Читать книгу Шлях додому - Брюс Кэмерон - Страница 3

Лукас вискочив із дверей, тягнучи мене за собою. Ми кинулися на інший бік вулиці. Огорожу частково розібрали. Кілька чоловіків обступило лігво, а поруч стояла велика ревуча машина. Звук, який вона видавала, був на диво низьким і гучним. Я сіла помочитися, і в цей час від групи відійшов один чоловік і попрямував до нас. Від його взуття віяло неймовірними запахами мастила та іншими гострими пахощами, які мені ніколи не траплялися.

– Під цим будинком досі живуть коти, – сказав Лукас чоловікові, коли той підійшов. Лукас задихався, його серце стукотіло, коли він підняв мене і притис до грудей.

– Про що ти? – запитав чоловік, насупившись.

– Коти. Тут у підвалі досі живуть коти. Ви не можете знести будинок, це вб’є їх. Можете зносити інші, але в цьому мешкають тварини.

Чоловік пожував губу. Він озирнувся до своїх друзів, а тоді глянув на мене.

– Гарне цуценя.

Він погладив мене по голові шершавою рукою, і я відчула на його шкірі запахи хімікатів і ґрунтів, стійкі й слабкі водночас.

Лукас глибоко вдихнув.

– Дякую.

– Що це за порода, дог з мастифом?

– Що?

– Твоє цуценя. У мого друга є собака – напівдог, напівмастиф. У дитинстві він був дуже схожий на твоє цуценя. Я люблю собак.

– Це чудово. Можливо, бо я не знаю, що це за порода. Насправді її витягли з підвалу будинку, який ви збираєтеся знести. Там була купа котів, і багато з них досі в підвалі. Я намагаюся пояснити ось що: не всіх тварин спіймали. Тому за законом ви не можете знести будівлю, під якою живуть безпритульні коти.

З отвору, що вів до лігва, я відчула запах Мами-Кішки і зрозуміла, що вона обережно підійшла ближче. Я почала крутитися, бо хотіла підійти до неї, та Лукасова рука зупинила мене. Я обожнювала, коли він тримав мене на руках, але іноді засмучувалася, коли наставав час погратися.

– За законом, – задумливо повторив чоловік. – Ну, що ж, у мене є дозвіл на знесення. Він вивішений отут, бачиш? Тож насправді це таки за законом. Я нічого не маю проти котів, хіба що у моєї дівчини їх забагато. Але я повинен виконувати свою роботу. Розумієш? Нічого особистого.

– Це і є особисте. Це особисте для котів. І особисте для мене, – виголосив Лукас. – Вони самі в усьому світі. Покинуті. Я єдине, що в них є.

– Так, усе, не сперечатимуся.

– Ми викликали людей зі служби порятунку тварин.

– Не моя турбота. Ми не можемо чекати, доки вони приїдуть.

– Ні! – Лукас широкими кроками підійшов до великої машини і став перед нею, а я пішла слідом, і повідець між нами не натягнувся. – Ви не можете цього зробити.

Я глянула на величезну штуковину, не розуміючи, що це.

– Ти починаєш дратувати мене, друже. Зійди з дороги. Ти порушуєш чуже право володіння.

– І не поворухнуся, – Лукас підняв мене й притис до грудей.

Чоловік підійшов до нас ближче, витріщаючись на Лукаса. Вони були одного зросту, обличчя до обличчя. Ми з Лукасом подивилися на нього у відповідь. Я замахала хвостом.

– Ти справді хочеш у це влазити? – м’яко запитав чоловік.

– Ви не проти, якщо я спочатку поставлю свою собачку?

Чоловік відразливо відвернувся.

– Казала ж мати, що будуть такі дні, – пробурмотів він.

– Агов, Дейле! – гукнув один з чоловіків. – Я щойно говорив з Ґантером. Він сказав, що зараз приїде.

– Добре. Чудово. Тоді хай розбирається з цим протестантом.

Чоловік відвернувся і підійшов до своїх друзів. Я подумала, чи не захоче решта людей погладити мене. Мені це сподобалося б.

Невдовзі під’їхала велика темна автівка, і з неї вийшов чоловік. Він поговорив із групою чоловіків, які дивилися на мене, тому що я була тут єдиною собачкою. Потім чоловік підійшов глянути на мене. Він був вищий за Лукаса й ширший. Коли він наблизився, я відчула з його одягу й віддиху запах диму, м’яса й чогось солодкого.

– То в чому річ? – запитав він Лукаса.

– Під будинком досі живе кілька котів. Я знаю, що ви не хочете ризикувати й завдавати їм шкоди, – відповів Лукас.

Чоловік похитав головою.

– Там немає ніяких котів. Ми переловили їх усіх.

– Ні. Там досі є кілька тварин. Щонайменше троє.

– Ну, ти помиляєшся, і у мене на це немає часу. Ми вже відстали від графіка через цих клятих котів, і я не витрачатиму ще один день на них. Я маю зводити будинки.

– Що ви з ними зробили? З усіма котами, які жили тут? Серед них же були маленькі кошенята!

– Це тебе не стосується. Нічого з цього тебе не стосується.

– Ні, стосується. Я живу по той бік вулиці. Я бачу, як коти приходять і йдуть.

– Молодець. Як тебе звати?

– Лукас. Лукас Рей.

– Я – Ґантер Бекенбауер.

Чоловік простяг долоню й на мить узяв Лукаса за руку, а потім відпустив. Коли Лукасова рука повернулася до мене, то пахла м’ясом і димом. Я ретельно обнюхала її.

– Це ти від’єднував сітку від стовпа? Мої хлопці вже тричі її лагодили.

Лукас нічого не відповів. Лежачи у нього на руках, я почала засинати.

– І це ти, очевидно, підгодовуєш котів. Що насправді не зовсім вирішує проблему, розумієш?

– То ви, значить, не проти, щоб вони голодували?

– Це коти. Вони полюють на пташок і мишей, ти хіба цього не знаєш? Тому вони не голодують.

– Це неправда. Вони надміру розмножуються. Якщо їх не спіймати й не стерилізувати, вони народжуватимуть цілі виводки, а більшість кошенят помре від голоду чи хвороби, викликаної недоїданням.

– І це моя провина?

– Ні. Слухайте. Усе, що я прошу, – це щоб ви дали час вирішити ситуацію гуманним шляхом. Для цього є спеціальні організації, які займаються тваринами, що не з власної вини залишилися покинутими й живуть у небезпеці. Ми зателефонували до однієї з таких організацій, і люди вже на підході. Дозвольте їм виконати роботу, а потім ви зможете виконувати свою.

Димно-м’ясний чоловік слухав Лукаса, але все одно хитав головою.

– Гаразд, звучить так, наче ти цитуєш якийсь веб-сайт абощо, але зараз ми говоримо не про це. Ти хоч уявляєш, як важко щось побудувати в наш час, Лукасе? Потрібно обійти з десяток організацій. Я нарешті дістав дозвіл на знесення після року відмов. Року. Тому я маю почати працювати, зараз же.

– Я не рушу з місця.

– Ти серйозно збираєшся стояти перед екскаватором, поки той зноситиме будинок? Я викликаю поліцію.

– Чудово.

– Хтось казав тобі, що ти впертий маленький гівнюк?

– Впертий – можливо, – відповів Лукас. – А що маленький – ніколи.

– Ха. Ти ще той фрукт.

Чоловік пішов геть, не погладивши мене, що було дуже незвично. Якийсь час ми стояли на місці. Велика машина замовкла, і, коли гуркіт стишився, я якось по-іншому відчула своє тіло: наче мене щось стискало, а тепер це припинилося. Лукас поставив мене на землю, і я обережно обнюхала ґрунт. Хотіла гратися, але Лукас просто стояв на місці, а повідець не давав достатньо простору, щоб побігати навколо.

Коли з’явилися нові люди, я замахала хвостом. Із ще однієї автівки вийшли жінка і чоловік. Вони обоє були в темному одязі, а на поясі в них висіли металеві предмети.

– Поліція, – тихо сказав Лукас. – Що ж, Белло, подивимося, що зараз буде, коли прибули поліцейські.

Двоє людей у темному одязі підійшли ближче й почали говорити з чоловіком із димними м’ясними пальцями. Схоже, Лукас стривожився, але ми не поворухнулися. Я позіхнула, а потім у захваті замахала хвостом, коли двоє людей підійшли до нас і звернули на мене увагу. Я відчувала запах собаки від жінки, а від чоловіка – ні.

– О Господи, яке миле цуценя, – тепло промовила жінка.

– Її звати Белла, – сказав Лукас.

Мені сподобалося, що вони говорили про мене!

Жінка мені усміхалася.

– А як вас звати?

– Лукас. Лукас Рей.

– Гаразд, Лукасе. Розкажіть нам, що тут відбувається, – сказав її приятель-чоловік.

Чоловік розмовляв з Лукасом, поки жінка присіла і гралася зі мною. Я стрибнула їй на руку. Тепер, коли я могла обнюхати її, то зрозуміла, що насправді на її пальцях запах двох собак. Я облизала їх і відчула смак собак. Мета левий предмет на її поясі заторохтів.

Коли жінка підвелася, я подивилася на Лукаса.

– Але ж хто має захищати котів, якщо не поліція? – запитав Лукас. Це вдруге він сказав слово «поліція». Я зрозуміла, що він засмучений, і підійшла до нього, щоб сісти біля ніг і спробувати втішити.

– Ви на це ніяк не вплинете. Розумієте? – Чоловік у темному одязі вказав рукою на велику машину. – Я розумію, чому це вас турбує, але ви не можете втручатися у процес будівництва. Якщо ви не підете звідси, нам доведеться вас затримати.

Жінка із запахом двох собак торкнулася плеча Лукаса.

– Найкраще для вас і для вашого цуценяти – повернутися зараз додому.

– Може, ви хоча б посвітите ліхтариком у підвал? – запитав Лукас. – Ви побачите, про що я говорю.

– Не впевнена, що це щось змінить, – відповіла жінка.

Я побачила, як під’їжджає ще одна автівка, повна сильних запахів собак, котів та інших тварин. Я підняла свій ніс у повітря, класифікуючи аромати.

У новоприбулій автівці сиділи жінка і чоловік. Чоловік поліз на заднє сидіння, дістав якийсь великий предмет і поставив собі на плече. Я не могла визначити за запахом, що це.

Він торкнувся його, і з предмета полилося яскраве світло, нагадуючи мені про те, як таке ж світло залило лігво й осяяло котів, коли ті втікали.

Жінку я знала. Це вона залізла під будинок того дня, коли я зустріла Лукаса. Я помахала хвостом до двох нових людей, тішачись, що бачу їх. Як багато тут було людей!

– Привіт, Одрі, – поздоровкався Лукас.

– Привіт, Лукасе.

Я хотіла підійти ближче до жінки, яку, як я зрозуміла, звали Одрі, але вона зі своїм другом не дійшла до нас. Світло промайнуло обличчям Лукаса й зупинилося на землі перед отвором до лігва.

До них поспішив чоловік з димно-м’ясним запахом. Його кроки були важкими, і він розмахував руками, наче жбурляв іграшку для собаки.

– Гей! Тут не можна знімати.

Одрі підійшла ближче до чоловіка зі штукою на плечі.

– Ми знімаємо вас, бо ви зносите будинок, у якому живуть безпритульні коти!

Димно-м’ясний чоловік похитав головою.

– Тут вже немає ніяких котів!

Я напружилася – Мама-Кішка! Вона на мить зупинилася біля краю отвору, оцінюючи ситуацію, а потім вискочила з нього, промчала повз нас і зникла в кущах із заднього боку огорожі. Забувши про повідець, я спробувала погнатися за нею, але різко зупинилася. Розчарована, я сіла й заскавчала.

– Зняв це? – Одрі запитала свого друга.

– Зняв, – відповів чоловік зі штукою на плечі.

– То немає ніяких котів? – запитав Лукас у димно-м’ясного чоловіка.

– Я хочу, щоб ви заарештували цих людей, – заволав чоловік до людей у чорному одязі.

– Вони стоять на тротуарі, – спокійно зазначив чоловік у темному одязі. – Це законом не заборонено.

– Ми нікого не збираємося арештовувати за зйомку, – додала жінка із запахом двох собак. – А ви справді нам сказали, що тут більше немає котів.

– Я зі служби порятунку тварин, – озвалася Одрі зі свого місця. – Ми вже зателефонували до комісії з будівництва. Вони відкликають дозвіл на знесення через наявність бездомних котів. Офіцери, якщо він знесе цей будинок, це буде незаконно.

– Це неможливо, – глумливо промовив димно-м’ясний чоловік. – Вони не працюють так швидко. Вони так швидко навіть на кляті телефонні дзвінки не відповідають.

– Відповідають, коли телефонує членкиня нашої ради директорів. Вона представниця округу, – відповіла Одрі.

Двоє людей у темному одязі переглянулися.

– Це не наші повноваження, – сказав чоловік.

– Але ж ви бачили кішку. Захист тварин і є вашими повноваженнями, – заперечила Одрі.

Я не розуміла, чому жінка не підходить, а вона й далі стояла біля припаркованих автівок. Я хотіла, щоб вона погралася з нами!

– Поки всі тут стоять, я втрачаю гроші! Очікую, що поліція все ж таки виконає свою роботу і прожене цих людей під три чорти! – гнівно промовив чоловік з димним і м’ясним запахом.

Люди в темному одязі з предметами на поясі й були поліцією. Чоловік і жінка напружилися.

– Сер, – звернулася жінка до Лукаса, – приберіть, будь ласка, собаку і відійдіть на тротуар.

– Ні, якщо він збирається повалити будинок на купку безпорадних котів, – уперто відповів Лукас.

– Господи Ісусе! – крикнув димно-м’ясний чоловік.

Пара в темному одязі переглянулася.

– Лукасе, якщо мені знову доведеться вас просити, то я надягну на вас наручники й посаджу на заднє сидіння нашої машини, – сказала поліцейська.

Якусь мить Лукас стояв мовчки, а потім ми разом підійшли до Одрі, щоб вона могла погладити мене. Я була така рада її бачити! А ще тішилася, що поліцейські й димно-м’ясний чоловік пішли за нами, аби ми всі могли бути разом.

Димно-м’ясний чоловік глибоко вдихнув.

– Тут було кілька десятків котів, але тепер немає. Кішка, яку ми щойно бачили, могла просто прийти перевіри ти, що там усередині, та це не означає, що вона живе тут.

– Я бачу її щодня, – сказав їм Лукас. На вітрі затріпотів клаптик паперу і пролетів повз мене. Я рвонулася, щоб упіймати його, але повідець потягнув мене назад. – Вона справді тут живе. І ще кілька котів.

– Щодо решти котів. До якого притулку ви їх відвезли? Я ніде не можу їх знайти, – уїдливо запитала Одрі.

– Так, ну, по-перше, офіцери, цей тип, Лукас, порізав мені огорожу. Він підгодовував котів! А по-друге, вона має рацію: ми залучили сторонню фірму, щоб гуманним шляхом виловити їх. Я не знаю, що зробили з котами. Мабуть, усім знайшли гарну домівку.

– Тобто він підгодовував котів, яких, за вашими словами, тут тепер немає. – Жінка в темному одязі кивнула.

Усі якусь мить стояли мовчки. Я позіхнула.

– Гей, Ґантере! – гукнув один із запилених чоловіків. – Менді на зв’язку. Вона каже, що це стосовно твого дозволу.

Зрештою більшість людей поїхала. Одрі присіла й погралася зі мною у рідкій траві, а її друг пішов покласти ту штуку зі світлом назад у машину.

– З’явитися з телекамерою – це геніально, – сказав Лукас.

Одрі засміялася.

– Це сталося випадково. Я возила свого брата містом, поки він знімав відеоролик. Він навчається в кіношколі Колорадського університету в Боулдері. Коли твоя мама зателефонувала, ми одразу поїхали сюди й вирішили, що непогана ідея видати все так, наче ми з якогось інформаційного каналу. – Вона підняла мене й поцілувала в ніс, а я лизнула її у відповідь. – Яка ж ти лапочка. – Одрі поставила мене на землю.

– Її звати Белла.

Почувши своє ім’я, я подивилася на Лукаса.

– Белла! – радісно вимовила Одрі. Я сперлася лапами на її коліна, намагаючись дістати до її обличчя. – Ти будеш такою великою собачкою, коли виростеш!

– Гм, Одрі? – Лукас трохи відкашлявся, і я підвела погляд, відчувши, як він напружується. Одрі усміхнулася йому. – Я подумав, що було б чудово, якби ми з тобою почали зустрічатися. І ти дивись, Белла згодна.

– О, – Одрі різко підвелася. Я підійшла до Лукаса, щоб напасти на його взуття. – Це мило, Лукасе. Але я щойно з’їхалася зі своїм хлопцем. Це доволі серйозно. Тобто у нас усе серйозно.

– Ясно. Зрозумів.

– Агов, Одрі! Можемо їхати? Я хочу потрапити до Ґолдена до заходу сонця, – гукнув чоловік з вікна машини. Сонна, я позіхнула й розвалилася на траві, подумавши, що саме час подрімати. Заплющила очі й не відкривала їх, коли Лукас узяв мене на руки.

Пізніше я гралася з Лукасом на м’якій підлозі у великій кімнаті, яку вони називають вітальнею. Він тягнув шнурок, а я стрибала на нього і втікала разом з ним. Шнурок вислизав з моєї пащі, і Лукас, сміючись, знову протягував його по підлозі, щоб я могла нападати. Я була така щаслива, що він поруч, так раділа його сміхові, що могла б усю ніч гратися в цю гру.

У двері постукали, і Лукас на якусь мить завмер, а потім пішов до дверей. Я попрямувала за ним. Він приклав око до дверей, а я крізь щілину внизу відчула запах чоловіка в холодному повітрі. Це був той, що пахнув димом і м’ясом.

Лукас стояв нерухомо. Чоловік знову постукав. Зрештою, Лукас відчинив двері, відсунувши мене ногою, як робив зазвичай.

– Нам треба поговорити, – сказав чоловік Лукасу.