Читать книгу Шлях додому - Брюс Кэмерон - Страница 6

Протягом наступних кількох днів ми гралися у дві нові гри. Одна називалася «Не гавкай». У мої обов’язки завжди входило попереджати всіх, тільки-но я виявляла, що біля дверей хтось був. За відповідних обставин я могла почути чи відчути запах когось навіть до того, як лунав дзвінок, тож прогавкувала своє знання для блага всіх, хто був удома. Іноді Лукас із Мамою приєднувалися до мене, викрикуючи попередження. «Припини!» – волали вони. – «Тихо!». Але, коли ми гралися у «Не гавкай», Лукас, стоячи у дверному отворі, висовував руку, натискав на дзвінок, а тоді різко наказував: «Не гавкай» і тримав мене за морду. Мені не подобалася ця гра, та ми грали у неї знову й знову. Потім Мама виходила з квартири, Лукас сідав у вітальні, а вона стукала кісточками пальців по дверях, що не вкладалося у схему, але Лукас усе одно казав «Не гавкай». Вони наче не хотіли, щоб я виконувала свою роботу!

Гра «Не гавкай» була дуже схожа на гру «Чекати» – ще одна гра, яка мені не подобалася. Коли Лукас казав «Чекати», я сідала й не рухалася, доки він не повертався і не казав «Добре!». А іноді давав мені смаколик, казав «Молодець», і ця частина гри мені подобалася, але загалом «Чекати» вимагала зосередженості й була виснажливою і нудною грою. Здається, люди не мають відчуття часу й не розуміють, скільки веселощів вони пропускають, поки собака виконує команду «Чекати» і має просто сидіти й не гратися. Те саме стосувалося й «Не гавкай». Лукас називав мене хорошою собакою лише тоді, коли я пам’ятала, що так треба робити постійно: коли хтось дзвонив у дзвінок і я робила «Не гавкай», Лукас міг дати мені смаколик, а міг і не дати. Це було виснажливо. Я сподівалася, що він забуде про цю гру, але він постійно її повторював, і Мама теж.

Значно, значно веселішою була гра «Додому». Вона полягала в тому, що Лукас відстібав мій повідець, і я бігла до нашого будинку й скручувалася калачиком біля вхідних дверей. Лукас дуже детально пояснював місце, де я мала лягти.

– Ні, ти маєш бути тут, Белло. Ось тут, де ніхто з вулиці не зможе тебе побачити. Гаразд?

Він плескав по бетону, доки я не лягала, а потім давав мені смаколик. Коли ми грали в «Додому», я була хорошою собакою, якій давали їжу. Коли ж ми грали в «Не гавкай», я не почувалася хорошою собакою, навіть якщо Лукас давав мені ласощі.

– Белла все зрозуміла. Якщо колись мені знадобиться, то вона просто підбіжить до будинку й ляже біля стіни під живою огорожею, на цілком непомітному місці, – сказав Лукас Мамі.

Мама погладила мене по голові.

– Вона хороша собака.

Я замахала хвостом.

– Утім, з «Не гавкай» досі є проблеми, – сказав Лукас.

Я загарчала.

Понад усе я хотіла, щоб Лукас сказав мені, що я хороша собака, – це і «Крихітний шматок сиру» свідчило, що Лукас любить мене й частує чудовими смаколиками.

Кілька разів Лукас садовив мене у вольєр і клав перед ним телефон, який мене зовсім не цікавив. «Не гавкай», – суворо казав він і виходив разом з Мамою за двері. Мені ставало самотньо, і я гавкала, тоді в кімнату забігав Лукас, а саме цього я й хотіла! Але він сердився й казав «Не гавкай» кілька разів, не випускаючи мене й навіть не гладячи, попри мій неймовірний захват від того, що я бачу його.

Я зрозуміла, що «Не гавкай» ще менш весела гра, коли до неї залучили вольєр.

– Не думаю, що вона розуміє це, – сказав одного вечора Лукас Мамі. Ми погуляли в парку, пограли у м’я чика, і я почувалася неймовірно сонною.

– Вона більше не гавкає на дверний дзвінок, – відповіла Мама.

– Так, це правда. Тепер із дверним дзвінком Белла поводиться, як хороша собака.

Я сонно постукала хвостом. Так, я була хорошою собакою.

– Я завтра йду до невропатолога, – сказала Мама.

– Може, я візьму лікарняний? Ми не можемо ризикувати, залишаючи її саму.

– Ні, Лукасе, тобі не треба цього робити.

Почувши слово «Лукас», я замахала хвостом і підвелася: раптом ми йдемо на прогулянку.

– Не знаю, які є варіанти, – невесело сказав він. – Ти не можеш пропустити прийом у лікаря, бо до нього дуже складно потрапити.

Я сіла й подивилася на Лукаса, на свою людину, насторожившись, попри втому. Щось відбувалося: вони з Мамою були дуже, дуже напружені.

Я зробила «Сидіти», була хорошою собакою, виконуючи «Не гавкай», але, здавалося, це не допомогло.

Рано-вранці наступного дня, приблизно в той час, коли Лукас зазвичай робив «Пішов на роботу», ми втрьох вийшли на прогулянку. Я обожнювала, коли ми гуляли разом!

Вийшовши з дверей, ми одразу перейшли на інший бік вулиці, як і завжди. Я відчула запах Мами-Кішки з лігва.

– Бачиш? – промовив Лукас. – Тут нова огорожа. З обох боків нейлон. Я точно не зможу обпертися ногою об сітку й перелізти. А ланцюги тепер масивні й приварені просто до стовпів. Щоб перерізати їх, потрібні промислові болторізи.

Мама насупилася.

– Стривай, то ти різав огорожу?

– Ні. Ґантер сказав, що це я, але мені ніколи не доводилося цього робити. Я просто викручував дроти плоскогубцями.

– Рада це чути. Може, ти підскочиш, схопишся за верхню рейку й перестрибнеш на той бік?

– Можна спробувати, – кивнув Лукас. – Але Белла залишиться по цей бік. А мені потрібно, щоб вона залізла в підвал і загнала котів до моєї сітки.

– А якщо ти залізеш туди сам, зможеш піймати їх сіткою?

– Можливо. Я хочу спробувати.

– А якщо я піду з тобою?

Лукас усміхнувся Мамі.

– Там унизу доволі гидко.

– О, я бачила й гірше, – відповіла вона.

– Можливо.

– Коти можуть вилізти з двору? – Мама торкнулася тканини, що висіла на огорожі. – Думаю, вони могли б видертися по цьому.

– Гадаю, могли б, але в задній частині двору вони вирили прохід під рамою, де була погнута стара огорожа, тож, імовірно, входять і виходять крізь той отвір.

– Як думаєш, навіщо він установив нову огорожу? – запитала Мама.

– Якщо чесно, гадаю, що він хоче перешкодити мені виловити решту котів. Хоче продемонструвати: він може це зробити, і я його не зупиню.

– Який приємний чоловік.

Ми разом піднялися вулицею. Невдовзі підійшли до дороги, на якій повз нас швидко проносилося багато автівок. За кожною з них тягнулися різні запахи, а як чудово пахли газони й кущі, біля яких я зупинялася, щоб насолодитися! З-за огорожі до мене загавкав білий пес, і мені закортіло підійти й обнюхати його, але я була на повідці.

Біля великої будівлі Мама розвернулася і пішла в інший бік. Я постійно зупинялася й озиралася до неї, але вона продовжувала йти, не обертаючись. Було дуже прикро. Те, що почалося як чудова родинна прогулянка, чомусь розсипалося на друзки. Я не розуміла. Ми мали бути разом! Я нервово завила.

– Перестань, Белло. Мама просто йде на прийом. Вона забере тебе, коли звільниться. Ну, а я пішов на роботу.

Мене збентежило його «Пішов на роботу», бо зазвичай він казав це, коли лишав мене вдома з Мамою. А зараз ми були на прогулянці.

Лукас підвів мене до дверей, які просигналили, коли він відчинив їх. Він увійшов, обережно роззираючись навкруги, а потім потягнув мене за собою. Підлога була дуже гладенька й пахла хімікатами та безліччю різних людей, хоча я нікого не бачила. Це було веселе нове місце, особ ливо коли Лукас побіг зі мною коридором! Ми з ним опинилися в маленькій кімнатці з іще сильнішим запахом хімікатів. Він присів, і я у захваті замахала хвостом.

– Гаразд, слухай. Ти не маєш бути в лікарні. Якщо тебе спіймають, у мене будуть серйозні проблеми: можуть звільнити. Це лише на той час, поки Мама буде на прийомі у лікаря. Мені треба працювати. Я одразу повернуся до тебе, щойно відзначусь, що заступив на зміну. Будь ласка, «Не гавкай», Белло. Будь ласка.

Тільки не це. Він узяв мене за морду й поторсав її.

– «Не гавкай».

Я ж не гавкала.

Я була спантеличена, коли він вийшов і зачинив за собою двері. Що тепер?

Я подумала, що, може, це та версія гри «Не гавкай», коли я починаю гавкати, і Лукас відчиняє двері. Навіть якщо він розсердиться на мене, це краще, ніж бути самій у дивному місці. Я не відчувала його запаху по той бік дверей, хоча досі знала, що він десь поруч. Це схоже на відчуття, коли він повертався додому після «Пішов на роботу». Тож хоч Лукас мене залишив, він і досі був у будівлі або поруч із нею. Але де? Куди поділася Мама? Я заскавчала. Вони ж не хотіли, щоб я лишилася сама в цій кімнаті? Щось не те!

Я зробила «Сидіти», як хороша собака, і втупилася у двері, прагнучи, щоб вони відчинилися. З того боку не було чутно взагалі жодних звуків. Зрештою, не в змозі витримати більше ні секунди, я загавкала.

Лукас відчинив двері, коли минуло багато, багато часу – і багато, багато гавкоту. Спершу я відчула запах його та ще однієї людини, і згодом він увійшов до кімнати, а за ним слідом – жінка. Я страшенно зраділа Лукасу і стрибнула на нього, обіпершись лапами, щоб він нахилився і я змогла поцілувати його в обличчя. Моя людина повернулася! Тепер ми можемо вийти з цієї крихітної кімнати і, можливо, підемо в парк і посмакуємо ласощами.

– Бачиш? – запитав Лукас у жінки.

– Ти ж сказав, що це цуценя! Вона вже доросла.

Жінка нахилилася і простягла руку, від якої пахло чимось солодким. Я ніжно облизала її, одразу полюбивши цю жінку за такі солодкі пальці.

– Ні, вона ще цуценя, приблизно семи місяців. Ветеринар каже, що вона народилася в березні чи на початку квітня.

Жінка почухала мене за вухами.

– Знаєш, коли у хлопця є цуценя, це справді діє на дівчат.

Я притислася до її руки.

– Чув таке.

Жінка підвелася.

– Але не на мене.

– Справді? Бо я ж навмисно взяв Беллу, щоб вразити Олівію з відділу техобслуговування.

– Я помітила, що останнім часом ти все робиш лише заради цього.

– Напевно, мій метод працює, якщо ти почала це помічати.

– А ще я помітила, що сміттєпровід знову забитий. Це моє найпріоритетніше завдання у відділі помічань.

– Добре знати, де моє місце в списку.

– То який твій план? Ти ж знаєш: якщо тебе спіймають із собакою, то звільнять. В електронному листі лікаря Ґанна з двома мільярдами речей, яких співробітники ніколи не повинні робити, приведи-свого-собаку-на-роботу десь на верхівці списку.

– Я подумав: ти у відділі техобслуговування, а це – підсобка, то, може, ти поприбирала б тут десь годинку. Просто щоб скласти Беллі компанію, тоді вона не гавкатиме.

– Справді? А чому я взагалі маю робити це для тебе?

– Не для мене. Для собаки.

– Белло, – сказала жінка, гладячи мене по голові, – твій татусь такий нахаба.

– Ти ж казала, що я заучка. Не думав, що буває два в одному.

– О, для таких, як ти, є винятки.

– То тепер ти називаєш мене винятковим?

Жінка засміялася.

– Як на мене, нічого виняткового в тобі немає. Чи несподіваного. Чи цікавого.

– Тут ти помиляєшся, бо насправді я дуже несподіваний.

– Справді?

– Чесно.

– Назви мені одну річ, яка мене здивує.

– Добре.

Лукас на мить замовк.

– Бачиш?

– Гаразд, як щодо цього: я живу навпроти котячого будинку.

– Що? – жінка засміялася.

– Кажу тобі. Я повен сюрпризів.

– Що ж, гаразд, але я все одно не можу провести тут цілу годину. Я ж не ти, у мене не такі обов’язки: бігати навколо й нічого не робити. У мене є керівниця, і вона, мабуть, уже питає, куди я поділася.

– Але ж такий був закл^'ад! Я дивую тебе, а ти приглядаєш за моєю собакою.

– Не було ніякого закладу. Я не закладалася.

– Будь ласка.

– Ні. У всякому разі, якщо мене спіймають із собакою, звільнять нас обох.

У двері постукали. Ця ситуація здалася такою, до якої команда «Не гавкай» не застосовувалася, тож я повідомила Лукаса про те, що там хтось є. Вони з жінкою переглянулися.

Лукас відчинив двері, за ними стояв худий чоловік. Його взуття пахло землею і травою, у нього було довге волосся й бородате обличчя. Я рушила вперед, щоб привітатися, але Лукас став переді мною і не дав пройти.

– Сподіваюся, я нічого не перервав, – з осміхом сказав чоловік.

– Нехай помріє, – відповіла жінка. – Це все, про що він думає.

Лукас засміявся.

– Привіт, Таю. Олівія затягла мене в підсобку. Ти прийшов саме вчасно, щоб урятувати мене.

– То що за гавкіт я чув з коридору? – Чоловік присів, і я підійшла до нього, махаючи хвостом. – Хіба може в лікарні асоціації ветеранів бути собака? Звісно, що ні. – Його руки були ніжними й пахли людьми та кавою.

Лукас підняв руки, а тоді опустив.

– Ми не можемо залишити її вдома саму. Вона гавкає, а фірма-орендатор сказала, що виселять нас, якщо піймають із собакою, а Беллу відправлять у притулок для тварин. Розумію, що це проти правил, але я не знав, як бути.

– Тому його грандіозний план полягає в тому, щоб я посиділа з Беллою у цій підсобці, – додала жінка.

– Лише поки моя мама не повернеться після прийому в лікаря.

– Він страшенно панікує, – сказала жінка. – На два роки старший від мене, але доросла тут я.

– Ну, гадаю, у мене є рішення нашої маленької проблеми, – сказав чоловік. – Я просто заберу Беллу з собою до відділення.

– А якщо лікар Ґанн дізнається? – з тривогою запитав Лукас.

– Лікар Ґанн керує цілою лікарнею зі скороченим бюджетом і не має часу вистежувати собаку, що завітала в гості. До того ж, гадаю, ми зможемо кілька годин протримати Беллу в таємниці.

Чоловік узяв мене за повідець і повів до нових кімнат. На підлозі тут лежав міцний килим і стояло кілька крісел, у яких сиділи люди. Я відчувала, що від килима пахло людьми, хімікатами та їжею, тільки не собаками. Мені не подобалося бути далеко від Лукаса, та всі любили мене, пестили й називали моє ім’я. Було багато літніх людей, але не всі. Утім, кожен радий був мене бачити. Я клала голову на м’які крісла, щоб люди могли почухати мене за вухами.

Я дізналася, що чоловіка, який забрав мене, звати Тай. Він був дуже привітний зі мною і дав трохи курки, хліба та яєць. У однієї жінки, Лейли, тремтіли руки, коли вона пригладжувала шерстку на моїй голові. «Хороша собака», – прошепотіла вона мені у вухо.

Чоловік почастував мене повною ложкою такого смачнючого соусу, що мені закортіло повикручуватися на підлозі.

– Не годуй її пудингом, Стіве, – сказав Тай.

Чоловік зачерпнув ложкою ще одну порцію:

– Це ванільний.

Соус у маленькому пластиковому контейнері стояв на столі поруч з м’яким стільцем, а лампа на столі нагрівала їжу, і в повітря підіймався солодкий аромат. Я дивилася на руку чоловіка так уважно, ніби зосереджувалася на «Крихітному шматку сиру». Ложка опустилася вниз – і я облизалася, чекаючи, доки зможу обережно взяти її у нього.

Тай постукав пальцем по стільцю чоловіка.

– Гаразд, Стіве, але це остання ложка.

Чоловіка із соусом звали Стівом.

– Ця собака нагадує мені покруча бульдога, який був у мене в дитинстві. Можеш приходити сюди, коли забажаєш, Белло.

Я облизала його пальці.

Тай знизав плечима.

– Щодо цього я невпевнений. Якщо лікар Ґанн дізнається, що Белла була тут, у нього буде істерика.

– І нехай, – голос Стіва був різкий, а його рука стиснула мою шерсть. Я підвела на нього очі, не розуміючи, що відбувається. – Він і гадки не має, крізь що ми проходимо.

Тай простягнув руку, щоб погладити мене по голові.

– Ні, послухай, Стіве, він хороша людина. Просто на нього багато всього звалилося, і постійно зверху надходять нові вказівки.

Стів послабив хватку.

– Точно. Добре. Тоді нічого йому не кажи.

– Гм. – Тай потер підборіддя.

– Ще одну ложечку. – Стів розвернувся на своєму кріслі і взяв ложку, а я зосереджено подивилася на нього, не кліпаючи.

– Ні. Нам треба йти. – Тай потягнув мене за повідець, і я неохоче пішла за ним, сумно озираючись до Стіва. – Ти хороша собака, Белло. Я хочу тебе з деким познайомити.

Тай підвів мене до чоловіка, який сидів у великому широкому кріслі біля вікна. Його звали Мак. На голові у нього не було волосся, а руки виявилися м’якими, коли він провів ними по моїх вухах. Його шкіра була дуже темною, а пальці пахли здебільшого милом і трохи беконом.

Мак був сумний, такий, якою іноді була Мама, – біль, змішаний зі страхом і відчаєм. Я згадала, як лягала біля Мами, щоб утішити її, коли вона так почувалася, тож поклала передні лапи на крісло Мака, а тоді застрибнула до нього.

– Ого! – засміявся Тай.

З подушок на кріслі піднявся пил, і я глибоко вдихнула його. Мак довго й міцно мене обіймав.

– Як життя, Маку? Тримаєшся?

– Ага, – відповів Мак.

Це єдине, що він сказав. Однак, поки він обіймав мене, я відчувала, як його біль слабшає. Я була хорошою собакою, виконувала свою роботу і втішала Мака. Упевнена, що Лукас схвалив би це.

Нарешті до кімнати увійшла Мама. Вона обійняла кількох людей.

– Тобі треба приводити сюди Беллу. Вона тут дуже популярна, – сказав їй Тай.

– Ну… подивимося, – відповіла Мама.

– Я серйозно, Террі. Ти б бачила, як оживився Мак.

– Мак? Справді?

– Можна тебе на хвилинку? – тихо спитав Тай.

Мама з Таєм відійшли в куток, щоб побути зі мною наодинці.

– Знаєш, чому більшість цих людей щодня приходять сюди? – запитав Тай.

Мама подивилася на людей, які сиділи у кріслах.

– Щоб побути з такими ж, як вони.

– Так, звісно, але не лише через це. Насправді їм більше нікуди йти. Вони не такі, як ти, у них немає сина, про якого слід піклуватися.

– Піклуватися, – повільно повторила Мама. – Не впевнена, що це правильне слово. Насправді все навпаки.

– Розумію. Я просто кажу: коли ці люди дізналися, що ти крадькома привела сюди собаку, у них з’явилося відчуття, ніби вони мають мету. Розумієш? Дай їм когось перемогти. Вони ж воїни, їм корисно повернутися на поле битви, навіть якщо це лише бунт проти дурного правила щодо собак. Чому б тобі не привести Беллу сюди завтра?

– О, я не думаю, що це гарна ідея, Таю. Якщо лікар Ґанн дізнається, Лукаса можуть…

– Лікар Ґанн не дізнається, – перервав її Тай. – Ми сховаємо Беллу від нього й від усіх, кого це може хвилювати. Гаразд? Зробімо це, Террі.

Наступного дня, коли Лукас «Пішов на роботу», ми з Мамою подалися разом з ним! Мене відвели до моїх друзів у великій кімнаті з кріслами. Мама також сіла там і почала говорити з людьми. Усі були раді мене бачити.

У чоловіка на ім’я Стів більше не було того дивовижного солодкого соусу.

– Хочеш трохи тортика?

Просто чудово. Мені подобався Стів. Мені подобався Марті, який поборовся зі мною на підлозі. Мені подобався Дрю: у нього не було ніг, але він покатав мене у своєму кріслі. Я сиділа в нього на колінах і махала хвостом, а люди сміялися. Хоча запахи були не такі, як під час поїздки в автівці, мені подобалося притискатися до Дрю, коли ми їхали. Я подумала, що наступного разу в машині Лукас може дозволити мені сидіти в нього на колінах.

Це був неймовірний день. Усі пестили мене, пригощали ласощами й дарували любов.

Я робила «Сидіти» для Джордана, а він давав мені шматочки гамбургера, а потім Лейла сказала: «Лікар Ґанн іде!». Тоді Тай схопив мене і відніс на диван, де сидів Мак.

– Белло, лягай! – сказав Тай.

Мак простягнув до мене руки, і я лягла на нього, щоб утішити. Хтось накрив мене ковдрою. Я не розуміла цієї гри, але, коли трохи поворушилася, Мак поклав на мене свою руку й стримав. Його серце калатало.

– Лікарю Ґанн! – почувся гучний голос Тая. – Ми можемо обговорити необхідність того, щоб сюди підключили кілька каналів, окрім прогнозу погоди?

Почулися інші голоси. Я нерухомо лежала, притиснувшись до Мака.

– Хороша собака, – прошепотів він так тихо, що я ледве розчула.

Коли ковдру прибрали, люди аплодували й казали мені, що я хороша собака, а я радісно махала хвостом.

Пізніше я дізналася, що жінку з підсобки звати Олівія. Вона прийшла провідати мене, дала трохи ласощів, потім підвелася і поговорила з Мамою.

Того вечора Мама кілька разів промовляла її ім’я.

– Чому ти не запросиш її на побачення? – запитала Мама Лукаса.

Я принесла м’ячик і, втупившись у нього, сподівалася, що Лукас кине його по підлозі.

– О, не знаю. Може, тому що вона ненавидить мене?

– Якби вона ненавиділа тебе, то ігнорувала б, а не дражнила.

– Вона не дражнить. Ми просто різні люди. Вона така собі готеса. Називає мене «пересічним американцем» і каже, що я її ліки від безсоння.

Мама якусь мить мовчала.

– Це ж не через мене?

– Про що ти?

– Ти не можеш постійно сидіти біля мене, та, навіть якби й міг, мені це не сподобалося б. Бути тягарем для власної дитини – це для матері найгірше. Якщо ти все відкладаєш на потім через мене, то це означає, що моє життя прожите марно.

– Не кажи так!

– Ні, це не просто дурні думки, це правда. Ти знаєш, що більше за все я шкодую про те, що покинула тебе. Залишила, коли пішла в армію, і ледь не покинула, коли спробувала покінчити життя самогубством. Але тепер усе в минулому, Лукасе. Я не полишу тебе, і єдине, чого я хочу, це щоб ти мав майбутнє. Будь ласка, повір мені – це для мене найважливіше.

– Добре, тоді й ти повір мені, мамо. У мене є майбутнє. У мене чудове майбутнє. Обіцяю, я не дозволю цьому завадити.

Трохи згодом Мама кудись пішла, а ми з Лукасом вирушили годувати котів. Замість того, щоб іти до лігва, Лукас повів мене до задньої частини огорожі, де під рамою був проритий прохід. Земля і огорожа пахли кількома дорослими котами. Я знала, що всі вони і ще кілька інших сиділи зараз у лігві. Я відчувала, що Мама-Кішка теж була там. Лукас висипав їжу з сумки в миску й підставив під огорожу.

– Доведеться їм ходити сюди, – сказав він, ніби змирившись із ситуацією. – Я не можу підійти ближче. – Я чекала, що Лукас відштовхне огорожу, але він цього не зробив. Натомість повів мене до передньої частини двору, поклав руку на пояс і дивився на щось біле, прикріплене до темної тканини, яка вкривала огорожу.

– Це повідомлення про знесення, Белло. Гадаю, він дістав дозвіл.

Я відчула, що Лукас стривожений, і здивовано подивилася на нього. Ми повернулися до наших дверей і зайшли всередину. Мами вдома не було. Лукас підійшов до шафи й дістав звідти тонкі ковдри з ушитими дерев’яними брусками, які пахли котами. Потім він схопив телефон і повідець.

– Готова, Белло?

Ми помчали на інший бік вулиці.

– Гм, – сказав Лукас. – Так нічого не вийде. Навіть якщо я зможу залізти туди, не випускаючи повідець, не знаю, чи зможу перенести тебе на той бік, не поранивши. – Він погладив мене по голові. – Гаразд, тоді зробимо ось що. – Він відстібнув повідець від нашийника. Я замахала хвостом. Корисно потренуватися. Готова? «Додому», Белло!

Я знала, що треба робити. Кинулася на той бік вулиці й згорнулася калачиком у потрібному місці. Це було весело!

Я почула, як Лукас стукає по чомусь. Підняла голову, розуміючи, що маю робити «Додому», але нічого не могла з собою вдіяти. Лукас похитувався зверху на огорожі, а потім я побачила, як він зник за нею.

Ми ніколи раніше не гралися так у «Додому». Зазвичай він підходив до мене і пригощав смаколиком або Мама відчиняла двері й давала мені ласощі. Суть «Додому» була в тому, що хтось пригощав мене.

Я заскавчала. Я не розуміла.

І раптом з-за рогу вийшла Мама-Кішка!

Вона побігла вниз вулицею. Це було щось геть нове, а значить, гра «Додому» завершилася.