Читать книгу Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш - Барбара Шер - Страница 11

Зараз я хочу поставити вам кілька питань стосовно родини, у якій ви зростали.

Якщо ви відповісте «так» на всі або більшість із них, прийміть мої вітання. Я вам заздрю. Ви щасливчик, які трапляються так рідко. Вам страшенно поталанило виховуватися в середовищі, що є колискою переможців, тобто оптимальному для розвитку та розквітання людини.

Річ у тім, що мало хто з нас мав таку щасливу можливість. Я – точно ні. Це не провина наших батьків. Вони також не зростали в подібному середовищі, і вони й гадки не мали, як створити його для вас. Зважаючи на їхнє виховання, дивує і зворушує навіть те, що більшості батьків все ж таки вдалося забезпечити для своїх дітей хоча б одну-дві риси такого середовища – бо вони нас любили.

Кожне «так» у відповідь на запропоновані питання – це одна з опор усередині вас, на якій ви можете побудувати місток між вашим дитячим генієм і його повною дорослою реалізацією. Кожне «ні» – нагода подумати, яким було б ваше життя, якби ви мали змогу відповісти ствердно. Навіть якщо відповідь на всі питання виявиться заперечною, не впадайте у відчай. За допомогою цієї книжки ви зможете побудувати цей міст зараз.

Ну що ж, почнімо!

У вашій родині, коли ви зростали:

1. Чи ставилися до вас так, як до того, хто має унікальний дар, який люблять і поважають?

Сподіваюся, вам пощастило мати змогу відповісти «так» на це питання. На жаль, якщо ви схожі на більшість людей, до вас не лише не ставилися як до унікальної особистості, котру варто цінувати, але й швиденько охолоджували ваш запал, якщо ви самі дозволяли собі таку розкіш.

Найсумніше, що наші батьки робили це з любові, бо хотіли захистити нас від розчарувань і принижень, які самі колись відчули. Упевнені у своїй унікальності та озброєні цією крихкою, але сміливою надією, багато з них намагалися досягти чогось у житті, але зазнали нищівної поразки. Через це вони вирішили обмежити наші сподівання – знищити їх у зародку, так би мовити, – аби вберегти нас від болю. Це щось на зразок гіркого попередження: «Не намагайся цього робити, сонечко, тобі буде тільки боляче. Я вже спробувала і обпеклася, повір мені».

Звичайно, іноді трапляються й більш темні мотиви. Заздрість. У ваших батьків, імовірно, було набагато менше можливостей отримати від життя те, чого вони хотіли. Погляньмо правді у вічі. Скільки наших мам дійсно мали шанс займатися чимось, окрім домашнього господарства, виховання дітей і, у кращому випадку, заробітку, який би трохи доповнював сімейний бюджет? Скільки наших татусів справді мали можливість розкрити свої таланти чи інтереси? Більшість із них уже були змушені заробляти на життя й утримувати родину, коли їхнє доросле життя ледве почалось. У моїх батьків склалося саме так. Якщо у ваших було так само, уявіть, як вони почувалися, коли з’явилися ви. Гордими. Задоволеними. Сповненими надій. Але ви почали рости… і вимагати… і раптом вони побачили, як у вас починають розквітати ті якості, що їм довелося придушити в собі: відкрите, зухвале бажання, вільна фантазія, оригінальність, амбіції, гордість. Вони побачили, що ви притягуєте до себе світло рампи, тоді як їм цього завжди бракувало. Вони навчилися ціною великих внутрішніх зусиль бути скромними та самовідданими й відійшли в тінь – часто заради вас – і тому з повним правом говорили: «Я засвоїв цей урок. Ти це також зробиш».

Навіть маленькими ми вже відчували цей месидж і ладні були забути про своє призначення, щоб не ризикнути образити чи розгнівати людину, любов якої для нас – саме життя.

І тому, мабуть, варто цьому впертому «особливому» відчуттю підвести голову, його відразу змінює хвиля сорому й автоматична маленька платівка всередині нас починає питати: «За кого ти себе маєш?» Якщо подібне траплялося з вами, це певний знак того, що на перше питання ви відповіли «ні».

Подумайте про це: як би змінилися ви та ваше життя за умови, що в дитинстві до вас ставилися б по-іншому? Де б ви були зараз?

2. Чи казали вам, що можна робити все, чого прагне душа, – і що вас при цьому будуть любити й захоплюватися вами незалежно від ваших уподобань?

Це не що інше, як любов і повага в дії. Справді плекати чийсь геній – значить дати йому повну свободу обирати власний спосіб вираження, а далі підтримувати й шанувати цей вибір.

Це означає, що коли ви прийшли додому зі школи й оголосили: «Я вирішила стати лікарем, коли виросту», або «Я мрію бути кінозіркою», або «Я хочу працювати клоуном у цирку», – ваші батьки відповіли зі щирим захопленням: «О, це чудово! Думаю, тобі це справді вдасться».

Натомість більшість із нас чує щось на кшталт такого:

«Лікарем? Ну, дорога, ти можеш стати медсестрою». Або:

«Якби було так легко стати кінозіркою, усі б так і робили. Припини фантазувати й починай думати про бали, необхідні для вступу до коледжу». Або:

«Фу, що за бридка ідея. Цирк такий брудний!»

І подібне.

Саме в такі моменти наша поведінка й майбутні амбіції починають формуватись у такий спосіб, аби відповідати батьківським уявленням про те, що можливе й правильне для нас, навіть якщо це зовсім відрізняється від того, ким насправді ми є і жадали б стати. У потенційній небезпеці перебуває син сталевара, народжений бути великим ученим. Проблеми також можуть виникнути в доньки адвоката, яка мріє про кар’єру жокея. Багато родин упевнені, що деякі професії або «недоступні для нас», або «не гідні нас», і передають ці упередження своїм дітям, у результаті чого вибір можливостей обмежений від самого початку.

Поза сумнівом, одне з найбільш потужних упереджень, що формують наші уявлення про себе, стосуються того, яким має бути хлопчик і якою – дівчинка.

Якщо ви чоловік, б’юсь об заклад, у дитинстві вас не характеризували за допомогою антонімів «егоїстичний – неегоїстичний». Ці слова вживають щодо жінок. Можливо, звісно, час від часу мама говорила, що ви егоїст, але навряд чи вона серйозно так думала. Зрештою, ви не такий, як вона. Згідно з загальноприйнятим уявленням, хлопчики настільки зайняті своїми справами, що їм вибачають брак уваги до безладу в кімнаті чи малопомітних змін настрою в людей навколо. Вас любили саме таким, яким ви були, – активним, зануреним у власні думки та вправним у багатьох речах. (Яких речах – це теж питання, але я повернуся до нього трохи пізніше.)

Якщо ж ви жінка, вам, мабуть, не дорікали, що ви егоїстка, доти, доки ви не намагалися зробити щось особливе для вас, те, чого б вам дуже хотілося. Ось тоді – особливо якщо ви захоплювалися цим настільки, що забували бути милою й уважною до маленького брата чи накрити вчасно на стіл, – вам негайно давали зрозуміти, що вам бракує якості, необхідної для того, аби вас любили, і вам потрібно працювати над цим.

Жінок виховують для любові. Щоправда, любові, яку можна одержати, лише віддавши її спочатку. Наше виховання навчило нас плекати інших людей. Ми маємо бути добрими до дітей, аби вони виросли й самореалізувалися. Ми повинні підтримувати чоловіків, щоб ті почувалися вільними й могли втілити в життя свої амбітні плани. Іншими словами, квіти народжені, аби рости, а хто ж тоді ми і яке наше призначення? Вочевидь, добриво, м’яко кажучи… Не бути квітами – саме так більшість із нас навчено отримувати любов. Якщо ж ми все-таки насмілимося квітнути – бути активними, зануреними у власні думки та вправними, – ніхто не стане підживлювати наше коріння, і ми помремо. Принаймні так здається.

Психолог Абрагам Маслоу стверджував, що в усіх людей є певна ієрархія потреб. І для того щоб почати думати про більш високі потреби, слід задовольнити основні. По-перше, їжа та дах над головою – речі, необхідні для виживання. Далі йдуть емоційні потреби – ми не мислимо свого існування без любові інших людей, які б сприймали нас такими, якими ми є, та без відчуття належності до певної спільноти. І лише коли всі ці потреби задоволені, ми почуваємося справді достатньо впевненими, аби думати про самореалізацію. Любов – це настільки фундаментальна потреба, що люди беззастережно готові йти за нею, як рослина тягнеться до води чи сонця. Наша культура вчить нас виконувати певні ролі, спрямовуючи любов у певному напрямку. Так ми зростаємо! І вся річ у тім, що в нашій культурі донедавна більшість чоловіків отримували любов за самореалізацію, а жінки – за те, що допомагали іншим реалізувати себе.

Це означає, що чоловік може – якщо йому пощастить – задовольнити всю свою ієрархію потреб одночасно. Чи ви коли-небудь чули про хлопця, який би мав обирати між кар’єрою і дружиною?! Навпаки, чим більш успішною буде його кар’єра, тим кращу дружину він має шанс отримати! Однак якщо ви жінка, то вже в дитинстві починали підсвідомо розуміти, що вам доведеться робити цей вибір. Звісно, ви могли йти вперед і досягати успіху, але любили б вас, мабуть, так само мало, як героїнь Джоан Кроуфорд[6], тобто взагалі не любили б. Не дивно, що багато хто з нас ставиться до успіху зі змішаними почуттями або й однозначно боїться його! Ми мусимо обирати між двома людськими потребами – більш високою, тобто самореалізацією, і базовою – любов’ю. І це неможливий вибір.

Маленьких дівчаток виховують зараз по-іншому. Але якщо ви народилися, скажімо, до 1968 року, існує велика ймовірність, що вам притаманні «чудові» риси, які завжди були складниками традиційного жіночого стереотипу:

1. Вам складно думати з точки зору того, чого ви хочете – ким бути, що робити, що мати, на що подивитися, – бо вас ніколи не заохочували думати в такий спосіб.

2. Якщо вам вдалося зберегти свої мрії, ви, мабуть, не сприймаєте їх серйозно, тому що вас ніхто й ніколи серйозно не сприймав. Ваші таланти й захоплення в найкращому випадку вважалися якостями, котрі б могли зробити вас більш привабливою для чоловіка, за умови, звісно, що ви не розвинули їх настільки, аби перелякати його!

3. Ви не знаєте, як попросити про допомогу в досягненні того, чого ви хочете, адже звикли думати, що це ви повинні надавати допомогу, а не навпаки.

4. Навіть якщо ви звертаєтесь по допомогу, то не знаєте, як спрямувати цей людський ресурс у потрібне річище для ефективного виконання конкретних завдань. Більшість жінок орієнтовані на особистість. Ми надто чутливі до проблем та емоцій інших людей і можемо загрузнути в них по вуха.

5. І нарешті, найбільш деструктивна якість: ви боїтеся, що, насмілившись на спробу отримати те, чого хочете, залишитеся на самоті, бо це егоїстично – а егоїзм означає самотність.

Не бійтеся! Ми обов’язково поговоримо про всі ці проблеми згодом – і знайдемо справжні розв’язання для них.

У чоловіків інші труднощі.

Якщо ви чоловік, найімовірніше, вас завжди сприймали серйозно – мабуть, надто серйозно. З раннього дитинства ви знали, що повинні будете заробляти на життя, коли станете дорослим… але ваші батьки могли мати дуже чіткі уявлення щодо того, як саме ви це робитимете. Вони хотіли, аби ви стали успішною людиною, однак це був їхній ідеал успіху. Ви мали вступити до престижного коледжу, або потрапити до редколегії шанованого юридичного журналу, або взятися до керування сімейним бізнесом. Ви однозначно повинні були займатися чимось, притаманним «справжньому чоловікові». Ким би не був цей взірцевий чоловік у вашій родині – професором, президентом компанії або вантажником у порту, – цей ідеал був чітко окреслений і непохитний. І ваші дитячі ігри та мрії також мали йому відповідати. Наприклад, ви любили читати, чи грати на піаніно, чи гратися з ляльками (ляльки – це іграшкові люди, і тому маленькі хлопчики, які також є людьми, часто цікавляться ними). Що ж ви робили, якщо помічали невдоволення й навіть жах в очах вашого тата, який дивився на все це? Ви відкладали книжку або ляльку, брали бейсбольну рукавицю і йшли надвір трохи з ним пограти. У результаті не пізніше ніж у п’ять років у вас уже розвинулася повна амнезія щодо того, якими були ваші унікальні таланти й захоплення. Підозрюю, що на вулиці можна зустріти багато поетів, кухарів і танцівників, «замаскованих» під адвокатів, які навіть самі не здогадуються зараз про своє справжнє «я».

Чоловік ви чи жінка, якщо ваша відповідь на друге питання була «ні», подумайте: що б змінилось у вашому житті, якби в дитинстві вам із любов’ю говорили, що весь світ людських можливостей відкритий перед вами, тільки обирайте! Де б ви могли зараз бути?

3. Чи допомагали вам насправді й заохочували до того, щоб з’ясувати, чим ви хочете займатися, – пояснюючи при цьому, як цього досягти?

Це третє питання надзвичайно важливе. Оскільки без нього, навіть якщо ви відповіли «так» на перші два, усе це втрачає сенс. Таке ставлення й підтримка могли навіть якоюсь мірою нашкодити вам. Запитайте про це в тих людей, яким говорили, що вони можуть стати ким забажають, але не сказали як.

У чому ж полягає справжня допомога й заохочення? Це означає, що коли ви сказали: «Ви знаєте, я б дуже хотів бути вченим», – або ви постійно малювали чи розбирали механізми та інші речі на частини, аби з’ясувати, як вони працюють, батьки помітили ваше захоплення, лагідно заохочували його та підтримували, забезпечуючи вас усіма необхідними ресурсами: книжками, матеріалами й людьми. Вони допомогли вам записатися до бібліотеки й показали, де там полиця з цікавою та доступною науковою літературою. Вони допомогли з установленням тераріуму або подарували мікроскоп чи гарний набір пастельних фарб на день народження. Вони познайомили вас із ученим або вчителем малювання, винахідником чи інженером, які справді займалися тим, що дійсно відповідало вашим захопленням, і були раді дати вам можливість спостерігати і, головне, вчитися, як це робити.

Іншими словами, вони використовували своє доросле знання світу й досвід, аби показати вам чудові речі, якими можна займатись і якими займаються такі ж люди, як ви.

Багато батьків із найкращих міркувань не робили цього, оскільки вважають, що цим би «підштовхували» вас. Або ж це могло бути підступне пуританське випробування мотивації: якщо вам справді небайдуже, то вашої винахідливості й сили волі вистачить, аби з’ясувати все самотужки. Однак коли вам п’ять чи навіть вісім років, яким чином ви можете дізнатися про те, що існує кольорова крейда всіх кольорів і відтінків веселки, доки хтось не покаже її вам? Коли вам десять або дванадцять, ви із захватом спостерігаєте за дивовижною вправністю дорослого танцівника, лікаря чи теслі і не розумієте, як можна цього навчитися, – доки хтось не візьме на себе клопіт сказати, що також колись починав, як ви, не маючи за плечима нічого, крім цікавості та любові. З талантом народжуються. А вмінь можна тільки набути. І ви не отримуєте цих умінь із повітря, ви навчаєтеся їх від людей, які ними володіють. Якщо ваша родина була достатньо впевненою та свідомою, аби допомогти вам пізнати хоча б малу частинку великого й захопливого світу дорослих – світу різноманітних умінь, занять та ідей, – вам пощастило.

Відносно мало жінок отримали таку допомогу, і вони переважно походять із заможних або освічених родин, як це було у випадку з Марією Маннс[7] чи Марґарет Мід. Чоловікам поталанило більше, бо вважається, що вміння та захоплення хлопчиків важливо розвивати. Але, з іншого боку, від них цілком можуть очікувати, що вони робитимуть це самостійно. Тепер скажіть (це дуже важливо):

Якщо ви відповіли «так» на перші два питання і «ні» – на третє, чи звинувачуєте ви себе в тому, що не стали тим, ким могли б стати, як вам тоді говорили?

Б’юсь об заклад, що принаймні один раз, а ймовірніше разів одинадцять, ви брали себе в руки, повторювали, що точно це зможете, виходили на вулицю… а потім гадки не мали, що робити далі. Звичайно, що не мали! Ніхто й ніколи не пояснював вам цього. Але замість того, щоб підійти до когось і спитати: «Вибачте, ви не підкажете, куди мені йти далі?» – ви говорили собі: «Ось, вигадала, ніби я якась особлива. Це неправда. Мені краще задовольнитися тим, що я друкую зі швидкістю 80 слів за хвилину і що я хороша людина». І ви поверталися додому, сідали й раділи з того, що ніхто знайомий вас не побачив. Це тривало рік чи два, доки жага мрій знову не давалася взнаки і ви не робили ще одну спробу, опинялися в тому ж місці, на тому самому тротуарі, і думали: «Це вже вдруге. І це доводить, що я дурна». І все це трапляється тому, що ніхто ніколи не сказав вам, що ви й повинні вийти з дверей необізнаною і що потім вам мають дати всю необхідну інформацію, навчити, допомогти й порадити!

Якщо ваша відповідь на третє питання була «ні», подумайте: як могло скластися ваше життя, якби вам допомогли вирішити, чого ви хочете, – а тоді допомогли навчитися, як цього досягти? Де б ви могли бути зараз?

4. Чи заохочували вас досліджувати всі ваші таланти й захоплення, навіть якщо вони змінювалися кожного дня?

Це означає, що коли в сім років ви заходили до кімнати й казали: «Матусю, я буду кінозіркою», – вона відповідала: «Так, мабуть, тобі це вдасться». Далі діставала свою аматорську кінокамеру, дозволяла взяти свою косметику й накласти макіяж, знімала вас, дозволяла подивитися плівку та показувала вам і вашій найкращій подружці, як працювати з камерою. А коли за два дні або місяці ви оголошували: «Я передумала робити акторську кар’єру. Я вирішила бути пожежником і рятувати людей», мама казала: «Що ж, непогано. Хочеш піти до пожежної частини й подивитися на машини?»

Ключове слово тут – досліджувати. Дитинство – чудовий час для того, аби спробувати незліченну кількість можливостей, відкритих перед вами. (Дорослий вік також непогано підходить для цього, як ви невдовзі з’ясуєте.) І сприймати дитячі таланти й захоплення «серйозно» не означає очікувати, що семирічна дівчинка чи хлопчик обере собі кар’єру на все життя.

Якщо ви відповіли «ні» на четверте питання, подумайте, як могло б змінитися ваше життя, якби вас заохочували дослідити всі свої таланти й захоплення? Тому що більшість людей, як ви знаєте, має далеко не один із них.

5. Чи дозволяли вам скаржитися, коли щось ішло не так, і чи співчували замість того, щоб переконувати кинути все?

Це питання слід поділити на дві частини:

5а. Чи дозволяли вам скаржитися, коли щось ішло не так?

Тобто було цілком природним для вас прийти й сказати: «Це надто тяжко. Я не можу. У мене не вийде. Я все завалю. Я не знаю як. Вони кричали на мене. Я ненавиджу це. Я передумала. Я ніколи в житті більше цим не займатимусь». І… вони слухали. Вони не впадали в істерику й не вигукували: «Я так і знала – вона не зможе! Саме цього я й боялася». Вони не казилися й не галасували: «Припини це! Візьми себе в руки!» Вони справді слухали, слухали так, що було зрозуміло: вони вболівають за тебе, і ці сумніви, страх і збентеження – це нормальні, прийнятні почуття в такій ситуації – їх не треба соромитися чи лякатися.

5б. Чи співчували вам замість того, щоб переконувати кинути все?

Багатьом із нас – особливо жінкам – співчували якраз для того, аби переконати кинути все. «Ласкаво просимо додому, бідолашна! Ти права, це надто тяжко. Звісно, ти маєш кинути. Іди в ліжко й відпочинь. Це все не має ніякого значення. Ми все одно любимо тебе. І ми про тебе подбаємо».

Я знаю жінку, яка дуже сумнівалась у своїх здібностях у студентські роки і почала навчання в медичному університеті, коли їй було 27 років. Вона була приголомшена величезним обсягом матеріалу, який мусила вивчати, але завзято боролася, доки одного вечора їй не зателефонував батько й не сказав: «Ти знаєш, ми все одно любитимемо тебе, навіть якщо ти зазнаєш невдачі». Звісно, він діяв із добрих міркувань, хотів зменшити тиск, який відчувала донька. Вона ж ладна була його вбити.

Що нам справді потрібне й чого ми практично ніколи не отримуємо – це підтримка на кшталт: «Так, звучить жахливо. Дійсно тяжко. Згадую свою школу – мороз по шкірі». А далі, коли хвилин п’ятнадцять ви поскиглили, поскаржилися на життя й відчули невелике полегшення, сказати: «Все? Ну годі вже. Час рухатися вперед і спробувати знову. Так, це дійсно важко. Однак ти можеш це зробити». Або й навіть: «Я допоможу».

Якщо ви відповіли «ні» на одну або обидві частини п’ятого питання, подумайте, як могло б змінитися ваше життя, якби свого часу батьки виявили таку водночас лагідну й тверду наполегливість.

6. Чи отримували ви допомогу, коли щось було вам не до снаги, – без дорікань?

Це питання також варто розбити на дві частини.

6а. Чи отримували ви допомогу? Якщо ви потрапляли в халепу та кликали маму й тата, чи рятували вас? Зазвичай так.

6б. Але без дорікань? Навряд чи. Більшість із нас чудово пам’ятає, якого прочухана ми діставали в машині по дорозі додому, коли зважувалися на якийсь трохи ризикований чи імпульсивний учинок, як нас безцеремонно витягали за шкірку з якоїсь небезпечної пригоди. Цей гнів, звісно, пояснювався тривогою та болем батьків, які б воліли вберегти нас від неприємного, але безцінного досвіду власних помилок. Також їм могло бути ніяково за нашу поведінку, що кидала тінь і на них. Але ж якщо ви намагалися щось зробити й зазнали невдачі – це важливий урок, який треба засвоїти самостійно. Усе, що можуть зробити в такій ситуації батьки чи вчителі, – вказати на це. Гніватися чи звинувачувати когось, хто вже страждає від скоєної помилки, – це лише руйнує нашу самооцінку та вбиває бажання спробувати знову. Однак як же тільки рідко нам доводилося чути: «Помилки не означають, що ти ні на що не здатний. На них люди вчаться».

Якщо ви відповіли «ні» на шосте питання, подумайте, як могло б змінитися ваше життя, якби вам казали саме це.

А тепер найважче і найважливіше:

7. Чи у вашому оточенні були переможці, які раділи, коли перемагали ви?

Це означає: члени вашої родини справді досягли успіху в житті, тобто отримали свій шанс і використали його, а отже, коли перемагали ви, почувалися на сьомому небі від щастя?

У них не було сум’яття почуттів. Вони тріумфували: «Чудово! Ще один на борту! Ми просто гроно талантів!»

Це звучить майже для всіх нас наче рай небесний. Ми живемо в суспільстві, яке зробило надзвичайно, несамовито складним для людей досягти бажаного або навіть повірити в те, що можна й треба ставити це за мету. Тому більшість із нас зростали в оточенні людей, котрі або ніколи не мали шансу, або не мали підтримки та заохочення для його реалізації. Вони не досягли бажаного й звинувачували або обставини («сувору дійсність»), або самих себе. У будь-якому разі, вони не могли не мати змішаних почуттів щодо перспективи нашого успіху… боялися за нас, коли ми робили перші спроби, були не в змозі допомогти, заздрили й почувалися самотніми, якщо нам вдавалось увійти до світу переможців.

Зрозуміли секрет? Ця єдина риса ідеальної родини – ключ до всього. Середовище, де виростають переможці, майже завжди складається саме з них. І це не обов’язково відомі люди, мегаперспективні чи із супердосягненнями. Це люди задоволені й допитливі, відкриті й енергійні, які вірять у життя і поважають себе настільки, що можуть дозволити вам і навіть заохотити наважитися на унікальний експеримент.

Люди, які дійсно захоплені своєю справою, – це досяжні «рольові моделі» для власних дітей. Їхні діти можуть спостерігати зблизька, як справді що робиться – не за допомогою магії, але крок за кроком – реальним кроком. І стосується це будь-чого: від гри на піаніно до майстрування книжкової полиці. Понад те, батьки, що є «переможцями» (і які зовсім не схожі на тих, у кого завжди «немає часу» на захоплення своїх дітей), найімовірніше, заохочуватимуть їх отримати задоволення від речей, якими вони люблять займатися. Такі батьки знатимуть, як допомогти дітям у набутті потрібних умінь, інформації та ресурсів, бо самі це робили. Люди, які на щось наважувалися, зазнавали невдачі (за що їм ніхто не докоряв), пробували знову, в інакший спосіб, і досягали успіху – а всі переможці без винятку через це пройшли, і то не раз, – будуть здатні допомогти своїм дітям подолати зневіру й учитися на власних помилках.

Оскільки інформації про те, як знайти шлях до перемоги, немає у вільному доступі в нашому суспільстві, здається, єдина можливість навчитися цього – опинитися поряд із людьми, котрі знають, як це зробити. Якщо вам не пощастило народитися в родині переможців, залишався тільки один спосіб дізнатися секрет досягнення успіху. Мені самій довелося пройти цей довгий і важкий шлях – шлях спроб і помилок, долаючи потужні внутрішні й зовнішні перешкоди: страх, самотність та незнання.

Я хочу все це змінити. Думаю, вам не слід іти таким само довгим, тернистим шляхом. Життя надто коротке, й унікальний людський потенціал кожного з нас надто цінний, аби марнувати його. Мета цієї книжки – поділитися з вами секретною інформацію про те, як справді досягають перемоги. Але насамперед я хочу, аби ви поставили собі, можливо, трохи болісне запитання. Мати сміливість відповісти на нього, попри біль, – важливий перший крок на шляху до успіху.

Припустімо, що ви – з родини переможців, людей, котрі отримали від життя що хотіли, котрі знають, як допомогти вам досягти бажаного, і готові беззастережно радіти вашим успіхам.

Як у такому разі могли б змінитися ви та ваше життя? Де б ви були зараз?

Зараз я ще раз перелічу риси ідеальної родини, щоб дати вам можливість зібрати докупи всі думки, які виникали під час читання цього розділу.