Читать книгу Ідеальне Різдво для собаки - Брюс Кэмерон - Страница 8

Сандер здивовано підвів погляд, коли двері кімнати без попередження розчахнулися і на порозі з’явився його син зі сніданком у руках.

– Що сталося, Елла захворіла? – спитав Сандер замість привітання.

– Гм… – відповів Гантер, і ця відповідь здалася старому не достатньо конкретною.

Оскільки Гантер ніколи не приносив батькові сніданок, він не знав, де поставити тацю. Насупившись, він стояв на місці, очевидно, розглядаючи можливі варіанти з точки зору експлуатації приміщення. Маленький столик біля вікна був завалений книжками та журналами. У кімнаті був столик для сніданку в ліжку, але Сандер уже встав і вдягнувся.

– Сюди, – милостиво підказав Сандер, вказуючи на столик біля його крісла.

Гантер поставив тацю. Сандер без ентузіазму оглянув їжу. Вінстед підняв ніс у повітря, відчувши запах бекону.

– З Еллою все гаразд. Просто сьогодні я захотів зробити це. – Гантер із серйозним обличчям улаштувався в іншому кріслі.

Елла ніколи цього не робила, ніколи не затримувалася для продовження розмови, і Сандер вирішив, що саме так йому й подобається: кинь і тікай, як працівник зоопарку, який годує ведмедів гризлі.

– Як ти, насправді? – спитав Гантер.

Те, як його син поставив запитання, змусило Сандера насупитися.

– Що ти маєш на увазі під насправді?

– Я просто… трохи хвилююся, тату. Схоже, ти нічого не робиш. Ти не виводиш Вінстеда на прогулянку. Ти просто сидиш у своїй кімнаті. Ми приносимо тобі їжу, прибираємо за тобою. Здається, у тебе депресія.

Почувши слово «прогулянка» у сполученні зі своїм ім’ям, Вінстед насторожився, але вирішив не вставати з лежанки на випадок, якщо Гантер блефував.

– Робити? Що ти хочеш, щоб я робив? – роздратовано спитав Сандер.

– Ну, можливо, закінчиш реставрацію своєї автівки? – розважливо запропонував Гантер. – Ти геть перестав нею займатися після смерті мами. Хіба ти не збирався поставити новий двигун?

– У мене немає потрібних деталей, – буркнув Сандер.

Гантер кивнув.

– Так, знаю, я шукав в інтернеті компанії, які спеціалізуються на двигунах класичних автомобілів, і знайшов один для моделі «Шевроле Монте-Карло» 1981-го року, який…

– …80-го, – обірвав його Сандер. Від цієї розмови йому ставало незручно.

– О, вибач. Ну, я впевнений, що в них є і такі двигуни.

Сандер похитав головою.

– Я не довіряю інтернету.

На це Гантерові не було що відповісти.

Сандер подивився на свого сина, і напружений вираз очей Гантера змусив старого відвернутися.

Жалість. Сандер міг би стерпіти занепокоєння, але це було не воно.

Це була жалість.

* * *

Гантер повернувся на кухню, роззираючись навколо, ніби шукаючи недоліки.

– Хтось бачив мою каву?

– Ти поставив її на стіл, коли брав батькову тацю, – відповіла Джуліана.

Гантер схопив свою чашку і зробив ковток. Кава здалася йому холодною, тож він поставив чашку в мікрохвильовку. Чекаючи, сплеснув у долоні, ніби промовляючи: «Гаразд, що далі?»

– Джуліано, чим ще я можу допомогти?

Дружина ласкаво всміхнулася до нього, і він не стримався й усміхнувся у відповідь. Так, вона мала рацію: він не виправить усе, що її турбувало, одним гіперпродуктивним ранком, але ж це був початок, хіба ні? Усі завершені справи мають початок.

– Є дещо, – запропонувала Джуліана. – Ти міг би знайти близнят. Вони кілька хвилин тому побігли до задньої частини будинку. Це було дивно… Вони не верещали й не тримали нічого, що можна було б використати як зброю.

Гантер кивнув і розвернувся до доньки.

– Ти не бачила, куди пішли хлопці?

– О, – зневажливо відповіла Елла, – я зрозуміла. Твій спосіб знайти близнят – просто попросити мене зробити це за тебе.

Тієї миті, коли його маленька дівчинка люто зиркнула на нього, Гантера вразило, наскільки вона була схожа на свою матір. Так, дійсно, у неї було його волосся – світло-каштанове, яке вона роками благала дозволити пофарбувати в біляве. Гантер вирішив, що не дозволятиме цього, доки вона не перехоче. Очі в Елли також були, як у батька й діда, – зелені, з парочкою чорних цяточок, які дівчина вважала жахливими недоліками. Вона навіть мала кілька блідих веснянок. Це було перше, що вона замастила, коли почала робити макіяж. Але її високі вилиці, широка усмішка (яка останнім часом з’являлася дуже рідко), темні брови та інтригуюча ямочка між носом і повними губами – були, беззаперечно, Джуліаниними. Колись Елла стане такою ж красивою, як і її мати. На цьому етапі він накладе вето на всіх хлопців.

– Я тебе зрозумів, – чемно відповів Гантер. Від батьківського рішення говорити з нею, як з дорослою, очі дівчини розширилися. – Гаразд, – проголосив він, – думаю, це буде не так уже й складно зробити. Я просто йтиму на звуки руйнувань.

Гантеру не довелося йти надто далеко. У кінці коридору була комірчина, в якій вони зберігали товари, куплені в «Костко»[5]. Родина мала запас туалетного паперу доларів на п’ятсот, але на кожному рулоні вони заощадили щонайменше по п’ять центів. Двері до цього домашнього складу були надійно замкнені завдяки ручці, яка, як підказував здоровий глузд, була надто тугою, щоб її могли повернути маленькі дитячі рученята. Але двері були прочинені. Гантер відчинив їх навстіж і, оскільки того вимагала ситуація, закричав: «Ага!».

Близнята відреагували на раптовий напад батька сміхом. Вони вже встигли розірвати пакет із шоколадним печивом, і, судячи з крихт на їхніх сорочках, кожен із хлопців поглинув кілограмів зо три.

– Так, джентльмени, – суворо промовив Гантер. – Повертайтеся на кухню. Це печиво по праву належить мені.

Близнята перезирнулися і обмінялися короткими нерозбірливими фразами.

– Тут немає Елли, яка б могла це перекласти, тож я сприйму це як «так, сер». А тепер гайда. – Гантер рушив за ними наче судовий пристав. Повернувшись на кухню, він посадив хлопців на їхні високі стільці. Чоловік відчував ейфорію: йому вдалося. Недовго Джуліані бути з ним нещасливою.

– Де ти їх знайшов? – поцікавилася вона.

– Вони снідали, – відповів Гантер. – Хтось бачив мою каву?

Джуліана махнула кулінарною лопаткою на мікрохвильовку, яка послужливо пікнула.

– Точно. – Він відчинив дверцята й поклав руку на чашку. Кава знову була холодна. Чоловік захлопнув дверцята і знов увімкнув мікрохвильовку.

– Ми з мамою саме говорили про те, що, мабуть, нам слід завести собаку, – наполегливо промовила Елла. Вона з такою дивною напруженістю подивилася на батька, що він розвернувся і спантеличено зиркнув на Джуліану.

Джуліана намагалася щось передати своїм поглядом, у її очах читалося застереження, і Гантер усвідомив, що знає, що воно означає. Новий пес стане лише черговим тягарем для його дружини, яка вже була на межі. Нещаслива в нашому шлюбі. Він похитав головою.

– О, ні, ти що, зараз не найкращий час для нового собаки, – сказав він, тішачись, що зміг підтримати у цьому Джуліану.

Те, як витріщилися на Гантера його дружина з донькою, навело його на думку, що він щойно припустився колосальної помилки. Що відбувається? Він вирішив спробувати ще раз.

– А як же Вінстед? У нас уже є пес.

– Вінстед старий, – презирливо промовила Елла.

Юен виголосив щось типу: «Вінді юбе пукать!». Йому з братом здалося це неймовірно смішним.

– Він сказав, що Вінстед постійно пукає, – переклала Елла.

Гантер кивнув.

– Дякую. Як мило, що першим чітким словом Юена стало слово «пукати».

Хлопці відреагували на батькові слова, наче пияки в комедійному клубі, затрусившись від сміху.

Джуліана зітхнула.

– Слухай, схоже, обов’язки шофера сьогодні виконуватиму я, – заявив Гантер, шукаючи свою чашку з кавою.

– Боже мій, – простогнала Елла. – Гірше й бути не може.

* * *

Елла мовчки сиділа в машині з таким похмурим виглядом, що Гантеру хотілося розвернути її до себе й накричати на неї. Він спитав доньку про заняття в школі, а вона у відповідь лише буркнула. Він спитав про її друзів, з таким самим результатом. Близнята сиділи позаду, белькочучи один до одного своєю інопланетною мовою, і Гантеру хотілося лише… Ну його бажання було близьке до неможливого. Він просто хотів знову подобатися своїй дочці.

Раптом обличчя чоловіка осяялося.

– Слухай, Елло. Син моєї керівниці трохи старший від тебе й також навчається у восьмому класі.

Елла ніяк не відреагувала на це оголошення.

– Здається, він до кінця футбольного сезону житиме з батьком, а потім переїде сюди й ходитиме до твоєї школи. Я сказав шефині, що ти залюбки йому все покажеш.

Нарешті якась реакція. Елла сіпнулася, наче отримала прямий удар межи очі.

– Що?! – відповіла вона криком, який викликав би непідробний захват у будь-якого режисера фільму жахів.

– Ага, – розважливо продовжив Гантер. – Він приїде в понеділок після Дня подяки. Ми заберемо його й відвеземо до школи, щоб ти змогла познайомити його зі своїми друзями. Хлопця звати Шон.

– Боже мій, тату, ти руйнуєш моє життя! – заверещала Елла, і її обличчя скривилося, наче від удару струмом.

– Не розумію, – промовив Гантер, бо справді не розумів. – У чому проблема?

– Проблема? – вимогливо перепитала Елла. – Гадаєш, моє життя ще недостатньо складне? Ти знаєш, через що я проходжу? Хіба ти не розумієш, що моєму поколінню важче, ніж будь-якому іншому поколінню в історії світу?

Гантер зачекав кілька секунд, поки ця тирада луною відбилася у салоні автівки, смакуючи її зміст.

– Серйозно? – зауважив він. – А як же діти, які зростали в роки Великої депресії? Або якби ти жила в Німеччині за часів Гітлера? Або Пол Пота?[6] У школі взагалі вивчають Пол Пота? Чи ти думаєш, що я кажу про якийсь кухонний гаджет?

Побачивши, що Елла пильно дивиться на нього, Гантер самовдоволено всміхнувся.

– Гаразд, – розважливо запропонував він, – назви мені хоч одну причину, через яку вашому поколінню живеться гірше, ніж будь-якому іншому поколінню в історії світу, зокрема жертвам Іспанської інквізиції.

На обличчі Елли з’явився самовпевнений вираз.

– Це просто. Мобільні телефони.

Гантер кивнув і рушив з місця. В автівці запанувала тиша. Чоловік кивнув ще раз.

– Знаєш що? Ця відповідь настільки ідеальна, що тепер мені потрібен час гарненько її обдумати.

* * *

Елла побачила Брітні, яка розмовляла з Морґен, і рушила до дівчат із виразом самовпевненого обурення на обличчі.

– Знаєте, що мені щойно сказав батько? Сюди переїжджає один хлопець, якийсь придурок з Детройта[7], і тато каже, що я маю водити його по школі, наче я якась собака-поводир. І в результаті я застрягну з цим пришелепкуватим, а він, мабуть, вважатиме мене своєю найкращою подругою, і тоді позбутися його буде неможливо.

Подібні плітки притягували Брітні, як труп приваблював м’ясних мух. Елла з нетерпінням чекала вдаваного жаху на обличчі подруги, знаючи, що їй ця новина сподобалася. У цьому була вся Брітні. Плітки були її raison d’etre[8]. Із цим миришся, тому що вона найбагатша, найвродливіша, найпопулярніша дівчина у школі та найкраща подруга Елли на все життя.

Але, на подив Елли, Брітні майже ніяк не відреагувала. Вона злегка звела ідеально вискубану брову, показуючи, що почула, але більше – нічого.

Морґен пирхнула.

– Нудьга смертна, – промовила вона.

Елла з сумнівом глянула на Морґен, не впевнена, чому вона взагалі тут була. Морґен настільки очевидно обожнювала Брітні й хотіла бути нею, що Брітні ніколи не звертала на неї уваги, щоб (наскільки Елла розуміла) просто насолоджуватися своєю владою. У школі була одна королева, і вона вирішувала, кого приймати у свою компанію, а кого виганяти. То яким дивовижним чином Морґен тут опинилася?

Елла розвернулася до Брітні, намагаючись розібратися у ситуації, але порожній, презирливий вираз на обличчі найкращої подруги позбавив її сил. З огидним відчуттям, яке стиснуло її нутрощі, Елла відійшла, невпевнено рушивши в бік своєї шафки й відчуваючи на собі очі всіх восьмикласниць.

Відбувалося щось дуже погане.