Читать книгу Шлях додому - Брюс Кэмерон - Страница 5

– Припини! – закричала Мама. Її голос був такий різкий, що я загавкала. Я була налякана. Вони з чоловіком вдарилися об стіну, щось упало, й почувся звук розбитого скла. Я зіщулилася і відійшла подалі.

Я почула глухий удар, чоловік крекнув і позадкував, зігнувшись навпіл, а Мама йшла за ним. Її руки з глухим звуком били його по обличчю. Мама обернулася, вдарила чоловіка ногою, і той похитнувся.

– Ах ти сука! – закричав чоловік і замахнувся, та Мама схопила його за руку, викрутила її і вдарила по ногах. Він упав на підлогу. Я перестала гавкати.

– Господи, Террі, – прохрипів чоловік. Він випромінював лють і біль. Тримався за зап’ясток. Я відчувала запах його крові й бачила, як вона цівкою стікає з губи вниз по щелепі.

– Ні, навіть не пробуй підвестися. Якщо встанеш, я зроблю тобі боляче, – сердито попередила Мама.

Чоловік витріщився на неї.

– Тобі треба йти, – сказала йому Мама.

– Ти зламала мені зап’ясток.

– Ні, не зламала. Могла б, але не зламала.

– Я вб’ю тебе.

– Ні, ти у моєму домі, і, якщо знову наблизишся до мене, я тебе вб’ю, – люто відповіла вона. – А тепер забирайся. Ні, не підводься, я сказала! Повзи. Ну ж бо. Швидше, поки я не передумала.

Я здивовано спостерігала, як чоловік порачкував до вхідних дверей. Вирішила піти понюхати його, але Мама різко крикнула: «Белло, ні!», тож я зіщулилася і сіла на місце. Розуміла, що зробила щось таке, через що вона злиться на мене.

– Мене зараз знудить, – задихаючись, промовив чоловік.

– Не тут. Іди геть.

Чоловік дістався вхідних дверей, відчинив їх і, похитуючись, підвівся. Він розвернувся і почав казати щось Мамі, але вона підійшла до дверей і різко зачинила їх. Я почула, як чоловік упав на сходах, а тоді поплентався через двір, і його запах зник.

Здавалося, мама стояла біля дверей цілу вічність. Вона була така сумна. Я підійшла понюхати її руку, мокру від того, що вона витирала нею очі. Мені було прикро, що я поводилась як погана собака.

– О, Белло, чому я ніколи нічого не можу зробити правильно?

Вона сіла на диван, я заскочила до неї і поклала голову на коліна. Відчувала, як напруга й сум покидають її. Я втішала Маму. Це було значно важливішим за прогулянки, годування котів: це була найважливіша моя робота. Я знала, що мені треба сидіти з Мамою стільки, скільки доведеться.

Вона погладила мою шерстку.

– Ти хороша собака, Белло. Хороша, хороша собака.

Один із домашніх предметів, які я навчилася визначати, називався «телефон». Він був металевим і точно не належав до тих штук, з якими я хотіла б погратися, але Мама і Лукас багато говорили про нього. Іноді вони притуляли телефон до своїх облич і розмовляли зі мною, хоча я ніколи не розуміла, що мала з цього винести. Про смаколики не йшлося.

Поки я лежала, притулившись до Мами, вона приклала телефон до щоки.

– Лукасе, ти можеш говорити? – запитала вона. Почувши його ім’я, я підвела погляд. – Я просто… Щойно заходив Бред. Ні, зі мною все гаразд. Не знаю, ми наче не тримали переїзд у таємниці, він міг дізнатися від будь-кого. Мені довелося жорстко з ним говорити. Він був… Не знаю, під чим він був. Вочевидь, нализався текіли. І він любить покурити. Ні, не приїжджай додому. Усе гаразд, я з Беллою.

Я замахала хвостом.

– Я просто хотіла сказати, що завжди боялася, що коли побачу Бреда знову, то мене зачарує його світ, що захочу повернутися до нього, до того життя. Наче частина мене не вірила, що я справді у зав’язці. Але, коли він зайшов, я одразу зрозуміла, що ніколи не повторю цього знову. Ні з тобою, ні з собою. Я майже втратила тебе – ні, слухай – я знаю, через що змусила тебе пройти, і просто кажу, щоб ти не хвилювався про мене. Ніколи. Добре? – Мама якийсь час мовчала. – Так, завтра ввечері у мене зібрання групи. Я теж тебе люблю, сонечку.

Мама відклала телефон, усе ще хвилюючись. Я залізла їй на коліна. Поступово напруження покинуло нас обох.

Наступного разу, коли Лукас узяв мене з собою годувати котів, я відчула, що серед них ховається нова самиця. Вона не виходила. Я зрозуміла, що коти не дуже люб лять людей.

– Я говорив з Одрі, і вона сказала, що тепер вони нічого не можуть зробити, оскільки Ґантер повісив таблички «ВХІД ЗАБОРОНЕНО», – сказав Лукас Мамі.

– Я гадала, що він зрадіє, якщо вони спробують урятувати тих, хто лишився в підвалі. Це ж безпрограшний варіант.

– Не знаю, про що він думає, – зітхнув Лукас.

– Тобі допомогти з сітками, які вона нам привезла?

– Якщо чесно, ні, ти краще сиди на ґанку і виглядай Ґантера.

Лукас причепив повідець до мого нашийника. Гуляти! Ми перейшли на інший бік вулиці, але їжі з собою не взяли. Лукас відігнув огорожу, протиснувся в отвір, потім ляснув руками, щоб я підійшла до нього, переніс мене й повернув огорожу на місце.

– Ох, ти стаєш важкою, – пробурмотів він.

Лукас наказав мені сидіти, тож я спостерігала, як він піднімає якісь тонкі ковдри з пришитими до них невеличкими дерев’яними брусками. Від них ішов ледве помітний запах котів, і я бачила крізь тканину руки Лукаса.

– Гаразд, Белло, ти готова?

Я замахала хвостом. Лукас відстібнув повідець.

– Добре, ось твій шанс. Біжи, Белло! Біжи!

Лукас підняв ковдри й махнув ними. Я напружилася. Що я мала робити?

– Я знаю, що ти хочеш цього! Біжи! Біжи до котів!

Я не зрозуміла ані слова. Сиділа, намагаючись бути хорошою собакою.

Він засміявся, і я відчула, як від нього струменіє любов, і замахала хвостом.

– Ти не можеш повірити, що я дозволяю тобі, так? Ну, добре. – Лукас відпустив один край ковдри і, схопивши мене за нашийник, підтягнув до отвору в лігво. Я відчула запах кількох котів, зокрема Мами-Кішки. Однак вона була неблизько. Я згадала тріщину в стіні й подумала, чи не прослизнула вона бува до тієї маленької схованки.

Лукас просунув мою голову в отвір. Я не знала, що він робив, але не почувалася поганою собакою. Від котів пахло страхом.

Я вирішила побачити свою маму. Лягла на живіт і поповзла крізь отвір, що став значно вужчим. Опинившись у лігві, я обтрусилася і замахала хвостом.

Дорослих котів, як завжди, охопила паніка. Вони поводилися так, наче бачили у мені загрозу. У мені! Поки я підходила до схованки, коти всі разом, ніби зграя, кинулися крізь отвір.

– Ага! – почула я крик Лукаса.

Я просунула носа в щілину, але не змогла залізти до схованки. Принюхалася: Мама-Кішка була просто тут, у темряві. Я замахала хвостом. Чула, як та легко подалася вперед, і потім її ніс на мить торкнувся мого. Вона замуркотіла.

– Белло! Виходь!

Я розвернулася. Хотіла, щоб моя мама пішла зі мною, але знала, що вона цього не зробить.

Коли я вилізла на денне світло, Лукас був радий. Він підняв ковдри із землі, з яких на нього суворо дивилися двоє дуже похмурих котів-самців.

– Двох із них піймав у сітку! – сказав Лукас мені, широко усміхаючись. Я тішилася, бо він був щасливий.

Повернувшись додому, Лукас посадив двох котів у коробку. Вони благально нявчали, і в їхніх голосах відчувався страх.

Я з цікавістю обнюхала верхню частину коробки, і, поки це робила, вони не видавали жодних звуків.

– Ти б хотіла загнати їх на дерево, так, Белло?

Я замахала хвостом, думаючи, чи дозволить він мені погратися з ними. Може, тоді вони стануть не такими сумними.

Перед самісінькою вечерею хтось подзвонив у двері. Я загавкала, як і мало бути, і, вочевидь, цей дзвінок засмутив Лукаса.

– Перестань! Не гавкай! – крикнув він, певно, попереджаючи людину, щоб та йшла геть. Я знову загавкала. – Гей! – різко крикнув Лукас. Він ляснув мене по дупі, і я здивовано витріщилася на нього. Ми всі кричали й гавкали, тому що дзвонили у двері, то чому він раптом образився на мене?

Я відчула запах жінки на порозі й замахала хвостом. Це була Одрі! Вона була рада мене бачити і сказала, що я хороша собака, а потім забрала коробку з котами. Я подумала, що, може, вона поверне їх до лігва. У такому випадку я могла б знову їх побачити, коли Лукас наступного разу пустить мене туди.

Залишки запаху котів досі відчувалися в повітрі, коли Лукас сказав:

– Я трохи почитаю, – і ми з ним лягли на ліжко. Поруч він поставив тарілку з такими фантастичними запахами, що я ледь не знепритомніла. – Хочеш трохи сиру, ти, дурненька собако? – Він простягнув смачнючий шматочок, тримаючи його між пальцями, і я застигла, уважно його розглядаючи. – О Господи, ну ти й смішна – це ж усього-на-всього крихітний шматок сиру!

Наступного дня, коли Мама привела мене з прогулянки й саме знімала повідець, я відчула, що з нею щось не те. Від неї йшло якесь нове почуття, що супроводжувалося різкою зміною запаху поту на її шкірі. Я з тривогою обнюхала її.

– Хороша собака, Белло, – прошепотіла вона, але дивлячись не на мене, а кудись далеко. – Хух, якось я дивно почуваюся.

Зрештою вона сіла й почала «Дивитися телевізор». «Дивитися телевізор» – це коли Лукас із Мамою сідали на дивані й пестили мене, тож зазвичай я це любила. Утім, цього разу все було інакше, бо Мама була іншою. Неприємний запах нікуди не дівся, а, коли вона поклала на мене свою руку, я відчула, що вона напружена і тремтить. Я так розхвилювалася, що зістрибнула вниз і згорнулася клубком біля її ніг, але за мить знову заскочила на диван. Задихаючись, я знову зістрибнула й пішла попити трохи води. Повернувшись, сіла біля її ніг і тривожно ткнулася у них носом. Хай там що погане з нею відбувалося, я відчувала, що їй стає дедалі гірше.

– Що таке, Белло? Тобі потрібно «Зробити свої справи»? Ми ж щойно виходили.

Мама пішла на кухню й дістала коробку з ласощами. Я обожнювала звук, коли її діставали з буфета, але, коли Мама підійшла до сходів у підвал і відчинила двері, я засмутилася. Вони з Лукасом полюбляли кидати смаколики вниз, а я мала бігти по них і повертатися наверх. Зазвичай хтось із них казав: «Гарна вправа». Я не знала, що це означає, і не розуміла: якщо вони хочуть пригостити мене смаколиком, то чому просто не дадуть мені його з руки або ж одразу не запропонують усю коробку. Однак цього разу, коли Мама кинула кілька шматочків на сходи, я відчула щось недобре й не залишила її саму нагорі.

– Белло? Що ти робиш? Ти не хочеш смаколика? Навіть її голос мене насторожив. Я заскавчала. – Белло, біжи! Візьми ласощі!

Я розуміла команду, а ті ласощі внизу сходів манили мене своїми звабливими запахами. Я побігла вниз, бажаючи, щоб зараз тут був Лукас. Завжди, коли щось ішло не так, він усе залагоджував.

Жадібно і якомога швидше проковтнувши смаколики, я почула гучний гуркіт зверху, звук, який, здавалося, застиг у повітрі.

Налякана, я кинулася нагору. Мама лежала, скрутившись на підлозі. Вони видавала тихі звуки, охопивши тремтливими руками обличчя.

Я не знала, що робити. Спробувала покласти голову їй на плече, щоб утішити, але плече було напружене й не розслаблювалося.

Я гавкала й гавкала. За якусь мить Мама перестала тремтіти, але її губи все ще ворушилися, і вона стогнала.

Я ніколи не тішилася більше, ніж у ту мить, коли зрозуміла, що повертається Лукас. Він скоро буде вдома. Я несамовито чекала, поки зрештою не почувся його запах і не відчинилися двері.

– Белло? Чого ти гавкаєш? Удома не можна гавкати! Мамо? Привіт!

Я відбігла від Лукаса в куток, де лежала Мама. Він не пішов за мною, тож я побігла назад до нього. Він пішов на кухню і почав відкривати шухляди буфета.

– Твоїх ласощів немає. Мама давала тобі смаколик? Вона дрімає?

Я загавкала.

– Гей! Белло, ні!

Я побігла до Мами. Лукас досі був на кухні. Я стала над Мамою і загавкала.

– Белло! Ану тихо! – Лукас підійшов до нас. – Мамо! – Він нахилився до неї і торкнувся шиї. Потім підвівся. Я ткнулася носом у Мамину щоку. Лукас схопив телефон і за мить уже гучно розмовляв з кимось голосом, сповненим страху. – Будь ласка, швидше! – кричав він.

Невдовзі після цього до нас додому прийшли чоловіки і жінки. Я чула їхній запах, але Лукас зачинив мене у своїй кімнаті, тож я їх не бачила. Спочатку було багато шуму, а тоді вхідні двері зачинилися, і запала цілковита тиша.

Я була сама й налякана. Я потребувала Лукаса, але знала, що він пішов з іншими людьми. Я не розуміла, що відбувалося, але бачила, що Лукас боявся, а Мама не прокинулася, коли він торкнувся її. Мені було страшно, тож я почала скавчати й дряпати двері спальні, а потім загавкала, щоб люди знали, що я покинута й налякана і потребую допомоги.

Ніхто не прийшов.

Я так сильно сумувала за Лукасом, що не могла думати ні про що інше, окрім як про його руки на моїй шерсті. Знала, що почуватимуся в безпеці лише тоді, коли він повернеться додому й випустить мене зі спальні. Світло, яке просочувалося крізь вікно, згасло, і я відчула, що день змінив вечір, і це, здавалося, сталося дуже давно. Стояла глупа ніч, коли лише тихі звірятка шарудять у траві, птахи мовчать, а повз будинок з ледь чутним шелестом проїжджають самотні машини. Їхнє світло на якусь мить осявало штори. Де ж Лукас?

Я погана собака. Знала, що не можна паскудити в будинку, що треба «Робити свої справи» надворі, але зараз у мене не було вибору, тож я зайшла в куток кімнати й наклала там купу. Я розуміла, що Лукас повернеться додому і кричатиме «Ні!». На підлозі біля ліжка знайшла довгу штуку з його запахом, яку можна було пожувати, і розгризла її на шматочки, коли нарешті відчула, що він наближається, і почула безпомилковий звук його кроків поблизу будинку. Я відчайдушно застрибала й задзявкала, коли Лукас відчинив вхідні двері й урешті пройшов коридором до мене.

– О, Белло. Вибач мені. – Він нахилився до мене обличчям, щоб я могла його облизати. Я зіщулилася, коли Лукас приніс газети й воду, аби прибрати те, що я зробила в кутку, але він не кричав на мене. Натомість підняв ту довгу пожовану штуку: – Ну, мені все одно ніколи не подобався цей ремінь. Белло, ходімо гуляти.

Гуляти! Небо почало світлішати, я чула птахів і відчувала запах Мами-Кішки та інших собак і людей, коли ми йшли вулицею.

Я сподівалася, що ми йдемо в парк. Хотіла радісно гасати за білками, забігати на гірку, гратися і гратися.

– Це був черговий епілептичний напад, – сказав Лукас. – У неї не було їх уже давно. Ми думали, що ліки контролюють напади. Я дуже хвилююся, Белло. Лікарі навіть не впевнені, що саме з нею сталося.

Я відчувала сум, але не розуміла його. Хіба ж можна сумувати на прогулянці?

Мама не повернулася додому ні того дня, ні наступного. Коли Лукас «Пішов на роботу», він залишив мене у вольєрі, і я гавкала, висловлюючи розчарування і страх від того, що відбувалося. Чому Лукас пішов? Чому Мами немає вдома? Вона колись повернеться? Чи повернеться Лукас? Мені потрібна людина. Я буду хорошою собакою, виконуватиму «Сидіти» і дбатиму про спокій, якщо всі просто повернуться додому й випустять мене з вольєра.

Того дня, коли Лукас із Мамою повернулися разом додому, я була просто в захваті: гавкала і скавчала, відчайдушно намагаючись вибратися з вольєра. Лукас відчинив двері, і я миттю, ледь лизнувши язиком його обличчя, помчала до вітальні й застрибнула на диван, де лежала Мама. Вона сміялася, поки я облизувала її щоки.

– Белло, униз, – сказав мені Лукас.

Мені не подобалося «униз», однак, коли він плеснув у долоні, я зрозуміла, що Лукас зараз розсердиться, тож неохоче зістрибнула на підлогу. Мама випростала руку, щоб погладити мене по голові, і це було майже так само приємно, як лежати з нею на дивані.

– То що сказано в повідомленні? – запитала Мама.

– Що ми, маючи собаку, порушуємо умови договору оренди. У нас є три дні до того, як вони викличуть спеціаліста з відділу контролю за тваринами й почнуть процес виселення, – сказав Лукас сумним голосом. Я хотіла підійти до нього й утішити, але водночас хотіла лежати на місці, щоб Мама продовжувала гладити мене.

Мама поклала руки на пояс.

– Я бачила тут й інших собак.

– Так. Дозволяється приходити в гості з собаками, але, гадаю, хтось розповів їм, що Белла голосно гавкає вже два тижні.

– Хто?

– Вони не сказали.

– Не розумію: якщо ми всі намагаємося бути хорошими сусідами, чому вони просто не прийшли поговорити з нами?

– Ну, іноді ти трохи лякаєш людей, мамо.

Вони якусь мить мовчали. Я тицьнула носом у Мамину руку, коли вона перестала гладити мене.

– Ми не можемо переїхати, Лукасе, – тихо сказала Мама.

– Я знаю.

– Це прекрасне місце, бо ти можеш ходити звідси на роботу пішки. А переоформити субсидію на сплату житла ми не зможемо за кілька днів. До того ж це єдине місце, яке ми більш-менш можемо собі дозволити. Де ми візьмемо гроші на заставу?

– Але ж це було до того, як я дістав роботу. Можливо, тепер ми зможемо сплачувати дорожчу оренду.

– Я хочу, щоб ти збирав гроші для коледжу, – відповіла Мама.

– Я збираю. Але ж саме для цього й потрібні заощадження: для непередбачуваних випадків.

– Не можу повірити, що це відбувається насправді.

Вони знову замовкли. Я підійшла до Лукаса, бо відчувала, що він занепокоєний, однак не розуміла чому, адже ми всі нарешті були вдома разом. Я скрутилася калачиком біля його ніг.

– Що робитимемо, Лукасе?

– Я щось придумаю, – відповів він.

Наступного дня Мама повернулася додому, притискаючи телефон до щоки, і, поки Лукас дивився на неї, я гризла гумову паличку, яка називалася «кістка». Були ще й інші штуки, які називалися кістками, і вони подобалися мені значно більше.

– Саме це я й намагаюся пояснити вам. Це повідомлення – помилка. У мене немає собаки, – сказала вона.

Почувши слово «собака», я підвела погляд. Що вона намагалася сказати мені? Я подивилася на Лукаса, але він зосереджено спостерігав за Мамою.

– До мене приходили гості з цуценям, але я особисто не маю собаки. – Я знову подивилася на Маму, коли та промовила слово «собака». – Саме так. Правильно. Спаси бі. Дуже вам вдячна. – Вона поклала телефон. – Я не збрехала. Особисто я не маю собаки. Белла – твоя собака.

Я принесла кістку Мамі, вирішивши, що вона хоче кинути її, аби я зробила «Гарну вправу».

Лукас посміхнувся.

– Чудовий юридичний аргумент.

Мама не поворухнулася, щоб узяти кістку.

– Але це не означає, що наша проблема зникне. Рано чи пізно вони спіймають нас.

– Може, й ні. Я вигулюватиму Беллу лише до світанку чи після заходу сонця. У такі години персонал не працює. Я впевнений, що сусідам буде байдуже, поки вона не гавкатиме. А щойно ми опинимося на вулиці, то хто знатиме, що я живу в цьому будинку? Може, я просто прогулююся тут із собакою.

Я не розуміла, про що вони говорять, але мені подобалося повторення мого імені і слова «собака».

– А якщо мені треба буде піти до лікарні? Ти не можеш щоразу брати відгул. Я можу ходити на зібрання ввечері, але на цьому все.

– Можливо, нам слід найняти зооняню.

– І пожертвувати чим, їжею?

– Мамо.

– Я просто кажу, що ми не можемо собі цього дозволити.

– Добре.

Я із задоволенням зітхнула.

– Вибач. Я просто не знаю, як усе буде. Одного дня, і, певно, дуже скоро, Белла таки залишиться вдома сама і, щойно це станеться, почне гавкати.