Читать книгу Шлях додому - Брюс Кэмерон - Страница 2

– Агов, киць-киць-киць! – Жінка повзла вперед, випроставши руку. На її руці була товста тканина, просочена запахами багатьох різних тварин, здебільшого котів.

Нажахані кошенята стрімголов кинулися геть. Вони бігли хаотично й безцільно, і ніхто з них не наблизився до тріщини у стіні, де ховалася Мама-Кішка, хоча я відчувала її, зіщулену й налякану. Інші дорослі коти були трохи вправнішими, хоча більшість із них застигла, нажахано витріщившись на людину, що наближалася. Один із котів помчав до отвору й зашипів, коли жінка піймала його руками у важких рукавицях. Вона обережно передала його до іншої пари рук, укритих тканиною. Ще двоє котів промчали повз неї і вибралися на волю.

– Ви піймали їх? – голосно спитала жінка.

– Одного! – крикнув хтось іззовні. – Другий утік.

Я ж знала, що треба робити. Мені слід піти до мами. Але щось усередині протестувало проти цієї думки: я відчувала, як жінка, що повзе назустріч, вабить і зачаровує мене. Мені нестримно хотілося до неї, бо, хоча мене ніко ли й не торкалася людина, я чітко уявляла, як це відчуватиметься, наче мала давні спогади. Жінка простягнула до мене руки, навіть попри те, що решта котів вискакували в отвір у неї за спиною.

– Сюди, цуцику! – Я кинулася вперед, просто їй у руки, махаючи маленьким хвостиком. – О Господи, який ти милий!

– Піймали ще двох! – гукнув голос ззовні.

Я облизала жінці обличчя, звиваючись і вовтузячись.

– Лукасе! У мене тут цуценя, можете забрати його? – Вона підняла мене й оглянула мій животик. – Тобто її. Це дівчинка.

В отворі з’явився чоловік, який приносив нам їжу в мисках, його запах заповнив повітря. Він простяг руки, обережно взяв мене й витягнув на світ. Моє серце билося, але не від страху, а з великої радості. Я досі відчувала позаду себе кошенят, їхній переляк, запах Мами-Кішки в повітрі був сильний, але в ту мить я просто хотіла, щоб людина тримала мене на руках, хотіла кусати пальці чоловіка і стрибати на нього, коли він опустив мене і прокотив холодною землею.

– Яке ж ти дурко! Ти дурненьке цуценя!

Поки ми гралися, жінка по черзі витягала кошенят і передавала двом чоловікам, які садовили їх у клітки в задній частині фургона. Маленькі кошенята розпачливо нявчали. Їхні крики засмутили мене, бо я була їхньою старшою сестрою, але ніяк не могла допомогти, тільки думала, що незабаром до них приєднається наша мати і їм стане краще.

– Гадаю, ми дістали всіх, – сказала жінка, підійшовши до того місця, де я гралася з чоловіком. – Окрім тих, хто втік.

– Так, вибачте. Ваші хлопці ловили їх, але від мене допомоги було небагато.

– Усе гаразд. Для цього потрібен досвід.

– Що буде з тими, хто втік?

– Ну, сподіваюся, вони не повернуться одразу, бо робітники збираються знести ці будинки. – Жінка опустилася навколішки, щоб почухати мене за вушками. Увага двох людей водночас – це найчудовіше з усього, що колись відбувалося зі мною. – Інших собак у підвалі не було. Гадки не маю, що там робив цей малюк.

– Я раніше її не бачив, – сказав чоловік. – Завжди були самі коти. Скільки їй?

– Не знаю, мабуть, тижнів вісім. Виросте великою, це вже помітно. Подивіться на її лапи.

– Що це за порода, вівчарка? Мастиф?

– Ні. Тобто тут є домішок мастифа, але з мордочки мені здається, що це стаффордширський тер’єр чи ротвейлер. Важко сказати. Тут, імовірно, цілий коктейль собачих ДНК.

– На вигляд вона здорова. Ну, якщо вона жила у цьому підвалі, – сказав чоловік.

Він підняв мене, і я зм’якла в його руках, а коли підніс ближче, то спробувала вкусити за ніс.

– Я сумніваюся, що вона жила тут, – сказала жінка. – Ймовірно, просто прибігла сюди слідом за кошеням чи котом. До речі, коли ви востаннє бачили маму-кішку?

– Кілька днів тому.

– У підвалі її не було, значить, ми прийшли невчасно, тоді, коли вона пішла на полювання. Якщо побачите її, повідомте мене, гаразд, Лукасе?

– У вас є візитка абощо?

– Звісно.

Чоловік поклав мене на землю, і вони з жінкою підвелися. Вона щось передала чоловікові. Я сперлася лапами йому на ноги, прагнучи понюхати цей предмет. Мене цікавило все, що робив цей чоловік, а найбільше хотілося, щоб він знову присів і ще трохи погрався.

– Одрі, – промовив чоловік, дивлячись на маленьку штукенцію, яку тримав між пальцями.

– Якщо мене не буде, поговоріть із будь-ким, хто відповість. Усі знають про цей будинок. Ми приїдемо і спробуємо спіймати всіх бездомних котів. До речі, я дізналася, що останнім часом ніхто не привозив велику групу котів у жоден із притулків у Денвері. Гадаю, нам слід припустити найгірше.

– Хіба може хтось зробити таке? – промовив чоловік, і в його голосі почулося страждання. Я стрибнула йому на ноги, щоб він знав: якщо йому сумно, то внизу є цуценя, здатне прогнати всі турботи геть.

– Не знаю. Іноді я взагалі не розумію людей.

– Я жахливо почуваюся.

– Не треба. Ви ж не знали, що він задумав. Хоч я не розумію, чому вони не відвезли тварин до якогось притулку. Ми могли б знайти кільком із них домівку, і у нас є зв’язки з безпечними місцями для безпритульних котів. Деякі люди навіть не намагаються вчинити правильно. – Жінка підняла мене. – Гаразд, маленька, готова їхати?

Я замахала хвостом, а потім викрутила голову, щоб мати змогу бачити чоловіка. Саме у його руках я хотіла опинитися більше, ніж у будь-чиїх.

– Гм, Одрі?

– Що?

– Я відчуваю, що це моє собача. Одне слово, технічно це я його знайшов.

– О, – жінка поставила мене на землю, і я підійшла до чоловіка, щоб погризти його черевики. – Ну, я не можу так просто віддати тварину. Існують певні процедури.

– Хіба що це моє собача, тоді ви мені його не віддаєте.

– Гаразд. Послухайте. Я не хочу, щоб ця ситуація ставала незручною. Ви взагалі можете взяти цуценя? Де ви живете?

– Тут поруч, у квартирі в будинку через дорогу. Саме тому я й побачив котів: постійно проходжу повз це місце. А одного дня вирішив їх підгодовувати.

– Ви живете сам?

Щось ледве помітне змінилося у настрої чоловіка. Я насторожено підняла голову, прагнучи, щоб він знову взяв мене на руки. Хотіла облизати йому обличчя.

– Ні, я живу з мамою.

– О.

– Ні, це не те, про що ви подумали. Вона хвора. Була на війні, і, коли повернулася з Афганістану, у неї з’явилися певні симптоми. Тож я водночас навчаюся і працюю з асоціацією ветеранів, щоб надавати їй потрібну допомогу.

– Мені дуже прикро.

– Я вчуся онлайн. Це підготовчі курси медичного коледжу. Тож я багато часу проводжу вдома, і моя мама також. Ми зможемо приділити цуценяті стільки уваги, скільки знадобиться. І, гадаю, собака піде на користь нам обом. Мама поки що не може працювати.

Він присів і взяв мене на руки. Нарешті! Він тримав мене, а я відкинулася на долоні й подивилася йому в обличчя. Відбувалося щось важливе, я відчувала це, хоча й не знала, що саме. Лігво, у якому народилася і де досі ховалася Мама-Кішка, здавалося місцем, яке я залишаю позаду. Тепер буду з цим чоловіком, куди б він не взяв мене з собою. Саме цього я хотіла: бути разом з ним.

– Ви колись мали цуценя? – спитала жінка. – Ви знаєте, що вони потребують чимало уваги?

– Я ріс із тіткою. У неї було два йоркширських тер’єри.

– Цей цуцик уже більший за йорка. Вибачте, Лукасе, але я не можу. Це неетично. У нас є процедура перевірки. Одна з причин, чому до нас так рідко повертають тварин, – це дуже суворі вимоги.

– Що ви хочете цим сказати?

– Я відмовляю. Не можу дозволити вам забрати її.

Чоловік глянув на мене й усміхнувся.

– Ну, що, маленька, ти чула це? Вони хочуть забрати тебе в мене. Хіба ти цього хочеш? – Він схилився обличчям до моєї морди, і я його лизнула. Він усміхнувся. – Ми з цуценям голосуємо за те, що воно залишиться в мене. Два проти одного, – м’яко заперечив він жінці.

– Ха, – видала вона.

– Одрі, я думаю, що все це не просто так. Була причина, через яку ця маленька дівчинка опинилася в підвалі, ховаючись разом з котами. І думаю, що це причина, аби я знайшов її.

– Вибачте, але існують правила.

Він кивнув.

– Завжди є правила й завжди є винятки з правил. Це і є один з тих винятків.

Якусь мить вони стояли мовчки.

– Чи вдається людям у вас вигравати? Я маю на увазі перемагати в суперечках з вами? – зрештою запитала жінка.

Він кліпнув.

– Авжеж. Але, гадаю, не в цьому випадку.

Вона похитала головою й усміхнулася.

– Ну, гаразд, як ви сказали, це ви її знайшли. Чи зможете одразу відвезти її до ветеринара? Скажімо, завтра? Якщо пообіцяєте зробити це, то, думаю, я буду не проти… Дозвольте віддати вам деякі речі, у мене є повідці, нашийники й корм для цуценят.

– Агов, цуцику! Хочеш жити у мене?

На його обличчі сяяла усмішка, але в голосі я відчувала щось таке, чого не могла зрозуміти. Він був стривожений, стурбований чимось. Хай там що мало статися, його це хвилювало.

Мама-Кішка не вийшла. Я відчувала її запах, коли чоловік ніс мене геть від лігва, і уявляла, як вона досі ховається від людей у вузькому укритті. Не зовсім її розуміла: чого боя ти ся? Я почувалася як ніколи чудово з цим чоловіком, а доторк його рук до моєї шерсті був найприємнішим з усіх.

Люди зачинили двері фургона, і звуки братів і сестер різко обірвалися, а потім фургон поїхав геть, лишаючи по собі протяжні запахи моєї котячої родини. Я задумалася, чи побачу їх знову, але в мене не було часу розмірковувати про це дивне розділення: мої брати і сестри прямували в один бік, наша мати – у другий, а я в третій. Навколо було стільки нових звуків і видовищ, що у мене паморочилося в голові.

Коли чоловік приніс мене в те місце, яке я невдовзі навчуся називати своїм домом, мене огорнув запах їжі, пилу, хімікатів і жінки. Він поставив мене на підлогу, яка виявилася вкритою неймовірно м’яким килимом. Чоловік пішов в інший бік кімнати, і я помчала за ним, а коли він зігнув ноги і сів поруч зі мною, заскочила йому на коліна.

Я відчувала, як хвилювання чоловіка зростає, воно було на його шкірі. Так само напружувалася і Мама-Кішка, коли розуміла, що до отвору наближаються люди.

– Лукасе? – почувся жіночий голос. Я зіставила його з запахом, що нашарувався на кожному предметі в кімнаті.

– Привіт, мамо.

До кімнати увійшла жінка й зупинилася. Я підбігла привітатися з нею, махаючи хвостом і намагаючись облизати їй руки.

– Що це? – Її рот відкрився, а очі розширилися.

– Це цуценя.

Вона присіла і простягла руки, а я лягла на них, перекочуючись на спині й жуючи пальці.

– Ну, я бачу, що це цуценя, Лукасе. Що воно тут робить?

– Це вона.

– Це не відповідь на моє запитання.

– Приїхали люди зі служби порятунку тварин, щоб забрати решту котів. Принаймні більшість із них. У підвалі під будинком був виводок кошенят і це маленьке цуценя, – сказав він.

– І ти приніс її додому, бо…

Він підійшов і присів поруч із жінкою, і тепер аж двоє людей торкалися мене!

– Бо ти лише поглянь на неї. Хтось покинув її, і вона пробралася до підвалу, де, мабуть, голодувала.

– Лукасе, але ти не можеш мати собаку.

Страх чоловіка вже зник, та я відчувала щось інше, що його непокоїло, інше почуття. Його тіло напружилося, а обличчя загострилося.

– Я знав, що ти це скажеш.

– Звісно, скажу. Ми ледве зводимо кінці, Лукасе. Ти знаєш, як дорого утримувати собаку? Рахунки від ветеринара і за собачий корм дуже швидко зростатимуть, – сказала вона.

– Я пройшов другу співбесіду в асоціації ветеранів, і мені сказали, що лікар Ґанн має мене затвердити – я тепер усіх там знаю. Отже, я матиму роботу. Я отримуватиму гроші.

Він гладив мене, і я відчувала, як розслаблююся і починаю засинати.

– Річ не лише в грошах. Ми ж говорили про це. Я дуже хочу, щоб ти зосередився на вступі до медколеджу.

– І я на ньому зосереджений! – Його голос прозвучав різко, і моя втома зникла. – Тебе не влаштовують мої оцінки? Якщо річ у цьому, поговорімо про це.

– Звичайно ні, Лукасе. Оцінки, припини. Те, що ти несеш цей тягар на собі й лишаєшся відмінником, – це неймовірно.

– То ти не хочеш, щоб я заводив собаку, чи не хочеш, щоб я приймав важливе рішення самостійно?

Від його тону я стривожилася. Тицьнула в нього носом, сподіваючись, що він пограється зі мною і забуде про те, що його засмутило.

Довга пауза.

– Гаразд. Знаєш що? Я постійно забуваю, що тобі майже двадцять чотири роки. І занадто легко повертаюся до стосунків матері та сина, які у нас завжди були.

– Завжди були, – його голос прозвучав пригнічено.

Ще одна пауза.

– Так, окрім більшої частини твого дитинства. Ти маєш рацію, – сумно промовила жінка.

– Вибач. Не знаю, чому я про це згадав. Я не навмисно.

– Ні, ні, усе правильно. І ми можемо говорити про це так часто, як тобі потрібно, і я завжди погоджуватимуся з тобою, бо прийняла купу неправильних рішень у своєму житті, і багато з них пов’язані з тим, що я покинула тебе. Але тепер я намагаюся все компенсувати.

– Знаю, мамо.

– Ти маєш рацію щодо цуценяти. Я за звичкою реагую так, наче ти досі підліток, а не мій дорослий співмешканець. Але подумай про це, Лукасе. Наш договір оренди не дозволяє тримати вдома домашніх тварин.

– Хто про це дізнається? Напевно, єдина перевага цієї найпаршивішої квартири в будинку – це те, що двері виходять на дорогу, а не у двір. Я виноситиму її на руках, а коли дозволятиму побігати, ніхто в будинку не знатиме, звідки я. Я ніколи не випускатиму її у двір і триматиму на повідці. – Він поклав мене на спину й поцілував у животик.

– У тебе ніколи не було собаки. Це велика відповідальність.

Чоловік нічого не відповів, а просто продовжував тикатися в мене носом. Тоді жінка розсміялася, радісно й легко.

– Гадаю, про що мені не треба читати тобі лекцію, так це про те, як бути відповідальним.

Упродовж наступних кількох днів я пристосовувалася до нового чудового життя. Дізналася, що жінку звуть Мама, а чоловіка – Лукас.

– Хочеш смаколика, Белло? Хочеш?

Я дивилася на Лукаса, відчуваючи, що він чогось очікує від мене, але не розуміла, чого саме. Потім він витягав руку з кишені, давав мені маленький шматочок м’яса, і на моєму язику вибухав потік дивовижних відчуттів.

Смаколик! Невдовзі це стало моїм улюбленим словом.

Я спала з Лукасом, скрутившись калачиком на м’якій купі простирадл, які трохи порвала, перш ніж зрозуміла, наскільки сумним робить його цей вчинок. Лежати біля нього було навіть комфортніше, ніж притулятися до Мами-Кішки. Іноді я обережно брала його пальці до своєї пащі, поки він дрімав, але не для того, щоб укусити, а лише для того, щоб ніжно погризти – з такою любов’ю, що в мене аж щелепа боліла.

Він звав мене Белла. Кілька разів на день Лукас брав повідець – так він називав ту штуку, яку чіпляв до нашийника. За допомогою повідця тягнув мене туди, куди хотів, щоб я йшла. Спочатку мені не подобалася та штука: здавалося безглуздим, коли мене тягнуть за шию в один бік, а я відчуваю аромати чудових речей в іншому. Але потім зрозуміла, що коли повідець знімають із місця біля дверей, то це значить, що ми йдемо «гуляти», а від цього я була в захваті. Також я обожнювала, коли ми поверталися додому, де на нас чекала Мама, і тоді я бігла до неї в обійми. І ще любила, коли Лукас клав їжу до моєї миски чи коли він сідав так, щоб я могла погратися з його ногами.

Мені подобалося боротися з ним і те, як він тримав мене на своїх колінах. Я любила його. У центрі мого світу був Лукас, і, коли мої очі були розплющені чи мій ніс щось винюхував, я шукала його. Кожен день приносив нові радощі, нові заняття, якими ми займалися з Лукасом, моєю людиною.

– Белло, ти найкраще цуценятко у світі, – часто казав він, цілуючи мене.

Мене звали Белла. Невдовзі я сама почала так подумки себе називати.

Щонайменше раз у день ми ходили до лігва. Там у рядок вишикувалося кілька порожніх будинків, і в одному з них жили коти. Вони були огороджені дротяною сіткою, але Лукас від’єднував її від стовпа, і ми заходили всередину.

У лігві досі сильно пахло Мамою-Кішкою, хоча запахи кошенят ставали слабшими. Також я зрозуміла, що туди повернулося кілька котів-самців. Лукас ставив їжу й воду, але мені він не дозволяв там ні їсти, ні пити. Так само, як не дозволяв лізти в лігво, щоб побачити свою маму.

– Бачиш її? Бачиш кицьку? Вона там, спостерігає за нами, Белло. Її ледь помітно в темряві, – тихо промовляв Лукас.

Мені подобалося чути своє ім’я. Я відчувала в голосі Лукаса питання, але після нього не було ніякого смаколика. Я могла не розуміти, що він казав, але я була з ним, тож усе інше не мало значення.

Одного дня я лежала на Лукасовій нозі, на яку впала після дуже напруженої гри в напад на взуття. Мені було незручно, але я занадто втомилася і не могла поворухнутися, тому моя голова лежала значно нижче за решту тіла.

Я почула гуркіт, що ставав дедалі гучнішим, і Лукас врешті змінив позу: значить, він також його почув.

– Що це, Белло?

Я насилу підвелася. Гуляти? Смаколик? Лукас підійшов до вікна й визирнув у двір.

– Мамо! – стривожено закричав він.

Мама вийшла зі своєї кімнати.

– Що таке?

– Вони пригнали екскаватор! Вони збираються знести будинок, а там досі живуть коти! – Він підійшов до комода й ривком відкрив шухляду, а Мама підійшла до вікна. – Так, дивися. Ось візитка. Телефонуй у службу порятунку тварин. Поклич Одрі, а якщо її не буде, просто скажи їм, що забудовник збирається знести будинок, і коти загинуть!

Я чітко відчувала страх, який відходив від Лукаса, коли він пішов по повідець, а потім причепив його до мене. Я струснулася, остаточно прокинувшись.

– Я зателефоную. Що ти збираєшся робити? – запитала Мама.

– Я маю їх зупинити. – Він відчинив двері.

– Лукасе!

– Я маю їх зупинити!

Разом ми вибігли надвір.