Читать книгу Ідеальне Різдво для собаки - Брюс Кэмерон - Страница 9

Вінстед розумів, що означало, коли Татко різким рухом згортав книжку: щось має статися. Пес вирішив прикинутися, що спить, – він був не в настрої знову виходити на задній двір. Він чув, як скрипнуло крісло, коли Татко, буркочучи, насилу підвівся, глибоко вдихнув і повільно випустив повітря.

– Гей, друже, ти спиш?

Вінстед не зрозумів питання, але не почув нічого, що обіцяло б ласощі чи їжу, тож і далі лежав нерухомо, заплющивши очі.

– Ну ж бо, здорованю. Ходімо в гараж.

Вінстед не втримався; коли хазяїн, шаркаючи, рушив у інший бік кімнати, пес підняв голову, а потім, почувши, як відчинилися двері спальні, вистрибнув зі свого собачого ліжка. Його цікавість була просто непереборною, хоча він був майже впевнений, що Татко прямував до розсувних дверей, які вели на задній двір. Собака з радістю рушив би куди завгодно, аби лише разом із Татком.

На подив Вінстеда, місцем призначення виявився не задній двір. Татко перетнув кухню і підійшов до гаража. Тоді пес пришвидшився, прагнучи дослідити екзотичні запахи, які линули звідти.

Увімкнулося світло, і Татко зачинив за ними двері. Вінстед заходився обнюхувати низ сміттєвих баків і розвернувся, коли Татко почав стягувати важкий брезент, який голосно шурхотів. Щойно брезент упав на підлогу, ніздрі Вінстеда наповнив давно знайомий затхлий запах. Він підійшов до автівки і очікувально всівся біля дверей.

Довгий час його хазяїн просто стояв на місці. Утім, зрештою двері машини відчинилися, і Вінстед миттю застрибнув на своє місце на задньому сидінні. Пес поклав голову на дверну раму. Іноді в цієї автівки був дах, а іноді ні. Зараз даху не було.

Татко влаштувався за кермом і захлопнув двері.

– Я зможу це зробити… Зможу встановити новий двигун, – зауважив він. – Знову їздитиму.

Вінстед не почув жодного знайомого слова. Пес зітхнув, нетерпляче чекаючи початку покатеньків. У нього було стільки спогадів про цю автівку. Поїздки в машині з Матусею і Татком, відчинений до неба дах, екзотичні аромати, які на зухвалій швидкості зі свистом залітали йому до носа. Часом Матуся простягала руку й легенько торкалася Таткового плеча. Цей жест завжди змушував Вінстеда виляти хвостом.

Більшість найкращих ароматів утратили свою силу в салоні автівки. Але Вінстед досі міг відчувати Матусю, її запах проникнув у шкіряні сидіння та інші закапелки. Він був слабкий, так, але Матуся досі була в цій машині.

Татко промовив кілька слів, майже нерозбірливо, проте Вінстед знав, що вони адресовані не йому. Не собачі слова. Можливо, Татко розмовляв з Матусею, бо теж відчув її запах.

Пес зітхнув, готуючись їхати. Він любив Татка і обожнював поїздки на машині.

І тому він чекав.

* * *

Гантера накрила хвиля провини, така ж відчутна, як раптовий піт, коли Джуліана спитала, чи помітив він, що вона прикрасила будинок до Дня подяки… Тому що, звісно, він не помітив. Чоловік дико роззирнувся, і так, усюди були ознаки прийдешнього свята – від прикрас у формі індички до кошика з помаранчевими гарбузами та напису «ДЯКУЄМО», зробленого на уроці мистецтв трирічною Еллою, схожого на зубну пасту на шматку деревини.

– Дуже гарно, – відповів Гантер, розуміючи, що це була не зовсім точна відповідь на її питання.

– Сандер вийде вечеряти? – спитала Джуліана.

Гантер повернувся до доньки.

– Ти казала йому про вечерю?

Елла кивнула.

– Казала, до того ж Ґаррет закинув до його кімнати свій пластмасовий томагавк і, думаю, влучив у нього.

– Достатньо завчасне сповіщення, – зауважив Гантер.

– Він лежав у коробці зі святковими прикрасами, – продовжила Елла. – Томагавк символізує утиски, яких зазнали від нас корінні народи. Якби існувала хоч якась справедливість, ми б усі повернулися туди, звідки прийшли, і залишили б країну людям, які жили тут до нас.

– Гаразд, – погодився Гантер, – вирушимо після вечері. – Елла сердито зиркнула на нього темними очима, коли чоловік підвівся. – Піду поговорю з татом.

Гантер застав батька за переглядом телевізора. Вінстед розтягнувся на своїй лежанці й не відреагував на прихід Гантера.

– Привіт, тату. Ти йдеш вечеряти?

Сандер навів пульт на телевізор і з якоюсь дивною жорстокістю вимкнув програму.

– Можна я просто поїм у себе? – похмуро спитав він.

– Чому?

– Близнята зводять мене з розуму.

– Ну, звісно, для цього вони й потрібні: щоб зводити нас з розуму.

Сандер важко зітхнув, і за мить Вінстед зробив те саме. Гантер довго дивився на батька.

– Слухай, тату, можна поставити тобі особисте питання? – на свій подив, промовив він.

Сандер кинув у відповідь поглядом, який був ні заохочувальним, ні перешкоджальним.

– Ви з мамою колись… – Гантер облишив це речення і почав знову. – Я дуже переживаю, що Джуліана хоче покинути мене.

Сандер витріщився на сина, ніби той говорив близнюковою мовою.

– Вона каже, що нещаслива, – продовжив Гантер, вражений раптовим бажанням заплакати, і глибоко вдихнув, притлумлюючи його. – Я маю на увазі у шлюбі. От тільки, коли вона говорить, мені здається, що шлюб – це найменше зло. Тобто близнята, ти, усе це. Вона була висококласним адвокатом, а тепер усе, чим вона займається, – це піклується про залежні організми. Серед яких і я, так? Але мені треба працювати, а у нас близнята. Цього я не можу змінити. Та, можливо, їй це настільки набридло, що вона просто думає послати все під три чорти і шкодує, що взагалі одружилася.

Батькове обличчя лишалося дратуюче незворушним.

– Вона сказала, що хоче повернутися на роботу. Сказала, що хоче цього більше за все на світі. А потім додала, що наша нинішня ситуація робить це неможливим. Я не знаю, що робити, – зізнався Гантер у пустоту.

Вінстед знову зітхнув. Гантер чекав.

– Ну, – нарешті промовив Сандер, – що ти можеш зробити? Якщо вона нещаслива, то піде.

Гантер спантеличено витріщився на батька. За мить чоловік розвернувся.

– Ось що я тобі скажу, – кинув він через плече, – ми поставимо для тебе тарілку, а ти прийдеш по неї, коли захочеш. Мені справді однаково.

* * *

Гантер приєднався до своєї родини. Джуліана запитально подивилася на нього, і чоловік у відповідь знизав плечима. Слова були не потрібні: її питання і його відповідь були очевидні для них обох. Юен щось сказав, і Ґаррет, хихочучи, набрав повну жменю желе і стиснув кулак. Джуліана простягнула руку і вправно витерла вологим кухонним рушничком липку суміш, яка заляпала обличчя хлопчика. Відпльовуючись, Ґаррет намагався уникнути того, що Гантер вважав вершиною власної педмайстерності, а психологія називає «методом негативного підкріплення»[9].

– Наступного разу тримай руки подалі від їжі, – промовив він до сина.

– Це Юен сказав йому так зробити, – озвалася Елла.

– О, до речі, – звернувся Гантер до доньки, – як пройшов день у школі?

Це мало бути звичайнісіньке, буденне, безневинне питання, але обличчя Елли потемніло, і вона уп’ялася похмурим поглядом у свою тарілку. Гантер щосили опирався бажанню наказати їй подивитися на нього.

– Елло? – гукнув він доньку з, на його думку, милосердною терплячістю.

– Брітні мене ненавидить, – пробурмотіла Елла до свого картопляного пюре.

Подружжя знову перезирнулося. Гантер звик думати про Брітні як про невиліковну хворобу, тож новина про ймовірне позбавлення від неї ви́кликала бажання відкоркувати шампанське чи розбити піньяту[10]. Гантер обдумав кілька варіантів своєї відповіді й урешті зупинився на нейтральному:

– Чому ти так кажеш?

Елла й далі зосереджено дивилася на свої вуглеводи.

– Елло? – за мить гукнув він до неї.

– Я не хочу про це говорити! – закипіла вона, пронизуючи батька обпалюючим поглядом.

Гантер зиркнув на дружину, і в його погляді нарівно були безпорадність і обвинувачення. Елла перетворилася на це відлюдне створіння під наглядом Джуліани. Отже, Джуліана і має це виправити.

– Якби ми завели собаку, – заявила Елла крізь стиснуті зуби, воскрешаючи їхню попередню розмову, – то у мене б з’явився хоча б один-єдиний друг.

Замість того, щоб рефлекторно відмовити доньці, Гантер замислився. Пес любитиме його, зустрічатиме, коли він повертатиметься додому, сидітиме і благально дивитиметься на їжу, на відміну від Елли, яка постійно сидить у телефоні. Можливо, представниця покоління, чия доля важча, ніж доля будь-якого іншого покоління в історії світу, трохи повеселішає і почне час від часу всміхатися, якщо вони справді заведуть собаку.

Гантер глянув на дружину, але вираз на обличчі Джуліани був такий же непроникний, як перед тим у Сандера. Вона точно знала, що він активно розмірковує над цим питанням, бо ідеально вміла читати свого чоловіка, але чомусь не посилала у відповідь жодних сигналів. Можливо, це була якась перевірка? Якщо він погодиться на собаку, чи саме це і зруйнує його шлюб – останній удар, завданий через неуважність? Він відчайдушно прагнув зробити все, що хоче Джуліана, але як же йому здогадатися, що саме вона хоче?

Він уявив, як його дружина годує пса, прибирає за ним безлад, купає його. Точно як із близнятами, тільки додається вміння гризти їхнє взуття. Саме це й відбуватиметься, навіть якщо тварина технічно належатиме Еллі.

«Ні», – вирішив він. Не раніше, ніж його шлюб повернеться до норми.

– Ну, – відповів Гантер, – можливо, ти потоваришуєш із Шоном О’Браяном.

Елла відсахнулася з такою огидою, наче близнята щойно на неї зблювали.

– Боже мій, тату, ти взагалі не розумієш, що таке бути підлітком! Життя – відстій! І ця родина – відстій!

Елла кинулася геть із кімнати, ледь не наштовхнувшись на дідуся, який прямував до обіднього столу.

– Вам слід краще виховувати свою доньку, – м’яко дорікнув Сандер.