Читать книгу Ідеальне Різдво для собаки - Брюс Кэмерон - Страница 5

Вінстед лежав на своєму собачому ліжку – зручній, м’якій лежанці, доволі великій для його здоровезного, довгоногого тіла. Він так часто лежав на ній, що її запах відчувався так само сильно, як і його власний.

Пес чув, як мешканці будинку повільно роз’їжджалися у своїх справах. Спершу чоловік, Гантер, метушливо вирушив у одиночний рейс. Потім був гамір, суміш людських голосів і звуків, коли мати, Джуліана, загнала до гаража свою зграю. Тоді Вінстед почув якийсь механічний шум, і настала тиша.

Татко напівлежав у своєму кріслі, майже впустивши книжку з рук. Його рот був привідкритий, а груди тихенько підіймалися і опускалися. Оскільки вночі Татко не завжди висипався, вдень його часто змагала дрімота, і тоді з-поміж його зубів виривався рівномірний свист.

Вінстед відчував біль у суглобах і знав, що його людина страждає на такий самий біль – це було очевидно з мимовільних стогонів і охання, які видавав Татко, насилу вилізаючи з ліжка.

Вінстед хвилювався за Татка. Були часи, коли хазяїн виводив Вінстеда на прогулянки кварталом і активно грався з ним на підлозі.

Та потім щось сталося з Матусею, яка почала багато спати і про яку піклувалися люди, від яких сильно пахло якоюсь хімією. Вінстед не бачив її, коли це сталося, але, почувши різкий крик Татка, заходився несамовито дряпати двері кімнати, де перебувала Матуся. Нарешті двері відчинилися і з них вийшов Татко. Він упав разом із Вінстедом на підлогу й зарився мокрим обличчям у собаче хутро. До спальні безшумно прослизнули якісь люди, що тихенько перешіптувалися між собою, і пізніше викотили з кімнати високе ліжко з Матусиним запахом.

Це був день, який Вінстед ніколи не забуде, день, який він ніколи не зрозуміє.

Невдовзі після цього Татко з Вінстедом переїхали сюди, до будинку, де жили двійко маленьких хлопчиків, які часто верещали, приязна дівчинка, яка іноді його гладила, і двоє дорослих, що, здавалося, були надто зайнятими, щоб узагалі його помічати.

Вінстед із Татком прожили в новому, голоснішому будинку дві довгих зими, і наближалася ще одна. Пес не розумів, чому вони не повертаються додому, але Татко був для нього всім, і, поки Вінстед перебував поруч, він був щасливий, хоч і знав, що Татко таким не був. Байдуже, як сильно Вінстед любив свою людину, – зробити Татка щасливим могла лише Матуся. Часто, поринаючи в сон, Вінстед уявляв, що Матуся вдома, чекає на їхнє повернення.

Вінстед глибоко вдихнув, утягуючи запах Татка. Він був знайомий, сильний і кислий. Коли вони жили в іншому місці з Матусею, Вінстед зазвичай виявляв м’який аромат її засобів для ванної на Татковій шкірі. Втім, тепер Татко дедалі менше часу проводив у ванній, намокаючи, а потім висушуючись. Він дедалі менше взагалі чимось займався. Татко став майже таким нерухомим, якою під кінець була Матуся.

Роздуми Вінстеда швидко привели його до відчуття стурбованості про господаря. Не зважаючи на протест із боку колінних суглобів, він підвівся з лежанки, зі стогоном потягнувся, підійшов до Татка й поклав голову йому на коліна.

Після довгої внутрішньої боротьби Татко нарешті розплющив очі. Спершу він дещо розгублено роззирнувся кімнатою, а тоді зупинив погляд на своєму собаці. Вінстед злегка вильнув хвостом.

– Що таке, друже? – спитав Татко. – Тобі потрібно вийти?

Вінстед знав, що означало «вийти».

Тепер пес уже нічого не міг зробити: колесо подій було запущено. Татко важко підвівся на ноги, наче під вагою тяжкезних ковдр, і, насилу знайшовши рівновагу, пошаркав коридором. Вінстед пішов слідом. Татко рушив до розсувних дверей, що виходили на задній двір, і, трохи крекчучи, відчинив одну половинку. Всередину залетіло холодне повітря, і в ніс Вінстеду вдарили свіжі запахи.

– Гаразд, – наказав Татко, – біжи.

Вінстед неохоче вийшов надвір. Земля була задерніла й укрита мертвою травою. Дерева скинули, а люди з гуркітливими апаратами змели геть величезну кількість листя, тож запах сухого листу тепер був не такий різкий, як раніше. Вінстед підбіг до куща й підняв ногу, озираючись назад до скляних дверей. Досі це спрацьовувало: швидкий підйом ноги, потім Татко відчиняв двері – і Вінстед міг бігти назад.

Та не сьогодні. Татко пильно дивився на задню огорожу, наче там були білки, але їх там не було – це Вінстед перевірив найпершим. А потім Татко розвернувся і зник у глибині будинку.

Вінстед усівся на землю. Йому подобалося бути тут, на задньому дворі, але значно більше йому подобалося, коли з ним виходив Татко.

Татко так і не вийшов.

* * *

Ось і все, – драматично промовив до себе Гантер.

Чи вразить його костюм місіс О’Браян? Схоже, Джуліана думала, що так, але Гантер сумнівався. Йому було важко збагнути нову шефиню. Досі він бачив її тільки під час розширеної наради з іншими працівниками. Те, що жінка весь свій час відвела на обговорення темпів продажів і розробку нових продуктів, розповіло Гантерові все, що йому треба було знати про її пріоритети. У нього в розробці був багатомільйонний проєкт реконструкції цілого офісу – проєкт, який планувався понад рік, і вона жодного разу не поцікавилася, як справи.

І зараз у них буде особиста, заздалегідь запланована, персональна зустріч.

Сьогодні стільки всього може статися. Можливо, хоча шанси були невеликі, місіс О’Браян запропонує Гантеру підвищення, заради якого він так важко працював. Можливо, їй не треба чекати до завершення реконструкції; її може переконати абсолютна бездоганність плану, який він надіслав шефині в електронному вигляді. Гантер усе продумав і виділив пріоритети й дати різними кольорами. Він знав, що люди вважали його легковажним («замріяним», як наполягала Джуліана), але це стосувалося лише його особистого життя. У професійній сфері – управлінні тим, що чотириста працівників, імовірно, вважали даністю офісної будівлі (освітлення, матеріали, ліфти, адміністрація), – усе планувалося, документувалося і контролювалося. Наслідками нещодавнього набору нових працівників стали постійні переїзди, переоблаштування і штовханина, і, коли зрештою стало зрозуміло, що далі так тривати не може, пропозицію Гантера з переобладнання офісу кращими, просторішими робочими місцями затвердили, бо вона була блискуча. Його план переїзду (назва трохи неточна, бо вони лишалися у тій же будівлі) доводив, що він заслуговує на це підвищення. Як компанія зможе розробляти, впроваджувати й підтримувати своє програмне забезпечення для бізнесу без нього?

Впевненість у собі злетіла вгору, але різко здулася, наче пробита шина, коли Гантер подумав про другий варіант. На карту було поставлено багато, тож ця зустріч могла пройти й інакше, зокрема й у вигляді обвинувачень. Навіть якби все йшло гладко – а таке взагалі буває? – він усе одно може виявитися цапом-відбувайлом у проєкті, який, варто це визнати, трохи перевищив бюджет. Гаразд, значно перевищив.

Та це сталося не з вини Гантера. Його попередній шеф, містер Парк, вимагав купу вигадливого декору та інсталяцій, які аж ніяк не додавали ефективності чи користі для роботи, натомість створювали вигляд, що містер Парк був великим цабе, який керує успішною компанією. Але тепер це не мало значення. Старий керівник пішов, новою шефинею стала місіс О’Браян, а Гантер був чоловіком, який опинився між новим і старим керівниками з набором рішень, уже запущених у роботу. Реконструкція перетнула точку неповернення, і цей потяг або помчить на всіх парах, або розіб’ється вщент.

Він трохи постояв біля кабінету місіс О’Браян. У свій перший робочий день вона оголосила, що, на відміну від свого попередника, дотримується політики «відчинених дверей».

Відтоді, як помітив Гантер, її двері завжди були зачинені.

Чоловік постукав і, почувши запрошення, увійшов.

Гантер не раз подумки прокручував цю мить. Він мав зайти впевнено, безстрашно, але з повагою до її посади в компанії. Він планував привітатися радісним: «Доброго ранку, місіс О’Браян».

Та натомість промовив:

– Ви хотіли мене бачити?

Ганьба.

– Прошу, заходьте й зачиніть двері, – незворушно відповіла місіс О’Браян.

Гантер оцінювально роззирнувся кабінетом. Як у майже кожному кабінеті керівництва на цьому поверсі, за столом місіс О’Браян стояла велика шафа з полицями, які жінка прикрасила фотографіями свого сина. Гантер простежив хронологію світлин від першої до останньої, з якої усміхався юнак, що мав вигляд ровесника його дочки.

Місіс О’Браян променисто всміхнулася.

– Я мало знаю про вас, Гантере. Я була така заклопотана спробами розібратися з роботою наших відділів маркетингу та розробки, що просто не мала часу, – тут вона спохмурніла. – Програмісти не виконують поставлені завдання, – змахнула рукою. – Про це ми поговоримо за хвилину. Тим часом чому б вам не розповісти мені про себе?

До цього Гантер був готовий.

– Що ж, я живу в Траверс-Сіті вже десять років. Був помічником керівника адміністративно-господарського відділу в медичному центрі Мансон. Потім працював директором виробництва в комп’ютерній стартап-компанії, що зазнала краху. Сюди я прийшов трохи більш як три роки тому й відтоді забезпечую функціонування будівлі.

Місіс О’Браян кивнула.

– І?

Гантер теж кивнув, ніби зрозумів її запитання.

– І, – повторив він, – у нас почалася велика реконструкція…

Місіс О’Браян похитала головою.

– Я маю на увазі, а як щодо вас? Я знаю, що ви одружений. У вас є діти?

Запитання були теплими й особистими – чи принаймні мали бути такими, – але погляд його шефині ніяк це не підтверджував. Її темні очі виблискували, холодно оцінюючи Гантера у його вражаючому костюмі.

Гантер відкашлявся.

– О, так. Моя дружина працювала юристом у невеличкій місцевій фірмі. Потім у нас з’явилася Елла – Елоїз. Вона нездужала, бо народилася передчасно, і це було для нас справжнє випробування. Тому моя дружина залишилася вдома, щоби бути з нашою дочкою.

– Зрозуміло, – кивнула місіс О’Браян, заохочуючи його продовжувати.

– Ми одразу захотіли народити ще одну дитину, але ж знаєте, як буває. І треба ж, уже минуло три роки, відколи народилися близнята. Юен і Ґаррет.

– Близнята, – зауважила місіс О’Браян. – Мабуть, це нелегко. У мене лише син, Шон, який відтепер житиме зі мною. Поки що він залишився у своїй старій школі, щоб закінчити футбольний сезон, і приїде сюди на День подяки. Йому чотирнадцять – як виявилося, він задорослий для восьмого класу, хоча, коли ми жили в Канаді, це не було проблемою. Припускаю, він ходитиме до школи разом із вашою дочкою.

Обличчя Гантера засяяло.

– Знаєте що? Упевнений, моя донька залюбки покаже Шонові школу, коли він приїде.

Місіс О’Браян усміхнулася.

– Це було б чудово.

Гантер кивнув. Справу зроблено. Тепер треба тільки не забути. Його рука смикнулася, щоб зателефонувати дружині. Джуліана завжди все пам’ятала.

Джуліана. Він нишком глянув на свій годинник. До їхнього ланчу ще лишалося трохи часу. Помітивши вранці у її поведінці щось дивне, він перевірив свій календар, аби впевнитися, що сьогодні не їхня річниця чи день народження або ще щось. Але ні, звичайний ланч. Тоді чому він почувається так, ніби вскочив у халепу?

– Отже, – промовила місіс О’Браян, і він майже почув звук, з яким приязна усмішка зникла з її обличчя, – поговорімо про цю реконструкцію, яку я успадкувала від свого попередника. Що ви можете про неї сказати?

Гантер відчув, як усередині нього все впало. То його шефиня не читала нічого з документації, яку він так ретельно готував? Він що, справді був тут, щоб за кілька хвилин, які мав, перш ніж піти, пояснити план – такий складний, що чоловік сам ледве міг тримати його докупи у своїй голові?

Слова «успадкувала від свого попередника» були чітким сигналом про те, що він не мав підтримки керівниці. Йому необхідно було завоювати її довіру, бо, якщо вона відкине його засадничі концепції, він буде приречений.

Але на це потрібен час – час, якого до зустрічі з Джуліаною лишалося зовсім мало.