Читать книгу Шлях додому - Брюс Кэмерон - Страница 4

– Поговорити про що? – запитав Лукас.

– Можна мені увійти? Чи ти хочеш, щоб я стояв у дверях?

– Можете пройти, – Лукас відійшов від дверей, і чоловік зайшов, озираючись навколо.

Лукас зачинив двері, і дивовижний потік ароматів знадвору, що залітав до квартири, перервався.

Чоловік сів на дивані.

– Милий цуцик, – він простягнув мені пальці, щоб я понюхала їх. – Це пітбуль?

– Це дівчинка. Ми не знаємо. Вона жила під будинком на тому боці вулиці.

Чоловік на мить завмер, і я з цікавістю подивилася на нього. Потім він відкинувся на дивані.

– Так, щодо будинку. То я не помилився, що це ти підгодовував котів?

– Так, це був я.

– Гаразд, це іронія долі, не думаєш? У мене через тебе виникла проблема. Ти розставив миски з котячою їжею – і привів котів. Це закон природи. І, якщо не помиляюсь, це ти підрізав мою огорожу, чи не так?

Лукас не відповів.

– Слухай, я прийшов розважливо з тобою поговорити. Ти, здається, не бачиш повної картини.

Вони просто сиділи, і мені урвався терпець. Я напала на пухнастий скрипучий м’ячик, що лежав на підлозі. Ніяк не могла його вхопити, бо від усіх моїх спроб він відкочувався геть, тож я стрибнула зверху, усе-таки його підкоривши. Я загарчала, відчуваючи лють і тріумф.

– Вибачте, містере… Гм…

– Зви мене Ґантером. Я намагаюся з тобою потоваришувати.

– Гаразд, Ґантере, – погодився Лукас.

Димно-м’ясного чоловіка звали Ґантер.

– Що ж, вибачте, але вашій бригаді було байдуже, коли я повідомив, що в підвалі живуть коти, – продовжив Лукас. – Вони просто збиралися знести будівлю, навіть якби там загинули невинні тварини.

– Так, а потім ти викликав загін захисників тварин, а вони зателефонували до адміністрації округу, і тепер мій дозвіл скасовано. А це означає, що може пройти кілька тижнів, перш ніж його відновлять. До біса тижні, вони не роблять нічого швидше, ніж за місяць, тож чекатимемо кінця літа, а може, і довше. А я платитиму відсотки за позикою і зарплату бригаді, а ще у мене є обладнання, і це вартуватиме мені купи грошей. Усе через кляту кішку. А ти знаєш, що не існує закону, який заборонив би мені пристрелити цю тварину, якщо захочу?

– Там більше, ніж одна кішка. Ви справді хочете перестріляти їх? Це хороша реклама?

– Саме тому я тут. Я не хочу цього робити. Але ти чудово розумієш, що тієї ж хвилини, коли ми почнемо зносити цю будівлю, коти кулею вилетять із підвалу. Вбивати їх немає потреби. Мені просто потрібно, щоб ти не телефонував жінці з телекамерою. Гаразд? Їм байдуже, де правда, а в новинах покажуть, що ми вбили кошенят, а це просто дурість.

– Ніяк не можна дізнатися, що вони всі вибралися. Треба зловити їх і перекрити отвір, – сказав Лукас.

– Ні. Ти що? На це піде кілька тижнів. Нам потрібно негайне рішення, – Ґантер на мить замовк. – Можливо, ми розглядаємо цю ситуацію не під тим кутом. Ці квартири, які я будую, справді чудові. Високоякісні кухонні меблі, розкішна побутова техніка. Я залишу для тебе одну квартирку, з двома спальнями. Що тут у тебе – одна спальня, одна ванна кімната? Я знаю цей будинок, його будували в сімдесятих. Центральної системи кондиціонування немає, лише вікна, дешева електроплитка. Цей комплекс, певно, знесуть: скрізь триває будівництво, оскільки тут вирішили відкрити нову лікарню.

– У нас дві спальні. І нашу орендну плату субсидує держава. Ми не можемо переїхати.

– Я про це й кажу. Я вас субсидуватиму.

– Не думаю, що це спрацює. Усе прив’язано до маминих пільг з асоціації ветеранів.

– Чорт забирай, хлопче, ти можеш просто допомогти мені? Гаразд, скажу простіше. Я дам тобі тисячу баксів, і ти перестанеш викликати захисників тварин. Згода?

– Тисяча доларів за те, щоб я відвернувся, коли ви валитимете будинок на сімейство котів?

– Що ж, таке життя. Подивися на це з погляду витрат і переваг. Подумай, скільки всього хорошого ти можеш зробити для організацій «Врятуйте котів» чи «Грінпіс» з тисячею доларів. І чого вартують ті кілька хворих котів, які, вочевидь, усе одно помруть узимку.

Я позіхнула й почухала вухо. Байдуже, чи є навколо іграшки, за якими можна ганятися і жувати їх, люди зазвичай люблять просто сидіти.

– П’ять тисяч, – сказав Лукас через якусь мить.

– Що? – Чоловік раптово сіпнувся, і диван скрипнув. Я з цікавістю подивилася на нього. – Ти серйозно збираєшся торгуватися зі мною?

– Я просто слухаю. Ви хвилюєтеся про місяці затримки. Це влетить вам у кругленьку копійку. П’ять тисяч доларів – це ніщо. Навіть десять тисяч.

Чоловік хвилину просто мовчав, а потім голосно розреготався. Його сміх був різким.

– Чим ти заробляєш на життя, хлопче?

– Взагалі я студент. Наступного тижня починаю працювати в лікарні асоціації ветеранів помічником адміністратора. Це гарне місце, бо саме там лікується моя мама.

Я знуджено розтяглася на підлозі.

– Ну, що ж, кричи «ура». Ні, ну що це таке: я запропонував тобі вигідні умови, а ти образив мене, вимагаючи гроші. Тому запам’ятай цей урок: я не дам тобі нічого. Ти міг отримати тисячу доларів. Гадаєш, у нашому світі можна бути забудовником і не мати кількох друзів в адміністрації штату? Усе, що мені потрібно зробити, – це знайти спеціаліста з відділу контролю за тваринами, який залюбки підпише документ, де буде сказано, що в підвалі будинку немає ніяких котів. І він, імовірно, обійдеться мені дешевше, ніж тисяча доларів: я просто намагався допомогти тобі. Вам би точно знадобилися ці гроші.

– Насправді ви першим образили мене, пропонуючи угоду в обмін на срібняки. Ми обидва знаємо, що я не взяв би у вас грошей, – спокійно відповів Лукас. – А тепер ви натякаєте на наш рівень життя.

Ґантер підвівся.

– Тримайся подалі від моєї землі. Якщо я тебе піймаю, то ти будеш заарештований за порушення чужого права володіння.

– Дякую, що завітали, – сухо відповів Лукас.

Іноді люди обіймаються або на якусь мить беруться за руки, коли прощаються, але Ґантер з Лукасом нічого такого не зробили.

– Я не дозволю йому завдати шкоди котам, Белло, – сказав мені Лукас. Я почула своє ім’я і подумала, що, мабуть, час обідати.

Іноді Лукас і Мама залишали мене саму. Коли це сталося вперше, я дуже засмутилася і погризла ті речі, про які знала, що їх чіпати не можна, – газети і взуття. Ці речі Лукас ніколи не давав мені й завжди витягав з пащі, коли ловив на гарячому. Коли Мама і Лукас повернулися додому, то розсердилися. Вони потрясли черевиком у мене перед мордою і крикнули: «Ні!».

Я знала слово «ні», і воно мені не подобалося. Наступного разу, коли вони мене покинули, я пожувала свої іграшки й лише один черевик. Знала, що вони знову розсердилися, але не могла зрозуміти, чому мене залишали саму. Це здавалося мені важливим питанням.

Поруч з Лукасом світ видавався дивовижним, а коли його не було, я наче знову опинялася поряд з мамою у тріщині в стіні нашого лігва, де все темне і страхітливе. Я не розуміла, що саме накоїла, а просто хотіла, щоб Лукас повернувся додому й запевнив, що досі любить мене. Щоразу, коли він казав «Ні!», я зіщулювалася й чекала, доки він перестане злитися, хай там чому.

Моїм улюбленим заняттям було ходити з Лукасом годувати котів. Мене завжди хвилювали звук і аромати пакета з кормом, хоча Лукас досі нічого з нього мені не давав. Ми переходили на інший бік вулиці, і Лукас відсував частину огорожі. Мені відчайдушно хотілося піти за ним до лігва й погратися, але Лукас прив’язував мене до дерева із зовнішнього боку огорожі, тож я цього зробити не могла. Я відчувала запах трьох котів. Мама-Кішка ніколи не підходила до отвору досить близько, щоб я могла її побачити, але двоє інших котів іноді виходили на світло.

– Я не можу бути тут постійно, бо тепер працюю, – сказав Лукас котам, стоячи біля отвору. – Я спробую захистити вас, але якщо приїдуть машини, то вам доведеться тікати. – Іноді Лукас пробирався повзком до лігва, і я жалібно скиглила, доки він не повертався.

Одного вечора, коли ми прийшли додому, Мама з Лукасом сіли за стіл і почали їсти курку! Я терпляче чекала на невеличкий смаколик і не розчарувалася: до мене опустилася Лукасова рука з крихітним шматочком шкіри, який я швидко вихопила з його пальців. Я обожнювала курку і все, що він давав мені з руки.

– Зараз їх там щонайменше троє, може, четверо. Важко сказати.

– Як вони перелазять через огорожу? – спитала Мама.

– О, там купа місць, крізь які може пробратися кіт. Белла довгенько винюхувала щілину під рамою – гадаю, так вони входять і виходять.

Почувши своє ім’я, я вичікувально подивилася на Лукаса. Смаколик? Гуляти? Ще курки?

– Є якісь шанси виманити їх звідти? – спитала Мама.

– Ні, вони добряче налякані. Особливо чорна самиця: вона на диво смілива й підходить просто до отвору, але впевнений, що ніколи не вийде, поки я там.

– А що та жінка зі служби порятунку тварин? Венді?

– Одрі. Так, я говорив із нею. Вона каже, що вони спробують ще раз приїхати, але у них зараз завал, – відповів Лукас.

– Вона симпатична.

– У неї є хлопець.

– Ну… іноді дівчата так кажуть, але…

– Мамо.

Вона засміялася.

– Добре. То який план?

– Поки не приїде Одрі, ми у глухому куті. Але я не дозволю йому вбити котів.

– А якщо він розкидає отруту?

– Я слідкую за цим. Поки що нічого такого не було. Гадаю, він намагається знайти когось в адміністрації шерифа й підкупити його, аби той підтвердив, що жодних котів там немає.

Мама якусь мить мовчала.

– Лукасе…

– Що?

– Чому це для тебе так важливо? Не те щоб я не любила тварин, але для тебе, здається, це щось більше.

Лукас змінив позу на стільці.

– Гадаю, тому що вони в цьому світі самі-самісінькі.

Я подивилася на Маму, яка відкинулася на спинку стільця, схрестивши щиколотки.

– Ти відчуваєш, що маєш захистити їх, бо вони покинуті. Так само колись почувався і ти, потребував захисту, коли тебе покинули.

– Через групову терапію з тобою майже неможливо нормально розмовляти.

– Я серйозно.

– Хіба я не можу просто відчувати відповідальність за них?

– Чому? Чому ти постійно за все відчуваєш відповідальність? Наче ти подорослішав у п’ять років. Це через…

На мить вони замовкли. Я обережно обнюхала підлогу під ногами Лукаса, сподіваючись знайти загублений шматочок курки.

– Через що?

– Через те, що ти єдина дитина алкоголіка.

– Ти можеш відпустити цю тему, мамо? Іноді я роблю речі з тих причин, яких не можу назвати, гаразд?

– Я просто подумала, що непогано було б подивитися на це з такого боку.

– Мамо, це коти. Можна на цьому зупинитися? Чесно, я не звинувачую тебе кожного дня свого життя і не думаю про все, що сталося. Я знаю, що для тебе це важливо, але я просто радий, що все нарешті повернулося до норми. Гаразд? І я вважаю, що це нормально хотіти зупинити якогось забудовника, щоб той не повалив будівлю на кількох безпорадних котів.

– Гаразд, Лукасе. Гаразд.

Ми з Лукасом гралися і гралися. Він любив казати: «Роби свої справи», коли ми були надворі. Іноді він давав мені смаколик, але здебільшого – ні. Міг також засунути пальця до рота й видати різкий пронизливий звук, який спочатку мене лякав, але потім я зрозуміла, що то сигнал: треба бігти до Лукаса по якийсь смаколик. Тому щоразу, коли він підносив руки до рота, я починала хвилюватися.

Найменше в будинку я любила «вольєр». Мама і Лукас захоплено показували мені цю штуку, але вона була зроблена з металевих прутів, і їх не можна було жувати. Вони поклали всередину м’яку подушку й навчили мене гри «Йди до свого вольєра»: я заходила всередину, лягала на подушку, а вони давали мені смаколик. Потім раптом змінили правила: я зробила «Йди до свого вольєра», вони дали мені смаколик, а тоді залишили вдома саму!

Гризти там не було чого, окрім подушки. Пошматувавши її (вона виявилася не дуже смачною), я почувалася неймовірно самотньою. Так сильно сумувала за Лукасом, що гавкала весь час, поки його не було.

Лукас страшенно засмутився, що залишив мене саму на весь день, хоча я шалено раділа, коли він повернувся, бігала вітальнею, стрибала на меблі, каталася по килимі й облизувала його обличчя. Здавалося, він не зрадів тому, що я всюди розкидала рештки подушки, але що ще з ними можна було зробити? Він сам подушку не куштував і не знає, яка вона неапетитна. Я точно не збиралася її їсти.

– У мене є старий рушник, який можна туди покласти, – сказала Мама.

– Не треба рвати свою підстилку, Белло, – пояснив мені Лукас.

Я замахала хвостом.

– Може, наступного разу поклади їй туди м’ячик, – запропонувала Мама.

Я насторожено подивилася на неї. М’ячик? Я знала це слово: м’ячик – це найдивовижніша іграшка у світі. Коли Лукас кидав його, він відскакував геть, а я гналася за ним, хапала його і приносила, щоб усе повторити знову.

Іноді Лукас брав м’ячик на прогулянку. Він спускав мене з повідця на широкому просторому місці з травою – «у парку» – і кидав м’ячик знову й знову. М’ячику ніколи не вдавалося втекти від мене.

Я обожнювала ганятися за м’ячиком, обожнювала приносити його й обожнювала, коли Лукас говорив мені, що я хороша собака. Іноді в парку були інші собаки, які ганялися за своїми м’ячами, вдаючи, що їм не хочеться побігти за Лукасовим м’ячем.

Він був моєю людиною. Понад усе я хотіла бути з ним щодня. Ну, і ці смаколики. «Роби свої справи», – казав він. Смаколик! Потім знову: «Роби свої справи». Ніякого смаколика. Це була не найкраща гра.

Потім я зрозуміла: «Роби свої справи» означало, що я мала присісти й помочитися, – незабаром я визнала за краще робити це надворі. Лукас випромінював таку радість, даючи мені смаколик на траві, що я зрозуміла всю суть гри «Роби свої справи». Ми пішли в парк, я виконала «Роби свої справи», отримала смаколик, а Лукас був у такому захваті, що пожбурив м’ячик туди, де іноді діти гралися на гойдалках. Я побігла за ним, скорочуючи між нами відстань, а коли м’ячик застрибнув на пластиковий схил і попрямував нагору, то помчала за ним, намагаючись кігтями зачепитися за слизьку поверхню. На верхівці м’ячик зістрибнув униз, і я також зіскочила і піймала його після того, як він відскочив від землі й опинився на рівні моєї пащі.

– Белло! – гукнув Лукас. – Ти забігла на дитячу гірку! Хороша собака, Белло!

Лукас був задоволений мною. Він підвів мене до схилу.

– Добре, біжи за м’ячиком, Белло!

Ми гралися в цю гру знову й знову. М’ячик котився на «гірку», а я бігла за ним, ловила і приносила Лукасу. Іноді ловила м’ячик у повітрі з іншого боку гірки, щойно він відскакував від землі. Лукас радісно сміявся, коли мені це вдавалося.

Потім він дав мені води, і ми розтяглися на траві. Повітря було прохолодне, а в небі сяяло яскраве сонце. Я поклала голову йому на ноги, і він гладив мене. Щоразу, коли Лукасова рука зупинялася, я тикалася у неї носом, закликаючи його продовжувати.

– Мені так прикро, що доводиться залишати тебе саму, коли йду на роботу. Однак я люблю свою роботу. У мене є стіл, хоч я дуже рідко за ним сиджу. Здебільшого бігаю по лікарні, допомагаючи керівництву з їхніми справами. Це весело, але я сумую за тобою, Белло.

Я обожнювала, коли він промовляв моє ім’я.

– Ти чула, як сьогодні вночі мама ходила по квартирі. Вона знову не спить. Не знаю, що робити, якщо у неї знову почнеться цей період. Господи, як же я хочу, щоб вони вилікували її.

Від нього повіяло сумом, тож я залізла йому на груди. Це спрацювало: він засміявся і скинув мене.

– Яка ж ти дурненька собака, Белло!

З Лукасом я завжди почувалася щасливою. Я любила Маму, але те, що відчувала до нього, було таким непереборним, як голод, і часто уві сні я бачила, як ми з ним разом годуємо котів чи граємося у м’ячика на гірці.

Мені не подобалася фраза «Пішов на роботу», тому що коли Лукас промовляв її, то це означало, що він збирався залишити мене на довгий-довгий час.

– Я пішов на роботу, – казав він Мамі, і я лишалася з нею, але не могла зрозуміти, чому він грається у «Пішов на роботу». Хіба я була поганою собакою?

Мама гралася зі мною увесь день і виводила мене на короткі прогулянки на повідці, але ми не годували котів і не ходили в парк.

Коли в Лукаса спливав час гри в «Пішов на роботу», я відчувала, що він повертається додому. Я знала, навіть не відчуваючи його запаху, що він іде вулицею до будинку, тож підходила до дверей і сідала, чекаючи на нього. Коли ж відчувала, що він уже поруч, то починала махати хвостом і вже за мить чула його запах і кроки по доріжці.

– Не збагну як, але вона знає, коли ти повертаєшся додому, – сказала Мама Лукасу. – Одразу підходить до дверей і скавчить.

– Може, вона просто вивчила мій графік.

– Любий, ти сам не вивчив свій графік: щодня йдеш на роботу в різний час. Ні, у неї є шосте чуття.

– Белла – собака-екстрасенс із Денвера, – сказав Лукас. Я подивилася на нього, але не побачила жодної ознаки того, що мене покликали, аби дати смаколик.

Лукас грав у «Пішов на роботу», а Мама відпочивала на дивані. Іноді вона ходила туди-сюди й виводила мене на прогулянки, а ще – співала, і тоді її голос то піднімався, то опускався якось інакше, зовсім не так, як під час розмови. Утім, останнім часом Мама здебільшого лише лежала на дивані. Я притулялася до неї, відчуваючи її любов і трохи суму.

Я почула, як хтось піднімається сходами, однак запах цієї людини, досі був мені не відомий. Але я все-таки зрозуміла, що це чоловік. І загавкала.

– Ні, Белло! – посварилася Мама.

Ні? Я не розуміла використання цього слова в цій ситуації.

Я почула високий виразний дзвін, який лунав щоразу, коли хтось стояв у нас під дверима. Моя робота полягала в тому, аби повідомити кожного, що я почула його, тож я знову загавкала.

– Белло! Ні! Погана собака!

Я подивилася на неї винувато й перелякано. Погана собака? Що я зробила?

Мама прочинила двері, і я притиснулася носом до щіли ни, нюхаючи й махаючи хвостом.

– Привіт, крихітко. – На сходах стояв огрядний чоловік. Його дихання відгонило якимось стійким хімікатом, від якого мені трохи запекли очі, але від одягу віяло приємним хлібним запахом.

Я відчула, що Мама засмутилася, тому припинила так радісно махати хвостом.

– Як ти мене знайшов? – запитала Мама.

– Ти не запросиш мене зайти, Террі?

– Заходь, але я саме збиралася надвір.

– Ого, великий пес! Як його звати?

– Це дівчинка. Її звати Белла.

– Привіт, Белло! – Чоловік присів, простягнув уперед руку й ледь не впав, спершись об килимок. Він почухав мене по голові.

Мама схрестила руки.

– Не розумію, навіщо ти прийшов.

– Я непереддбачуваний.

– Ти п’яний, Бреде, чи що? Чи під чимось іншим?

– Що? Ні.

– Подивися на мене.

Чоловік підвівся.

Мама відразливо похитала головою.

– Ти геть обдовбаний.

– Хіба що трохи, – зареготав чоловік. Він, хитаючись, зайшов до вітальні, роздивляючись усе навкруги. Мама холодно спостерігала за ним.

– Слухай, – почав він. – Я багато думав про нас. Я відчуваю, що ми зробили помилку. Я скучив за тобою, крихітко. Гадаю, нам треба спробувати ще раз. Ніхто з нас не молодшає.

– Я не розмовлятиму з тобою, коли ти в такому стані. Ніколи.

– У якому стані? У якому?

Чоловік підвищив голос, і я здригнулася. Мама взялася в боки.

– Не починай. Я не хочу сваритися. Я просто хочу, щоб ти пішов.

– Я не піду, доки ти не назвеш мені хоча б одну поважну причину, чому ти мене кинула.

– О Господи.

– Ти дуже гарна, Террі. Ходи до мене. – Він посміхнувся.

– Ні. – Мама почала відходити від чоловіка.

– Я серйозно. Ти знаєш, як часто я думаю про нас? Нам було добре разом, крихітко. Пам’ятаєш, як ми заїхали до того готелю у Мемфісі…

– Ні. Припини. – Мама похитала головою. – Разом нам було не добре. З тобою я була не я.

– Ти ніколи не була собою більше, ніж коли була зі мною.

– Це просто смішно.

– То я, значить, прийшов сюди й кажу тобі компліменти, а ти поводишся, як стерво.

– Будь ласка, йди геть.

Він роздивився кімнати.

– Непогано. Здається, твій синок знову живе з тобою? – Він примружився. – Можливо, з ним слід поговорити по-чоловічому про те, як дорослішати й не залежати в усьому від матусі.

Мама зітхнула.

– О, Бреде, те, що ти кажеш, – цілковита брехня.

– Справді? Хочеш, щоб він закінчив, як його батько? Помер десь за горілчаним магазином? Так, ти, мабуть, не пам’ятаєш, як розповідала мені про це. Ти забула, у якому жахливому стані була, коли я знайшов тебе, – сказав він зі злісним поглядом. – Ти мені винна.

– То ти так вважаєш? Я тобі нічого не винна. Ти сам ніщо, ніщо для мене й ніщо для цілого світу.

– Мене тут не поважають. Знаєш, що я скажу? Ти не маєш права ставитися до мене з неповагою. Особливо після того, що ми зробили разом. Того, що я знаю.

– Ти маєш піти! Зараз же! – Мамин голос звучав голосн о й сердито. Я опустила очі, сподіваючись, що вона злиться не на мене, але потім тривожно підвела їх, коли чоловік простягнув руки і схопив Маму за плечі.