Читать книгу Фундація - Айзек Азімов - Страница 10

Довгий час вони сиділи мовчки, поки таксі з виттям неслося крізь червоподібні тунелі вбік Університету. А потім Ґаал захвилювався і спитав:

– Це правда – те, що ви сказали Комісарові? Ваша страта справді прискорила б падіння?

Селдон відповів:

– Я ніколи не брешу про психоісторичні дані. І в цьому випадку для мене теж не було б жодної користі від брехні. Чен знав, що я кажу правду. Він дуже розумний політик, а політики за своєю природою повинні інстинктивно відчувати істини психоісторії.

– Тоді для чого ви погодилися на заслання? – здивувався Ґаал, але Селдон нічого не відповів.

Коли вони вилетіли на територію Університету, м’язи Ґаала діяли самі по собі, точніше, не діяли. Його фактично винесли з таксі. Весь Університет був залитий світлом. Ґаал уже майже забув, що десь існує сонце.

Будівлям Університету не вистачало сіро-сталевого кольору, характерного для Трентора. Вони були радше сріблясті. А металевий блиск майже схожий на колір слонової кістки.

Селдон сказав:

– Здається, це солдати.

– Що? – Ґаал спустився з небес на землю й побачив попереду вартового. Вони зупинилися, і у дверях матеріалізувався капітан, який тихо спитав:

– Доктор Селдон?

– Так.

– Ми на вас чекали. З цього моменту ви й ваші люди перебуваєте на воєнному становищі. Мені доручено повідомити вам, що ви маєте шість місяців для перельоту на Термінус.

– Шість місяців! – вигукнув Ґаал, але Селдон стиснув його лікоть.

– Таку мені дали вказівку, – відповів капітан. Він пішов, і Ґаал повернувся до Селдона.

– Чому, що можна встигнути зробити за шість місяців? Це ж повільне вбивство.

– Спокійно, спокійно. Зайдімо до мого кабінету.

Це був невеличкий офіс, але цілком захищений від прослуховування й тому непомітний. Шпигунські промені, що проходили крізь нього, не стикалися ані з підозрілою тишею, ані з іще більш підозрілими атмосферними перешкодами. Навпаки, вони отримували розмову, складену випадковим чином з величезного запасу нешкідливих фраз у різних інтонаціях і голосах.

– Тепер, – спокійно сказав Селдон, – шести місяців буде цілком достатньо.

– Я не розумію, як це зробити.

– Тому що, мій хлопчику, у таких планах, як наш, дії інших підлаштовуються під наші потреби. Хіба я вам не казав, що темпераментний характер Чена був підданий більш ретельній перевірці, ніж будь-якої іншої людини за всю історію людства? Суд не мав розпочатися до того часу, доки не складуться сприятливі для нас час та обставини.

– Але ж ви домовилися…

– …про заслання на Термінусі? Чому б і ні? – Він поклав пальці на певне місце на столі, й позаду нього відсунулася невеличка частина стіни. Це могли зробити лише його власні пальці, бо сканер, умонтований у стіл, реагував лише на них.

– Усередині ви знайдете кілька мікрофільмів, – сказав Селдон. – Візьміть той, що позначений літерою «Т».

Ґаал зробив це й почекав, доки Селдон уставив плівку в проектор і передав юнаку пару лінз. Ґаал налаштував їх і почав дивитися фільм, що розгортався в нього перед очима.

Він зронив:

– Але тоді…

– Що вас дивує? – запитав Селдон.

– Ви готувалися до виїзду протягом двох років?

– Двох з половиною. Звичайно ж, ми не могли бути впевненими, що він обере Термінус, але сподівалися, що так буде, і діяли відповідно до цього припущення…

– Але чому, докторе Селдон? Чому ви домовилися про заслання? Хіба не краще було б контролювати події тут, на Тренторі?

– Є кілька причин. Працюючи на Термінусі, ми матимемо підтримку Імперії без усіляких побоювань, що ми можемо поставити під загрозу імперську безпеку.

– Але ви викликали ці побоювання, щоб змусити їх відправити вас на заслання. Я однаково не розумію.

– Двадцять тисяч родин, імовірно, не поїхали б на край Галактики з власної волі.

– Але навіщо їх потрібно до цього змушувати? – Ґаал зробив паузу. – Можна мені дізнатися?

Селдон відповів:

– Ще ні. Поки цього достатньо – ви знаєте, що один із наукових притулків буде засновано на Термінусі. Ще один – на іншому кінці Галактики, скажімо, – він усміхнувся, – на краю зірок. Що ж стосується решти, то я скоро помру і ви побачите більше, ніж я. Ні-ні. Обійдімося без шоку та добрих побажань. Мої лікарі кажуть, що я проживу не більше, ніж рік чи два. Але я зробив у житті все, що хотів, і за таких обставин, коли краще було померти.

– А що буде після того, як ви помрете, сер?

– Що ж, цим займуться мої наступники – можливо, навіть ви самі. І ці наступники зможуть використати останній штрих у схемі і спровокувати бунт на Анакреоні в потрібний час і в правильному порядку. Після цього події можуть розвиватися самі.

– Не розумію.

– Зрозумієте. – Зморшкувате обличчя Селдона ставало спокійним і водночас утомленим. – Більшість полетить на Термінус, але дехто залишиться. Це буде легко влаштувати. Але що стосується мене, – завершив він пошепки, так тихо, що Ґаал ледве почув, – я свою справу зробив.