли вбити в собі бідного погонича худоби, що мусив цілий рік у поті чола заробляти свій хліб!

Барк не звикся з рабством, як звикаються з убогим щастям, втомившись на ліпше. Він не бажав радощів невільника, щасливого щедротами свого пана. Для колишнього Мохаммеда він зберігав місце у своєму серці, де Мохаммед завжди мешкав. Сумна ця пустка, але ніхто інший там не замешкає! Барк нагадував того сивого садівника, що вмирає з вірності серед порослих травою алей, серед сумної тиші.

Він не казав: «Я Мохаммед бен Лавсин», він казав: «Мене звали Мохаммедом», мріючи про день, коли забутий Мохаммед воскресне і самим воскресінням своїм прожене постать раба. Траплялось у нічній тиші його обсідали спогади, у всій своїй повноті, як пісенька з дитинства.

«– Серед глупої ночі він говорить про Марракеш, – розповідав нам араб-товмач. – Говорить, а сам плаче». Хто самотній, не уникне таких нападів. Той, інший, пробуджувався в ньому зненацька, потягувався, шукав поруч дружину – тут, у пустелі, де до нього ніколи не підходила жодна жінка. Барк дослухався пісні джерела, тут, де зроду не дзюрчав жоден струмок. Склепивши очі, Барк уявляв себе у білому будиночку, над яким щоночі світить та сама зірка, а не тут, де сплять у наметі, знай мандруючи за вітром. Переповнений любими серцю спогадами, що в таємничий спосіб оживали в ньому, наче притягнені магнітом, Барк ішов до мене. Він хотів мені сказати, що готовий, що ніжність його готова, і тільки повернення додому дозволить її вилити. І для цього, я маю лише подати йому знак. І Барк усміхався, підказуючи мені хитрість, до якої я, звісно, сам просто не додумався:

– Завтра ж поштовий… Ти сховай мене в літаку на Аґадір…

– Барку, старий!.. Бідолаха Барк…

Мешкаючи серед нескорених племен, як би ми сміли допомогти йому втекти? Вже назавтра маври віддячили б за крадіжку і образу жорстокою різаниною. Вкупі з механіками Лоберґом, Маршалєм і Абґралем я намагався викупити Барка. Та маврам не щодня трапляються європейці, охочі до купівлі раба. Вони з того зловживали.

– Двадцять тисяч франків.

– Ти знущаєшся?

– Та ти глянь, які в нього дужі руки…

Так минали місяці.

Нарешті, маври зменшили свої апетити, і, спираючись на допомогу друзів, яким я написав у Францію, я відчув, що зможу викупити старого Барка.

Перемовини були непростими. Тривали вони цілий тиждень. Ми торгувались, сидячи колом на піску, п’ятнадцять маврів і я. Мені крадькома допомагав наш спільний з власником Барка приятель, розбійник Зін Улд Раттарі.

– Продай ти старого, – радив він другу, як я його навчив. – Ти його однаково втратиш. Хворобу спершу не видно, але вона у нього всередині. Якогось дня він раптом почне пухнути. Доки не пізно, продай його французові.

Іншому розбійникові, Раґґі, я пообіцяв комісійні, якщо він допоможе мені в оборудці, тож Раґґі теж спокушав власника:

– На ці гроші ти купиш верблюдів, рушниці, набої. Зможеш зібрати загін, щоб піти на французів. І так приведеш з Атара трьох або чотирьох новеньких рабів. Здихайся того старого.

І мені продали Барка. Шість днів поспіль я тримав його під замком у нашому бараку, бо, якби він кудись поткнувся до прибуття літака, маври б його знову схопили і продали куди-небудь подалі.

Але я визволив його з рабства. Ми влаштували з цього приводу врочисту церемонію. Прийшов марабут[6], прийшов колишній власник Барка, а також місцевий каїд Ібрагім. Ці троє, що, піймавши Барка за двадцять кроків од форту, охоче відрубали б йому голову, заради самої тільки нагоди допекти мені, палко з ним розцілувались і підписали офіційні папери.

– Тепер ти наш син.

Згідно з законом він став за сина також мені.

І Барк перецілував усіх своїх батьків.

Весь час до свого від’їзду він згаяв у щасливій неволі в нашому бараку. По двадцять разів на день я мусив змальовувати йому майбутню нескладну подорож: залишити літак в Аґадірі, а там, просто на аеродромі, йому дадуть автобусний квиток до Марракеша. Барк бавився у вільного чоловіка, як дитина, що вдає мандрівника: повернення до життя, автобус, юрби, міста, що він їх знову побачить…

Лоберґ прийшов до мене за дорученням Маршаля і Абґраля. Негоже, щоб Барк, зійшовши в Аґадірі, конав з голоду. Механіки зібрали для нього тисячу франків. Так він протримається, доки знайде роботу.

А я подумав про тих старих дам, що «займаються благодійністю»: дадуть двадцять франків і вимагають подяки. А Лоберґ, Маршаль і Абґраль – авіамеханіки, – даючи тисячу, не те, що не мають себе за доброчинців, а навіть подяки не чекають. Вони не теревенять про милосердя, як ті старі дами, що мріють про благоденство. Вони просто допомагають повернути людині її людську гідність. Вони знали, незгірш за мене, що, коли мине радісне сп’яніння від повернення, першим з усіх друзів, Барка відвідає бідність, і не мине й трьох місяців, як він рватиме собі жили десь на ремонті залізниці, вивертаючи старі шпали. Буде йому набагато важче, ніж з нами, у пустелі. Але він мав право бути самим собою серед своїх.

– Що ж, Барку… Бувай, старий! Будь чоловіком.

Літак вібрував, готовий до польоту, Барк востаннє глянув на загублений у пісках Кап-Джубі. Коло літака зібралося зо дві сотні маврів, щоб побачити, яким буває невільник на порозі вільного життя. Вони б охоче знову захопили його, в разі аварії літака.

А ми махаємо на прощання своєму п’ятдесятилітньому новонародженому, дещо стривожені небезпеками, що ними сповнений світ.

– Барку, прощавай!

– Ні.

– Як це «ні»?

– Ні. Я Мохаммед бен Лавсин.

Останню звістку про нього ми отримали від араба Абдалли, якого просили подбати про Барка в Аґадірі.

Автобус вирушав аж увечері, і Барк мав попереду цілий день. Спершу він проблукав містечком, здебільшого відмовчуючись, доки Абдалла здогадався, що старого щось турбує, і сам стривожився і розчулився:

– Що тебе мучить?

– Нічого…

Заскочений цими несподіваними канікулами, Барк іще не відчував, що він воскрес. Так, він щасливий, але це його німе щастя іще не відділяло вчорашнього Барка від Барка сьогоднішнього. А як на те, йому віднині належить і сонце нарівні з рештою людей, так само, як право сидіти під склепінням арабської кав’ярні. І він всівся. Замовив чаю для Абдалли і для себе. То був перший учинок пана; він мав владу перетворити чоловіка. Втім, кельнер налив йому чаю, нітрохи нічим не здивований. Він не відчував, наливаючи чай, що славить вільну людину.

– Ходімо деінде, – сказав Барк.

Вони піднялись в район Касби, кварталу, що розташований в Аґадірі вище за решту.

До них підійшли малі берберські танцівниці. Вони були такі милі й догідливі, що Барк побадьорішав: саме вони, самі того не відаючи, прийняли його у новому житті. Вони взяли його за руку і поштиво запропонували чаю – так само гречно, зрештою, як вони частували б когось іншого. Барк хотів повідати їм про своє відродження. Вони лагідно сміялись. Вони були задоволені з того, що він задоволений. Бажаючи справити враження, він докинув: «Я Мохаммед бен Лавсин». Але це їх нітрохи не здивувало. Кожна людина має своє ім’я, і багато хто вертається з далеких країв.

Він знову потягнув Абдаллу до міста. Він блукав серед єврейських яток, дивився на море, думав, от, він може іти куди заманеться, він вільний… Але ця воля здалась йому гіркою – вона йому показала, наскільки йому бракує зв’язків зі світом.

А тоді Барк погладив по щоці дитину, що йшла повз нього. Маля всміхнулося. То не було панське дитя, звичне до лестощів. То було слабеньке дитя, якому Барк подарував ніжність. І яке до нього усміхнулося у відповідь. Маля пробудило Барка, і Барк усвідомив своє місце на землі, завдяки тому що слабке дитя усміхнулось Баркові. Він рушив уперед широкими кроками, ніби визначивши собі якусь мету.

– Чого ти шукаєш? – поцікавився Абдалла.

– Нічого, – відказав Барк.

Але, завернувши за ріг, він натрапив на гурт дітлахів, що бавились на вулиці, і зупинився. Осьде воно. Він мовчки подивився на них. Тоді пішов до єврейських яток і повернувся звідти з цілим оберемком гостинців. Абдалла обурився:

– Дурню, на що ти гроші витрачаєш!

Але Барк уже нічого не чув. Він урочисто підкликав кожного з дітей. І малі рученята потяглись до іграшок, до браслетів, до розшитих золотом пантофель. І кожне, міцно вхопивши свій скарб, тікало, як дикун.

Почувши про такі дива, до Барка збіглась інша дітвора Аґадіра, а він усіх взув у шиті золотом пантофлі. А чутка про щедрого чорношкірого бога розлетілася вже й околицями Аґадіра, звідки теж збігалися діти. Вони товклися навколо Барка, чіплялись за пошарпане вбрання недавнього раба і голосно вимагали своєї частки. Барк був розорений.

На думку Абдалли, він «збожеволів на радощах». А як на мене, річ не в тім, що Барк хотів поділитися надміром щастя.

Як вільний чоловік, він мав найголовніше благо – право на любов з боку інших людей, право йти хоч на північ, хоч на південь і в поті чола свого здобувати хліб свій щоденний. То що йому ті гроші… тим часом, як він зазнавав гострого, пекучого, мов голод, прагнення бути людиною серед людей, відчути зв’язок з людьми. Аґадірські танцівниці були лагідні зі старим Барком, але він розлучився з ними так само легко, як зустрівся з ними: він не відчув, що потрібний їм. Служник в арабській кав’ярні, перехожі на вулицях – усі поважали в ньому вільну людину, ділили з ним місце під сонцем, але ніхто не потребував його. Він був вільний, але аж надто вільний. Він не відчував, що він щось важить на землі. Йому бракувало тягаря людських стосунків, від якого важчає хода; йому бракувало сліз, докорів, лайки, радощів – усього, що людина плекає чи розриває, тих численних уз, які єднають людину з іншими людьми і надають їй ваги. Але тепер над Барком тяжіли незліченні дитячі сподіванки…

У славі призахідного сонця над Аґадіром, у годину вечірньої прохолоди, що стільки років була для нього єдиною очікуваною ласкою і єдиним притулком, почалась доба Баркового королівського правління. З наближенням часу його від’їзду, Барк рушив потроху, проводячи свою першу борозну в новому світі, скупаний припливом дітвори, як його купала колись отара овець. Завтра він повернеться у рідну свою нужду, за всіх відповідальний, і, можливо, його старим рукам не до снаги буде всіх прогодувати, але зараз він уже відчув свою справжню вагу на землі. Наче надміру легкий, щоб жити серед людей, архангел, що вдався до хитрощів і зашив шматок свинцю у свій пояс, Барк ступав важкою ходою, бо його притягувала до землі тисяча дітлахів, яким конче потрібні були розшиті золотом пантофлі.

7

Отака вона, пустеля. Коран, що є, по суті, лише правилами гри, обертає її піски в Імперію. В надрах Сахари, що інакше була б порожньою, грають незриму драму, сповнену людських пристрастей. Справжнє життя пустелі полягає не в переміщеннях у ній племен у пошуках нового пастівника, а в тім, що в ній грають цю драму. Яка істотна різниця між пісками скореними і нескореними! Та хіба у людей не всюди так? Перед лицем перетвореної пустелі я пригадую забавки свого дитинства, темний роззолочений парк, який ми населяли божествами, неосяжне королівство, створене нами на цьому квадратному кілометрі землі, ніколи до кінця не звіданому, ніколи до кінця не обстеженому. Ми створили свою цивілізацію, де по-особливому лунала хода, де все мало свій особливий сенс, ніде більше не допустимий. Та що лишається від парку, сповненого тіней дитинства – чарівних, крижаних, палючих, коли стаєш дорослим і живеш за іншими законами? Коли повертаєшся до невисокого муру з сірого каменю, коли майже з розпачем обходиш його довкола, дивуєшся, що такі малі й тісні ці межі, в яких творилося безмежжя, коли усвідомлюєш неможливість повернення в те безмежжя – бо повертатись треба було б не в парк, а в гру.

А нескореної пустелі більше немає. Кап-Джубі, Сіснеро, Пуерто-Кансадо, ла Саґвет-ель-Хамра, Дора, Смарра втратили таємничість. Обрії, що так надили нас, один по одному згасли, як мерхнуть барвисті комахи, щойно потрапляють у полон теплих долонь. Але тому, хто за ними гнався, яскраві барви не привиділись. Нас теж вабили не ілюзії, а відкриття. Так само й султана з «Тисячі і одної ночі», який переслідував матерію настільки делікатну, що прекрасні полонянки, одна по одній, вгасали на світанні в його обіймах, втрачаючи золотий пилок, щойно він торкався їхніх крил. Чари пустелі живили нас. А інші люди, ймовірно, проб’ють у її пісках нафтові свердловини і розбагатіють на її скарбах. Та вони спізнились. Бо недоступні пальмові гаї та незайманий порох черепашок віддали нам те, що було в них найкоштовніше: вони дарують тільки одну годину захвату, і година та випала нам.

Пустеля? Мені одного дня пощастило зазирнути в її серце. Це сталося 1935 року, під час рейсу до Індокитаю, коли я опинився в Єгипті, коло кордонів Лівії, і застряг там у пісках, як у глеї, і гадав, що там помру. Ось ця історія.