Читать книгу На городі довіряємо природі. Чудовий результат без клопоту й витрат! - Борис Бублик - Страница 3

У далекому дитинстві, ще в довоєнні роки, мені випало щастя пізнати багато тонкощів землеробства. Щастя – це не обмовка і не кепкування. Змалку я любив копатися в землі. Багатьом це може видатися дивним. Лукавить, мовляв, дід. Та й сам я лише з роками усвідомив першопричину цього «дивацтва»: у мене був мудрий наставник – батько. Він усе знав, усе вмів – за його плечима була школа мого діда Антона Михайловича – найбагатшого кулака станиці Афіпської на Кубані. До того ж тато мав безцінну для вчителя якість – надзвичайну доброту. Ніколи – ніяк! – він мене не карав. Але й тепер я пам’ятаю, як ретельно і споро намагався виконати заданий «урок». І перевиконати. Не впоратися – про це не могло бути й мови. З одного боку, мені було би нестерпно соромно, а з іншого – дуже хотілося почути найщедрішу татову похвалу: «А воно мало-мало».

Звісно, батьківські клопоти диктувалися значною мірою потребою у непрості тридцяті-сорокові прогодувати свою чималу сім’ю (я був старшим із п’яти дітей). І треба сказати, йому це вдавалося. У всі лихі (включаючи воєнні), повні злиднів роки наша мала куча голоду як такого не знала.

Але для мене цей вагомий бонус не був «опуклим», не вдоволяв. Можна сказати, «прийняття» землі здіялося у мене не через потребу, а з любові до батька. Для мене робота на землі була приводом для спілкування з ним у кожну вільну від роботи на заводі годину. Ніби про нас писав Некрасов: «Семья-то большая, да два человека всего мужиков-то – отец мой да я». І навіть зараз, на дев’ятому десятку, на свою метушню у городі я постійно дивлюся двома парами очей – своїми і батьківськими. Написав уже півтора десятка книжок про город, і кожна «гірчить». Тим, що її не читав найбільш жаданий мій читач – батько. Він був сприйнятливий до новинок землеробства, у нашому «тандемі» був би науковим керівником і «натхненником всіх наших перемог».

Після школи університет, аспірантура, робота у вишах відволікли, так би мовити, мене від землі, але не відвернули. Тяга до неї ніколи не згасала. Правда, була радше платонічною. І тільки в пору виходу на пенсію земля владно мене поманила. Але, як казав Радищев, «огляделся я окрест себя, и душа моя страданиями человеческими уязвлена стала».

Перше, що постало «у всій красі», коли я знову поринув у земні клопоти – невідповідність витрат і результатів. У книжці «Про огород для бережливого и ленивого» (Краснодар, «Советская Кубань», 2001 рік) я описав, як пошуки засобів домогтися пристойних успіхів у городі ціною розумних зусиль і витрат привели мене фактично до відновлюваного землеробства. Слово «ледачий» стало для мене на деякий час «фішкою» (подібно до «розумного» для Курдюмова). Викристалізувалося розуміння, що землі зовсім не потрібна наша рабська праця і що шлях до посильної – на втіху – праці проходить через буяння зелені в городі, через інтенсивну посадку рослин. Їй у «Огороде для ленивого» було приділено непростимо мало уваги, і я як міг заповнив цю прогалину в наступній книжці «Меланжевый огород» («Советская Кубань», 2002 рік). Слово «меланж» у перекладі з англійської та французької – це просто «суміш». У російській так називають пряжу з різноколірних ниток, яєчню із злегка перемішаних жовтків та білків, паливо для ракет.

Монокультура, що є характерною для традиційного землеробства, – зловісна альтернатива меланжу. У «Городим огород в ладу с природой» – одній із перших книжок – я писав: «Багато причин сприяло деградації земель у всьому світі, і монокультура була однією з найважливіших. З одного боку, монокультура дозволила зробити поля величезними, значною мірою механізувати працю на цих полях і різко підвищити їх продуктивність. Та, з іншого, призвела до деградації ґрунтів і навколишнього середовища.

Пізно махати кулаками після бійки. Ні до чого зараз аналізувати те, що відбувалося в сільському господарстві протягом останніх двох сотень років. Але ясно одне: тоді аграрії пішли проти природи, дозволивши стати фактично монопольними монокультурним полям, яких природа зроду не знала, і тепер «маємо те, що маємо». У перекладі російською цей «шедевр» звучить не так виразно, як в оригіналі в автора – нашого першого президента.

Монокультура викликала вибухове зростання популяцій комах-шкідників. Нічим не камуфльований запах «своїх» культур на значній площі скликав шкідників з усієї округи на «бенкети Балтазара», і… пішла боротьба з шкідниками по спіралі. Сплеск популяції шкідника гасився черговим дивом агрохімії. Чисельність популяції помітно падала, але при цьому вдосконалювалася імунна система шкідника і наставав новий потужний сплеск його чисельності. Створювався ще більш ефективний препарат, чисельність шкідника знову падала, щоб замінитися новою темрявою шкідників з іще більш «відшліфованою» імунною системою… І кінця цієї спіралі не видно.

Але справа не тільки в загальносвітовому стрімкому зростанні шкідників. Хімічна боротьба з ними знищувала попутно ґрунтову (і не тільки ґрунтову!) фауну і завдала непоправної шкоди середовищу проживання. Перераховувати всі біди, спровоковані монокультурою, немає жодної можливості, та й охоти.

На величезних полях монокультура мала хоч якийсь сенс. На її захист можна було вимовити хоч якісь слова на взір «світового голоду», «забезпечення населення планети продуктами харчування» тощо. Але чим можна виправдати її панування в городах? Ніби в насмішку над здоровим глуздом город, опрацьований вручну (!), традиційно кроїться на монокультурні клапті – осередки скупчення шкідників.

Разом із тим, якщо в городі – різнотрав’я, якщо він подібний до галявини в лісі, то й захист (а точніше – самозахист) рослин організовується так, як це робиться на лісовій галявині: рослини конфузять, збивають з пантелику шкідників, відлякують їх, залучають хижих комах тощо».

Усе сказане у цій цитаті досі є актуальним. Можу тільки додати до цього промовисту альпійську бувальщину. 16 листопада 2002 року над Альпійськими районами Франції, Італії, Німеччини, Швейцарії, Австрії бушував небувалий ураган. Швидкість вітру сягала 180 км/год. З корінням вивертало дерева. Збиток від урагану склав сотні мільйонів євро. Шість років по тому, в Австрії, дорогою до Краметерхофа (маєток Зеппа Гольцера) довелося їхати долиною річки Мур, що перетинає округ Лунгау (земля Зальцбург) із заходу на схід. Обидва схили ущелини впродовж десятків кілометрів були ніби злизані величезним шорстким язиком – із корінням вивернуті всі дерева. У ялин, що суцільно вкривали альпійські схили, не було «різношерстих» компаньйонів, і «пали без жизни питомцы столетий». Масштабну альпійську трагедію Гольцер пояснив одним промовистим словом: «Монокультура!»

Коли ми піднялися в Краметерхоф, на висоту 1200 м над рівнем моря, то не побачили жодних слідів руйнування, ніби опинилися в оазі серед безживної пустелі. У маєтку Гольцера великі дерева спираються на менші, малі дерева – на чагарники, чагарники – на високі трави, ті – на низькі, низькі трави підтримуються мохами, а рослинному світу не страшні ніякі урагани!

Далі. «Душа моя… уязвлена стала» усвідомленням згубності традиційного землеробства для середовища проживання, загрози колапсу світобудови через надмірну старанність в обробці землі, зокрема зяблевій оранці. Фізичного болю завдавав вигляд зораних «на зяб» полів глибокою осінню – затерплих, покритих мочарами, поритих ковбанями.

Уявімо собі ліс або луг. Ґрунт у них вже з-під снігу виходить зеленим. Тут – пролісок, крокуси, там – кульбаби, конюшина. І весь сезон рослини, змінюючи одна одну, вкривають ґрунт зеленню, на зиму ляжуть на нього (в лісі – іще й з гілочками, листям і голками), зігріють, перетворяться на гумус, а «потом – все опять повторится сначала». Звісно, «цар природи» може влаштувати чорний пар на самому зрізі річки – і прощавай, річко! Або пояружити чорноземні степи. Але так чинити і невдячно, і невигідно.

Простіше, набагато простіше й вигідніше не йти наперекір природі. «Все, что нам назначено природой, надо благодарно принимать!»

Півтора десятка років тому я писав: «Довелося мені побачити поля, ферми, сади-городи в багатьох країнах. І після цього найбільш незрозуміле, «невкладуване» враження від рідних полів-городів – вони голі! Голі пізнім літом, коли майже все вже зібрано і тільки бур’яни «кують» робочі місця полільникам на майбутній сезон. Голі восени, коли лежать переорані/перекопані, кинуті на півроку під невблаганні дощі та ерозію. Голі безсніжною зимою. Голі навесні, коли дозрілий, у самому соку ґрунт чекає 5–7 тижнів теплолюбних пестунок. Голі в нескінченних міжряддях у розпал літа. За що, навіщо ми їх так? І чому тільки ми – так!

Чому в США ґрунт покритий що попадя цілий рік – овочами, травами, квітами і покривними культурами, що змінюють одна одну і розумно розподіляють простір, світло, вологу та поживні речовини? Можна заперечити, що, мовляв, Америка нам не указ. Але ж «ніжкам Буша» дав ім’я не наш президент!

Честь залишити своє ім’я в «ніжках» нам поки не до снаги, тож хай стане бажання зрозуміти, що це – честь! Що ми з нашими кращими в світі землями і чудовими природними умовами маємо хоча би самих себе досхочу і смачно (смачніше за всіх!) годувати.

Тривалий час ми заколисували совість словесними трюками на кшталт зони ризикованого землеробства. Проте досить розпитати про землеробство людей, що побували в Ізраїлі, або уявити собі китайську «ріллю», як візьметься ніяково нам кивати – якщо не на дощ, то на посуху, а то й узагалі на дядю.

Треба переламати себе, традиції, опору на досвід наших заслужено шанованих предків, які побували в полоні забобонів та підступних миттєвих успіхів, і повернутися обличчям до ощадливого землеробства, котре дозволяє досягти кращих результатів при менших витратах».

Цікаво озирнутися назад й «оддалік» послухати те, що говорилося тоді. Неприйняття статус-кво у мене не зменшилося. Тоді мене «зворушували» польські овочеві набори на наших (українських!) прилавках, але й понині ми задовольняємося польськими (?!) яблуками та часником. «Садок вишневий коло хати» – поетична візитівка України, і раптом – міграція на еталонні українські чорноземи дарів природи з польських мізерних підзолистих земель. Знаю про скудність польського ґрунту не з чуток – під час стажування у Польщі мав можливість відчути аромат тамтешньої землі й розім’яти її в жмені.

Так само боляче бачити мені восени (і не тільки восени) тужливу голу землю на наших городах. До того ж з’явилася вагома додача – занедбані поля й городи. Їм вторить зневага до національної кухні. Вона досягла апогею: наші міста (і навіть села) як мухами засиджені забігайлівками «Макдональдс» та іншими закладами з фастфудами. А у «вишуканому» ресторані Івано-Франківська в шикарному меню годі шукати печені по-гуцульськи або печені по-вівчарськи. Задовольняйтеся, будь ласка, стейком таким, стейком сяким, стейком аж-аж яким. Я не ксенофоб, але «за державу обидно». «Обидно» за зневагу до української культури, значно древнішої та багатшої за американську, понадміру наділеної інвазивністю – здатністю до проникнення, поширення.

Ось опуклий зразок цієї інвазії – компост і компостування. Ця парочка наслідила по всьому світі. І важко уявити собі, скільки десятиліть знадобиться, аби аграрії забули про роблений компост, як забули нині про ДДТ. А чим саме шкідливий компост, яке несе зло, буде розказано у наступному розділі.

І ще про одну загрозу традиційного землеробства: воно виробляє неїстівну їжу. Поступлюся словом Масанобу Фукуоці: «Якщо ви думаєте, що комерційні овочі створила природа, ви дуже помиляєтеся. Ці овочі являють собою водний концентрат азоту, фосфору та калію, отриманого за певної участі насіння. І мають відповідний смак».

Інакше й бути не може: гербіциди, пестициди, переважна більшість добрив (у тому числі так званих органічних), а також засоби, що підтримують товарний вигляд овочів та фруктів, несуть незмінну вахту, пильно стежать за тим, аби на стіл не лягло будь-що, що органолептично нагадує їжу. Приміром, аби польські яблука на наших прилавках виглядали кращенько, їх дорогою до України та Росії обробляють понад 20 разів. Ясно, що нічого придатного не може просочитися в їжу крізь таку щільну опіку.

Свій помітний вклад у віддалення продуктів харчування від їжі вносять і харчовики. Приміром, у якості підсолоджувача використовують харчову добавку Еххх. Потім з’ясовується, що ця сама Еххх банально отуплює споживача. Буквально – б’є по мізках. А оскільки головним споживачем солодких водичок (лимонаду, фанти, пепсі-коли) є діти, то парламенти європейських країн у паніці приймають закони про заборону використання Еххх у харчовій промисловості. Проте нашому парламенту не до таких дрібниць, і європейські запаси Еххх задешево звозять до України. Цих запасів вистачить на десятки років. Адже не тільки підсолоджувачі «хороші». Є ще розпушувачі, одоратори, емулятори та інша нечисть. Я тримав у руках пляшку «Оцту яблучного натурального» з добавкою Еwww, що надає оцту «натурального яблучного аромату».

Харчовики спромоглися знівечити навіть соняшникову олію. Так, формально в насінні соняшнику понад 50 % олії. Але прямим вичавлюванням, чисто фізичними засобами вдається отримати лише половину. Отака біда! Послідовним додаванням фенолу та інших принад вдається «вивудити» майже всю олію. Але до чого тут їжа? І чому ця промисловість продовжує називатися харчовою, а не хімічною, для прикладу.

На щастя, є й приємні винятки. Тільки зустрічаються, на жаль, нечасто.

Миколаївський фермер В. Б. Фалілєєв просто вичавлює олію. Отримує всього 27 % олії, а не 50. Але можу свідчити: вона пахне тільки олією і зовсім не є «запашною» (немає в ній жодних «ароматів» – ні Еyyy, ні Ezzz), і різко відрізняється від олії в красивих пляшках. Навіть консистенція у неї олійна.

Ще один приємний виняток. У цеху ПП «Урсуленко» (Херсон) мені пощастило разом із Олексієм Анатолійовичем Урсуленко спостерігати за роботою установки, що готує олію для кондитерської продукції ПП, простежити шлях насіння від бункера, куди його засипають, до ємності, куди капає олія. Так, не ллється, а лишень капає. Так, у ємності не буде 50 %. Але – буде ОЛІЯ!

Зведемо докупи прикрощі й біди, завдані сучасним землеробством:

– непомірність різних фізичних та матеріальних витрат;

– гола земля протягом більшої частини року;

– панування монокультури на полях та городах;

– знищення вирощеної органіки за допомогою сірників та робленого компосту;

– виробництво неїстівної їжі (яка зловісна гра слів!);

– шкода здоров’ю землероба та середовищу проживання;

– як результат – неухильне зубожіння безпосередніх виробників їжі.

Про послідовне подолання цих, м’яко кажучи, негараздів і піде мова в цій книжці. До рятівних засобів я йшов малими кроками і вважаю за потрібне розповісти не тільки про те, до чого прийшов, а й про шлях, який долав до природовідповідного землеробства.

Епітет «природовідповідне» дуже точно характеризує поведінку землероба: відповідно до природи. Можна сказати, він «гладить природу за шерстю». Потурати Природі, ладнати з нею – мабуть, наймісткіша й водночас найконкретніша заповідь природовідповідного землеробства.

Можна розтлумачити ці слова так. От у городі намічено якесь дійство. Треба пошукати очима й розкинути розумом, чи немає чогось подібного у природі. І в першу чергу слід скористатися природною, перевіреною віками моделлю. І лиш у випадку невдачі розширити коло пошуків, пошукати щось штучне. Ось приклади.

Загрозу навали колорадських жуків на баклажани (після повсюдного всихання картопляної гички) можна відвести так, як це твориться скрізь у природі – відстрахати шкідників іншими рослинами або нацькувати на них любителів ними поласувати. Можна, приміром, отримати на грядці (про це, щоправда, треба подбати заздалегідь) кілька розвинених кущів деревію або понатикати квітучі гілки сріблястого полину. Можна обзавестися курочками-бентамками, які їдять жуків та їх плем’я, але не схильні гребтися. Нарешті, можна скористатися дуже близькою до роботи бентамок моделлю (я не жартую) – ручним збиранням. Живе в Одесі В. В. Єгоров, якому дуже пасувало би прізвище Кулібін. У господарстві у Віктора Васильовича – десятки саморобних (але зовсім не самопальних) знарядь, що свідчать про вдале поєднання в одній особі невтомного винахідника, слюсаря-професіонала та віртуоза-електрозварювача. Плоскорізи, культиватори, саджалки, сапи (десяток видів!) і граблі різних форм та призначень… Особливо мене зацікавила нехитра дротина з натягнутим на неї шматком тканини – щось схоже на сачок для лову метеликів, совок для сміття та тенісну ракетку з виїмкою попереду. Можу свідчити: збір колорадських жуків та їхніх личинок парочкою віник + сачок Єгорова (мал. 1) у той час, коли кущики тільки показалися з землі, а по них уже повзають мамочки, котрі готуються нести яйця – це, як кажуть в Одесі, «что-то особенного»!

Завдяки виїмці сачок засовують під кущ (точніше – під листя) біля самої землі і віником обтрушують у нього шкідників. Справа у тому, що жуки й личинки 2–4 стадії живуть на виду, на верхньому боці листка, і це найбільший їхній промах. Робота проводиться на повний зріст, із прямою спиною, і це, по суті, – вирішальний аргумент на користь сачка Єгорова. Це реальний, швидкий, найкращий спосіб приборкати колорадського жука. Правда, самки відкладають яйця на нижньому боці листка, але до цього урочистого моменту їм ще треба дожити. До речі, деякі самки зимують вже заплідненими, тож починати збір жуків треба відразу після появи картопляних кущиків із землі.

Мал. 1. Віник і сачок Єгорова

Можна сміливо сказати, що ручний збір сачком Єгорова значно продуктивніший за різне обприскування. Справді: один-два помахи віником займуть кілька секунд, а з обприскуванням «окупованого» жуками куща – і за десять не впораєшся. На ділі «збирач» буцім іде, не поспішаючи, уздовж ряду зі швидкістю, скажімо, 2–3 км на годину. А швидкість просування з обприскувачем десь уп’ятеро менша, до 400–600 м на годину, бо соплом обприскувача треба нишпорити по землі, і це вимагає обережності. Якщо зробити реальне припущення, що на площі 10 соток поміщається рядок картоплі завдовжки близько півтора кілометра, можна стверджувати, що з сачком Єгорова цей рядок буде пройдено за 30–45 хвилин, а з обприскувачем – за 2,5–3,5 години. Крім цього, треба врахувати час на пошук і придбання препаратів та самого обприскувача (а це вже багато годин, навіть днів), а також на підготовку розчину й обприскувача для роботи. От і виходить, що віник із сачком – за гамбурзьким рахунком – удесятеро спритніший за обприскувач. А вже наскільки дешевший – годі й казати.

Але і це ще не все. Збирачеві жуків вручну не треба зважати ні на погоду, ні на пору дня. Не потрібні й засоби індивідуального захисту. І ми не завдаємо ніякої шкоди середовищу проживання, зокрема божим корівкам (потрапивши в сачок, вони спурхують і відлітають). Не потрібні курочки-бентамки або цесарки. Які зиґзаґи іноді робить життя! Бо якби до сачка Єгорова додумалися років сімдесят тому, то якого стимулу позбулася б агрохімія, наскільки біднішими були б її «досягнення» у виробництві «суперцидів» – убивць усього живого!

Наново й знову доводиться дивуватися: що природніше, що ближче до природи вирішення проблеми, то менше різноманітних витрат воно вимагає, то менше шкідливих побічних ефектів має. Три метри дроту набагато дешевші за обприскувач із препаратами. Дачник, який приїхав на дачу і втрапив у негоду, зуміє викроїти півгодини «між струменями», щоб пройти картопляною плантацією з сачком Єгорова. Якщо ж усі надії на обприскувач, то довелося би бідним жукам хазяйнувати до наступних вихідних. Знайома ситуація?

До цього чудового знаряддя ми ще повернемося у другій частині.

Подивімося на проблему більш складну – на слимаків, із якими доволі успішно справлялися ненажерливі жаби, але вони практично поголовно не зуміли витримати тягарів жорстокого літа 2010 року. Очікуючи відновлення популяції жаб, можна, звичайно, прочитати про те, що треба посипати підходи до рослин роздробленою яєчною шкаралупою. Але – лише ПРОЧИТАТИ! Покористуватися – ні-ні! Тому що не видно, як практично реалізувати цю операцію, аналогу якій немає у природі.

Я часто не можу втямити, чому автори багатьох «безцінних» порад не заглядають на крок-два вперед, не простежують подумки реалізацію своїх «знахідок». Варто було б тільки задатися питанням «Як виявити шляхи міграції слимаків?» або «Де взяти неймовірну кількість шкаралупи?», і охота давати таку пораду відпала б. Або ще одна «безбашена» порада: полити всю площу городу карбофосом. Дійсно, після цього не пригодиться вивчати шляхи міграції слимаків. Але куди самому городникові після цього емігрувати?

Забігаючи наперед, скажу, що в другій частині книжки буде розказано про таку управу на слимаків, яка потурає природі: захист від слимаків поєднується з нарощуванням мульчі та підгодівлею бактерій. І валіза городникові не знадобиться.

Ще приклад. У будь-якому городі час від часу виникає проблема підтримки рослин. І вирішується вона зазвичай підв’язуванням рослин до певної опори – шпалери, кілка, ниті, перекладини. Але ж немає у природі нічого схожого на підв’язування.

Придивімося уважніше до того, як підтримуються, приміром, стебла пшениці, жита, очерету, колосняку тощо. У цих тонких, начебто беззахисних стебел «кругова порука»! У який бік не відхилилося б стебло окремої рослини, воно зустрічає напівжорстку, пружну перепону – сусідні рослини. Можна сказати, що верхівка стебла «ходить» у колі з розмитим кордоном (мал. 2). «Ходіння» верхівки стебла всередині розмитого кордону подібне до ходіння собаки у круглому вольєрі.

Мал. 2. Відхилення стебла рослини по колу, вид зверху: сірий кружечок у центрі – підтримувана рослина, штрихове коло – розмита межа

Технічно така підтримка, «підглянута» у природи, реалізується дуже просто. Встромлюємо поруч із рослиною палицю з сучкуватою верхівкою, накидаємо на палицю й рослину кільце, вирізане з ПЕТ-пляшки, і рослину «стриножено» (чорний кружечок на малюнку ліворуч – проекція палиці, а накинуте кільце охоплює рослину і палицю). Кільце обертається навколо палиці подібно до обруча хула-хуп, а рослина ходить всередині цього «обруча» (на малюнку 3 показано два положення «обруча»). Розмір кільця залежить від підтримуваної рослини: для маточника цибулі достатньо кільця, вирізаного з літрової пляшки, а для помідора знадобиться, швидше за все, кільце з 7 – 10-літрового бутля.

Мал. 3. Підтримка стебла рослини кільцем із ПЕТ-пляшки

Протягом усієї книжки я невпинно говоритиму про чудовий феномен: що більше якась задумка наслідує природу, то більші блага несе. Ось бонуси (додаткові премії) від заміни підв’язування рослини накиданням кільця:

– відчутно економиться час;

– рослина позбавляється травм, що неминуче наносять їй під час підв’язування;

– опору легко демонтувати в кінці сезону;

– потрібна менша спритність рук; ця робота не утрудлива навіть у випадку, якщо пальці вузлуваті.

І це ще не все! Набором нарізаних пляшкових кілець можна користуватися багато років. Я зберігаю сотні різнокаліберних кілець на «брелоку», зігнутому з дротини (мал. 4). Наявність кілець під рукою підштовхнула знайти для них силу-силенну застосувань.

Мал. 4. Пляшкові кільця

Читачеві неважко буде пригадати купу приємних плюсів, що їх давало наслідування природі в інших випадках.

Вище йшлося про те, що при виборі способу розв’язання певної проблеми треба насамперед пошукати, чи немає в природі чогось подібного. Але не треба впадати при цьому в фетишизм, фанатіти, бути ригористом (надмірно суворим, прямолінійним у дотриманні принципів). Якщо знайдено вдале рішення певної проблеми за допомогою прийому, аналога якому в природі не видно, то не варто відкидати його тільки тому, що цей прийом не природовідповідний (або таким здається). Був би він розумним і не завдавав шкоди більше, ніж користі.

Ось типовий приклад. У книзі «Умный огород» Н. І. Курдюмова висловлено бездоганну з позиції природовідповідності пораду: «Нічого не виривай із корінням!» Видалення рослин із корінням руйнує структуру, виткану ними в ґрунті, позбавляє ґрунтову живність корму, видаляє із ґрунту вже внесене у нього збалансоване добриво, ліквідує потенційні канали, які утворилися б на місці корінців (а їх довжина може бути величезною – в одній рослині жита, приміром, загальна довжина коренів може сягати 7–8 км!), зменшує повітро- і водопроникність ґрунту – всього й не перелічиш.

Але не треба бути буквоїдом. Тільки вирвавши з коренем розвинений кущ портулаку, можна позбутися цього бур’яну. Інакше замість однієї рослини дістанеш десяток, якщо не тисячу. А добуту відчутну масу можна потримати в ЕМ-силосі трохи довше, ніж зазвичай, щоб рослина «не воскресла». Покінчити з розвиненою щирицею можливо, тільки вириваючи її з коренем: зрізана, вона буйно відростає.

І ще курйозний приклад. Свинорій сходить майже найпізніше на городі. Ґрунт вже закритий рослинами, тому сапці (і навіть плоскорізу) бур’ян недоступний. І його колосисті пагони можна тільки виривати – з корінням. Вірніше – думати, що з корінням: пагони обриваються. Потім рослина пустить нові пагони. Їх теж треба вирвати «з корінням» – щоб уникнути обсіменіння. І тільки коли культурні рослини будуть зібрані, свинорій можна сполоти, і в землі – на загальну втіху – залишиться його розвинене коріння.

А пирій, приміром, треба не просто виривати, а викопувати з кореневищами.

Словом, природовідповідної заповіді «Нічого не виривай із корінням!» треба додержуватися, проте не надто завзято, а з розумними, виправданими відступами.

Ось іще один приклад, коли можна «поступитися принципами». Рослини у дикій природі задовольняються випадковими опадами – вони не можуть забезпечити себе вологою «за викликом» (нижче буде розказано про те, як рослини пристосовуються до такого життя). Але з цього зовсім не випливає, що в городі треба начисто відмовитися від штучних поливів. Навпаки: поливами можна не тільки допомагати вологозабезпеченню рослин у паузах між опадами, але й вирішувати ряд важливих технологічних проблем. Буянням природних фітоценозів при достатніх опадах і їх вутлим виглядом у посуху природа ніби підказує: «Поливи – це річ варта!» Одначе орієнтація на вміння фітоценозів обходитися випадковими опадами – як генеральний засіб вологозабезпечення – несе безліч бонусів.

Іноді якась дія може тільки здатися невідповідною до природи. Курйозний приклад – посадка картоплі шматочками. Я давно пропагую цей ефективний метод, із яким «знався» ще у воєнні роки. Не бачив – з хвату – аналога в природі і виправдовував цей метод тим, що він в інтересах самої картоплі (докладніше про це – у другій частині). Але дружня підказка Колі Курдюмова допомогла мені «призупинитися» і розгледіти в природі яскраві приклади розмноження шматочками. Листя традесканції оточені «бахромою» (дрібними листочками), і коли ці листочки опадають на землю, з них можуть вирости нові рослини. Повноцінні рослини можуть утворитися й із будь-яких частинок портулаку. Пирій при нагоді сіють січкою з кореневищ (живцями). Зародками нових рослин можуть бути шматочки кореневищ дерев, що їх розносять миші.

У Зеппа Гольцера в його 50-гектарному саду миші в буквальному сенсі працюють садівниками. Заносить мишка в підземний хід, наприклад, шматочок кореня сливи, а він не пролазить. Або злякається чого-небудь, кине корінець і втече. А наступного року Зепп, проходячи садом, виявляє вже дичку, яка прижилася, прищеплює до неї сливу, аличу, абрикос, персик – і готово. Зепп навіть віддає перевагу мишачим дичкам над саджанцями, бо миша поганого не вибере!

В’ячеслав Грисюк і зовсім мене заспокоїв: шматочки – якнайкращий природний, «рідний» спосіб розмноження картоплі (докладніше про це у другій частині книжки).

На закінчення розділу варто ще раз підкреслити, що відданість природовідповідності не має бути прямолінійною, фанатичною. «Інститут» розуму теж створений природою, і вже тому його творіння не треба відкидати лише через те, що не видно аналогів їм у природі. Якби не віддалена гібридизація – творіння Івана Володимировича Мічуріна, скромного залізничного службовця, то жителі долин Дону і Хопра, Ворона та Єжа й понині задовольнялися б Антонівкою та Боровинкою, а вологодці і того не бачили б.

Природовідповідність – це в першу чергу пошук і мобілізація корисних природних зв’язків, а не сліпе відторгнення інтелектуальних знахідок. І якщо важко побачити в природі щось подібне, скажімо, до біоактиваторів – продуктів нанотехнологій, то це не означає, що на них треба накладати табу. Якщо вони доступні, якщо не завдають шкоди середовищу проживання – успіхів вам! Інша справа, що інтелектуальні знахідки треба терпляче «покачати на вагах», зважити всі «плюси» і «мінуси» і тільки потім кричати: «Еврика!»

Так звана «Зелена революція» – масштабний приклад того, наскільки негоже передчасно «кукурікати».

До середини минулого сторіччя світом прокочувалися епідемії тифу, малярії, вісцерального лейшманіозу. Вони забирали мільйони життів. І лише відкриття швейцарським хіміком Паулем Мюллером інсектицидних властивостей дусту (ДДТ) дозволило за його допомогою приборкати переносників збудників хвороб і самі хвороби. Успіх був вражаючим, і Пауль Мюллер став лауреатом Нобелівської премії з медицини 1948 року.

Аграрії звернули увагу на відкриття Мюллера і задумали використовувати його для боротьби зі шкідниками сільськогосподарських культур. Врожаї різко зросли, і застосування ДДТ стало ключовим фактором у розвитку всесвітньої Зеленої революції.

Масштаби застосування ДДТ були воістину циклопічними. На піку ейфорії, 1962 року, в світі було вироблено 82 тисячі тонн препарату (при тому, що личинки мух, наприклад, гинуть при попаданні на поверхню їхнього тіла менше за одну мільйонну міліграма!). Про ейфорії сказано не заради красного слівця. Починаючи з 1955 року я часто їздив зі студентськими групами на сільськогосподарські роботи. І спостерігав, як щедро, можливо, в тисячі чи мільйони разів щедріше, ніж належало б, застосовували ДДТ на колгоспних і радгоспних полях. Ішла по полю машина з горою дусту в кузові. Усі три борти були відкриті, і обертальний скребок кілограмами розмітав дуст на всі боки. У повітрі стояв «туман», а сморід розносився на кілометри. А як барвисто виглядали шлейфи дусту за літаками сільгоспавіації!

Але… не помітили аграрії «дрібничку» – найвищу стійкість ДДТ до розкладання. І людство опинилося на межі загального суїциду.

На ДДТ не чинять помітного впливу ні висока температура, ні ферменти, ні світло. Опади змивали у водойми відчутну кількість «свіжого» дусту. У підсумку він потрапляв у харчові ланцюги і накопичувався: на кожній ланці харчового ланцюга його вміст збільшувався в 10 разів. Так що в ланцюгу мул (що містить ДДТ) → водорості → зоопланктон → риби → хижі риби вміст ДДТ збільшувався в 10 тисяч разів! Усвідомлення того жахливого факту, що людина і теплокровні тварини – це наступна ланка такого харчового ланцюжка, угамувало ейфорію, і в усьому світі використанню ДДТ аграріями було покладено край.

Важко розлучалися землероби з цим «ефективним засобом». Гідної заміни ДДТ тоді ще не було, і «до справи» бралося прислів’я «Бог не видасть – свиня не з’їсть». Врізалася в пам’ять картинка: місце під ліжком старенької від підлоги до панцирної сітки було заповнене мішками з ДДТ. Колгосп, виконуючи вказівку згори, позбувся запасів дусту, звалив у лісосмузі, а старенька вирішила: «Не пропадати ж добру!» – і навозила цього «добра» на тисячу років.

Словом, до природи треба придивлятися, але – не зашореними очима. І не судити про булку за родзинками. У випадку з ДДТ масштабна задумка перенести досягнення медицини в сільське господарство була від початку хибною: аграрії оцінили інсектицидні властивості ДДТ, але шори завадили їм помітити стійкість препарату.

І ще один приклад – не такий сумний, веселіший і легший. Усім вдалася календула. Красива. Інтенсивно і довго цвіте. Залишається зеленою до серйозних морозів. Дає багату біомасу – і вершками, і корінцями. Привертає корисних комах.

Але… Жовті квіти календули є принадливими не тільки для хижих комах, а й для летючих попелиць – переносників вірусів. Тобто календула – сусідка картоплі сприяє її вірусному виродженню!

У Костанайському НДІСГ (Казахстан) є лабораторія селекції картоплі (мал. 5). Керує нею канд. с.-г. наук А. С. Удовицький.

Мал. 5. Селекція картоплі у Костанайському НДІСГ (Казахстан)

У цій лабораторії свідомо користуються принадністю календули для летючих попелиць, виводячи стійкі до вірусів сорти картоплі. Дослідну ділянку картоплі обсаджують календулою (на знімку – рядок праворуч), вона залучає попелиць, попелиці розселяються по картоплі, а потім селекціонери відбирають здорові рослини. Тобто виконують щось на зразок вакцинації рослин.

Словом, добре було б мати календулу всюди в городі. І я бачив такі городи. Але – хотілося, та не судилося… І в шорах можна розглянути багато чого. Але без них – іще більше.

Отже – крок за кроком до господарювання на городі відповідно до природи, у цілковитій злагоді з нею.

Я усвідомлюю, що слово «природовідповідне» – не еталон милозвучності. Але воно таке багате за змістом, що не доводиться дивуватися книжкам «Природовідповідність харчування», «Природовідповідні пологи»… Ці назви показують, що в різних сферах нашого життя, а не тільки в городі можна діяти і відповідно до природи, і всупереч їй. І неодмінно за поведінкою відповідно до природи слідує нагорода, а за поведінкою всупереч їй – покарання. Наочною ілюстрацією тези про неминучість нагороди і, відповідно, покарання може стати ось така побутова ситуація.

Зима. Ви на дачі. Випав перший серйозний сніг (на малюнку 6 ліворуч темна смужка – ґрунт, світла – сніг). Від дачі до дороги потрібно розчистити доріжку. І кожен читач, напевно, бачив такі доріжки, як на нижньому малюнку ліворуч – в снігу сумлінно викопана траншея. Не зважаючи на природу, не погодившись із нею. Така траншея дійсно була б доброю, якби Природа була завмерлою. Але вона – жива, рухлива. Зокрема, в грудні 2014-го та січні 2015-го температура спритно стрибала від + 9 °C до -25 °C і назад. Через якийсь час після спорудження траншеї сніг починає танути, осідає і в любителя траншей з’являється «приємний» вибір: плавати в каналі або посковзнутися на утвореному під січневим сонцем бруді (на малюнку внизу штрихові лінії – вода). Вода і сніг підтопила, і доріжку затопила. Під водою на доріжці, певна річ, бруд. І що тепер робити? Дачникові цей афронт по заслузі, але все-таки що йому робити? Добре, якщо до дороги 20 метрів. У цьому випадку можна накидати в «канал» цурки, цегли, спорудити «мостики». А якщо всі 200?

Тепер повернемо дачника обличчям до природи. Він, мабуть, знає, що ущільнений сніг тане набагато повільніше за пухкий. І все! Треба просто притоптати доріжку «в дві пари ніг» (на малюнку 7 ліворуч вид доріжки зверху і поперечного її розрізу; притоптаний сніг позначено темно-сірим кольором). Слід від ніг нагадує слід від протектора широкого колеса.

Мал. 6. Розчищена доріжка в снігу

Мал. 7. Притоптана доріжка в снігу

Доріжка ущільниться при ходінні та при чергуванні підтавання й підмерзання і служитиме до повного танення. А при таненні снігу тала вода накопичуватиметься під снігом (штриховані лінії) і на доріжці її не буде. У разі нового снігопаду треба знову пройтися по доріжці «чотирма ногами». Доріжка підніматиметься (малюнок внизу), і в змілілій «канаві» затримуватиметься дедалі менше снігу.

А тепер – про нагороду. Підтавання снігу є набагато швидшим і фізично вдесятеро легшим за риття траншей (не перекидається жодної жмені снігу). І загрози «плавати» або ковзати брудом не буває. Ми вже багато років прокладаємо такі доріжки в снігу, і вони жодного разу не дали приводу розчаруватися в них. Дрібні неприємності начебто слизької крижаної доріжки не враховуються: легко присипаєш її соломкою, трісочками або піском, і все. А розчищені доріжки в післяріздвяну відлигу 2015 року ставали до обіду брудним місивом.

Навіть у такій дріб’язковій справі, як прокладання доріжок у снігу, треба не полінуватися заглянути наперед, у завтра, а не: «Скребок у руки – і вперед!»