Читать книгу Шлях додому - Брюс Кэмерон - Страница 1

З самого початку я знала про котів.

Коти були скрізь.

Я не могла добре їх роздивитися – мої очі вже розплющилися, але те, що коти поруч, я розуміла лише з обрисів, які рухалися в тіні. Однак я відчувала їхній запах так чітко, як запах матері, коли вона годувала мене чи моїх братів і сестер, які ворушилися, поки я пробиралася до життєдайного молока.

Звісно, я не знала, що то були саме коти, – просто розуміла, що це неподібні до мене істоти, які живуть у нашому лігві, але не намагаються годуватися поруч зі мною. Пізніше, побачивши, які вони маленькі, швидкі й граційні, я зрозуміла, що коти не лише «не собаки», а окремий вид тварин.

Ми жили разом у прохолодному темному домі. Суха земля у мене під носом пахла чимсь екзотичним і старим. Я із захопленням вдихала цей запах, наповнюючи ніс насиченими приємними ароматами. Згори, зі стелі з сухо го дерева, у повітря сипався пил, а дах був такий низький, що кожного разу, коли мати підводилася з утрамбованої заглибини на землі, яка слугувала нам ліжком, залишаючи нас із братами і сестрами, – а ми пищали на знак протесту й тулилися одне до одного, аби заспокоїтися, – її настовбурчений хвіст сягав середини простору від землі до балок. Я не знала, куди йшла мати, пам’ятаю лише, як ми тривожилися, доки вона не верталася.

Єдиним джерелом світла в лігві був квадратний отвір у дальньому кутку. Через це вікно у світ до нас потрапляли неймовірні аромати чогось холодного, живого, мокрого, ще п’янкіші запахи місцин і речей, ніж ті, що чулися в лігві. Але, попри те, що я іноді мигцем бачила, як котрась із кішок вилазила через отвір чи поверталася з невідомого місця, мати відштовхувала мене щоразу, коли я намагалася проповзти до виходу.

Коли мої лапи зміцніли, а зір став гострішим, я гралася з кошенятами, як із братами і сестрами. Часто обирала ту саму котячу родину в дальньому кутку нашої комунальної квартири, у якій двоє маленьких кошенят були особливо дружелюбні, а їхня мати час від часу вилизувала мене. Подумки я називала її Мама-Кішка.

Я радісно пустувала з котячими, але невдовзі приходила мати й забирала мене, витягаючи за шию з купи кошенят. Вона кидала мене до братів і сестер, і ті з підозрою мене обнюхували. Результат показував, що їм байдуже до залишкового запаху котів.

Таким було моє веселе чудове життя, і я не мала приводів очікувати, що колись щось зміниться.

Я сонно смоктала молоко під попискування братів і сестер, які були зайняті тим самим, коли раптом моя мати швидко підвелася. Це було так неочікувано, що мої лапи повисли над землею, а потім я відірвалася від соска.

Я одразу зрозуміла, що відбувається щось погане.

Паніка поширилася нашим лігвом, її наче вітром перено сило від одного кота до іншого. Вони кинулися до задньої частини лігва, кішки схопили за шкірку своє нявкотливе потомство. Ми з братами і сестрами пострибали до матері й почали плакати від страху, бо й вона сама була налякана.

Над нами пронеслися яскраві промені світла, і в мене запекли очі. Світло виходило з отвору, як і звуки:

– Господи Ісусе! У цьому підвалі мільйон котів!

Я гадки не мала, ні що видає ці звуки, ні чому лігво заповнювали спалахи світла. З отвору до мене линув запах досі не відомих створінь. Ми були в небезпеці, і загрозу становили саме ці незнайомі створіння. Мати, важко дихаючи, нахилила голову й позадкувала. Ми, хитаючись, щосили подалися за нею, благаючи її тоненькими голосами не кидати нас.

– Дай-но подивлюся. О Господи, скільки їх!

– Це проблема?

– Так, чорт забирай, це проблема.

– Що ти хочеш зробити?

– Треба викликати спеціаліста зі знищення безпритульних тварин.

Я відчула різницю між першим і другим набором звуків, зміну їхньої висоти й тону, хоча й не розуміла, що вони означають.

– Хіба ми не можемо потруїти їх власноруч?

– У тебе є щось у фургоні?

– Ні, але можу дістати.

Мати все ніяк не дозволяла нам утішитися її молоком. М’язи в неї були напружені, вуха заведені назад, а її увага зосереджена на джерелі звуків. Я хотіла їсти, хотіла знати, що ми всі в безпеці.

– Гаразд, але якщо ми це зробимо, то весь район буде засипаний дохлими котами. Їх занадто багато. Якби йшлося про одного чи кількох – нема питань, але тут ціла котяча колонія.

– Ти хотів завершити знесення будинку до кінця червня. У нас не так багато часу, щоб позбутися їх.

– Я знаю.

– Дивись, бачиш оті миски? Хтось підгодовує цих триклятих тварин.

Промені світла проникли глибше і, з’єднавшись, утворили яскраву пляму на підлозі перед отвором.

– Ну, просто чудово. Що, в біса, з цими людьми?

– Хочеш я дізнаюся, хто це?

– Ні. Коли котів не стане, проблема зникне. Я викличу когось.

Промені-шукачі востаннє зблиснули і згасли. Я відчула, як затряслася земля від виразних важких кроків, набагато гучніших, ніж тихенька хода котів. Помалу невідомі істоти відійшли від отвору, і поступово кошенята повернулися до веселих ігор. Я посмоктала молоко разом із братами і сестрами, а потім пішла до кошенят Мами-Кішки. Як завжди, коли денне світло, що проникало через квадратний отвір, тьмяніло, дорослі коти і кішки виходили назовні, і вночі я чула, як вони поверталися, а іноді відчувала кров маленької здобичі, принесеної виводкам.

Моя ж мати, добуваючи їжу, не заходила далі за великі миски з сухим кормом, що стояли відразу біля квадратного отвору. Я відчувала запах їжі у її диханні – то була риба, рослини і м’ясо, і мені стало цікаво, яке це все на смак.

Хай там що спричинило паніку, воно скінчилося.

Я гралася з невтомними кошенятами Мами-Кішки, коли наш світ розбився на друзки. Цього разу це були не окремі промені світла – це був яскравий вибух, що засліпив усе навколо.

Коти з переляку розбіглися. Я застигла, не знаючи, що робити.

– Готуйте сітки: коли вони побіжать, то вибіжать усі одразу!

Звук по той бік від отвору:

– Ми готові!

За світлом усередину продерлися три великі істоти. Це були перші люди, яких я побачила, але відразу зрозуміла, що й раніше відчувала їхній запах, просто не могла уявити, які вони на вигляд. Глибоко всередині мене спалахнув інтерес: мене дивним чином тягло в їхній бік, хотілося підбігти до них, поки вони пролазили крізь отвір. Але я заклякла на місці від сигналу небезпеки, який видавали знавіснілі коти.

– Одного піймав!

Кіт-самець зашипів і закричав.

– Господи!

– Слідкуй за ним, щойно двоє втекли!

– Чорт забирай! – почулася відповідь із того боку.

Я була далеко від матері, тож спробувала відділити її запах серед котячих запахів, а потім обм’якла, відчувши гострі зуби на своєму загривку. Мама-Кішка понесла мене до задньої частини лігва, далеко в темряву, до місця, де кам’яну стіну розріз^'ала глибока тріщина. Вона втиснула мене крізь щілину до маленького вузького простору й поклала до кошенят, а потім згорнулася клубком поруч із нами. Як і Мама-Кішка, кошенята були абсолютно беззвучними. Я лежала разом з ними в темряві і слухала, як люди гукають одне до одного.

– Тут ще й приплід цуценят!

– Ти жартуєш? Гей, тримай он того!

– Господи, а вони швидкі.

– Йди сюди, киць-киць, ми тебе не скривдимо.

– Ось сучка – мати тих цуценят.

– Вона нажахана. Дивись, щоб не вкусила.

– Усе добре. З тобою все буде добре, дівчинко. Йди сюди.

– Ґантер нічого не казав про собак.

– І він не сказав, що тут буде стільки грьобаних котів.

– Гей, хлопці, ви їх там ловите в сітки на вулиці?

– Це збіса важко зробити! – прокричав хтось іззовні.

– Нумо, цуцику. Прокляття! Дивіться! Зараз вийде сучка-мати!

– Господи Ісусе! Є, собака у нас! – прокричав голос з вулиці.

– Сюди, цуцики, сюди. Вони такі маленькі!

– І ловити їх легше, ніж клятих котів, це вже точно.

Ми чули ці голосні звуки, не розуміючи, що вони означають. Промінь світла пробився крізь тріщину до укриття за стіною, але людський запах не наблизився до нашої схованки. Суміш страху й котячих криків поступово зникла, як і решта звуків.

Потім я заснула.

Прокинувшись, я побачила, що матері не було. І братів і сестер також. Заглибина на землі, де ми народилися й лежали, поки мати нас годувала, досі пахла нашою родиною, але, коли я спробувала винюхати слід матері, мене накрило почуття порожнечі й самотності, від якого я заскавчала, а з мого горла вирвалися схлипування.

Я не розуміла, що сталося, але з котів залишилися тільки Мама-Кішка та її кошенята. Нажахана, у пошуках відповідей і безпеки я повернулася до неї і висловила свій страх. Мама-Кішка витягла кошенят з-за стіни, і вони разом зібралися на невеличкому квадратному клапті тканини, який я вважала їхнім домом. Мама-Кішка ретельно обнюхала мене своїм чорним носом. Потім лягла, згорнувшись клубком навколо мене, а я рушила за запахом і почала смоктати молоко. Відчуття на язику були нові й дивні, але тепло та їжа були саме тим, чого я бажала, тому з вдячністю годувалася. За мить до мене приєдналися кошенята.

Наступного ранку повернулося кілька котів-самців. Вони рушили до Мами-Кішки, яка попереджувально засичала, а потім повернулися до свого місця і позасинали.

Пізніше, коли дуже яскраве світло в отворі почало тьмяніти, я почула запах ще однієї людини, іншої. Тепер, коли я вже розуміла різницю, то усвідомила, що раніше чула цей запах.

– Киць-киць-киць!

Мама-Кішка раптом зістрибнула з клаптика тканини, залишивши кошенят і мене. З її відходом нас накрила дивна хвиля холоду, і ми всі, приголомшені, притиснулися одне до одного, щоб заспокоїтися, звиваючись у клубок з кошенят і цуценяти. Я бачила, як вона підійшла до отвору, але не вилізла назовні – просто стояла в тьмяному світлі. Коти-самці були насторожі, та не пішли за нею до людини.

– Ти лишилася сама? Я не знаю, що сталося. Мене не було поруч, але на землі є сліди, і я зрозумів, що тут були фургони. Вони забрали всіх котів?

Людина пролізла крізь отвір, на мить затуливши світло. Це був самець – я відчула за запахом, хоча про відмінність між чоловіком і жінкою я дізнаюся пізніше. Він здавався трохи більшим, ніж люди, яких я бачила вперше.

Знову мене потягло до цієї особливої істоти, а всередині почала підійматися якась непоясненна туга. Але, пам’ятаючи про жах напередодні, я лишилася з котячими братами і сестрами.

– Так, я бачу вас, друзі. Привіт, як вам вдалося втекти? А вони й миски ваші позабирали. Чудово.

У повітрі почувся шелест і приємний аромат їжі.

– Ось трохи для вас. Піду знайду миску. І трішки води.

Чоловік поліз назад, викручуючись у отворі. Щойно він зник, коти ринулися вперед, жадібно поїдаючи хай там що було розсипано на підлозі.

Я помітила наближення цієї ж таки людини раніше за котів, наче вони не чули його запах, що ставав дедалі сильнішим. Утім, усі коти-самці зреагували так само, коли він знову з’явився в отворі: утекли до свого кутка. Лише Мама-Кішка залишилася на місці. З’явилася нова миска з їжею, але Мама-Кішка не поворухнулася, продовжуючи спостерігати. Я відчувала її напруження і розуміла, що вона готова відскочити і втекти, раптом він спробує схопити нас, як ті інші люди.

– Ось і трохи водички. У тебе є кошенята? Здається, ти ще годуєш. Вони забрали твоїх діток? О, кицю, мені так прикро. Вони збираються знести ці будинки і збудувати багатоквартирний комплекс. Тобі і твоїй родині не можна тут лишатися, розумієш?

Зрештою чоловік пішов, а дорослі коти обережно повернулися до їжі. Я обнюхала морду Мами-Кішки, коли вона наїлася, але щойно стала її облизувати, як вона різко відвернулася.

Час визначався за зміною світла, що лилося крізь квадратний отвір. Прийшло ще кілька котів, деякі з них жили з нами раніше, а також нова самиця. Її поява спричинила бійку серед самців, за якою я з цікавістю спостерігала. Двоє суперників лежали зчепившись так довго, що єдиним, з чого я розуміла, що вони не поснули, були помахи їхніх хвостів – але не радісне махання, а ознака справжніх страждань. Розчепившись, вони витяглися на землі, майже торкаючись один одного носами, і видавали аж ніяк не котячі звуки. В іншій бійці один із самців лежав на боку і бив лапою суперника, що стояв над ним. Той, своєю чергою, бив його по голові, а кіт, що лежав, відповідав серією ударів лапою з пазурами.

Чому вони не підвелися і не напали одне на одного? Їхня поведінка хоч і створювала напруження для решти тварин, але здавалася абсолютно безглуздою.

Окрім Мами-Кішки, я не спілкувалася з дорослими котами. Вони поводилися так, наче мене не існує. Я бавилася з кошенятами. Ми боролися, видиралися одне на одного й ганялися весь день. Іноді я гарчала на них, роздратована грою, яка чомусь здавалася мені неправильною. Я хотіла залазити їм на спинки й кусати за загривки, але вони, схоже, цього не розуміли. Кошенята обм’якали, коли я збивала їх з ніг чи залазила зверху на їхні крихітні тільця. Іноді вони згорталися навколо моєї морди або били по ній крихітними гострими пазурами, стрибаючи з усіх кутків.

Уночі я сумувала за братами і сестрами. Сумувала за мамою. У мене була родина, та я розуміла, що коти відрізняються від мене. У мене була зграя, але зграя кошенят, і це здавалося неправильним. Я почувалася тривожною і нещасною, іноді скавчала, виплескуючи свої страждання. Мама-Кішка облизувала мене, і мені ставало трохи краще, але все одно не так, як мало бути.

Майже щодня приходив чоловік і приносив їжу. Мама-Кішка покарала мене швидким ляпасом по носі за мою спробу наблизитися до нього, і я засвоїла правило лігва: люди не мають нас бачити. Здавалося, ніхто з котячих не хотів відчути дотик людини, але моє бажання, щоб чоловік узяв мене на руки, посилювалося, і тому підкорюватися законам лігва ставало складніше.

Коли Мама-Кішка припинила нас годувати, нам довелося призвичаїтися до їжі, яку приносив чоловік, – смачних сухих шматочків і часом вологого сирого м’яса. Коли я звикла до зміни їжі, мені стало значно краще. Я так довго голодувала, що цей стан здавався природним, але тепер могла їсти досхочу і хлебтати стільки води, скільки зможу. Я їла більше за всіх котячих братів і сестер разом узятих і була помітно більшою за будь-кого з них, хоч мої розміри їх не вражали. Вони рішуче відмовлялися гратися правильно і продовжували дряпати мені носа.

Ми наслідували поведінку Мами-Кішки й відходили від отвору, коли там з’являлася людина, але в інший час я зважувалася підійти аж до самого краю, поглинаючи насичені аромати ззовні. Уночі Мама-Кішка іноді виходила, і я відчувала, як кошенятам кортить приєднатися до неї. Мене ж більше приваблювало денне світло, але я пам’ятала про Маму-Кішку і знала, що вона швидко припинить будь-яку спробу вийти через отвір.

Одного разу чоловік, чий запах став мені таким же знайомим, як запах Мами-Кішки, з’явився по той бік отвору, видаючи звуки. Я відчула, що поруч з ним було ще кілька людей.

– Зазвичай вони сидять біля задньої частини. Їхня мати підходить ближче, коли я приношу їжу, але не дозволяє себе торкатися.

– У підвалі є інший вихід, окрім цього вікна? – Це був інший голос на додачу до нового запаху – жінка. Я несвідомо замахала хвостом.

– Не думаю. Як усе відбуватиметься?

– У нас є великі рукавиці для захисту, а якщо ви станете тут із сіткою, то зможете піймати всіх котів, що проскочать повз. Скільки їх там?

– Зараз точно не знаю. Ще нещодавно кішка, вочевидь, годувала, але якщо там і є кошенята, то вдень вони не виходять. Є ще кілька котів, та їхню стать не знаю. Раніше їх було дуже багато, але, гадаю, забудовник їх переловив. Він збирається знести весь цей ряд будинків і збудувати багатоквартирний комплекс.

– Він не дістане дозвіл на знесення, доки тут житимуть безпритульні коти.

– Ймовірно, саме тому він і зробив це. Гадаєте, він завдав шкоди тим, кого впіймав?

– Ну, взагалі не існує закону, що забороняє вилов і знищення котів, які живуть на вашій приватній власності. Одне слово, гадаю, він міг відвезти їх до якогось притулку.

– Котів було багацько. Уся будівля кишіла ними.

– Річ у тому, що я не чула, щоб кудись привезли велику зграю котів. Захисники тварин – це досить тісна громада, ми спілкуємося одне з одним. Якби в нашій системі з’явилося двадцять котів, я дізналася б про це. З вами все гаразд? Ой, вибачте, мабуть, мені не варто було нічого говорити.

– Усе гаразд. Я просто хотів би дізнатися, що сталося.

– Усе-таки ви правильно зробили, що викликали нас, Лукасе. Ми знайдемо гарні домівки всім котам, яких зловимо. Готові?

Я геть знудилася від цих монотонних звуків і завзято боролася з кошенятами, коли відчула, як Мама-Кішка напружилася і її пронизала тривога. Вона, не мигаючи, дивилася на отвір, різко смикаючи хвостом. Її вуха були притиснуті до голови. Я зацікавлено дивилася на неї, не звертаючи уваги на кошеня-хлопчика, яке підбігло, вдарило мене по морді й чкурнуло геть.

Потім спалахнуло світло, і я зрозуміла страх Мами-Кішки. Вона відлетіла до задньої стіни, покинувши кошенят. Я побачила, як вона беззвучно прослизнула у приховану тріщину саме тоді, коли з отвору вилізло двоє людей. Кошенята розгублено й безладно забігали, коти-самці відскочили до задньої частини лігва, а я від страху відбігла вбік.

Яскраве світло, танцюючи, просунулося вздовж стін і знайшло мене, засліплюючи морду.

– Гей! Тут цуценя!