Читать книгу Ідеальне Різдво для собаки - Брюс Кэмерон - Страница 4

Джуліана саме була зайнята тим, що ретельно витирала сніданок Ґаррета з обличчя Юена, коли на кухню зайшов її чоловік Гантер.

– Щойно проминув твою дочку в коридорі, – проголосив він.

– Мою дочку, – повторила Джуліана, даючи йому зрозуміти, що повз неї не проминув зміст його слів. Вона підійшла до плити й почала збирати йому сніданок, поки він наливав собі каву. З того, як чорна рідина вихлюпнула з чашки й на стільницю, було помітне його занепокоєння.

– На ній більше косметики, ніж на учасниці конкурсу краси, – палко заявив Гантер, і його повідомлення було очевидне: Ти мати. Роби щось. Борися з пубертатом.

– Це краще витерти губкою, – сказала йому Джуліана.

Гантер розгублено подивився у відповідь – хіба вони про це говорили?

Джуліана кивнула на калюжу.

– Оцю пляму на стільниці, – люб’язно пояснила вона.

– Ми не можемо дозволити їй піти до школи в такому вигляді, – наполягав на своєму Гантер. – Її виженуть. Нас звинуватять у створенні загрози для суспільства.

– Ні, не виженуть, – відповіла Джуліана. Вона залишила спроби начисто витерти обличчя Ґаррета й відпустила його. Хлопчик рвонув до брата продовжувати ламати те, що вони почали вранці. – Це лише блиск для губ.

– У неї чорнющі очі. І на щоках не видно веснянок. Вона замазала їх якоюсь… якоюсь мазюкалкою.

– Усі дівчата в її класі так ходять, Гантере. Цим вони і займаються: фарбуються цілими днями.

– Тоді як вони відтирають свої обличчя? – вимогливо запитав Гантер. – Дротяною губкою? Піскоструєм? Не думаю, що те, що «всі інші дівчата так ходять», може стати за виправдання.

– Ти говориш мовою ультиматумів, – зауважила Джуліана.

Гантер уперто виставив підборіддя.

– Хочеш розрубати гордіїв вузол, – продовжила вона. – Повернутися зі щитом або на щиті.

Він розвів руками.

– Ти про що?

Джуліана з поблажливим виразом поставила перед чоловіком його сніданок.

– Я навчилася вступати лише у бійки, в яких можу виграти, Гантере, а в решті випадків просто пускати справи на самоплив. Елла не завжди так густо фарбуватиметься, повір мені. Просто зараз вона хоче мати такий вигляд, як усі дівчата в її класі. Коли ж піде до старшої школи й побачить доросліших дівчат, то захоче мати такий вигляд, як вони.

Він зітхнув.

– Я просто сумую за нашою маленькою дівчинкою. Чи не існує якоїсь пігулки, яку ми могли б їй дати, щоб вона знову стала такою, як була? – Вочевидь, Гантер хотів пожартувати, але його обличчя відображало непідробне збентеження тим, що дитя у капцях-кроленятах, яке раніше заповзало до нього на коліна, аби послухати казку, тепер поводиться так, наче усе в її батькові обпікає її кислотою.

– Якщо тобі від цього стане легше, до мене вона ставиться ще гірше, – повідомила чоловікові Джуліана. – Ти хоч можеш утекти на роботу, тоді як я застрягла тут із близнятами, і коли Елла повертається додому… – Слова застрягли їй у горлі. Вона не хотіла починати з такого.

Не зараз.

* * *

Елла стояла у своїй кімнаті, трохи нахилившись уперед, і дивилася на своє обличчя у дзеркалі. Кожнісінька деталь на ньому була їй огидна. Вона успадкувала бразильські риси своєї матері, але без додаткового меланіну, у поєднанні з яким усе це мало б хоч якийсь сенс. Натомість, унаслідок якогось збоченого жарту Господа-Бога, її шкіра була забарвлена в той блідий і нудний відтінок ванілі, який предки її батька привезли з собою, припливши на човнах з якоїсь глушини, де всі мали однаково гидкий вигляд.

Її відраза стосувалася й усього нижче шиї. Особливо нижче шиї. Елла оцінила всі свої вади, усі нестерпності свого найгіршого у світі тіла і з огидою відвернулася. Сьогодні вранці вона була прикро вражена, коли дивилася на свою матір, яка, попри народження трьох дітей, досі лишалася стрункою і сексуальною, чим змушувала Еллу почуватися моржихою у порівнянні із супермоделлю у ранковому шоу. Але ж її мама стара. Це так несправедливо.

На комоді під дзеркалом стояли Еллині нагороди зі спортивних танців на льоду, якими вона займалася з семи років. У п’ятому класі вона брала участь у змаганнях разом з іншими дівчатами їхнього округу й перемогла. Батько Елли скандував її ім’я і свистів, коли їй вручали приз. Але потім усі інші учасниці отримали такі самі нагороди, і старанність та цілеспрямованість втратили будь-який сенс.

Елла потягнулася за тьмяно-коричневим мішкуватим светром, який був утіленням її стилю ще з літніх канікул. Безформна річ огортала її невиразними складками, саме так, як вона хотіла. Ніхто не побачить нічого нижче її плечей і вище стегон.

Не вперше за цей тиждень чи навіть за цей ранок Елла глянула на фотоколаж у рамці, який рік тому замінив її плакат з єдинорогом. Це був подарунок на день народження від її найкращої подруги – на всіх фотографіях була лише їхня парочка, Брітні та Елла. Здебільшого це були селфі, на яких дівчата всміхалися, сміялися і були щасливі.

Брітні. Вона була центром усесвіту Елли. Найбільші серед усіх людей на планеті карі очі, ідеальна усмішка, потік білявого волосся, що спадає на плечі. Батьки Брітні були очевидним уособленням слова «середньостатистичний», проте їхня донька могла змусити людей замовкнути, тільки зайшовши до кімнати. І це їй лише тринадцять. Але Брітні любила Еллу, а Елла любила її, і дівчата були нерозлучні. Брітні була єдиною причиною, чому Елла досі жила на світі.

Вона знову повернулася до дзеркала.

– Фу, – промовила дівчина, красномовно підсумовуючи своє ставлення до всього цього. Як їй пережити урок фізкультури?

Цілковита катастрофа.

* * *

Крекчучи від натуги, бо річ була справді важка, Сандер зняв із полиці шафи у ванній кімнаті урну. Він тримав її так високо, аби близнята не змогли дістати її і розсипати прах їхньої бабусі по всій вітальні.

Сьогодні вранці Барбара повністю захопила його думки – мабуть, через нічний біль у грудях, який змусив чоловіка повірити, що у нього серцевий напад, – подія, до якої він ставився дещо неоднозначно. Сандер поставив урну на туалетний столик і з іронією подивився на її яскраве бірюзове оздоблення. Його дружина обожнювала прикраси в південноамериканському стилі й була б задоволена, але вона перебувала всередині, а він назовні, з відразою відзначаючи, як яскравий колір надає життєрадісного настрою предмету з таким похмурим призначенням. Коли кремують Сандера, то, мабуть, покладуть його прах до глухої металевої коробки, тому що вона символізувала те, ким він став, після того як згасло світло його життя.

– Скоро побачимося, кохана, – прошепотів Сандер і затамував подих, немовби в очікуванні відповіді, але почув лише звук, із яким Вінстед чухав вухо.

* * *

Джуліана співчутливо дивилася, як стрес Гантера потріскував у ньому, наче електричний струм, змушуючи того нервово шматувати свою яєчню.

– Це найважливіша зустріч у моїй кар’єрі, – схвильовано промовив він. – Ми з місіс О’Браян уже трохи говорили про нову реконструкцію, але тепер їй потрібен повний звіт. Зараз. Коли ми вже майже на низькому старті.

Джуліана обвела очима свого чоловіка.

– І ти збираєшся піти у цьому? – ласкаво промовила вона.

Стривожений Гантер різко підняв голову.

– Га? Ти про що?

Джуліана лагідно всміхнулася.

– Як на мене, ця краватка не зовсім пасує до цієї сорочки, – промовила вона. – Якщо ти не проти, я оберу для тебе щось інше.

– Ти не бачила, куди я поставив свою каву? – спитав Гантер.

Джуліана підійшла до кухонного столика, узяла чашку, що стояла на ньому, і принесла її чоловікові. Потім жінка глибоко вдихнула, збираючись із силами.

– І не забудь, що ми сьогодні разом обідаємо.

Що ж, очевидно, що він таки забув. Гантер вражено подивився на дружину.

– Дідько.

Джуліана похитала головою.

– Ми давно запланували цей ланч, Гантере, – докірливо промовила вона. – Нам треба поговорити. Це важливо.

Він підвівся, узяв свою тарілку й відніс до мийки на іншому боці кухні, щоб домашні феї поклали її потім до посудомийної машини.

– Знаю, – погодився чоловік, хоча було очевидно, що він не знав, гадки не мав, про що вона хоче поговорити, – якби ж не сьогоднішня нарада щодо початку реконструкції. Це дуже важливо, люба.

– Знаю, – відповіла вона. Вони часто казали це одне одному, та чи знали вони насправді?

Гантер заклопотано поставив свою чашку на кухонний стіл і вийшов з кімнати. Джуліана терпляче чекала. За хвилину чи дві він сунув голову назад на кухню.

– Я не залишав тут свою каву?

Джуліана мовчки вручила чоловікові чашку й розвернулася, щоб поставити його тарілку до посудомийної машини. Жінка глибоко й важко зітхнула. Вона готувалася до цього ланчу так, як колись готувалася до судового засідання. Утім, попри свої репетиції, відчувала, що її переповнюють сумніви.

– І як я йому скажу? – спитала вона себе вголос.

* * *

Близнята сиділи у своїх автокріслах, хвицяючи ногами й белькочучи щось один до одного. Джуліана глянула на дітей у дзеркало заднього огляду. Елла похмуро дивилася у вікно або лише вдавала похмурість. Ґаррет не міг дотягнутися до брата своїм крихітним кулачком, тож кинув шматок печива.

Юен щось нерозбірливо зауважив, і близнята зайшлися сміхом.

– Що він сказав? – звернулася Джуліана до доньки за перекладом.

– Що Ґаррет щойно обмочив штани, – відповіла Елла.

Знову пронизливий регіт.

– І? Це правда? – спитала Джуліана.

– Цього я нізащо не перевірятиму, – усміхнувшись, промовила Елла.

Джуліана здивувалася, як її донька в одну мить може перетворюватися зі злої відьми на нормальну людську істоту. Втім, вона вирішила промовчати, боячись, що Елла знову повернеться до свого звичного, далекого від нормального, стану.

Дотримуючись визначеного розкладу, спершу Джуліана завезла до школи Еллу. Донька зсутулено вийшла з машини й незграбною ходою рушила до невеликої настороженої зграйки підліток, які жваво щебетали на майданчику перед будівлею.

– І оце люди, – пробурмотіла Джуліана, – яким моя донька віддає перевагу над власною родиною.

Лідеркою групи була найкраща подруга Елли ще з першого класу: Брітні. Джуліана ніколи не довіряла їй, з самого першого дня, відколи родина Брітні поселилася по сусідству у їхньому старому районі. Коли Джуліана з Гантером купили новий будинок, жінка сподівалася, що донька заведе нових друзів, але Елла не бачила нікого, крім Брітні.

Колесо мінівена зі звуком артилерійського вибуху втрапило у вибоїну, аж близнюки замовкли з переляку. Джуліана чекала на скреготливий звук спускання пробитої шини. Не дочекалася, але відтепер зберігала особливу пильність. Вона вихоплювала поглядом мертву рослинність, характерну для Мічигану наприкінці листопада; мружилась на низькі хмари, що стрімко пливли в небі, терпляче чекаючи на світлофорі. Влітку затори на цьому перехресті тягнулися на чверть милі, але, щойно з дерев обси́палося осіннє листя, усі, у кого були гроші та здоровий глузд, покинули штат.

Наступна зупинка: дитячий садочок. Джуліана припаркувала автівку і з натугою витягнула синів з їхніх автокрісел.

– Готові вчитися? – співуче протягнула вона, тримаючи хлопців за руки й ведучи їх до будівлі. Були дні, коли малюки вигинали спини дугою і верещали так, наче вона конвоювала їх в Алькатрас[2]. А були й такі, як сьогодні, коли брати, вирвавши руки з маминих долонь, одразу чкурнули до групи хлопців, які лупцювали один одного поліпропіленовими кажанами.

Нарешті Джуліана була вільна. Радісно скеровуючи свій мінівен до крамниці, вона всміхнулася.

– А тепер час розслабитися і отримати задоволення: їдемо в «Таргет»[3], – без жодної іронії промовила вона сама до себе.

На відеоекрані автівки висвітився вхідний дзвінок: місіс Еспіноза. Джуліана витріщилася на дисплей, і її серце закалатало.

– О, ні…

Вона не могла дозволити, щоб дзвінок місіс Еспінози перейшов на голосову пошту, тож натиснула кнопку на кермі.

– Алло? – промовила вона, намагаючись приховати страх у своєму голосі.

– Місіс Ґосс? – спитав голос місіс Еспінози.

Хоча місіс Еспіноза була з Гондурасу, а Джуліана – з Ріо-де-Жанейро, і вони не говорили однією мовою, Джуліані завжди здавалося, що місіс Еспіноза – її єдина надійна союзниця у світі дитячих істерик, бойкотів і нескінченного прання. Втім, у цьому хиткому світі союзники рідко бувають постійними, і Джуліана завжди відчувала загрозу підступної зради, що чигає на неї у вигляді ранкового телефонного дзвінка цієї жінки.

Мабуть, місіс Еспіноза захворіла й не зможе сьогодні вийти на роботу. Або вона виграла в лотерею, або її чоловік отримав спадок абощо. Це могло бути що завгодно.

– Я їду на братовій машині, – повідомила місіс Еспіноза Джуліану. – Моя автівка зламалася. Мені треба попередити когось у дитсадку?

Джуліана ледь не заридала від полегшення.

– Ні, все гаразд, – відповіла вона. – То ви зможете забрати сьогодні близнят після занять?

– О, так, як завжди, – запевнила її місіс Еспіноза.

– Дякую, дякую вам, – захлинаючись словами, пробелькотіла Джуліана. Вона не сказала цього вголос, але якби місіс Еспіноза попросила мільйон доларів, то Джуліана знайшла би спосіб дістати гроші. Дрібні купюри, не мічені банкноти. Жодних копів.

Жінки завершили розмову. У Джуліани був список покупок, і вона знала, що впорається з цим швидко.

– Достатньо часу, щоб підготуватися до ланчу з Гантером, – сказала вона собі.

І її серце знову закалатало.