Читать книгу Ідеальне Різдво для собаки - Брюс Кэмерон - Страница 7

Елла стояла й наче зачарована дивилася на свою шафку в спортивній залі. Адміністрація школи скористалася ремонтом, викликаним зламаною трубою, і змінила оформлення спортзали. Тепер металеві шафки були пофарбовані в пастельно-жовтий, а стіни стали пастельно-блакитними з пастельно-зеленими штрихами, ніби вони жили у Флориді, а не у штаті, де вся вода пів року перебувала в замерзлому вигляді, тверда, мов камінь. Навколо неї однокласниці натягували спортивну форму, почуваючись ніяково й незручно після того, як понад рік провели без регулярних уроків фізкультури.

Що ж, ця мить настала.

Елла схопила край свого мішкувато-зморшкуватого светра і одним швидким рухом зняла його через голову, засвітивши свій спортивний бюстгальтер, намагаючись не дивитися по сторонах.

Вона почула, як хтось вдихнув. Не охнув, але напевне мимовільно хапнув повітря ротом. І хоч це здавалося безглуздям – упізнати людину за її диханням, та Елла точно зрозуміла, хто це щойно шоковано набрав повні легені кисню.

Це, звісно ж, була Брітні.

Елла навмисно не дивилася на найкращу подругу. Точніше, на її вираз, який, як вона знала, був буквально вбивчим.

Вона знала, що зараз Брітні звинувачує Еллу в страшній зраді, у тому, що та розвинулася раніше за Брітні, – у той час, у тому місці і тій компанії, де подібні зміни аж ніяк не схвалювалися. Можливо, наступного року, у старшій школі, усе знову буде гаразд. Але зараз, у восьмому класі, у колі фанатів Брітні, це було прокляттям.

Коли Елла зрештою відвернулася від шафки, Брітні поруч уже не було.

* * *

Чоловік Джуліани у приголомшеному мовчанні дивився, як вона залізла до своєї сумки, дістала з неї невеличкий блокнот на спіралі й розгорнула його на сторінці з пронумерованою низкою записів.

– У тебе є список? – спитав він. – Список усього, що не так у наших стосунках? Зі мною, як чоловіком?

Джуліана стиснула губи. Це справді було так важко, як вона й уявляла. Біль, страх і шок в очах Гантера повністю деморалізували її. Зараз їй над усе на світі хотілося прибрати той список геть і сказати йому, що це непорозуміння. Але Джуліана діяла не так – вона складала план і дотримувалася його.

– Це просто кілька речей, про які я хотіла з тобою поговорити і боялася забути, – заспокоїла вона його. – Просто послухай, добре?

Гантер слабко кивнув, витріщившись на неї, наче людина, яка бачить, як вишиковується команда, споряджена на її розстріл.

Джуліана глянула на перший пункт у своєму списку і глибоко вдихнула.

– Я знаю, що не повинна так казати, але близнята – це найгірше, що сталося у моєму житті.

Уявляючи, як вона каже це йому, Джуліана думала, що вони з Гантером разом засміються, з сумом визнаючи цей факт. Натомість чоловік продовжував мовчки витріщатися на неї. Від цього жінці захотілося відвернути погляд. Вона продовжила:

– А наша дочка, якщо ти раптом не помітив, стала справжнім свавільним підлітком. Вона без жодного попередження то впадає у похмуру мовчанку, то розлючено кричить. Мені треба, щоб ти підтримував мене, коли я встановлюю для неї правила, бо щоразу, коли я кажу щось таке, що їй не подобається, вона за моєю спиною біжить до тебе.

– Ти хочеш мене покинути? – жалібно спитав Гантер. – Розлучитися?

Господи. Джуліана похитала головою.

– Ні, ні, річ не в цьому. Гантере, я кохаю тебе. Просто зараз моє життя мені ненависне.

– Ну а якщо місіс Еспіноза приходитиме частіше, ніж тричі на тиждень? Можливо, вона зможе щодня забирати близнят з дитсадка, а потім бути з ними ще годину?

– Не це головна проблема, – відповіла Джуліана. – Тебе надто часто немає вдома. Дітям потрібен батько, а мені потрібен мій супутник життя. Пам’ятаєш, як було, коли ми тільки одружилися? І ти, і я так важко працювали, та все ж чомусь здається, що ми більше часу проводили разом тоді, коли я працювала у фірмі, а ти на тій роботі в лікарні. А потім з’явився твій тато… Він узагалі ніяк не допомагає. Просто сидить у своїй кімнаті. Ми приносимо йому їжу, прибираємо за ним, він ніколи не дякує і страждає на депресію – клінічну депресію, – але відмовляється звертатися по допомогу.

З виразу його обличчя Джуліана зрозуміла, що Гантер увімкнув режим гарячкового пошуку шляхів розв’язання проблем.

– Гаразд, – з готовністю відповів він, – а якщо ти повернешся на роботу, наприклад, на неповний робочий день?

Джуліана вже хитала головою.

– О, більше за все на світі я хочу повернутися на свою стару роботу, але судовий адвокат не може працювати неповний робочий день, Гантере. Це неможливо.

Гантер обробляв власний список.

– Я поговорю з батьком, справді. І, щойно закінчиться цей великий проєкт, мій графік налагодиться…

– Любий, відколи ти влаштувався на цю роботу, ти не працював менше за шістдесят годин на тиждень. А тепер ти дістанеш підвищення і почнеш їздити у відрядження…

– Тобто ти кажеш, що якщо мене підвищать, то я маю відмовитися?

Джуліана бачила, що така концепція була для нього абсолютно чужою. Але якщо він цілими днями працюватиме далеко від них, то чим вона відрізнятиметься від матері-одиначки?

– Це те, заради чого я вибудовував усю свою кар’єру, – заперечив він. – Це фактор, що змінює правила гри, якого ми обоє так чекали, можливість досягти успіху у фінансовому плані. Можливість усе владнати.

– Гантере, – тихо промовила Джуліана, – як те, що ти регулярно виїжджатимеш з міста, усе владнає?

– Вибач… Я не знав, що ти так почуваєшся. Я… – Гантер безпорадно розвів руками, щиро приголомшений. Потім його очі розширилися від жаху. – У тебе хтось є?

– Що?! – скрикнула Джуліана, а тоді знизила голос. – Ні. Припини перетворювати це на катастрофу. Подружжя постійно ведуть подібні розмови. Любий, я відчуваю, що тону. І просто прошу про допомогу.

Вираз обличчя Гантера все сказав за нього – він гадки не мав, що робити.

* * *

Сандер стояв у ванній кімнаті, сам у будинку, сам у своєму житті. Перед ним, вишикувавшись, наче солдати, стояли помаранчеві пластикові пляшечки з білими кришками – ліки, призначені для його проблем зі здоров’ям, що виникли останнім часом. Вікодин – після того, як він надірвав спину: лишилося десь вісім пігулок. Валіум – після того, як померла Барбара: на дні пляшечки торохкотіло всього кілька таблеток. Ембіен – допомагав заснути, хоча зрештою чоловік зрозумів, що препарат викликає звикання, і перестав його приймати.

У цілому, чимала жменя таблеток. Чи вистачить її для цього?

Шукаючи ліки в іншій ванній кімнаті, Сандер випадково натрапив на ще один препарат: пакетик циталопраму – антидепресант, який, вочевидь, потайки приймала Джуліана. А що, якщо додати і його до цієї суміші? Мабуть, це спрацювало б, але думка про те, якою винуватою почуватиметься його невістка, була чоловікові огидна.

Почувши тихий знайомий звук, Сандер розвернувся. Вінстед підвівся зі своєї собачої лежанки, підійшов до ванної кімнати й зараз стояв у дверях, дивлячись на Сандера старими, проникливими очима.

– Привіт, Вінстеде, – лагідно промовив Сандер.

Він пильно подивився на свого собаку, який у відповідь витріщився на хазяїна. Здавалося, глибоко в Сандерових мізках відбувалися якісь складні підрахунки й у фоновому режимі оброблялися величезні обсяги даних. Було би легше ковтнути пігулки, не думаючи про те, що він робить. Просто зробити це.

Чоловік уявив, як Вінстед віддано спостерігає за ним, проводжаючи свою людину зі світу смертних. Сандер вирішив, що зробить це у своєму кріслі, щоб його рука могла лежати на голові Вінстеда. Він покине це життя, торкаючись свого найкращого друга. Чи, можливо, покличе пса до себе на ліжко, ляже на спину, а Вінстед покладе голову йому на груди, і він обійме вовкодава рукою.

Коли він відійде, чи зрозуміє це Вінстед? Його тіло не рухатиметься. Чоловік уявив, як його собака схвильовано тицяє у нього носом, намагаючись розбудити й дедалі більше впадаючи в паніку. Пес скавчить, облизує обличчя Сандера, голосно виє, благаючи людей прийти на допомогу.

Але на той час Сандеру вже неможливо буде допомогти.

Від цієї думки старий здригнувся. Він був не готовий, ще ні. З хрускотом у кістках чоловік став навколішки перед собакою, простягнув руки і обхопив його голову долонями.

– Добре, друже, – хрипко промовив Сандер. – Не сьогодні.

Чоловік нахилився до Вінстеда, і пес лизнув хазяїна в щоку. Це зламало Сандера, цей собачий поцілунок зламав його, і він, міцно обхопивши свого найкращого друга, заридав, зарившись обличчям у шорстке собаче хутро.

* * *

Наступного ранку Джуліана стояла біля плити. Вона любила куховарити. Коли жінка була в настрої, то готувала фейжоа́ду – страву з чорної квасолі та свинини за рецептом її матері – або своє улюблене боу де ке́жо – бразильський сирний хліб. Винагородою за її зусилля ставали Гантерові поплескування по власному животі – несвідомий жест, який Джуліані здавався дуже милим. Сандер ніяк не коментував, але завжди доїдав усе, що поставила перед ним невістка. Трійко ж її дітей від таких страв крутили носом, наче їжа три тижні провела в дорозі й зіпсувалася.

Сандер. Джуліана вивчила, яку саме яєчню він любить, і її приготування дійшло до такого автоматизму, що жінка ідеально готувала її за суворо визначеним порядком, ніколи не роблячи подібного для інших своїх членів сім’ї. Секрет був у тому, щоб перед самим закінченням полити яйця вершковим маслом, на якому вони смажилися. Зазвичай Джуліана без заперечень виконувала цю процедуру, але сьогодні вранці це її дратувало, як дратувало останніми днями все навколо.

Вона почула, як на кухню, раніше, ніж за їхнім постійним графіком, зайшов Гантер.

– Я віднесу татові його сніданок, – проголосив він таким тоном, наче насправді казав: «Зараз я увійду до палаючої будівлі і врятую сиріт, а потім засную для них стипендіальний фонд».

Він узяв тацю, коли Джуліана вправно поклала бекон поруч із ідеальною яєчнею та ідеальним тостом.

– Він так нічого і не зрозумів, – пробурмотіла Джуліана собі під ніс, коли чоловік вийшов.

– Що? – спитала Елла, яка зайшла на кухню.

– Просто розмовляю сама до себе, люба, – відповіла Джуліана.

– Ти так говориш, наче це нормально. Але, окрім тебе, цього ніхто не робить, мамо, – звинувачувально промовила Елла. Дівчина рушила до кухонного стола, щоб узяти тацю Сандера, а тоді спантеличено глянула на матір.

– Сніданок дідусеві поніс тато, – пояснила Джуліана.

Елла вирячила очі, ніби Джуліана сказала, що її батько щойно народив дитину. Втім, дівчина швидко отямилася і сіла за стіл, дістаючи свій мобільний.

– Отже, мамо, нам слід завести собаку, – оголосила Елла. – Я склала список причин, чому це варто зробити.

– О, люба.

Очі дівчини спалахнули.

– Ти можеш хоч раз вислухати мене? Я не маю друзів! Мені потрібен собака!

Джуліана похитала головою.

– Зараз не найкращий час.

Елла різко підвела погляд на матір.

– Що відбувається?

– Ти про що?

– Ви з татом розлучаєтеся?

Від цього питання у Джуліани запаморочилося у голові. Які підсвідомі повідомлення вона посилала своїй доньці? Чому і Гантер, і Елла так автоматично й невимушено казали про те, що для Джуліани звучало радше як смертельна хвороба? Розлучення.

– О, люба, – знову повторила вона.

Елла не зводила з неї очей, у яких палало обвинувачення.

Джуліані стало не по собі, і вона відвернулася. Чи не цього вона хотіла насправді?